розділ 12. фея зерен

Коли дамба проривається, ти почуваєшся так, ніби от-от потонеш.

Принаймні, так почувається Субін, коли безжальні хвилі одна за одною безупинно валять його з ніг, не даючи йому ані секунди, щоб перевести дух.

Як тільки Субін прибігає додому, він залітає в душову кабіну, намагаючись змити тяжкість зі своїх плечей. Гарячі струмені обпікають голу шкіру хлопця, його кістки щільні та виснажені, пронизлива тиша душної ванної жбурляє Субіна в глухий кут, коли він нарешті вдаряється у плач, який стримував.

І він не зупиняється.

Один за одним слідують судорожні схлипування, потужний тиск води тягне Субіна донизу, затягує в коловорот розпачу. Безперервний, невгавний потік приховує його сльози, які все ніяк не припиняють текти з його очей. 

Знов і знов по колу крутиться зламана платівка, з якої лине одна й та сама мелодія, яка заїла на одному акорді, що нагадує про одне єдине ім’я.

Сонхун.

Десять днів, у які Субін міг би горювати через розставання. Десять днів стримування. Проти однієї тріщини в дамбі.

Десять днів, за які він не проронив жодної сльози, допоки одна не зламала його. 

Нарешті, він піддається їм.

Він плаче за лавандовим пральним засобом. Він плаче за родимкою на його носі. Він плаче за рожевими й холодними щоками, які наливаються кольором під час тренувань з фігурного катання.

Він плаче за мотивуючими повідомленнями та походами за покупками. Він плаче за Сонхуном тієї звичайнісінької суботи, коли він сідав у автобус до Сеулу, озираючись на Субіна, який стояв зсутулений на платформі, розсіяно блукаючи поглядом. Він плаче, тому що не знає, чи ще коли-небудь його побачить. 

У запаморочливому бурхливому океані, яким є Сеул, Сонхун був його рятівним колом. Він чіплявся за цю близькість, за комфорт, який йому дарував молодший хлопець, розраховував на те, що він буде його домом вдалині від дому. І Сонхун дійсно відчувався ним.

Але більш за все він плаче, бо відчуває, наче все це було брехнею.

Усвідомити, що ти по вуха й безнадійно закоханий у свого найкращого друга, це як опинитися в басейні з водою, що вже дістає до твого підборіддя та рота й нависає над тобою загрозою захлеснути з головою та поглинути, руйнуючи все на своєму шляху.

Коліна Субіна слабшають і він з’їжджає по стіні душової кабіни, холод від кахельних плит кусає його спину.

Пар та приголомшливе почуття знімають завісу із лякаючого висновку, і він проникає в кістки Субіна, розтікається по його тілу, наче це єдина річ, яку він коли-небудь знав.

Увесь цей час він був закоханий у свого найкращого друга.

Коли він вперше побачив Сонхуна на ковзанах, заворожений його рухами, він був закоханий у Йонджуна.

Коли він пригостив Сонхуна бінсу* і спостерігав за тим, з яким задоволенням він занурював ложку в десерт, він був закоханий у Йонджуна.

Коли він нахилився, торкнувся його губ своїми й відчув солодкість, що залишилась на них, він був закоханий у Йонджуна.

Десять років завзятої праці, коли він відчайдушно бажав, щоб ці почуття пройшли, сліпо сподівався, що якщо він поцілує достатньо губ та роздивиться достатньо пар очей, образ Йонджуна зникне. Що завмирання серця й такі ідеальні вуста були просто незначним продуктом його уяви, який зрештою кане в небуття. Що жвавий та сонячний хлопчик, з яким він провів свою юність та якого любив у всіх сенсах, у яких, на його думку, можна любити людину, став би всього лише спогадом з минулого.

Роки заперечування фізично обтяжують його, роки, у які він уникав по-справжньому дослухатися до свого серця, відмовлявся чути, для кого воно билось, роки, за які він несвідомо розбивав серця інших, роки, які він провів розбиваючи власне.

Ці роки ллються з водостоку разом з водою, і Субін винуватець цього безладу, винуватець усього, тож він сидить нерухомо, добровільно дозволяючи силі емоцій взяти верх над його тілом, дозволяючи почуттю провини повністю поглинути його.

 

 

———

 

 

Три стуки в двері відлунюються в передпокої. Проходить кілька довгих секунд, і, мабуть, Субін надто нетерплячий, мабуть, занепокоєння вже засіло в самих його кістках, тому він пробує відчинити двері. Вони виявляються незамкненими. 

