розділ 14. закінчення й початки

На лавці в парку метушливе довкілля приглушується.

Окрім жіночки літнього віку в синьому спортивному костюмі, яка займається на тренажерах у парку, вони тут одні, далеко від невпинного шуму жвавих вулиць.

Якийсь час жоден з них не порушує тишу і не ворушиться. Але терпіння Субіна вичерпується.

– Тож чому ти тут? – питає він, повертаючись до іншого хлопця.

Посеред рослинного району в центрі міста нічого не викликає негативні емоції. Тут спокійно й тихо.

Сонхун видихає, що стає першим звуком, який він видає за хвилини їхнього перебування в парку.

– Вибач, – просто каже Сонхун.

Субін не знає, що робити з цим вибаченням. Він не очікував його і в будь-якому разі не думає, що заслуговує на нього. Коли він відкриває рот, щоб відповісти, Сонхун випереджає його.

– Я хочу, щоб ми знову були разом.

Це саме те, що Субін боявся почути. Він заплющує очі, не бажаючи бачити біль на обличчі молодшого, який він спричинить своєю відповіддю. Але час збігає швидше, ніж мав би, та й Сонхун, імовірно, ще більш нетерплячий за нього, тому що як тільки слова вириваються з хлопця, вони не зупиняються.

– Перед тим як ти щось відповіси, я хочу сказати, що жалкую про те, як вирішив ситуацію. Ти маєш рацію, я не знаю, через що тобі доводиться зараз проходити, – Сонхун опускає очі, – я не знаю, що ти відчуваєш, чого ти хочеш, і чи дійдемо ми колись до повного взаєморозуміння. Але, можливо, ми могли б спробувати. Можливо, нам не потрібно бути схожими, як дві краплі води, щоб ладнати.

Це найзвичайнісінька середа. Пташки щебечуть в кущах. Жіночка в синьому спортивному костюмі розминається після свого тренування. Ніщо не могло піти не так у настільки буденний день.

Але все всередині Субіна переходить до стану підвищеної бойової готовності, загоряється червона табличка, через що все здається неправильним стосовно цього. Стосовно них.

– Хун, я не можу бути з тобою.

Залягає тиша. Щось зрушується під землею . Щось змінюється в ядрі.

Сонхун не промовляє ні слова, він розгладжує долонями свої чорні джинси. Його манера поведінки не змінюється жодною емоцією.

– Це через Йонджуна? – питає він потім.

Вперше з тих пір, як вони познайомились, Субіну випадає можливість бути чесним. Нарешті бути вірним собі та Сонхуну. Через це в його голові все ж трохи паморочиться.

– Так.

Вони знову сидять безмовно. Легкий вітерець, що ворошить листя дерев, заповнює порожнечу, а потім пил осідає.

– Ми можемо і не бути парою, хьоне, – Сонхун знову робить спробу заговорити, але на цей раз в його голосі з’являється заперечувальна нотка, – але я все ще турбуюсь про тебе. І я не міг просто спокійно дивитись на те, як ти отак марнуєш своє життя.

Субін несвідомо стискає руки в кулаки. Він дивиться на Сонхуна, який сидить з опущеною головою, облизує губи та складає долоні разом, переплітаючи свої пальці.

– Ти не розумієш, я бачу тебе. Я бачу тебе краще, ніж бачиш себе ти, – стверджує Сонхун, і нутрощі Субіна скручує від дискомфорту. – Незалежно від того, як ти почуваєшся наразі, у Сеулі є життя для тебе, і воно сповнене можливостей. І я не можу спостерігати, як ти продовжуєш їх упускати. Тому я зробив це для тебе, я зробив це для тебе, я зробив–

– Що ти зробив? – бентежно питає Субін, з осторогою дивлячись на хлопця.

– Я…що ж, я надіслав твоє резюме кільком роботодавцям.

Що?

– Перепрошую, ти зробив що?! – вибухає Субін.

Запаморочення посилюється, він намагається вчепитися за ті частинки спокою, що залишились в ньому, але розуміє, що вони випаровуються надто швидко.

