розділ 5. зіткнення ілюзій

Нічого не готувало Субіна до дорослого життя. Безумновно, ми всі росли зі знанням того, що це чекає на нас у майбутньому. Одного дня ти вже не будеш дитиною, матимеш обов‘язки, прийматимеш власні рішення. Одного дня ти більше не зможеш назвати себе дитиною. Але коли настає цей день?

Зростаючи, Субін завжди думав, що входження до дорослого життя буде як їзда на велосипеді. Ти готуєшся за допомогою тренувальних колес. А потім настає день, коли ти знімаєш ці колеса й починаєш їздити без них. Це, звісно, вимагає сміливості, але в якийсь момент ти просто…робиш це. Тим не менш, дорослішання виявилось набагато важчим. Ти знімаєш одне тренувальне колесо, потім намагаєшся втримати рівновагу, але в тебе це не виходить, тож ти прикріпляєш колесо назад. Потім ти знімаєш обидва колеса, але доріжка виявляється бугристою і вузькою, про що тебе ніхто не попереджав, тож ти хочеш прикріпити колеса назад, але раптово в тебе їх більше немає. Тож ти навчаєшся всьому з самого початку. Чи можна стверджувати, що в цей момент ти вже став дорослою людиною? Чи ти тільки намагаєшся бути нею?

Чи означають твої спроби те, що ти став дорослим?

Або ж ти лише купив підписку на пробну версію дорослого життя?

Ці питання крадуть у Субіна години сну, поки він лежить нерухомо зі своїми зламаними тренувальними колесами на старому матраці в маминому будинку. Він ніколи не думав, що колись втратить дитинство. Але відчуває, що втратив. Він також ніколи не думав, що разом із тим втратить Йонджуна. 

Одна річ, якої Субін навчився в дорослого життя: ти мусиш за все боротися. Ти мусиш боротися за місце в університеті, за омріяну посаду в компанії, навіть за запис до хорошого стоматолога. Ти мусиш боротися за свою дружбу й стосунки. Нічого з цього не подається тобі на блюдечку, нічого не було підготовлено й створено саме для тебе. 

Коли Субін і Йонджун були молодшими, вони існували на цій планеті один для одного. Двоє хлопців приблизного одного віку, що жили у декількох кварталів один від одного. Обидва високі, з рум’яними щоками, вогником в очах та пристрастю до всього вінтажного. До старомодних речей, які можна було знайти на горищі й вигадувати історії про них. Хлопці могли закінчувати речення один за одного, їхні почуття гармонували. Було так легко завжди знаходитись поруч. 

Але, на жаль, ті дні вже давно минули. Тепер Субін і Йонджун дорослі.

І Субін не був поруч із Йонджуном, коли той тільки знімав свої тренувальні колеса. Він втік раніше, перед тим як життя почалося для них обох. І коли вони роз’їхались на своїх велосипедах у різних напрямках, Субін не знав, як знову встановити зв’язок із Йонджуном. Як постукати в його двері, як спілкуватися з ним. Тому він і не намагався. 

Ти мусиш боротися за дружбу.

Раптове усвідомлення цього приходить до нього. Навіть якщо вони вже пустили своє коріння в абсолютно різних куточках галактики, навіть якщо в них більше немає нічого спільного, навіть якщо вони втратили те, що мали, Субін не може ставитись до Йонджуна, як до незнайомця. Він не хоче цього робити. 

Отож тут і зараз, почуваючись привидом у своїй дитячій кімнаті, він вирішує боротися за Йонджуна. 

З цим наміром він відправляється до «Феї зерен» наступного дня за 10 хвилин до закриття. Це черговий прохолодний березневий вечір, але, на щастя, улюблене клітчасте пальто Субіна утримує тепло його тіла.

Оскільки в цю годину доволі тихо, Йонджун спокійно пише щось у своєму щоденнику, спираючись на стійку. Старший захоплювався веденням щоденників ще з підліткових років. Він похитує головою в ритм якоїсь R&B мелодії, що лунає з колонок. Закочені рукава його сорочки відкривають вид на численні маленькі татуювання, якими вкрита його шкіра. 