Він обачливо ступає всередину. Уже пізно, але не настільки, щоб Йонджун вже спав.

Усі сумніви, які Субін мав щодо можливості того, що Йонджун ліг спати раніше, випаровуються, коли він чує тихий шум телевізора й бачить занурену в блакитне світло вітальню.

Йонджун розтягнувся вздовж дивана, одна його нога спирається на спинку, а інша сповзла до підлоги. Він не здається особливо зацікавленим тим, що відбувається на екрані.

Потім він помічає непроханого гостя й різко підхоплюється, помітно переляканий неочікуваним візитом.

Субіна ж це ставить у безвихідь, абсолютно все ставить його у безвихідь, починаючи різким блакитним світлом, що освітлює один бік обличчя Йонджуна, закінчуючи замішанням у його погляді.

– Субін-а, – невпевнено починає Йонджун, – чому ти тут?

Тому що ти не заслуговував на те, щоб я просто втік від тебе.

Тому що я теж тебе люблю. Але не так, як любиш мене ти.

– Тому що я купив забагато морозива, – Субін махає пластиковим пакетом з цілодобового супермаркету у своїх руках.

Йонджун оглядає його зверху-вниз, усе ще спантеличений.

Не знаючи, що зробити, чи куди подіти себе, Субін витягує два відерця з морозивом з пакета, відчуваючи очі Йонджуна, що слідкують за кожним його рухом. Він знає, що має жалюгідний вигляд: його очі все печуть від сліз, і він впевнений, що вони набрякли, візуально роблячи його обличчя більш одутлим, він тримає в руці два великих відерця морозива – надмірну кількість глюкози, тому що, так, нічого більше йому не допоможе з турбулентністю, у яку його кинуло життя.

– М’ятний шоколад, – радше стверджує, ніж питає Йонджун.

Субін ошелешено дивиться на відерця з “Баскін Роббінс” – одне м’ятне морозиво з шоколадною крихтою та одне вишневе – у своїх руках і дує губи.

– Так, виходить, я не купив забагато морозива випадково, – Субін облизує губи, – я купив одне для тебе.

Коли він нарешті піднімає очі, то бачить, що Йонджун вже дивиться на нього, усміхаючись.

І бурхливі хвилі поступово вщухають.

– Я б ніколи не купив собі м’ятний шоколад. Гидота, – жартома каже Субін, морщить ніс та відчуває, як полегшення розтікається по венах. І Йонджун пирскає, вихоплюючи з Субінових рук відерце та драматично притискаючи його до грудей, захищаючи свій улюблений смак.

– Сідай, почувайся як вдома, – запрошує Йонджун, плюхаючись на диван і плескаючи по місцю поруч із ним.

Субін робить те, що йому наказали, хоча й вагаючись, оскільки йому не дає спокою почуття того, що в нього на душі є щось, що він дуже хоче висказати.

– Хьоне, пробач мені, – випалює Субін на одному диханні, після чого Йонджун переводить очі з телевізора на нього. – Я не хотів так зриватися. Я просто–

Обмежений у своєму словниковому запасі, Субін затинається, коли намагається відшукати спосіб виразити словами свої почуття і той хаос, що коївся в його голові.

– Усе нормально, не хвилюйся через це, – Йонджун зупиняє зусилля Субіна, даруючи йому ніжну посмішку.

Якась літня жінка в комедійній сценці вар’єте щось гурчить, і ось так спокійно дивитись шоу з Йонджуном, який сидить поруч із ним та уплітає своє м’ятне морозиво, відчувається майже правильним.

Якби тільки Субіна не тягнуло вниз почуття, що його погубить жорстокий поворот долі бути закоханим у свого найкращого друга.

Чи можна взагалі назвати це прозрінням? Коли ти зрештою усвідомлюєш щось, що було всередині тебе з самого початку, росло, квітло й нарешті розпустилось на піку свого цвітіння?

Він називає свою долю жорстокою не через дивовижну здатність серця кохати, ні. Радше через страх того, що це кохання буде невзаємним.

Якби воно було взаємним, ця частина фільму вже закінчилася б. Субінова сюжетна лінія вже наблизилася б до кульмінації. Він впевнений у цьому.