– І, хьоне, ці компанії вражені! Їхній передчасний зворотний зв’язок залишається суто позитивним. Поки інші борються за свої місця, ці роботодавці могли б боротися за тебе!

Нічого більше не здається правильним. Вуха Субіна відчуваються закладеними. Він не може це чути. Сонхун міг би мати рацію, але кожний голосок в голові Субіна стверджує протилежне. 

– Ти діяв за моєю спиною, – відрізає Субін, відчуваючи гіркоту на язиці.

– Називай це як хочеш. Але, придивившись, будь-хто побачить, що тобі потрібен поштовх.

Склянка наповнюється до країв, переповнюється, а потім її вміст розливається ще перед тим, як Субін допускає думку, що мусить зупинити себе.

– Звідки ти можеш знати, що мені потрібно? – вибухає гнівом Субін, стискаючи й розціплюючи кулаки, аби зберігати якийсь контроль над своїми словами. – Ми ніяк не контактували місяць, і тут ти зненацька з’являєшся і заявляєш, що це те, що мені потрібно. Звідки тобі взагалі знати? 

Сонхун витріщається на нього, спантеличений. Він не надає жодних відповідей на питання, які Субін вивергає від злості.

– Я так втомився від твоєї місії виправити мої комплекси. Коли ти навіть не спромігся додуматись, що я не закомплексований! Я не позбавлений мети. Я не розгублений. І я не безпомічний. Мені не потрібно, щоб ти розпоряджався моїм життям! – Субін задихається, замішання, розпач та роздратування агресивно пульсують в його венах.

– Ладно, може, мені й не слід було робити це без твого відома, але зрештою ти завдячуватимеш саме мені, – Сонхун зітхає, його голос суворий, але спокійний, як і завжди.

– Ні. Тобі не слід було цього робити, крапка.

Субін свердлить Сонхуна очима, намагаючись вхопитись хоча б за якесь пояснення, розуміння чи завершення. Він дивиться в очі, які колись відчувались безпечною гаванню. Його погляд блукає обличчям молодшого, намагаючись виявити, що саме між ними пішло не так, що привело їх до такої ситуації.

Це сталось через відстань? Чи це сталось через Йонджуна?

Якимось чином жодне з цих пояснень більше не мають сенсу, наче коли Субін зцілював своє серце після розставання, ці виправдання ще були вагомими, але більше не є такими. 

Тому що щось йому підказує, що навіть якби не виникло таких перешкод, їхньою фінішною лінією все одно була б та сама критична точка.

Незалежно від того, як ти будеш перекручувати сценарій, розв’язка залишиться тією ж.

Тож коли він зазирає в глибокі карі очі Сонхуна, можливо навіть востаннє, він бачить іншу картину. Або ж радше сказати – дзеркало.

Він бачить хлопця, який збирає себе до купи, систематично й без затримок, хлопця, керованого успіхом, хлопця, який здобуває користь зі своїх перемог, здобуває користь зі своїх програшів. Він бачить хлопця, який вкладається в роботу, відмовляється від того, що йому подають на блюдечку, він бачить хлопця, чоловіка, який спонукає тих, про кого він турбується, рухатись вперед. Що б це не означало в його розумінні.

Він бачить хлопця, яким хотів би бути. Ту людину, якою, як він завжди думав, має бути заради своєї матері, заради свого майбутнього, заради свого оточення.

Коли він вперше побачив Сонхуна на льоду, він був очарований. Не палким коханням до нього, а палким бажанням бути ним. Сонхун став його ідеалом. Прикладом.

А потім він, очевидно, сплутав останнє з першим.

Невдоволеність гасне. Він послаблює стиснуті кулаки. Злість всередині нього перетворюється на попіл, лишаючи тільки запилення страху.

– Хун, я знаю, що тобі не байдуже, – Субін видає зітхання, – але це не те, що я можу прийняти.

У спокої парку, яким вони до цього моменту були охоплені, щось доходить кінця. Але це не скреготлива та примусова зупинка, що завиває у спротиві. Це довгоочікувана розрада від смерті того, чия квітуча краса дала достатньо плодів цьому світові.

А потім нарешті – завершення.

 

   

 

——— 

  

 

– Дякую, пане, але я змушений відхилити вашу пропозицію, – Субін кусає губу, притискаючи телефон до вуха.