Коли Йонджун піднімає голову, аби побачити Субіна, останній відчуває стукіт серця в горлі. Брови Йонджуна піднімаються від подиву й він злегка всміхається.

– О, Субіні, я вже закриваюсь за кілька хвилин.

Субіні.

– Можна мені айс-американо, будь ласка, – каже Субін з легкою посмішкою.

Йонджун дивиться на нього, майже не моргаючи.

– Так, звісно.

Поки Йонджун робить каву для Субіна, між ними повисає тиша, проте вона не є некомфортною. Поки губи молодшого стискаються навколо трубочки, Йонджун прибирається на своєму робочому місці.

І тільки-но старший збирається змінити дверну табличку на «зачинено», Субін порушує тишу, встає зі стільця й широкими кроками наближається до дверей, де стоїть Йонджун. Коли той обертається, Субін опиняється прямо позаду, і відстань між ними раптово скорочується до сантиметрів. Здається, наче старший затамовує подих. 

– Я…– невпевнено починає Субін, не довіряючи своєму голосу. – У мене так і не виросли зуби мудрості. Перша квартира, яку я знімав у Сеулі, була жахливо маленькою, і там були мурахи, хоча я і казав тобі, що все було чудово. Я майже вилетів з університету в четвертому семестрі. Я не дивився «Клуб «Сніданок»» з того часу, коли ми востаннє дивились його разом. У день своєї співбесіди я сів не на ту гілку метро і дуже запізнювався, але мене все одно найняли. Що все одно не мало великого значення, бо мене звільнили трьома місяцями пізніше після того, як дали звання найкращого робітника місяця. Через це я і сплю тепер на старому матраці в моїй старій кімнаті, яка тепер, фактично, слугує коморою. 

Субін починає задихатись. Це була лише невелика частина того, чим він хотів поділитися із Йонджуном за всі ці роки. Що він хотів прожити поруч із ним.

Йонджун натомість просто дивиться на нього, не відводячи погляд. Але вперше Субін відчуває, ніби він насправді його бачить. Його вразливість та геть усе.

Після того, як старшому не вдається нічого вимовити, Субін знову порушує тишу:

– Я розумію, що нічого про тебе не знаю, – він важко ковтає, – і ми не спілкувались і все таке. Але я не хочу просто далі жити своїм життям. Я хочу знати, як ти жив увесь цей час…як ти зараз.

Субін пишається своєю відвертістю. Від цього крихітного почуття досягнення він відчуває легкість.

Він впевнений, що якусь секунду бачить сльози в очах Йонджуна. Але, можливо, це відблиск світла грає в його шоколадних очах. У нього такий зніяковілий вираз обличчя, що Субін ледве стримує бажання притягнути його в обійми. Йому все ще доводиться трохи опускати погляд, щоб подивитись Йонджуну в очі. Їхня різниця у зрості це те, що Субіну досі здається милим. 

– Тож розкажи мені, хьоне, як ти?

Йонджун втуплює погляд у підлогу й хитає головою.

Субін не розуміє, що саме бачить у його очах: сум, спантеличення, чи втому? Тому що він не знає. Він не знає, чому Йонджун неохоче говорить про себе. Він не знає, як Йонджун став власником кафе. Він не знає, чому Йонджун так і не приїхав у Сеул.

– Як ти дивишся на те, що я буду приходити до «Феї зерен», і за кожну каву, яку я куплятиму, ти будеш розповідати мені щось про себе? – пропонує Субін ідею, яка зненацька приходить йому в голову.

– Таким чином я також зможу допомогти бізнесу, – він заспокійливо всміхається старшому. 

Йонджун видає тихий смішок перед тим як кивнути. Субін переможно піднімає підборіддя та посміхається старшому, показуючи свої ямочки. Перед тим як залишити Йонджуна, щоб той зачинив кафе, Субін дещо згадує.