Якби була хоча б мізерна імовірність того, що Йонджун кохає його в тому ж плані, він вже мав би мільйон можливостей виразити це, сказати йому, проявити свою ініціативу. Яскравий, чарівний, експресивний хлопець Чхве Йонджун, який ніколи не боявся обговорювати почуття, який вправно керував своєю самовпевненістю та самовираженням, ніколи б не втратив таку нагоду.

І це та нещаслива розв’язка, яка робить історію Субіна трагедією.

Утім, якщо за звичайних умов обтяжливі почуття вже затягнули б його за собою на саме дно, він робить дивовижне відкриття, що насправді відчуває…легкість.

Субін усвідомлює, що вперше за довгий час усе на своїх місцях. Неважливо, щаслива його історія, чи сумна, він, нарешті, досяг гармонії з нею. Перестав чинити спротив власній оповіді. Просто перебуваючи поряд із Йонджуном, коли його серце все ще розривається від бажання торкатися його без причини, він почувається живим, бо не заперечує прихильність, захоплення, закоханість, як робив це роками. Ці почуття оволодівають усім його єством від їх стримування, і тепер нарешті–

Він відпустив.

Він виокремив місце у своєму серці для кохання.

Це блаженно. Звільняюче.

Тож у якомусь сенсі він у порядку.

Субін більш зацікавлений у тому, щоб спостерігати за Йонджуном, а не дивитись шоу, він запам’ятовує те, як очі хлопця слідкують за неприємно підсвіченими заголовками на екрані, як його губи стискаються навколо ложки й надуваються, коли він смакує холодний десерт. Нездатний відвести погляд від Йонджуна, Субін залишає власне морозиво танути, почуваючись ситим, коли просто знаходиться поруч зі старшим.

У якийсь момент до кімнати заходить Кай, заявляє, що йому нудно, і випростовує своє довгов’язе тіло на колінах хлопців, на що вони миттєво починають жалітися, бо опиняються притиснутими молодшим хлопцем, після чого мстяться йому, лоскочучи всюди, куди дістають їхні руки, на що Кай верещить та звивається, як черв’як.

І Субіну здається, ніби він спостерігає за тим, як розігрується мила сімейна сцена, ба навіть краще, він є її частиною, наче виконує епізодичну, але яскраву роль на затишному знімальному майданчику якого-небудь сімейного шоу, яке полюбилось багатьом.

Родина – це не завжди про кровні узи. У той момент Субін запевняється у правдивості цього твердження.

 

Проєкт “Фея зерен 2.0” дарує Субіну найбільш нервозний, найбільш втомливий, найбільш вартісний місяць у його житті. У останні чотири тижні він щодня бачив, як “Фея зерен” оживала від роботи його власних рук.

Ця трансформація, хоча й повільна та трудомістка, передусім вражаюча. Об’єднані зусилля ведуть до стабільного прогресу, а стабільний прогрес веде до результату, який задовольняє всі залучені сторони.

На останніх стадіях ремонту лише гола стеля очікує на оживлення. Стіни насиченого темно-зеленого кольору надають кав’ярні більшого затишку, а ламінована підлога, на відміну від кахельної, робить атмосферу гостиннішою.

Можливо, найкращим маркетинговим ходом в оновленій “Феї зерен”, також любий Субіновому серцю, є намети. П’ять чудових, вабливих, неймовірно чарівних та гарних наметів для більш усамітненої, більш затишної зустрічі за чашкою кави здіймаються майже до самої стелі, на верхівках наметів між собою зв’язані світлі дерев’яні клинці, обтягнуті ніжно-бежевою тканиною, закріпленою над входом так, щоб отвір був достатнім для того, щоб проникнути всередину. Кожний вігвам, як маленький самотній будиночок з візернучастими подушками всередині, простим пришліфованим столиком з піддонів та настільною лампою з паперовим плафоном. Намети з’єднуються рядочком маленьких лампочок та оперізують решту зали, як наметове містечко – місце столів з дерев’яних планок та обідніх стільців. 

Надто яскраве верхнє освітлення пом’якшили лампами, що сяють більш приглушено, створюючи ту таємничість, якою непомітно просякає саме повітря в кафе.

Але якщо ви запитаєте Субіна про вишеньку на торті, він гордо вкаже на велику рожеву неонову вивіску у вигляді кавового зерна, яка прикрашає одну зі стін. Її рожеве сяйво відображається на глянцевих поверхнях, мов той блукаючий вогник, що заманює мандрівника до зачарованої краси лісу.

Магічний реалізм. Жанр, у який Субін вірить.

У цьому місті можна зустріти багато чудес.