Це вже третє запрошення на співбесіду, яке від відхиляє під кінець тижня. Сонхун не брехав, коли казав, що Субін буде затребуваним на ринку праці. Мабуть, у його резюме було щось, що приваблювало роботодавців. Будь то його минула посада, достатньо поважна для його віку, або ж хороші рекомендації його професорів з Сеульського національного університету. Відверто кажучи, Субін особливо й не замислюється про це, лише затримується на думці про те, як Сонхун взагалі отримав на руки його резюме, але потім присоромлено згадує, що насправді сам надсилав його хлопцеві, коли тому потрібен був приклад для власного.

З кожною пропозицією, яку він відхиляє, йому стає все більш неспокійно. Якась частина нього вважає абсурдним ігнорувати всі ці можливості. Але інша частина, набагато наполегливіша, бажає завершити те, що він почав тут. І все ж в його грудях розквітає очевидне бажання, яке зводить Субіна з розуму. Бажання залишитись.

Це бажання вимагатиме того, щоб він повністю переосмислив усе, що до цього часу планував робити зі своїм життям. Тож він ховає його під під видом незакінченого завдання, як головний пункт, який треба відмітити галочкою у своєму уявному списку бажань.

Що він надалі й робить.

Настає день, коли все зіштовхується.

“Фея зерен” готова знову прочинити свої двері, готова прийняти всіх шанувальників своєї оновленої краси. Але наближається ще один кінець, назвати який Субін не наважується.

У останній день перед повторним відкриттям, до Субіна все доходить. Стельові рами з обмотаними навколо них декоративними рослинами, що звисають над обідньою зоною, це остання деталь пазла в цій історії про чудо щоденної магії.

Субінові очі блукають завершеною роботою, його розпирає те, що схоже на гордість та схвилювання. Він стоїть в центрі їхнього творіння, наче дитина, яка нарешті дозволяє собі повірити в здійснення мрій.

Дві руки охоплюють його талію ззаду. Схоплений розполохом, він відчуває, як повітря застряє в його горлі, і як тільки хватка міцнішає, до його серцебиття примішується поколювання, до якого він звик за роки близької дружби з Йонджуном.

– Субін-а, – видихає Йонджун у м’яку тканину сорочки Субіна, притискаючись лобом до його спини. – Мені потрібно дещо тобі сказати, але, будь ласка, нічого не кажи, не обертайся, стій ось так, я не зможу стримати сльози, якщо подивлюсь на тебе.

Голос Йонджуна здригається. Це викликає тремтіння, але тіло Субіна залишається нерухомим.

Думаючи, що йому потрібно показати свою згоду, він кладе свої долоні на Йонджунові руки, які все міцно тримались за Субіна. Тепло їхніх тіл зливається від легкого торкання, від чого голова Субіна йде обертом. 

Йонджун глибоко вдихає. Решта світу перестає рухатись.

– Я не повинен був володіти “Феєю зерен”, – починає Йонджун, його слова крихкі. – Це все відбулося після того, як ти поїхав. Колишній власник…він був готовий вийти на пенсію. Мої батьки побачили можливість. Вони так довго хотіли мати свій бізнес. Для тяганини з документацією та ліцензування знадобився час, але після виснажливого процесу вони могли назвати себе власниками кафе. В-вони були раді. Щасливі. Я ніколи не бачив їх такими щасливими. Вони мали своє уявлення того, який би вигляд могла мати “Фея зерен”. Купили купу нових речей для цього. Сприймали це, як інвестицію.

Йонджун зітхає перед наступною частиною історії, і Субін затамовує подих.

– Це сталось якраз перед тим, як вони збирались розпочати ремонт. Було пізно. І темно. Вони їхали додому після зустрічі. Лише вони вдвох у машині. Вони ніколи б не могли очікувати настільки жахливу аварію у таку ніч. П’яний водій на зустрічній смузі втратив керування над своїм автомобілем. Це тривало всього секунду. Ніхто не вижив. Ані нетверезий водій, який вирішив сісти за кермо того дня, ані дві невинні душі, яких він вирішив поставити під ризик своїми безвідповідальними діяннями.