– Знаєш, а я ж сьогодні теж купив каву. Хочеш розповісти який-небудь цікавий факт про себе в обмін на мій американо? – Субін каже це дражнячи та не очікуючи, що йому дійсно дадуть відповідь, а не відмахнуться. 

Але Йонджун дивиться йому прямо в очі.

– Я також не дивився «Клуб «Сніданок»» з тих часів.

 

 

———

 

 

Весняне повітря стає трішки теплішим з кожним днем, і здається, наче Йонджун також стає теплішим до Субіна. 

Останній обов’язково приходить до «Феї зерен» у кожний робочий день рожеволосого хлопця. І щоразу перед тим як зайти всередину, Субіна кидає в холодний піт, але коли його вітають ніжною посмішкою і зморшками коло лисячих очей, йому стає спокійно. Він відчуває легкість від природного шарму й балакучості Йонджуна. Відчуває, що і сам починає йому відкриватись.

Це не дивує Субіна. Спілкування з Йонджуном завжди було чимось таким же звичайним, як дихання. Сором’язливий характер Субіна все життя стримував його від того, щоб легко комунікувати з іншими, проте з Йонджуном він не відчував необхідності казати багато, аби його розуміли. 

За айс-лате він дізнається, що всього в Йонджуна одинадцять татуювань, дев‘ять з яких на руках, одна на задній частині шиї, –зантедехія, яку Субін помітив раніше, – та одна на ребрах (Субіну залишається тільки гадати, як воно виглядає, оскільки Йонджун його не показує). Йонджунові татуювання схожі на ілюстрації та дуже йому підходять, прикрашають його і так сяючу медову шкіру. З грайливою посмішкою Йонджун просить Субіна обрати улюблене тату, і той дує губи в задумі, розриваючись між милим привидом з ніжками й кросівками на передпліччі Йонджуна та витонченою вертикальною сонячною системою, що протягується до його ліктя.

За горнятком теплого капучіно Субін дізнається, що єдина офіційна робітниця в Йонджуна – це Черьон, дівчина з круглим обличчям і добрими очима, яку він бачив у кафе в перший день. Йонджун знайомить її із Субіном, і той помічає, що вони доволі близькі. Їхні стосунки радше надто неформальні як для роботодавця й робітника. Він також дізнається, що Кай доволі часто допомагає Йонджуну з роботою, хоча він зазвичай знаходить щось, із чим міг би допомогти на кухні, – розкласти речі в кладовій чи помити посуд, – так як він не працює там легально.  

За американо Йонджун розповідає Субіну про те, що знімає невелику квартиру в кількох будинках від кафе, і що насправді ділить її з Каєм. Той же під час своєї академічної відпустки перебирається туди-сюди з батьківського дому до квартири Йонджуна й тільки нещодавно перевіз туди усю армію своїх м’яких іграшок, які старший погодився випрати, аби вони теж почали життя з чистого аркуша.

Субін охоче поглинає нову інформацію, насолоджується нею більше ніж кавою. У четвер, коли Субін приходить до кафе у звичний час, він помічає, як щось міняється в Йонджуні. Він бачить, як бар’єр між ними зникає. Зазвичай Йонджуну потрібен якийсь час для того, щоб пустити в хід свій шарм щоразу, коли Субін поруч. Цей момент короткий і наповнений невпевненістю й тривогою, поки Йонджуну не вдається знову посміхатися і бути собою. Проте сьогодні, як тільки Субін входить до «Феї зерен», Йонджун широко всміхається, наче чекав цілий день моменту, коли побачить Субінове обличчя. Або ж Субіну хочеться так думати. Не те щоб він сам чекав цього весь день чи щось таке. 

Цього разу на стійці на нього вже чекає напій – подвійне капучино з кленовим сиропом, новий фаворит Субіна. Йонджуна видає хитрий вираз на його обличчі, коли він закриває свій щоденник з глухим ударом.