Ще одне, ще одне неймовірно гарне чудо стоїть поруч із ним та оглядає голу стелю, вишукуючи можливі шпаринки для їхнього плану з рослинним декором.

Субін постійно затримує погляд на кожній добре продуманій деталі кафе, але видовище, яке він ніколи не втомиться бачити, це те, як Йонджун день за днем потрохи розквітає. Він фактично сяє, оскільки кожний крок у вдосконаленні “Феї зерен” забезпечує те, що іскра в Йонджунових очах затримається там надовше. Його щоки пухкіші та рум’яніші, його тіло сповнене енергією, судячи з ранкових повідомлень з купою емоджі та того, що по кафе він пересувається вистрибом. 

Тепло нарешті прочинило двері для всіх живих істот, які бажають проводити час назовні, не кутаючись у куртки та шарфи. Травень приходить із тими дарунками, про які всі просили. Дні тішаться у теплих сонячних променях, що розтоплюють усю гіркоту, тому що, зі спостережень Субіна, люди стали набагато більш ввічливими та дійсно приємними.

Навіть у місті з повільним ритмом життя теплі дні викликають бадьоре відчуття активності, і Субін відчуває це на власному досвіді, займаючи свої дні порпанням у “Феї зерен”.

Враховуючи те, що Йонджун і Субін робили все разом, коли зростали, не дивно, що з них вийшла чудова команда. Із Йонджуном легко порозумітися та приймати рішення, оскільки напрямок їхніх думок, як правило, завжди збігається. Починаючи вибором тканин, відтінків дерева та інтенсивності ламп, завершуючи пошуком хорошого укладальника ламінату й електрика. Субіна радує, що вони не сперечаються щодо кожного рішення, яке має бути прийнятим.

Ще одна перевага, що працює на їхню користь, це той факт, що життя в маленькому місті йде в комплекті з цінними зв’язками за плечима. Знайти спеціаліста набагато легше, коли ти орієнтуєшся в місті та знайомий з найбільш кваліфікованими фахівцями в певних сферах. Кравчиня, до якої Субін звернувся за зшиванням тканини для наметів, була тією самою кравчинею, послугами якої вони обидва користувались у шкільні часи, коли форму Субіна потрібно було перешити через його швидкий ріст. Жінка впізнала хлопця, і з її обличчя не сходила усмішка з кількома відсутніми зубами, коли вона робила компліменти його високому зросту та зовнішності. Її голова тепер була вкрита сивими волосками, яких в старі часи, як пам’ятає Субін, було всього лише кілька.

Субінова ідея нового початку включає в себе не тільки позитивні зміни у фізичному оточенні, а й підвищення якості товарів, що вони продають. У той час як для Субіна це було необхідністю, ця частина проєкту виявилась найскладнішою в тому, щоб переконати Йонджуна і також залучити його. Субін розуміє, що вести бізнес і так важко (читайте: він не розуміє, але так гадає), але все одно висуває Йонджуну ідею того, що “Фея зерен” має покращити якість своєї кави, тримаючи в голові картинку конкурентоспроможної кав’ярні Сеула, де, у більшості випадків, смак напою є вирішальним фактором задоволеності клієнта. Тому він перелічив Йонджуну всі причини того, чому їм слід знайти іншого постачальника кавових зерен, на цей раз спеціалізованого виробника кави, і як це покращить смак і, відповідно, враження в цілому.

Тепер Субін може ставати більш вибагливим зі своїми ідеями та їх аргументацією, але саме Йонджун відповідає за раціональне обґрунтування пропозицій Субіна, оскільки для нього зміна постачальника означає абсолютно новий контракт з абсолютно новими умовами угоди та поставки. Утім, коли надійшли зразки для дегустації, Йонджун поступився й вони досягли подальшої згоди, що, так, це дійсно те, що треба, оскільки кофеїн дійсно послав розряд по венам хлопців, як у ті часи, коли вони були ще дітьми з низькою толерантністю до кави, а у світі занадто обробленої та слабкої кави вони вже давно втратили це почуття.

У процесі Субін також взяв на себе пошук варіантів того, як вони могли б обзавестись фірмовими стаканчиками. Коли він замислився про це, йому здалося дивним, що після стількох років “Фея зерен”, яка полюбилася багатьом, так і не запустила брендові стаканчики, які можна було б брати із собою. Люди часто відвідують кав’ярню в годину пік, потребуючи кофеїн перед зануренням у власні справи. Будь то офісна праця чи вигул собаки, вони спішать до місць свого призначення зі стаканчиком у руці, який, однак, не має жодної назви, жодної ознаки для розпізнавання. Упущена можливість для просування, якою вони рано чи пізно все ж мали б скористатися.

