розділ 4. контроль ушкоджень

Мозок Субіна пульсує в ритм пісні. Він відчуває натовп, людей, які гойдають своїми тілами в безпосередній близькості один він одного, відчуває задуху.

Усе наче зовсім близько, але далеко. Відгороджене. Зміщене. Його вуха наче  наповнені водою.

Очі мечуться кімнатою, але вихоплюють лише безликих незнайомців. Людей, яких Субін бачить вперше. Він загубив Кая, не знав, де куди знову втік Техьон (після жахливих спроб Субіна знову заспокоїти молодшого).

Субін дійсно старався знайти пластирі для розбитого серця Техьона, але єдиним рішенням, до якого він міг прийти в напівсвідомому стані, було випити ще більше. Саме з цієї причини все стало ще більш розпливчатим. 

Він перевіряє телефон на наявність повідомлень і, звісно, бачить кілька від Техьона.

техьон:

взяв таксі!!

їду додлму не хвилбйся

От лайно. Тепер Субін не впевнений, чи може остаточно піддатися хмільній безтурботній ейфорії, чи йому слід все ж змусити себе протверезіти й зробити переоцінку того, наскільки він має бути занепокоєним цією ситуацією. Субін зупиняється на другому варіанті й направляється до вбиральні, щоб промити обличчя холодною водою, сподіваючись, що від цього він прийде до тями. Це якраз те, що йому конче необхідно, беручи до уваги його закладені вуха й обважнілі повіки. 

Чого Субін не передбачив, так це компанію, з якою зіштовхується у вбиральні. Спочатку він помічає, що остання кабінка зайнята й не надає цьому особливого значення, направляючись прямо до раковини.

Потім він чує огидні звуки блювання, від чого шлунок скручує і його самого починає нудити. 

Він важко ковтає.

Потім роздається голос:

– Отак, хай все виходить назовні, – безсумнівно, це Йонджунів голос. – Зачекай, я принесу тобі серветки.

Субін застигає на місці, його кінцівки відмовляються працювати.

Йонджун виходить із кабінки, і коли він нарешті помічає присутність Субіна, то завмирає на секунду й оглядає його зверху-вниз. Розум Субіна гасне.

Потім Йонджун підходить до коробки із серветками, яка стоїть прямо поруч із Субіном, перехиляється, щоб взяти кілька, наче молодшого там і немає, наче це була не найменша відстань, що розділяла їх, за останні рокі. 

Але перед тим як Йонджун повернеться до кабінки, Субін наважується заговорити. Слова вириваються з нього без задньої думки, оскільки він п’яний і більше не хвилюється, престав хвилюватися кілька напоїв тому. 

– Він в порядку? – питає він гучно, не в змозі контролювати свій тон через дзвін у вухах. 

Йонджун відповідає не одразу. Він обертається, його погляд пом‘якшується.

– З Боммі все нормально, так, просто йому не слід було пити ту останню маргариту.

Субін не знає, як сприймати той факт, що старший використовує таке прізвисько для Бомгю. Він також не знає, як сприймати той факт, що губи Йонджуна здаються такими рожевими в цьому освітленні, майже під колір його волосся. Він відмахується від цієї думки й скидає все на вплив алкоголю.

Потім у його голові спливає нещасний вираз обличчя Техьона. Те, як він ледве зміг стримати сльози при вигляді того, як Бомгю цілувався із солістом. Тож на зміну занепокоєння щодо молодшого приходить дещо інше. Злість.

– Можливо, йому також не слід було цілуватися з незнайомцем, – огризається Субін з нехарактерним йому глузливим тоном. 

Йонджун примружує очі.

– Це просто була дурна гра у «правду чи дію». Бомгю обрав дію, і хтось загадав йому поцілувати того хлопця, – Йонджун знизує плечима, не усвідомлюючи шкоди, завданої другові.

Зі своєю затуманеною свідомістю Субін намагається запам’ятати те, як розмовляє Йонджун, наче він має всього один шанс поговорити з ним. Тим не менш, він не може   вгамувати закипаючий гнів. Це не його справа, не його місце, і все ж-

– Тож ви всі просто…ви просто вирішуєте отак к-кривдити інших людей? – Субін затинається й намагається вияснити для себе, до чого він намагається підвести цю розмову.

Йонджун здіймає брови від спантеличення, його надуті (і рожеві) губи злегка привідкриті. 

– Що? Який стосунок взагалі це має до чогось? – у голосі Йонджуна прослизає роздратування, і Субін це ненавидить. Йому не подобається те, куди все зайшло, і все ж, він не може контролювати свій розв’язаний язик.