– Вже зробив тобі каву, – Йонджун тепло посміхається по інший бік стійки. Він починає розкладати свіжі кекси на вітрину, і у повітрі затримується солодкий запах полуниці зі взбитими вершками. Поки Субін обережно попиває свою каву, аби вона не обпікла язика, Йонджун показує свої старання над кремом для кексів. Рожеволосий хлопець так гордо посміхається, що його рисами оволодіває грайлива пустотливість, коли він піднімає гарний кексик, щоб показати його Субіну. Але молодший знову не може сфокусуватись ні на чому, окрім Йонджуна. Погляд прикіпає до його очей, які перетворюються на півмісяці.

– Ніколи б в житті не подумав, що мені доведеться вчитися технікам нанесення крему на кекси, – тихо каже Йонджун, коли Субін майже допиває свою каву. – Думаю, це могло б бути, ее…сьогоднішнім фактом. 

Тиша, що западає після цього, здається надто гучною. Обидва хлопця відчувають, наскільки багато питань все ще залишаються без відповідей. Коли їхні погляди зустрічаються, Субін впевнений, що Йонджун знає, що саме він збирається запитати.

Як так сталося, що ти тепер тут?

– Я розповім тобі завтра, – шепоче Йонджун перед тим як обернутися, аби зібрати використаний посуд і віднести його до раковини, залишаючи Субіна з його сплутаними думками. 

Завтра.

Завтра – це коли Субіна будить радісний голос його хлопця, який телефонує йому, щоб повідомити, що він вже сів на автобус. І тепер прямує до нього.

Зненацька в грудях Субіна зароджуються докори сумління, причину яких він не може з’ясувати. 

Це через те, що він забув?

Через те, що він досі не придумав, як вмістити Сонхуна в його життя тут?

Чи через те, що він дозволив цьому вилетіти з його голови, оскільки його думки були повністю зайняті Йонджуном?

У будь-якому разі, він почувається поганим бойфрендом.

У Субіна немає достатньо часу на ці роздуми, оскільки за кілька годин він вже зустрічає Сонхуна на автовокзалі. 

Як тільки він помічає безладне чорне волосся й загострений ніс свого хлопця, Субін розпливається в ніжній посмішці.

Він міцно обіймає Сонхуна й вдихає той самий лавандовий пральний засіб. Це одразу нагадує йому про Сеул. Інше життя, яке він там залишив. 

Зрештою Субін розриває обійми. Він хоче нахилитись і поцілувати свого хлопця, але не робить цього. Сонхун не дуже любить проявляти почуття на публіці, і Субін поважає це.

Втім, йому подобається проявляти почуття, подобається цілуватись, триматись за руки. Це його спосіб виражати кохання і те, як він може відчути, що його кохають. Тож він терпляче чекає, поки вони ідуть його рідним містечком, і починає невимушену бесіду про нього. Субін показує на місця й речі та розповідає Сонхуну історії з дитинства. Сонхун слухає з великим інтересом. Він завжди був чудовим слухачем.

Субін бачить, як важко його хлопцю з дорожньою сумкою, ручку якої він перекидує з одного плеча на інше, тож пропонує понести її за нього. Однак Сонхун відмахується й каже не зважати.

Субін також помічає, як Сонхун сутулиться поки іде й постійно позіхає. Він має втомлений вигляд. Субін хмуриться. Йому слід довідатись у молодшого пізніше, чи той знову допізна катався на льоду. Іноді Субіну здається, що це його обов’язок – перевіряти, чи правильно Сонхун розставляє пріоритети. Але наразі він нічого не каже й пропонує зайти по каву. Обличчя Сонхуна осяюється і він одразу здається в десять разів бадьорішим. Субін посміюється і кошлатить його волосся, від чого вуха хлопця червонішають. 

– Хьоне, ти, певно, знаєш хорошу кав’ярню тут?

Йому на думку спадає тільки одна.

І все ж він відчайдушно намагається згадати якісь альтернативи. 

Не те щоб Субін не хотів привести Сонхуна до «Феї зерен», він просто не знає, як представити його Йонджуну.