Субін видихає, заплющує очі, відчуваючи, як тяжкість кожного слова Йонджуна тисне на його груди.

– Але, Субіне, вони були сповнені радості. Вони були в захваті від того, щоб розпочати щось нове, – голос Йонджуна ламається, коли він видихає в потилицю Субіна. – Я…я міг продовжувати жити тільки через це. Т-тому що уявляю собі, що прямо перед тим, як це сталось, вони теж були щасливі. Що вони, можливо, посміхались, обговорюючи ділові питання. Що на фоні їхньої легкої розмови по радіо тихо грала якась стара пісня. Що все відбулось так швидко, що жах не встиг стерти їхню радість. 

Тіло Субіна відмовляється працювати, усе, що розповідає йому Йонджун, просочується в його шкіру, його кістки, не дозволяє йому контролювати своє нерівномірне дихання. Він стискає свої руки на Йонджунових, які покояться на Субіновому животі, повідомляючи, що він слухає, що він відчуває все на власній шкірі.

– Я ніколи не повинен був володіти кафе. Воно належало моїм батькам, воно…воно було їхнім. Я був найближчим родичем мами й тата. Успадкував те, з чим не знав, що робити. Я був розгублений, Субіні. Я не міг…я не міг чіпати речі. які купили мої батьки. Це здавалось нечесним. Наче не я мав це робити, не я мав вирішувати. І, думаю, я ніколи не знав, що робити з цим місцем допоки…допоки не прийшов ти.

Субін дозволяє собі дихати, коли проходять, як йому здається, години, через нестачу кисню до його щік приливає кров. Він ковтає, дозволяючи скорботі, яку скидає зі свого тіла Йонджун, охопити власне тіло. Старший наче переносить цю тяжкість та нарешті вивільнює її, щоб перетворити на взаєморозуміння, що парить між ними в повітрі.

Субін виявляє щось у собі. Відчайдушне жадання побачити Йонджуна. Подивитись в очі, які пройняв смуток, відшукати в них кожну зірку зі зламаного сузір’я. Потребу забрати поцілунком його страждання. Бажання, щоб його люблячі торкання мали невичерпну можливість зцілювати. 

– Йонджуне-хьоне? – запитує він невпевнено.

Йонджун гмикає питальним тоном.

– Я можу подивитись на тебе?

Якусь мить їхні тіла все ще нерухомі. Потім тепло Йонджуна вислизає, він неохоче розриває їхні руки й повертається обличчям до Субіна.

Субін відкриває і знову закриває рот, не відаючи, що сказати блідому хлопцеві з блискучими від сліз очима, що сяють у теплому освітленні кафе.

– Я б ще тисячі разів втратив свою роботу, аби тільки бути тут з тобою зараз, – він зупиняється на цьому, його тон ніжний і обережний.

І їм більше не потрібно нічого казати. Але відсторонюватись і повертатись до якихось справ також не здається хорошим варіантом. У цей момент, у цій тиші, що омиває їх, як перший лагідний літній вітерець. Усе здається правильним. І вони не покидають втішне коло, що складається лише з них двох.

Це так правильно, знаходитись поруч із Йонджуном. Якби він тільки міг нахилитися й–

– Сюрприз!! – наче армія ввалюється у вхідні двері та кричить в унісон, спочатку Техьон, за ним Кай, а невздовзі після нього Бомгю. Субін відстрибує від Йонджуна, і його очі розширюються, після чого Техьон струшує пляшку шампанського, перед тим як відкоркувати її, нейтралізуючи шумом останні залишки тиші. Дощ із шампанського ллється разом з радісними вигуками хлопців, і подив на обличчі Йонджуна змінюється на шок, а потім на острах, коли він бачить, як липкий напій бруднить нову підлогу.

Утім, замість того, щоб сваритись, він дивиться на етикетку на пляшці в руці Техьона, рідина з якої стікає по пальцям хлопця, а потім у нього відвисає щелепа.

– Техьоне, ти влаштував душ із шампанського з довбаного Моета?! – дивується Йонджун.