– Ти…– тихо починає Субін.

Це все стосується тебе.

Його нерви наче розпечені дроти.

– Ти…ти поводишся так, наче ти кращий за інших, – нарешті видавлює з себе Субін.

– Перепрошую? Все, що я роблю, це піклуюся про свого друга! 

–  Д-друга? Якось дивно ти поводишся з друзями, – Субін підвищує голос.

З рис обличчя Йонджуна він помічає, як різні емоції, серед яких злість, шок, зневір‘я та біль,  борються за домінування. Усі змішані й сплутані одна з одною. 

Субін хоче, щоб це припинилось. Він не хоче бачити Йонджуна таким засмученим. Він хоче бачити його таким, як у їхньому дитинстві. Читати його. Розуміти його. Але тепер він далекий від цього. Субіна віддаляють світлові роки. 

– У чому твоя проблема?! Я просто живу своїм життям, а ти вломлюєшся в нього із засудженнями!

Йонджун плаче.

Проблема в тобі.

Емоції Субіна досягають піку, усе, про що він казав собі не думати й не хвилюватись, тепер перетворюється на одну велику кулю, що обертається й от-от вибухне. Він риє собі яму і не знає, як буде вибиратися з неї, але вона вже надто глибока, а в руках все ще лопата, тож…

– Якщо ти хотів зробити мені боляче, ти міг би просто встромити мені ножа в груди, замість того, щоб ігнорувати мене, як малий школяр. 

От і все. Як тільки ці слова зриваються з його вуст, усе завмирає. Вони замкнені в цьому ізольованому вакуумі нез’ясованого Чогось. Більше немає вечірки, немає музики, немає Бомгю. Тільки Субін з Йонджуном, і все невисловлене, що тепер повисло в повітрі й робить його густим, важким і задушливим. Наче у сповільненому режимі, він спостерігає, як сльози котяться по щокам Йонджуна.

– Субіні, я ніколи не хотів…– він задихається від схлипування.

Субін ніби чує тріскіт, з яким обривається його серце. Йонджун дозволяв собі плакати тільки перед Субіном. Але він ніколи не був причиною сльоз Йонджуна. 

Субіна нудить.

У голові паморочиться.

– Ой лишенько, – з почервонілим обличчям та важкими повіками Бомгю виходить з кабінки, кульгаючи. Він стискає дверну ручку, аби втриматись на ногах. 

– Техьон, – хрипить Бомгю, – де Техьон?

– В-він пішов, – каже Субін крізь зуби й намагається дивитись будь на що, тільки не на хлопців перед ним.

Субін почувається абсолютно тверезим. Він невагомо парить, неначе усі його нутрощі витягнули з тіла, так само як і залишки алкоголю. 

Він не одразу помічає, що хлопці вже поспішили забратися геть з туалету, але вихоплює Йонджунове бурмотіння щодо того, щоб принести Бомгю води. Субін спостерігає за тим, як вони віддаляються від нього. Він наче стоїть за скляною стіною. На його власній планеті. На самоті.  

На землі, що розверзалась під його ногами.

 

 

———

 

 

Наступного ранку Субін почувається украй погано. Його шлунок неприємно скручує, і він намагається вгамувати нудотне відчуття в горлі. Голова тріщить від кожного звуку, що змушує його морщитись від розпираючого головного болю. Похмілля - це гидко.

Але більш за все Субін почувається жахливою людиною. Якась частина його бажає, щоб він влив у себе вчора більше алкоголю, аби забути заплакане обличчя Йонджуна. Аби це просто було неприємним видовищем, яке легко забулося б. Але в дійсності він не може викинути старшого з голови. Сцена того, як Субін накинувся на нього, наче заїла на повторі в його голові.  Він не розуміє, чому все сталося саме так. 

Не те щоб ти сказав неправду, шепоче голосочок у його голові.

Щоб уникнути неминучий коловорот думок, Субін виходить на прогулянку. Прохолодному вітерцю та фізичній активності завжди вдавалося заспокоїти його нерви. Він прогулюється вздовж вулиць, якими ходив тисячі разів, проходить повз місця, у яких був тисячі разів. Усе тут призупинене. Це наче капсула часу. Наче великоднє яйце його минулого. Наче снігова куля з маленькою фігуркою Субіна всередині, який бігає безтурботно серед падаючих сніжинок. Але якимось чином повернення сюди пошкодило блискучу поверхню ідеальної снігової кулі. Рідина тепер наче просочується крізь розбите скло, і Субін відчайдушно намагається зібрати уламки, але куля вже не має такий гарний та ідеальний вигляд. Тепер йому доводиться турбуватися за рідину та гострі уламки. Тепер є кар‘єра, стосунки та майбутнє. Тепер у нього відібрали наївність дитинства.