Річ у тім, що Субін ніколи не розказував йому про свою орієнтацію. Він і сам не зовсім був у ній впевнений до того, як переїхав до Сеулу. У підліткові роки він зустрічався лише з дівчатами, але переїзд до більшого міста відкрив Субіну новий горизонт свободи, тож він мав можливість краще зрозуміти свої вподобання. І все ж, звикнутись із цим було дуже важко. Його самооцінка значно постраждала від постійного відчуття того, що він був іншим, нетиповим. Наче він не вписувався. 

Йонджуну же, навпаки, завжди подобались хлопці. 

Він ніколи не робив камінг-аут перед Субіном, тому що ніколи не відчував потреби якимось чином це оголошувати. Субін і так все знав з самого початку. Йонджун ніколи не приховував те, що йому подобаються хлопці, так само як Субін  ніколи не приховував те, що йому подобаються дівчата.

Під кінець першого року Субіна в Сеулі дехто з нових друзів потягнув його до гей клубу. У Субіна якраз тільки зароджувались певні сумніви, тож клуб став для нього масивним вибухом в обличчя. Там було багато алкоголю, багато спітнілих тіл, і за перебігу подій, який Субін не може ані пояснити, ані пригадати, він поцілувався з гарячим незнайомцем. Тієї ночі він повернувся додому спустошеним як ніколи. Лежачи на ліжку, він просто дивився у стелю, серце стискало відчуття необхідності  вже повісити на себе ярлик. Але Субін не знав, який підходив саме йому. 

У такі моменти усім, про що він міг думати, був Йонджун. Як той завжди був упевнений у тому, що йому подобалось. Ким він був. Яку чарівну кокетливу натуру й самовпевненість він мав, яку ніхто ніколи не ставив під сумніви. 

Субін думав про те, як йому хотілось, щоб Йонджун був поруч, як йому хотілось виплеснути це збентеження й поділитися з ним усіма суперечливими думками, дозволити Йонджуну полегшити його біль повної розгубленості. Він думав про те, наскільки близьким був до того, щоб набрати номер Йонджуна, аби поплакатись йому, просто дати вихід емоціям після того, як тривалі стадії роздумів про його можливу бісексуальність залишили його таким розгубленим і розбитим, наче його особистість була розірвана на шматки. 

Тільки тоді, коли він зустрів Сонхуна, Субін вже не був розгубленим, а за цим послідувало й прийняття себе.

З тихим зітханням Субін веде Сонхуна туди, де він і так завжди опиняється. У ніс вдаряє смачний запах випічки, як тільки вони заходять всередину, і Субін одразу ж помічає знайоме поблідле рожеве волосся поза стійкою. Потім погляд приземляється на одне айс-американо, що чекало на нього на стійці.

Йонджун вже зробив йому напій.

Я розповім тобі завтра.

Його серце стискається. Йонджун збирався йому відкритися.

Але тепер Субін тут зі своїм хлопцем з Сеулу. А Йонджун стоїть на тому ж місці й дивиться з легким замішанням на двох хлопців. 

І знову Субін відчуває нестерпну відстань між ними.

Сонхун обводить поглядом приміщення. Хлопець Субіна, вдягнений у довге чорне пальто та тримаючий дорожню сумку в руках, тут, у «Феї зерен». І найкращий друг Субіна всього в кількох метрах від нього. 

Два світи, які мозок Субіна відокремив один від одного, зіштовхуються з оглушливим лязкотом. У грудях розростається тривога. Він робить крок уперед.

– Сонхуне, це Йонджун, – Субін представляє хлопців один одному тремтячим голосом.

Сонхун різко вдихає й широко розплющує очі.

– Той самий Йонджун? – з великим здивуванням він повертається до Субіна, його вигук отримується більше схожим на шепіт. 

Вираз обличчя Субіна стає більш непроникним, губи стискаються в тонку лінію, і він сподівається, що це все пояснює.

Очі Йонджуна мечуться між Субіном та Сонхуном. 

