розділ 6. тримай

Йонджун поринає у свої думки. Це повністю оволодіває його розумом, що він абсолютно ненавидить. Йому хочеться забути.

Йонджун розгладжує свій чорний безрукавний топ і наносить трохи парфуму на шию, поки розглядає себе в дзеркалі в крихітній ванній. Свіжий запах його бавовняного парфуму приносить почуття комфорту, яке Йонджун хоче втримати на якийсь час. 

Він намагається відмахнутися від картинки, яка з’являється перед очима, але що більше він намагається, то нав’язливіше вона спливає в пам’яті. Субін. Та його хлопець. Які ніжно цілувались у золотому вечірньому світлі. Субін, хлопець, у якого Йонджун усі свої підліткові роки був до нестями закоханий, цілував свого хлопця.

Звісно Субін мав би бути з кимось, як Сонхун. Витончений, ідеальний-з-будь-якого-ракурсу хлопець як ніхто інший йому підходить. Оскільки обидва мають яскраву зовнішність, вони допнюють один одного, що робить їх тією самою парою, яка змушує голови людей повертатися до них, коли вони входять до кімнати. Тому це не стає несподіванкою, що Субін має такого хлопця, як Сонхун.

Субін завжди був і досі є вбивчо гарним і, відповідно, він також приваблює до себе все гарне. З нього так і ллється природна краса – не лякаюча, а така, що випромінює світло й тепло. Нутрощі Йонджуна болісно скручує, і хоча він впізнає це відчуття, не наважується його назвати.

Єдина річ, яка стає несподіванкою для Йонджуна, – той факт, що Субін зустрічається з хлопцем. Голова йде обертом. Усі втрачені можливості. Усі можливі розв’язки. Його починає нудити від думок, які кружляють безперестанку в його голові. 

Потяг давно пішов. Цей потяг дуже, дуже далеко. 

Господи, як же це важко.

Йонджун спирається руками на обидві сторони вмивальника, нахиляється вперед, глибого зітхає. Він відчуває, що йому потрібна коротка передишка, перш ніж він знову зможе почуватися впевнено.

– Хьоне, якщо ти не вийдеш звідси найближчим часом, нам доведеться ділити єдине, чорт би його побрав, дзеркало в цій квартирі, – виголошує Бомгю, коли заходить до ванної кімнати й штовхає Йонджуна в бік своєю дупцею, аби той посунувся і звільнив  трохи місця для Бомгю. Як тільки він зустрічається поглядами з Йонджуном, потіха на його обличчі швидко змінюється на щось інше.

– О ні, якщо ти зараз же не облишиш цей нестерпно закоханий вигляд, клянусь, я нікуди з тобою не піду.

Йонджун злегка штовхає Бомгю рукою, його вуха червонішають.

– Про що ти говориш взагалі? Нема в мене закоханого вигляду! – Йонджун дметься, захищаючись. 

Бомгю кидає на нього глузливий погляд. 

– Ти правда думаєш, що мене знову затягне в дурнувату й несерйозну закоханість з дитинства? Ну чесно, зі мною все добре! – Йонджун намагається видати смішок, але він виходить дещо напруженим.

– Ой, облиш. Давай не прикидатись, що ти не всього лише кілька років тому був готовий летіти на інший кінець країни заради нього. 

Захоплений розполохом, Йонджун просто зітхає.

– Це було багато років тому. Не намагайся мене зловити на чомусь. 

Бомгю пропускає пальці крізь свої довгі коричневі прядки, і Йонджун тягнеться до нього, аби трохи розкуйовджити його волосся. Він не може не засміятися від сердитого виразу обличчя Бомгю, який відштовхує його руку й намагається напустити на себе грізний вид, але насправді більше схожий на маленького незадоволеного ведмедика.

– Як думаєш, Техьону сподобається, якщо я отак випрямлю волосся? – запитує Бомгю, його погляд враз пом’якшується. 

– Овва, і хто це тут називав мене нестерпно закоханим? – Йонджун хитає головою.

Бомгю кидає на нього злосливий погляд:

– Бовдур, – бурмоче Бомгю собі під ніс.

Йонджун тихо сміється, вишкіряючись, і майже забуває про тривожне відчуття, що скручує нутрощі. 

 

 

———

 

 

Субін спостерігає за тим, як Сонхун надягає годинник, парний з подарованим Субіну, та здіймає його до носа, аби відчути запах потертого шкіряного ремінця. Сонхун завжди так робив, тож це стало його звичкою, що Субіну здається доволі милим. 

Він ніжно цілує Сонхуна в щоку. На обличчі молодшого з’являється рум’янець, і Субін насолоджується кожним моментом, коли Сонхун отак послабляє пильність. Молодший дозволяє собі бути милим у дуже рідкісних випадках, до яких слід бути особливо уважним. Субін пишається тим, що він єдиний, хто спричиняє Сонхунову реакцію, яку той проявляє настільки рідко.