Учорашня сутичка з Йонджуном стала молотом для кулі, яка і так мала жалкий вигляд. Ця сутичка абсолютно розтрощила її. Крихітні шматочки скла й липка рідина розлетілись по кафельній підлозі ванної, а мініатюрний Субін лежить десь поміж уламків. Поміж крихітних шматочків його дитинства, у яке він усе ще занурений. 

Не те щоб Субін з Йонджуном ніколи не сварилися раніше. Їхні суперечки, хоча й незначні, іноді призводили до такої напруги між хлопцями, що їм доводилось брати перепочинок один від одного й від себе самих. Але рано чи пізно був стукіт у двері, розуміння в очах, руки, якими вони обвивали один одного й тихе «пробач мені». Вони були міцно зв’язані: якщо один натягував мотузку надто сильно, іншому ставало боляче. Це здавалося неправильним. Вони ділили одну снігову кулю на двох, ловили язиком невагомі сніжинки.

Так було, коли вони жили в одній кулі. Були однією планетою.

Прогулянка Субіна несвідомо приводить його до «Феї зерен». Кафе знаходиться на розі будівлі, що надає йому затишний, майже європейський вигляд. Хоча сам фасад білий, передню стіну кафе займають квадратні віконні рами, пофарбовані в ніжно-блакитний колір. Але Субін помічає, що в деяких місцях фарба відлущується. Він також помічає вхідні двері, які точно оминули при фарбуванні, так і залишивши пісочно-жовтими. 

На дверях видніється табличка «зачинено».

Точно. Субота. 

Але потім дещо впадає Субіну в очі.

Незважаючи на те, що світло відбивається від скла, він може розпізнати чиєсь пересування всередині. З раптовою цікавістю він мружиться й заглядає до кафе. 

Субін дивується, коли бачить, що обличчя Кая осяюється, як тільки він помічає його. Молодший жестами запрошує Субіна всередину. 

І двері, звичайно ж, виявляються відчиненими. Субін невпевнено робить крок уперед. 

Учорашня країна чудес знову перетворилась на гарбуз. У кафе порожньо, тихо й прохолодно, а більшість декорацій вже були розкладені по коробках, обережно складених біля дверей. Імпровізована сцена досі стоїть на тому ж місці. Субін гадає, коли вони встигли з усім цим впоратись, в той час як він няньчився зі своїм похміллям весь ранок.

– Субіне хьоне! – Кай підводиться з барного стільця й наближається до Субіна. – Оце в тебе обличчя опухло!

Кай злегка щипає його за щоки й воркує, від чого старший шаріється.

– Ми тільки що замовили хаджанг-гук, можливо, ти теж хотів би поїсти?

Субін максимально потребує щось поживне й ситне, і він впевнений, що хаджанг-гук може вилікувати будь-що. Він киває. 

Заждіть, ми замовили?

– Камале, у нас закінчились-

Йонджун раптово виходить зі службового приміщення. Неждана присутність Субіна перериває його на півслові. 

Субін повертає голову туди, де тільки що з‘явився Йонджун, і біль у грудях миттєво переходить до серця. 

Йонджун здіймає брови, і від його збентеженого виразу обличчя, так схожого на Йонджуна у вбиральні зі вчорашньої ночі, Субіна неначе засмоктує у вихор. 

З розтягнутої білої футболки, заправленої спереду в широкі темно-сині джинси, визирали гострі ключиці Йонджуна. Йому зовсім не обов’язково мати настільки чудовий вигляд. 

Оскільки тепер Йонджунові руки нічим не прикриті, Субін може побачити багато невеликих татуювань на них. Він дивиться із благоговінням. Те, що Йонджуну подобається набивати тату, має сенс. Це підходить його стилю, підходить тому, як він себе подає. 

– Йонджуні хьоне! Ми поїмо разом. Утрьох, тобто! – дзвінко промовляє Кай, наче помічає погляди, якими обмінюються його старші. 

– Взагалі, е-е-е…я згадав, що мені потрібно піти декуди, – бурмоче Субін, повертається й поспішно прямує до дверей. 

Як тільки він виходить назовні, він помічає, що молодший хлопець попрямував за ним на вулицю. 