– Хьоне, це Сонхун, – говорить він тихо, – мій, ее…хлопець.

Перед тим як Йонджун встигає щось сказати, кухонні двері відчиняються й до зали входить Кай, нетерпляче розв‘язуючи свій фартух та виголошуючи:

– З посудом розібрався, хьоне! 

Кай застигає на місці, коли помічає незнайоме обличчя поруч із Субіном.

– О, то в нас гості! – радісно вигукує молодший.

– Так, ем, це Сонхун, мій хлопець. Він приїхав на вихідні, – Субін нервово кусає губу.

– Міський хлопчик, га? Що ж, приємно познайомитись, я Кай, – він дружелюбно всміхається Сонхуну й отримує у відповідь таку саму усмішку.

Йонджун продовжує дивитись на Сонхуна, переводить погляд на Субіна, потім знову на Сонхуна. Хоча вираз обличчя старшого непроникний, погляд його здається безсилим. Він натягує напружену посмішку.

– Радий зустрічі, я Йонджун.

Він тільки що зробив камінг-аут перед Йонджуном?

– Камале, ти краще випий це, щоб лід не розтанув, – говорить Йонджун на октаву вище, коли піднімає айс-американо зі стійки й простягує його молодшому.

– Але я не–

– Гей, ти б краще цінував свого хьона за те, що він тобі напої безкоштовно дає! – у голосі Йонджуна чутно напругу.

Кай приймає каву й спокійно відпиває, але морщиться від її гіркого смаку. Субін із Сонхуном стоять на тому ж місці, вони застигли в моменті, нездатні вивести розмову з глухого кута.

Сонхун уважно спостерігає за ситуацією, після чого повертає голову до Субіна й помічає, як зі зніяковілим виглядом він пильно дивиться на Йонджуна, все ще тривожно кусаючи губу.

Сонхун ненав’язливо бере Субінову руку й легко її стискає, що повертає того до реальності.

– Я знаю, що нам треба зробити! – вигукує Кай. – Нам треба всім разом піти в норебан*!

Від цієї пропозиції брови Йонджуна тягнуться вгору. 

– Будь-ласочка, погоджуйтесь! – благає Кай. – Я вже давно смерть як хочу повеселитися, і що більше людей прийде, то краще. Я вмовлю Техьона прийти теж, бо він останнім часом якийся пригнічений. 

Сонхун і Субін перезираються та погоджуються в унісон, оскільки не можуть протистояти азарту в голосі Кая.

– Я прийду з Бомгю, – ледь чутно бурмоче Йонджун, втупивши погляд у підлогу.

Субін намагається читати Йонджуна, намагається відшукати щось у рисах його обличчя, але знову почувається відкиненим на тисячі кілометрів назад. Він також намагається проковтнути ком у своєму горлі.

Як тільки Субін та Сонхун виходять з кафе, вже направляючись додому, Сонхун раптово повертається, щоб взяти Субінове обличчя в долоні, і різко цілує його. Субін здригається від несподіванки й того, наскільки така поведінка на людях була невластива для Сонхуна, але досить швидко він розчиняється в поцілунку, насолоджуючись відчуттям губ його хлопця на власних. 

Вони відриваються один від одного й переводять подих. 

– Для чого ти це зробив? – з легкою посмішкою м’яко питає зашарілий Субін.

Сонхун пронизливо дивиться на нього, після чого знову підносить руки до Субінових щік, ледь торкаючись їх.

– Це завжди працює, коли ти починаєш забагато про нього думати. 

 

 

———

 

 

Холод від кафельної підлоги хвилею розтікається від його потилиці по всьому тілу.

Алкоголь пробирається венами Субіна, від чого весь світ стає нібито невагомим. 

– Давай зіграємо в «правду чи дію», – він чує нечітке мовлення Сонхуна, який був не в кращому, ніж Субін, стані.

Останній піднімається з того місця, це він лежав, займає позу сидячи й підводить погляд на Сонхунове розгублене, і все ж гарне обличчя. 