Рішучість і наполегливість Сонхуна було тим, що привернуло увагу Субіна з самого початку. Сонхун був усім, чим намагався стати Субін: молодший одразу знав, що був створений для чогось конкретного, і важко працював, аби проявити себе. 

Сказати, що Субін був вражений, коли вперше побачив катання Сонхуна, означає нічого не сказати. Він був абсолютно приголомшений. У нього відвисла щелепа від того, з якою грацією Сонхун ковзав по льоду й кидав виклик законам фізики. Субін не знав, що це взагалі було можливим; звісно, він бачив фігуристів на телебаченні, але бути глядачем цього спорту в реальному житті виявилось зовсім іншим досвідом. 

Після першого тренування, за яким Сонхун дозволив Субіну поспостерігати, старший не знав, як міг би виразити своє захоплення хлопцем. З рум’яними щоками й кошлатим від вітру волоссям, крапелькою поту, що стікала його ідеально вирізьбленим носом, Сонхун після катання був схожий на принца. Озираючись назад, можна сказати, що це, можливо, і був той вид, через який Субін почав закохуватись.

Коли він сказав Сонхуну про талановитість, той лише відповів: «Це на 10% талант і на 90% праця». Тож Субін дізнався: це те, у що Сонхув щиро вірить – що таланту недостатньо, аби отримати бажані результати, успіх досягається лише нескінченними тренуваннями. 

І все ж Субін гадав, як це було можливим мати такий контроль над своїм тілом. Високий зріст наділив хлопця лише незграбністю і, хоча його довгі ноги не були занадто стрункими, його рухи не можна було назвати найбільш граційними.

Перебування Сонхуна в будинку Субінової матері виявилось менш ніяковим, ніж очікував останній. На вечерю його мама готувала соллонтхан, який варився в кастрюлі весь день, наповнюючи повітря запахом, від якого текли слинки. Субін знав, що приготування страви, яка забирає так багато часу, для першої сумісної з Сонхуном вечері було способом його мами показати її гостинність, хоча вона й не хотіла це визнавати, відмахуючись, коли Субін з розумінням усміхався їй.

За столом було доволі тихо й старший задоволено спостерігав за тим, з яким захопленням Сонхун уплітав домашню їжу, якої так давно не куштував. Субін же ледве доторкнувся до їжі: апетит знову зник через його знервованість. Сонхун дуже формально спілкувався з мамою Субіна, з усіх сил намагався детально й ввічливо відповідати на будь-яке адресоване йому питання. Бесіда не була особливо жвавою, вони обговорили лише аренду житла в Сеулі, іспити й те, як Сонхуну вдалося стати конкурентоспроможним фігуристом з раннього віку. Судячи з того, як пом’якшилась Субінова мама, і як її губи розтягнулись у теплій усмішці, Субін запевнився, що вона була вражена. Виявилось, що її з Сонхуном навіть об’єднує любов до Юдзуру Ханю та пісні «Сходи до небес». Сонхун був ідеальним хлопцем. 

Але було ще дещо окрім їжі, що Субін не міг переварити весь вечір.

Це завжди спрацьовує, коли ти починаєш забагато про нього думати.

У його душі запанувало сум’яття. Субін обмірковує той факт, що Сонхун так зненацька поцілував його, тільки щоб стерти будь-які думки про Йонджуна. Тільки тому що Субін не відводив зі старшого очей. Він винен Сонхуну пояснення. Насправді, йому дійсно потрібно все пояснити. Потрібно сказати, що Сонхуну не слід турбуватись. Потрібно сказати, що Йонджун – це інший світ, окремий випадок, далекий від досяжності острів. Потрібно сказати, що Йонджун завжди був просто другом, і Субін навіть не впевнений, що він досі ним є. Потрібно сказати, що непередбачені обставини знову зіштовхнули їх один з одним. Потрібно сказати, що це не має бути таким заплутаним, але якимось чином воно заплутане. Усе геть заплутане. 

Або ж, можливо, йому потрібно сказати все це самому собі.

 

 

———

 

 

– Я перший! – вигукує Бомгю, гортаючи каталог пісень. Вони всі зручно вмостились на старому дивані, за винятком Техьона, який обрав місце біля підлокітника, аби тримати дистанцію з Бомгю. 

Субін помічає, що Техьон уникав Бомгю з того самого неприємного зіткнення на вечірці до дня народження. Хлопець здається незворушним і намагається дивитися на будь-що, окрім Бомгю. Атмосфера в маленькій кімнаті стає більш напруженою. 