– Хьоне? Що відбувається? – настійливо запитує Кай, ігноруючи грюкіт, з якими зачинились двері.

– Нічого, просто я-

– Не бреши мені, – Кай підвищує голос, така прямота молодшого дивує Субіна. – Настрій Йонджун-хьона сьогодні зранку більш кислий, ніж тутешня кава, а тепер ти тікаєш, тільки його побачивши. Що відбувається?

Субін напружено ковтає. Тяжкість у його грудях тисне на нього, через що стає важко говорити. 

– Я…я не розумію його, – зізнається він і втуплює погляд в землю. 

– А ти намагався?

– Що?

– Ти намагався його зрозуміти?

Питання і суворість у голосі Кая застає Субіна зненацька. Він ніколи не думав, що йому доведеться докладати таких зусиль, щоб зрозуміти Чхве Йонджуна. Колись вони розуміли один одного без слів. Це наводить Субіна на думку, що є щось, чого він не знає. Щось, що він пропустив.

– Д-думаю, що ні, але…він також не намагався, – Субін не знає, як пояснити це Каю. Слова виходять напруженими. Кай позіхає. Його зовнішність змінилась до невпізнаваності. З тим, як він схвильовано й ніжно, але рішуче дивитись на Субіна, готовий безпосередньо зіткнутися з ситуацією, у ньому важко розгледіти ту саму дитину зі школи. 

– Послухай, хьоне, ти не знаєш половину історії.

Слова Кая, хоча й зовсім не грубі, врізаються в плоть Субіна, наче леза. 

Це правда. Імовірно, він дійсно не знає.

– І оскільки Йонджун і так достатньо пережив, – продовжує Кай, – я мушу попросити тебе бути більш розсудливою людиною. 

У цей момент Субін усвідомлює, що Кай знає набагато більше, ніж він думав спочатку. Він знає, що Субін і Йонджун не віддалилися безпричинно. Що було це «щось», що привело їх до цього. Що це все ще залишається невирішеним. Але це так складно й заплутано, що Субін сам не може збагнути все до кінця.

Можливо, навіть Кай знає більше, ніж він. 

Але що конкретно означає «бути більш розсудливою людиною»? 

Навіть після того, як вони заходять назад усередину й сьорбають утрьох хаджанг-гук у тиші, Субін продовжує розмірковувати про те, що це означає, і тільки одна правильна відповідь формується в його голові.

– Пробач мені, – перше, що він каже Йонджуну після того, як вони завершили їсти. 

Він намагається прочитати щось у погляді Йонджуна, який намагався настільки ж пильно прочитати щось у його. 

Завжди-такий-спостережливий Кай знаходить привід залишити двох хлопців наодинці та йде на кухню, аби помити посуд.

Субін чує стукіт серця у вухах. Йому вистачає сміливості й далі вдивлятися в Йонджунові пронизливі невгасаючі очі. 

Якийсь момент ніхто з них не порушує тишу, тож Субін сприймає це, як сигнал продовжувати.

– Мені не слід було все це казати, я просто був, – Субін зітхає, знову відводить погляд, – п’яний, і, розумієш, я–

– Субіне.

– Га? – він спрямовує погляд на Йонджуна.

У очах Йонджуна вирує стільки нерозказаних історій. Несказане. Упущене. Забуте. У них світи, які Субін ніколи не бачив. 

– Я ніколи не хотів зробити тобі боляче, – нарешті каже Йонджун після паузи, яка наче тривала вічність. Він хмуриться й говорить так лагідно й так обережно, зважуючи кожне слово. 

Йонджун здається крихітним.

– З учорашньої ночі я не міг перестати думати про те, що ти сказав, і я не хотів бути таким холодним. Я просто… – Йонджун важко ковтає, – я не знав, як заговорити з тобою.

Субін намагається це осмислити. Йонджун розмовляє з ним. Йонджун намагається бути чесним. І він не здається ображеним.

– Якщо чесно, я теж не знав, як заговорити з тобою, – шепоче Субін. Він відчував, що якщо буде хоч трохи гучнішим, то зламає крихкий момент. 

І Йонджун йому всміхається. Він так давно не бачив цю посмішку.

Субін не може контролювати кутки своїх губ, які також тягнуться вверх.  

– Тож це я маю вибачатися, – завершує Йонджун.

Полегшення наповнює серце Субіна. Вони нарешті розмовляють. Нарешті до чогось доходять. Нарешті намагаються зрозуміти один одного. Він відчуває, як величезний тягар падє з його плечей, і дихає наче вперше. Але те, що Йонджун каже далі, лускає бульбашку Субіна.