– Я подумав, що новій “Феї” був потрібен правильний початок, – губи Техьона кривляться в посмішці. – Окрім цього, я приніс ще кілька пляшок, які ми вже вип’ємо.

Він вказує жестом на ще дві пляшки Моета, які Бомгю притискає до себе так, наче від них залежить його життя.

Субін звісно знав, що родина Техьона доволі заможна, але не думав, що заможна настільки, щоб марнувати таке дороге ігристе вино на забаву, яка триває п’ять секунд у кращому випадку.

Субін і Йонджун запрошують друзів всередину та показують їм залу, яка все ще пахне фарбою та новими дерев’яними меблями, витягуючи охання та ахання з юрби, яка швидко приходить у захват. Бомгю ані на крок не відходить від Техьона, і все ж відводить погляд і затримує його на змінах у кафе, все ще роблячи очевидним для решти з них своє таємне бажання бути поруч з іншим хлопцем.

Навіть коли вони вп’ятьох сідають за один з більших столиків, і Кай розливає пінисте шампанське в склянки для соку, бо Йонджун не зміг знайти бокали, Бомгю сідає настільки близько до Техьона, щоб їхні коліна доторкались під столом. Субін гадає, наскільки вони, мабуть, втомились грати в цю гру, коли як очевидно по вуха закохані один в одного, але обидва надто бояться зізнатися в почуттях. Як би сумно йому не було спостерігати за цим, вони всі дорослі люди, до того ж Субін прийняв рішення не пхати свого носа до їхніх стосунків. Вони все вирішать самостійно, думає він якраз тоді, коли Техьон передає Бомгю його склянку, максимально сповільнюючи свої рухи, коли їхні пальці дотикаються.

А потім Субін переводить очі на Йонджуна.

Він сяє.

Його очі блищать, щоки наливаються фарбою від напою, балачок, похвали та захоплених поглядів від трійки, очі старшого мечуться по залі, аби оглянути кінцевий результат. Ніби він нарешті осягає його до кінця, нарешті дозволяє собі це зробити.

Субін витріщається надто довго, навіть коли Йонджун ловить його на цьому, він все ще задивляється на його красу.

Це все було того варте. 

– Я хотів би підняти тост, – виголошує Йонджун, підводячись зі склянкою в руці.

Розмова стихає, і тепер всі чотири пари очей обертаються на мовця, дивлячись на нього в очікуванні.

– Якщо чесно, я не підготувався, хах, – Йонджун прочищає горло та сміється в ніс. – Але, по-перше, дякую вам, хлопці, за сюрприз, шампанське смакує божественно, і я впевнений, що те, що воно залило мою підлогу, не завдасть їй необоротної шкоди. 

Бомгю всміхається від вуха до вуха, поправляючи передні прядки свого волосся вказівним пальцем.

– І, Субіне, – продовжує Йонджун після різкого видоху, вдивляючись в його очі, викликаючи цим рум’янець на Субінових щоках, – ти знаєш. Ти просто знаєш. На словах це звучатиме слащаво й безглуздо. Я буду добре піклуватися про це місце, тому що відчуваю, ніби ти подарував його мені.

Зніяковілий, Субін відводить очі. Він не зробив значну пожертву чи благородний вчинок, щоб здобути перемогу для самого себе або отримати щось від інших.

Але те, як Йонджун дивиться на нього, відчувається так до біса добре.

Після завершення тосту вони чокаються і п’ють, сміх та балачки оживають, але Субіна знову затягує в той самий цикл: у Йонджунові очі та місяці, проведені разом в кафе, сині джинси, які носив Йонджун, та бризки фарби на них, окуляри з чорною оправою та тонкі пальці, що копошаться в коробці з інструментами, R&B, що грає десь на фоні, і в такт якому Йонджун несвідомо похитує головою, коли дарує одну з тих усмішок, яка занурює нутрощі Субіна в хаос.

Можливо, це ще один кінець.

Але цього разу Субін боїться, що він настане й забере комфортну буденність всього, що робить Йонджун, перетворюючи це на спогад, справу з минулого.

Бомгю вмикає свій плейлист на колонках, ще більше склянок пустіють, і в голові Субіна наростає легкий гул. Його очі зустрічаються з Йонджуновими, які все ще мерехтять, тепер навіть ще яскравіше, або ж, можливо, це шампанське опускає рожеву завісу перед очима Субіна.