Йонджун перехиляється через плече Бомгю й заглядає до каталогу, зміст якого той уважно вивчав. Голови хлопців майже дотикаються, поки вони шукають пісню. Потім Бомгю вказує на щось у каталозі й обертається до Йонджуна, посміхається й видає тихий смішок. У відповідь на це старший лише незадоволено пирхає, відкидаючись назад на спинку дивана.

– Боже, Бомгю, ну хто б сумнівався, що ти обереш щось сопливе! Я пас, – скиглить Йонджун. 

– Хьоне, це не «щось сопливе», це АББА! – Бомгю стає на свій захист.

– Бомгю хьон і його балади, – Кай хитає головою і посміхається старшому.

– Міг би хоча б обрати «Королеву танців» чи щось таке, – каже Йонджун.

На це Бомгю морщить ніс і, відмовляючись слухати заперечення, натискає номер обраної пісні на пульті. Субін сидить принишкло, стиснутий на маленькому дивані між Сонхуном і Йонджуном. Він відчуває тепло тіл обох хлопців, а Йонджун настільки близько, що він чує запах його парфуму. Від цього Субін вовтузиться на своєму місці.

Бомгю драматично натискає кнопку запуску на пульті. На дисплеї телевізора з’являється «Моє кохання, моє життя» АББИ, обличчя хлопців підсвічуються блакитним і жовтим сяйвом, яке випромінює екран. Бомгю мило тикає мікрофоном у Йонджуна, але той лише показово дивиться в інший бік, на що молодший бурмоситься. Він підводиться, приймаючи той факт, що йому доведеться співати самому, але тут:

– Я можу заспівати з тобою, хьоне, – ледь чутно каже Техьон після тихого зітхання й миттю підскакує зі свого місця.

Щось в обличчі Бомгю одразу міняється, наче до нього приходить якесь усвідомлення, і Субін бачить жвавий вогник, що мигтить в очах хлопця. Риси його обличчя пом’якшуються й виражають скромну вдячність, хоча йому все ще не вдається зустрітися поглядами з Техьоном. 

Але перед тим як вийти вперед, де Бомгю чекав на нього, Техьон наливає собі рюмку соджу, велику кількість якого вони колективно вирішили замовити, і залпом випиває її. Субін, Сонхун, Йонджун і Кай спостерігають за тим, як розігрується ця сцена, усі четверо застигли в очікуванні, усі четверо відчували наростаючу в приміщенні напругу.

– Техьоне? Зможеш взяти високу ноту в кінці приспіву? – Бомгю ледь не шепоче, тож Субін ледве чує його.

– Звісно, – відповідає Техьон, втупившись в екран.

Пісня починає грати. Перші ноти вже задають меланхолійний тон, смикають за струни Субінової душі. Музика завжди так впливала на нього, він ніби міг відчути, як вона текла його венами. А потім Бомгю починає співати, його очі заплющуються: він знав пісню напам’ять. 

Я прочитав це на твоєму обличчі

Що каже мені більше, ніж будь-яка затерта стара фраза

І вперше з того часу, як вони прийшли в караоке, Техьон нарешті, нарешті дивиться на Бомгю. Але другий хлопець вже розчиняється в пісні, злегка похитуючись, стискаючи мікрофон обома руками, і продовжує:

Тож тепер наші шляхи розійдуться

Більше не буде «нас»

Більше не буде, і я не можу це змінити

Техьон переводить погляд з Бомгю на екран, як тільки починається приспів, який вони починають разом, в унісон, наче вже телепатично обговорили поділ рядків:

Ніби швидкоплинний образ

Моє кохання, моє життя

У дзеркалі твоїх очей 

Моє кохання, моє життя

Субін знає, наскільки сильний голос має Техьон, оскільки неодноразово чув його підспівування деяким пісням. Він може взяти будь-яку ноту без особливих зусиль, його голос випромінює впевненість. Тим не менш, співаючи приспів разом з Бомгю, Техьон опускається на тон нижче, доповнює Бомгю в якості бек-вокалу, аби низький хриплий голос старшого хлопця дзвінко линув. І якимось чином їхні голоси зливаються в ідеальній гармонії. 

Тепер я все чітко розумію

Дай мені чесну відповідь

Це був сон, чи брехня?

Вони обидва злегка похитуються з боку в бік, розчиняючись у мелодії й продовжуючи в унісон:

Наче відображення твоїх думок

Моє кохання, моє життя

Слова, які ти намагаєшся підібрати

Моє кохання, моє життя

Але я знаю, що ти не мій

Тож іди, хай береже тебе Бог

Бомгю повертається, аби подивитись на Техьона саме тоді, коли той відводить очі. А коли Бомгю знову спрямовує погляд на екран, Техьон повертається, аби нишком глянути на нього. Субіну боляче дивитись на те, як їхні погляди все ніяк не можуть зустрітися, але це повністю заволодіває його увагою, тож коли атмосфера стає нестерпною, він наливає рюмку соджу, відчуваючи на собі погляд Сонхуна.