– Тож я думаю, що ми можемо спокійно продовжити жити своїм життям. Ніяких непорозумінь і сварок, – те, що так невпевнено каже Йонджун, більше звучить як питання. І він знову кудись віддаляється. 

Це залишає гіркий присмак у роті Субіна. Тож це й усе? Він намагається приховати своє розчарування. Тепер позиція Йонджуна зрозуміла для нього. Він не хоче мати з ним нічого спільного. Він просто хотів вирішити непорозуміння, щоб рухатись далі. Щоб він міг далі жити власним життям. Щоб Субін також міг жити своїм. У серці Субіна спалахує біль. Він знову мусить вгамувати питання без відповідей, що вирують у його голові. Тому що в тому, що сказав Йонджун, відчувається остаточність.

Справа закрита.

Не те щоб вони збиралися спілкуватися, як-

– Друзі! – викрикує Кай, коли прочиняє двері. – Дозвольте мені зробити вам каву, бо ви обидва маєте такий вигляд, наче вам вона дійсно не завадила б.

Субін ніяк не може винирнути зі своєї задуми. Він кожною клітинкою відчуває те, наскільки близько знаходиться до Йонджуна. Той спирається на стійку з протилежного від того, де стоїть Субін, боку,  розмістивши руки на холодній поверхні. 

Телефон Субіна, який він поклав на стійку, починає гудіти. На екрані висвічується усміхнене обличчя Сонхуна, як і ім‘я абонента: хуні <3.

Субін підмічає, як телефонний дзвінок привертає увагу Йонджуна. І як його погляд надто довго затримується на фотографії Сонхуна.

Субін ніяково прочищає горло та хапає телефон, його очі мечуться між Каєм та Йонджуном в пошуці місця, куди він міг би відійти.

Неначе читаючи його думки, Йонджун каже:

– Ти можеш піти в служове приміщення, якщо тобі потрібно.

Субін кидається з місця й відповідає на дзвінок.

– Хьоне! – чутно на іншому кінці слухавки.

Субін одразу ж заспокоюється.

– Хуні.

– Просто перевіряю як ти там. Минулого вечора ти здавався доволі п‘яним. Ти добре провів час? Як ти почуваєшся сьогодні?

Субін відчуває тепло від знання, що його хлопець піклується про нього.

– Так, я добре провів час, хоча сьогодні мені вже не так добре, – він видає легкий смішок.

– Я також хотів сказати, що мені не дуже сподобалось, як різко закінчилась наша розмова вчора. 

Ах, а от і Сонхун, якого знає Субін. У той час як Субін був тією людиною в стосунках, яка закривається в собі, коли нею оволодівають емоції, бажання Сонхуна вступати в конфронтацію було тим, що спонукало старшого іти на контакт і правильно обговорювати проблеми. 

У будь-яких розбіжностях, з якими вони стикались, Сонхун зосереджувався на вирішенні, поки Субін зациклювався на власних емоціях. Молодший не збирався відмовчуватись, і Субін з часом прийняв це.

Але перед тим як він встигає щось сказати, Сонхун продовжує:

– Я думаю, нам слід придумати якийся план для цієї…ситуації зі стосунками на відстані.

Вони ніколи не називали це так. Ні тоді, коли Субін розказав йому, що втратив роботу і збирався пожити зі своєю мамою. Ні тоді, коли Сонхун залишився в нього, щоб допомогти зібрати речі. Ані тоді, коли Субін сідав у автобус. Можливо, це маяло в просторі десь між сказаними в спішці прощаннями. Але тепер, коли він промовив це, воно відчувається, як дещо серйозне.

– Можливо…зробимо розклад відео-дзвінків? – пропонує Субін, бо знає, як Сонхуну подобається планувати й знати наперед.

– Як ти дивишся на те, щоб я приїхав до тебе наступних вихідних, аби ми обговорили це особисто? 

Він чує, що Сонхун посміхається.

– Що? Н-наступних вихідних? Правда?

– Так! Я буду вільний від роботи і найближчим часом не маю ніяких дедлайнів, тож я подумав, чому б і не застрибнути на автобус і за якісь там 4 години побачити твоє прекрасне обличчя. Усе просто! 