– Кухня, – беззвучно ворушить губами Йонджун, киваючи на кухонні двері.

Вони обидва проходять навшпиньках до затишку кухні, подалі від гучної та надто жвавої дискусії молодших хлопців щодо найкращих марок рамену.

Тиша поглинає їх, пісню, що грає в залі, приглушують товсті стіни.

– Я не знаю, як відплатити тобі, – бурмоче Йонджун після того, як Субін повертається, щоб зустрітися з його очима, сповненими щирості.

– Ти не мусиш цього робити, – каже Субін і дійсно має це на увазі.

– Просте “дякую” здається недостатнім, – Йонджун зітхає й лине до Субіна, затягує його в обійми та вмощує голову під його підборіддям.

Субін одразу ж відповідає, обвиваючи свої руки навколо тіла Йонджуна, вдихаючи його бавовняні парфуми та цитрусові нотки його шампуню, відчуває, як запах хлопця вдаряє в його голову швидше за алкоголь.

– Дякую, – усе ж шепоче Йонджун, одне лиш слово наповнене чимось більшим, ніж звичайною вдячністю.

Субін не хоче, щоб цей момент закінчувався.

– Хочеш потанцювати? – наступне, що питає Йонджун, хоча й несміливо.

Вони знову приміняють ту саму тактику, коли не знають, що мають сказати чи зробити.

Субін киває і Йонджун відсторонюється від його грудей, переміщує його руку на свою талію та кладе власну на Субінове плече, після чого починає повільно приводити їх обох у рух. Серцебиття Субіна гуркотить в його вухах. 

Субін гойдає своїм тілом разом з Йонджуновим, його кінцівки слабшають та втрачають масу, а в грудях б’є ключем нова хвиля задоволення.

Це чудо Йонджуна.

Що все навколо розчиняється, усе піддається магнетичному тяжінню, наче пил.

І навіть Сеул з його вічнозеленим життям ніколи б не змусив Субіна почуватися таким же живим, як ця мить із Йонджуном в його руках. Усе його існування, усе, що він колись знав про всесвіт, про заплутаний, болісний, прекрасний сенс життя, про необоротний стан закоханості в когось зосереджується в одній людині.

Він ще нікого в житті так сильно не жадав.

– Чи мрієш ти іноді про те, щоб існувала кнопка повтору? – шепоче Йонджун, його дихання торкається Субінових губ, рука покоїться в його руці, коли він веде їхній повільний танець.

– Постійно, – випалює Субін, приховуючи бажання, яким сочиться його голос.

Пісня змінюється на іншу, більш енергійну та веселу, але вони продовжують погойдуватись в тому ж неспішному ритмі, занурені у власний маленький світ.

– Іноді все, що я загадую, коли бачу зірку, що падає, чи задуваю свічки на торті, це зробити щось інакше, – воркоче Йонджун, і прихований в його словах сенс спонукає Субіна спитати наступне:

– З-зробити інакше що?

Всюди, де Субін відчуває доторки Йонджуна, – на своїй руці, на лікті, на талії, вони затримуються надовше, шкіра старшого залишає сонячне мерехтіння на Субіновій.

– Наш поцілунок, наприклад, – ледве чутно каже Йонджун на видиху, дивлячись на Субіна крізь свої темні вії виразними та сфокусованими очима, які тепер виражають дещо інше.

Як тільки це сягає вух Субіна, його тіло втрачає здатність рухатись. Усе навколо нього і Йонджун починаються вертітися.

– Що? – вичавлює він з себе.

– Ну, я маю на увазі, що, – Йонджун перериває зоровий контакт, його щоки окрашені блідо-рожевим, – він не був поганим, але і не був хорошим. З твого боку все було чудово, а от я був незграбний.

Що?

Кров у його венах ніби застигає, і подумки він переноситься до залитого сонцем вечора зі спітнілими руками й червоними щоками.

Гель для душу із запахом зеленого чаю.

Нерозбірливі звуки радіо.

М’ятний подих і відчуття торкання їхніх губ.