Вони тільки почали зустрічатися, промацувати грунт, бачити, чи можуть їхні стосунки розквітнути в щось більше

Їхні перші три побачення були доволі звичайними. Але під кінець четвертого й дві пляшки вина потому вони опиняються на підлозі в квартирі Субіна. І, очевидно, грають у «правду чи дію». Обидва нездатні більше ясно мислити. 

Субін гикає й звертається до Сонхуна:

– Ладно, тоді ти перший.

– Дія.

Субін цокає. Ну звісно, що б ще він обрав.

– Наказую тобі еее…зробити потрійний аксвель на підлозі, – каже Субін, намагаючись чітко вимовляти слова, щоб вони не змішались у щось нерозбірливе. 

Сонхун дзвінко гигоче, хапаючись за живіт, і відкидається назад на підлогу.

– Ти хотів сказати потрійний аксель? – виправляє він старшого крізь сміх.

– Ну, цейво, так, – вуха Субіна червонішають від сорому.

– Хьоне, – скиглить молодший, – я потрійний аксель на льоду ледве виконую. Ти очікуєш, що я зможу його виконати на підлозі?

– Тоді виконай подвійний! Або одинарний.

Сонхун підводиться з підлоги з тихим зойканням і намагається втримати рівновагу після всього випитого вина.

Він робить невеликий розбіг, перед тим як підстрибнути й хоч якось зробити два оберти. Хлопець не надто м’яко приземляється на підлогу, знову втрачає рівновагу, оступається й падає головою на Субінові коліна. Він сміється від усієї душі, а Субін плескає в долоні від утіхи.

Сонхун швидко встає з колін другого хлопця й повертає своє самовладання. Але тепер вони ще ближче, ніж до цього. 

– Твоя черга, – видихає Сонхун.

– Правда.

Субін дивиться, як напружено юнак думає, намагаючись придумати підходяще питання. На цей момент його власна розумова здатність вже вийшла у вікно.

– Хьоне, хто був твоїм першим поцілунком?

Твереза частина мозку Субіна наказує йому поводитись впевнено перед своїм крашем, але сп’яніла частина може хіба що видати іскристе хихикання.

Сонхун зітхає у відчаї, не вражений відповіддю Субіна.

– Зважаючи на те, що ти більшість свого життя вважав себе гетеро, можу припустити, що це була якась старшокласниця з жіночого товариства. 

Субін кашляє, намагаючись сповільнити швидкість коловороту своїх думок, від якого паморочиться в голові. Однак він не стримує грайливу усмішку.

– А от і ні!

Сонхун з викликом здіймає брови.

– Насправді, – невпевнено починає Субін, – це був Й…Йонджун.

Западає тиша й Субін не наважується подивитись на Сонхуна, хоча й може уявити  собі здивування на його обличчі.

– Той друг дитинства, про якого ти мені розповідав???

Субін лише киває й молиться, щоб Сонхун не ставив більше ніяких питань.

Він намагається зосередитись на теперішньому моменті, але його сп‘янілий розум губиться у спогадах. Він намагається зосередитись на тому, що Сонхун зараз набагато, набагато ближче, все більше й більше нахиляється. Але його мозок і всі почуття охоплює згадка про лисячі очі, м’ятний подих, гель для душу із запахом зеленого чаю та рожеві губи. Про те, як він міг порахувати вії Йонджуна за такої близькості. Про те, як Субінові губи вперше торкнулись чиїхось губ

– У такому разі мені доведеться перевершити його, – останнє, що каже Сонхун, перед тим як скоротити відстань між ними й впевнено поцілувати Субіна.

Це приємно, і Сонхун чудово цілується.

Однак.

Однак.

Йонджун.

Він відчайдушно намагається відкинути ці думки подалі, коли губи Сонхуна зминають його губи, намагається призвати здоровий глузд, який би повернув його до реальності.

Однак.

Тільки одна думка крутиться в його голові, коли вони цілуються. Йонджун.
 

*караоке-салон в Південній Кореї