Стільки всього щодо цього не є простим. По-перше, Субін представив Сонхуна мамі тільки надіславши його фотографії їй. Того дня він довго й напружено думав, набирав і видаляв повідомлення знову і знову, поки нарешті не вирішив зупинитися на «привіт, мамо, це мій хлопець сонхун» та прикріпленій до повідомлення дуже пристойній фотографії стильно вдягненого молодшого. Він навмисно обрав найбільш цей-хлопець-має-зустрічатися-з моїм-сином фотографію Сонхуна. Він не знав, як інакше сформулювати повідомлення, оскільки все ще добре пам‘ятав мамину реакцію на його камінг-аут.

Кілька років тому, коли Субін сказав матері, що йому подобаються і хлопці теж, вона не здавалась розлюченою чи розчарованою. Але їй знадобилось багато днів перед тим як хоча б відповісти Субіну. Днів, які були нестерпними для нього. І тоді вона нарешті відповіла знизуванням плечима й «ти в будь-якому разі мій син». Хоча це була не дуже вражаюча відповідь, Субін знає, наскільки йому пощастило мати маму, яка приймає його. Що багатьом зовсім не пощастило. Як Сонхуну. 

Тож мозок Субіна намагається якимось чином вмістити Сонхуна, його хлопця з Сеула, у його нинішню ситуацію. Це більше схоже на зіткнення світів. 

Тому що Сонхун належить іншому світу. Світу, який зовсім не схожий на цей. У тому світі шум на вулицях ніколи не стихає, а світло ніколи не згасає, люди ніколи не спиняють свій рух і не перестають підніматися кар’єрними сходами. 

У цьому ж світі ритм життя повільний, фарба лущиться, вулиці мертві після восьмої години вечора, а хлопець з рожевим волоссям усміхається так само. 

Субіну доведеться щось придумати, тому що він не вміє відмовляти Сонхуну.

– Не можу дочекатися, Хуні, – каже він з посмішкою. 

Після того, як вони завершують розмову, Субін глибоко вдихає. Він оглядає кімнату. Субін фактично виріс у «Феї зерен», але він ніколи не бачив цієї сторони кав‘ярні. Це лише підігріває його інтерес. Темний маленький коридор, де він опиняється, веде до кухні, поруч із якою розташована вбиральня, а в самому кінці – ніяк не помічені двері. Загадкові двері були злегка привідкриті. 

Жилами Субіна розтікається дивне відчуття.   Стоїть така мертва тиша, і він не знає, чого слід очікувати, але не було нікого. Нікого, хто міг ми бути відповідальним за це місце. Невже вони просто дозволяють Йонджуну та Каю пересуватися тут, як їм заманеться? 

Субін не втримується від того, щоб наблизитись до загадкових дверей. Можливо, він надмірно допитливий, але питання без відповідей змушують його наблизитись ще на крок.

Субін повільно відчиняє двері, хвилюючись за те, що якщо великий грізний бос, чи хтось на кшталт нього, спіймає його на гарячому, Субін не зможе виправдатись.

Але коли він просуває голову всередину, то не бачить нікого. Лише нагромаджені одна на одну коробки, що закривають світло з єдиного крихітного віконця. Очевидно, це приміщення для зберігання речей. Або ж приміщення, окуповане речами.

Після уважнішого огляду він помічає, що найбільше місця займають…меблі? Тут стоять плетені стільці, все ще запаковані в бульбашкову плівку, дерев‘яні полиці, зіперті о стіни, а в кутку просто лежать сплутані люстри. Дідько, тут навіть є скляна вітрина для їжі в білому обрамленні. 

Субін, геть ошелешений, стоїть у проході й намагається знайти адекватне пояснення тому, чого все це нерозпаковане, покинуте тут, не розставлене в залі. 

З цим питанням у голові він повертається до хлопців. Тепер вони посміюються з чогось, і Кай сміється так сильно, що йому доводиться вхопитись за стіл, аби не втратити рівновагу й не впасти зі стільця. Як тільки вони бачать, що Субін повернувся зі спантеличеним виразом обличчя й надутими губами, їхній сміх затихає.

– Хьоне, маєш такий вигляд, наче побачив привида, – каже Кай з жартівливою ноткою в голосі. 

Субін хмуриться й облизує пересохлі губи. 

– Хто взагалі володіє цим місцем? – запитує він, позираючи на хлопців.

Кай і Йонджун обертаються один до одного та обмінюються довгим поглядом. Наче домовляються про щось без слів. Потім вони одночасно повертаються до Субіна. І наступні чотири слова, які промовляє Йонджун, звучать так, наче це найбільш незначна й очевидна річ у цьому світі.

– Я власник цього кафе.