Субін, мабуть, мав ну дуже вбогий досвід цілування надалі. Оскільки те, що Йонджун описує як “не добре і не погано”, це найбільш інтимний, найбільш значущий поцілунок, який він коли-небудь ділив із кимось.

Його руки на талії Йонджуна ціпеніють, а очі опускаються на губи старшого, пухкі й трохи підфарбовані червоним тінтом, яким неможливо протистояти, від яких неможливо відвести погляд. Які знову і знову неухильно та наполегливо притягують його в цю мить, як і того вечора. 

Сонячне мерехтіння на Субіновій шкірі перетворюється на маленькі язики полум’я, ліниво звиваючись там, де кінчики пальців Йонджуна залишають свої сліди, і зрештою усе тіло його палає у вогні. Жар поглинає Субіна, полум’я охоплює його розум, безжально все спалює, щадячи лише єдину річ, що залишилась у нього на думці.

Слова висохли на його язиці, гул в голові посилюється, як тільки прихований сенс сказаного Йонджуном доходить до Субіна, прихований сенс у бажанні зробити інакше.

Напевно, він неправильно все зрозумів. Бо те, що пропонує Йонджун, це єдине, чого Субін жадає більше за все на світі.

Нездатний знайти хоч часточку здорового глузду в цьому непереборному бажанні, він несвідомо нахиляється вперед, потребуючи бути ближче до Йонджуна, навіть якщо лише на кілька сантиметрів.

– Х-хочеш спробувати ще раз? – уривчасто шепоче Субін, кожний подоланий ним сантиметр робить відстань, що залишається між ними, ще більш нестерпною.

Йонджун дивиться на Субінові губи, не відводячи очей, коли Субін проводить язиком по нижній губі, щоб зволожити її.

Він ніколи не жадав когось так сильно.

Йонджун киває. Слабко. І це все, що Субіну потрібно бачити. Він відчуває, як усе його єство піддається магнетичному тяжінню.

Серце несамовито калатає, і, почуваючись абсолютно божевільним, Субін подається вперед. Один швидкий та сильний ривок, і їхні губи різко зіштовхуються, Субін кладе руку на потилицю Йонджуна, щоб він нікуди не вислизнув. 

Вони цілуються.

Субін цілує Йонджуна. Він цілує Йонджуна після років засухи.

Полум’я в тілі Субіна зжирає його, поглинає від того, як кулак Йонджуна стискає його сорочку на грудях, смикаючи на себе неможливо близько, у той час як сам Йонджун рухає губами з великою старанністю.

Субін, сп’янілий від солодкого смаку Йонджуна, ковзає руками до його спини, притягуючи до себе, відчайдушно намагаючись скоротити ту відстань, що залишається між їхніми тілами, на що Йонджун відхиляє голову назад, щоб відповісти на несподівану дію Субіна судорожним видихом в його губи, але Субін ненаситний та нетерплячий, і вони обидва не можуть відірватись, не можуть більше ясно мислити, вже давно відключили свої думки, тож Субін знову лине до Йонджуна, щоб поглинути його губи, наче це єдина річ, що може вгамувати його спрагу.

Поцілунок стає більш голодним. Більш вимогливим. Йонджун схиляє голову набік і прослизає язиком поміж губ Субіна. Останній відчуває смак шампанського на язиці старшого та жар, що розтікається по його тілу, хоче все більше й більше з кожною наступною секундою їхнього поцілунку.

Субін не наважується відірватися, щоб перевести подих. Він був зморений голодом до Йонджуна, позбавлений його все життя, керований наразі порочним полум’ям. 

Субін запускає руку під поділ Йонджунової сорочки, кінчики його пальців вступають в контакт з теплом Йонджунової шкіри. Це викликає поколювання, Субін відчуває його всюди, і проводить пальцями вверх по вигину спини Йонджуна, через що той уривчасто скиглить у вуста молодшого, який одразу заглушає цей звук настійливим поцілунком. У запалі моменту Йонджун прикушує нижню губу Субіна й тягне її, швидко відпускаючи та проводячи язиком по місцю укусу, аби пом’якшити біль.