І натренованою рукою випускника факультету мистецтв, Субін у мить ока накидав ескіз логотипа “Феї зерен”. Результат – охайно виведену назву кафе – потім роздрукували на круглих, базилікових зелених наліпках, які можна легко приклеїти як на пластикові, так і на паперові стаканчики.

Іноді Субіну здавалось, що замість 24 годин у його дні було всі 25. Щодня він знаходив стимул удосконалювати маленькі деталі, які можуть здаватися іншим незначними, але мають велике значення для другого шансу кафе. З кожним днем його все більше захоплюють зміни, наче він п’яніє від запаху новозбудованого дому, і новий початок нарешті пробуджується.

Або, можливо, джерело палива в його тілі – це те, як Йонджун продовжує дивитись на нього. Подив, захоплення та вдячність читаються в кожному погляді старшого на Субіна. Від них шкіра останнього палає. Хлопець ловить Йонджуна на тому, що той витріщається на нього частіше, ніж він очікує, і щоразу їхнє вивчення один одного триває, доки хтось із них не розпливеться в ніжній усмішці, заражаючи нею іншого. Субін назвав би це грою, незважаючи на те, що не існує ігор для одного гравця. Тож він ніжиться в тому, що може отримати від старшого – поглядах, усмішках та періодичних торкань, ігноруючи непереборне бажання всередині себе, що вимагає більшого.

– То що ти думаєш? – запитує Йонджун.

– Гм-м? – Субін виринає зі свого заціпеніння, усвідомлюючи, що абсолютно прослухав питання Йонджуна.

– Стеля надто висока, щоб ми могли прикріпити до неї рослини, тож що як ми встановимо дві великі стельові рами з решітками, навколо яких потім обмотаємо рослини? – Йонджун не проти повторити сказане, він вказує на відрізок стелі, аби вони могли уявити остаточну картинку.

Субіну не потрібно довго думати, щоб погодитись. Нависаючи над обідньою зоною, декоративні рослини зроблять із зали містичну алею в лісі. Тож діяти за планом Б – це правильне рішення, і немає жодної проблеми в тому, щоб змінювати початкові плани, проблема лише в майці, яку Йонджун вдягнув через спеку, та його голі руки, що відкривають вид на татуювання, і це більше ніж відволікаюче, коли як Субін мусить допомагати Йонджуну втілювати план у життя. Якби він тільки міг провести пальцями по витвору мистецтва, що прикрашає руки Йонджуна, та роздивитись кожну деталь. Як митець, звісно.

Він розуміє, що знову випав із реальності, і, зніяковілий, сварить свій мозок за те, що він так швидко втрачає фокус при вигляді оголеної шкіри Йонджуна.

Старший стає на драбину, щоб зробити орієнтовні заміри стелі, і Субін міцно хапає її, щоб утримати на місці, оскільки його серце виривається з грудей від уявлення про те, що Йонджун може впасти й постраждати. Останній пирхає, але нічого не каже на запобіжні заходи Субіна.

І тільки коли Йонджун піднімає руки, щоб скористатись рулеткою, Субін помічає дещо. Звинувачуйте в цьому занадто великі пройми Йонджунової майки, але ракурс відкриває Субіну вид на груди старшого. Це саме по собі вже було приголомшливо, але хлопець не може не помітити таємницю, приховану перлину, недоступну кожному допитливому оку – одинадцяте татуювання, що прикрашає його ребра, одне слово, назавжди викарбуване чорнилами.

Зцілення

Субін не може відвести очей.

Усе це ошелешує його – неприкрита шкіра, груди Йонджуна й тату. Його значення.

Ніби Йонджун розказав йому історію, перед очима Субіна все стає на свої місця. Ідея, біль, який вона в собі містить, інтимне розташування – усе для самого себе, а не для того, щоб дивились інші. Усе для того, щоб приховати довготривалий біль від втрати. Перманентність татуювання обіцяє йому, що його він точно не втратить. Це слово залишиться коло серця Йонджуна навіки.

Субін робить напівсвідомий крок назад, переварюючи все в голові, та прибирає руки з драбини.

– Чому ти більше її не притримуєш? – питає Йонджун, злегка надуваючи губи.