Це посилає ще одну хвилю полум’я Субіновим тілом, і він приголомшено думає, що от-от втратить розум.

– Боже, хьоне, ти зводиш мене з розуму, – хрипить Субін між вологими поцілунками, витягуючи стогон з Йонджуна, і цей звук пробуджує в ньому бажання отримати більше, від чого він божеволіє.

Він втрачає здатність думати.

Але він ніколи не жадав когось настільки сильно.

Проклинаючи себе за потребу дихати, він розриває їхній поцілунок, притискає чоло до Йонджунового. Повіки Субіна все ще важкі, його серце все ще виривається з грудей, і він все ще відчуває Йонджуна на своїх губах, на своєму язиці, як наркотик, від якого Субін залежний, який в нього забирають у той момент, коли він відсторонюється, тож йому залишається лише миттєво прокручувати спогад про смак і торкання.

Вони важко дихають один одному в губи, так що дихання зливаються в одне, руки обох покояться на потилицях один одного, і таким чином вони втримують рівновагу у цій неймовірній хвилі жару.

А потім все водночас втрачає колір.

Як тиша стає в десять разів більш оглушливою після вогняно-червоного вибуху, так тіло Субіна ціпеніє від усвідомлення, яке приходить до нього.

Він поцілував Йонджуна.

Субін клянеться, що чує, як здіймається сигнал тривоги. Мурахи біжуть по його спині.

З останніх сил, що залишились в його тілі, він відривається від Йонджуна, ніби вимушений напружувати кожний м’яз, щоб віддалитися, і одразу відчуває холод від втрати тепла дихання Йонджуна коло його губ.

Субін задурманений, його шкіра все ще палає, усе навколо нього кришиться, оскільки єдина річ в його полі зору – це Йонджун і те, як здіймаються та опускаються його груди від важкого дихання, у той час як очі втуплені в підлогу. Цей вид відправляє Субіна у вільне падіння, його серце жахливо стрімко обривається. 

Музика, кухня, приглушений сміх їхніх друзів віддаляються від нього на мільйони кілометрів, усе це тепер всього лише одна суцільна маса, імла, яка окутує два тіла й те, що їх оточує. Нестерпні хвилини, що відчуваються, як години, і Йонджунові очі, все ще опущені додолу, не піднімаючись на Субіна навіть на долю секунди.

О чорт.

Кожна секунда, яка проходить без погляду Йонджуна, зверненого до нього, без дотепної ремарки, без доречних слів, які розрядили б обстановку, без знизування плечима, без будь-якої відповіді скручує нутрощі Субіна, викликаючи нудоту в його шлунку.

Щомиті вона тільки наростає, коли його нарешті пронизає правда: саме він нахилився й затягнув старшого в поцілунок, він поглибив його, саме його рука ковзнула до спини Йонджуна, це були його слова захоплення, гарячі на Йонджунових губах, саме він взяв від старшого те, що хотів, поглинув та спив. Такою була його відчайдушна відповідь на ініціативу Йонджуна відтворити невинний поцілунок з їхніх підліткових років.

А тепер Йонджун не дивиться на нього, все ще не може нічого сказати, і Субін знає, що винен у цьому, відчуває провину нутром. Він причина ущелини, що розколюється прямо на його очах.

І те, що він любить більше за все на світі, провалюється в ущелину на глибину сотень метрів.

Він усе зіпсував.

Він усе ускладнив.

Субін панікує.

– О Боже, хьоне, в-вибач, я не…я не хотів…я… – гарячкувато випалює він, відчайдушно намагаючись врятувати себе, врятувати їх. 

Йонджун нарешті підводить на нього очі.

Вираз його обличчя перекошується, і Субін не може прочитати його, лише бачить хлопця, у якого він закоханий, у якого він настільки, бляха, закоханий, що це вилилось із нього, продовжує виливатись, застелило його очі заволокою.

Шум колонок відбивається ззовні від стін, а Субін, охоплений панікою, так і стоїть посеред кухні, витріщаючись на Йонджуна, чиї губи червоні від цілунку, щоки налиті фарбою, а дихання все ще нерівномірне.

Йонджун стоїть прямо перед ним.

Але він вже щезнув.