– Я…ну…я думав, що для тебе це не обов’язково, – тихо відповідає Субін, втрачаючи власний голос.

– Було безпечніше…коли ти її тримав, – бурмоче Йонджун, і Субіну здається, наче він бачить, як вуха старшого наливаються фарбою.

Субін хоче тримати його.

Господи, він так сильно хоче тримати його у своїх руках.

Як це буває з кожною сильною емоцією, Субіну потрібен час, щоб охолонути й притупити бажання, тож він поміщає руки назад на драбину, але дивиться на що завгодно: на намети, на барну стійку, на частину вікна, неприкриту захисною плівкою, – на що завгодно, але не на Йонджуна.

Відкрита смужка вікна частково відкриває панораму вулиці, повз кафе проходять школярки, що балакають, огрядний чоловік у сірому костюмі і–

Субін двічі моргає.

Мабуть, йому здалося.

Мабуть, тому що не може бути інакше. Волосся кольору воронячого крила, світло-коричнева сорочка, загострені риси обличчя. Розгублене озирання навкруги. Тужливий погляд, очі ніби щось шукають, розглядаючи закриті захисною плівкою вікна.

Сонхун. 

Субіну дійсно доводиться придивитись краще, тому що він, мабуть, якимось чином задрімав. Полудень завжди заколисує його до стану сонливості, але Субін переконується, що зір його не підводить і те, на що він дивиться, цілком реальне. Сонхун прямо зараз стоїть на порозі “Феї зерен”.

Субін злегка штовхає Йонджуна ліктем, щоб привернути його увагу. Коли йому успішно вдається це зробити, він усе ще не знає, що казати, і як поводитись.

Субін просто жестом вказує на вікно, чекаючи кілька страхітливих секунд, перед тим як Йонджун також помічає юнака.

Океанські хвилі знову піднімаються в ному після місяців спокою. Легка течія, у яку він влився за останні чотири тижні, повсякденний ритм життя, мотивація прокидатись, командна робота, команда, яка вийшла з них із Йонджуном – це все похитнулось за одну лише секунду. Субін не дивиться на вираз обличчя Йонджуна, тільки слабко виголошує, що мусить вийти назовні та перевірити, що там в біса відбувається.

Кожний крок до дверей відчувається як перетинання каньйону. Кожний рух важко дається його тілу, виснажує кінцівки. Відстань, що простягається між ним та Йонджуном, фізично незначна, але у свідомості Субіна він знаходиться по інший бік Амазонки.

Коли Субін виходить за двері, Сонхун здригається від раптової появи хлопця, але на його обличчі одразу розквітає полегшення.

– Хун, що ти…чому і яким чином ти тут? – запитує Субін слабким голосом. Він дає собі обіцянку втриматись на ногах.

Сонхун рухається у напрямку до Субіна, і менше ніж за секунду, за коротку мить вони зіштовхуються, Сонхун затягує його в обійми.

Тіло Субіна нерухоме під руками Сонхуна навколо нього та обличчям молодшого, притуленого до його грудей. Єдина послідовна думка проноситься в засіках його свідомості: якби Йонджун дивився, він міг би бачити крізь отвір у захисній плівці, як вони обіймаються.

Це зводить його з розуму.

Він обережно відсуває Сонхуна від себе, щоб подивитись в його очі та відшукати відповіді, які він боїться знайти.

– Твоя мама сказала, що ти будеш тут, – каже Сонхун на видиху, не стримуючи легку усмішку, що торкається його губ.

Субін ковтає тривожність, що спливає нагору.

– Ти міг би спочатку зателефонувати, – шепоче Субін, не впевнений, чи його слова взагалі чутно.

– Я знаю, знаю, це безглуздо, що я тут, але я…– він зітхає. – Я вчинив як покидьок, коли закінчив усе так по телефону, і я дуже жалкую про це, хьоне.

Так більше не може бути.

Якщо він щось знає про Сонхуна, то це те, що так більше бути не може. Сонхун нічого не робить несвідомо. У Сонхуна не буває раптових всплесків каяття, які призводять до поспішних рішень.

І Субін вгадує це, коли Сонхун продовжує.

– І я зробив дещо, і мені дуже потрібно з тобою про це поговорити.

 

*Бінсу/бінгсу (bingsu) – корейський десерт із льодом на основі молока з солодкими начинками, які можуть включати різні фрукти, згущене молоко, фруктовий сироп і червону квасолю.