Під кінець приспіву Бомгю затихає, заплющує очі й дозволяє Техьону проспівати найвищу ноту пісні.

Ти все ще моє кохання і моє життя

Він співає від усього серця, кладе на нього руку й заплющує очі; слова виливаються з Техьона з великою силою і відбиваються від стін напівтемної кімнати. По тілу Субіна біжуть мурахи від тих емоцій, які Техьон вкладає у свій спів. 

Потім голоси хлопців затихають, і їхні погляди нарешті зустрічаються.

Все ще мій один-єдиний

І як тільки хлопці плавно переходять до другого куплету, вони більше не відводять один від одного очей. Вони продовжують вдивлятися один в одного, сентиментальність пісні підкорює їх, і та малість простору, яку вони мали в кімнаті, переплітається з милозвучністю й гармонійністю голосів Техьона й Бомгю. 

Я бачив, як ти відводив погляд

Скажи, невже це дійсно так важко сказати?

О, це був мій найдовший день

Коли я сидів тут поруч з тобою

Розуміючи, що, можливо, сьогодні вночі все буде скінчено

Вони ніяк не зможуть це пояснити. Те, як вони продовжують дивитися один на одного, співаючи ці рядки. Небажання розривати зоровий контакт, щоб швидко глянути на текст пісні на екрані. Вони не зможуть приховати очевидне. Субін перетворився на актора другого плану класичної романтичної дорами, яку його мама залюбки подивилася б за раз. Він той персонаж, який мелькає на задньому плані, як дещо незначне доповнення до серіалу, що лише допомагає розвитку тієї частини сюжету, де головні герої усвідомлюють почуття один до одного. Ця історія здається такою нереальною, що зачаровує Субіна. 

Якусь мить він вірить, що стане свідком поцілунку головних героїв, на який тобі зазвичай доводиться чекати десять серій. Але за більш реального та нудного розвитку подій вони завершують пісню на останньому гармонізованому подиху й знову стають…просто Техьоном і Бомгю. Двома окремими істотами. Вони ніяково розходяться в різні боки, встановлюючи дистанцію, у результаті чого Бомгю вдаряється коліном о скляний столик, ледь не перекидаючи пляшки, після чого бурмоче швидке «вибач» й починає шалено червонішати від усвідомлення, що він вибачається перед неживим предметом. Таким чином магія моменту щезає. 

Субін подумки дякує всім богам за Кая, який, відчувши наростаючу в кімнаті зніяковілість, вирішує порушити тишу гучними оплесками для виконавців, привертаючи увагу інших глядачів та спонукаючи їх робити те саме. Вони виходять зі свого трансу й доволі в’яло аплодують хлопцям.

З цього моменту напруга знову послаблюється. Кай кидає Сонхуну виклик заспівати з ним, шкірить зуби й киває в сторону Субіна, і якимось дивним образом останній відчуває, що має представити Сонхуна своїм друзям у кращому світлі. Він гадає, чи дійсно його хлопець вписується в цю динаміку, але ненавидить той факт, що йому доводиться про це думати. Адже це не має значення, чи не так?

– Подивимось, на що ти здатний, га? – жартівливо каже Кай.

Сонхун піднімається з дивана і норовливо приймає виклик. Вони намагаються переспівати один одного, виконуючи пісню в жанрі трот, і Субін помічає, як до Сонхунових очей повертається жвавість, яку він іноді боїться показувати. Кай дійсно володіє неймовірним шармом. 

Але навіть це чарівне видовище не втримує його думки від того, щоб відволікатися на Йонджуна, який сидить так близько, що Субін може чути його дихання. Випитий алкоголь також починає діяти, і це аж ніяк не допомагає ситуації. Але навіть якби він був тверезим, то помітив би, що з Йонджуном щось не так. Ця слабка підозра знову й знову спливає в затуманеній свідомості Субіна й невпинно сигналізує про те, що Йонджун помітно відсторонився. Субін намагався списати це на те, що вони подорослішали, Йонджун став більш зрілим та серйозним. Однак цього все ще недостатньо для того, щоб пояснити млявість старшого. 

Йонджун розсіяно постукує ногою об підлогу з килимовим покриттям у такт музиці, яка гучно лунає з колонок; голі, вкриті татуюваннями руки хлопця схрещені на грудях, його напівприкриті очі загальмовано слідкують за рухами співаючих Кая і Сонхуна. Йонджун, з яким Субін виріс, вже увімкнув би режим танцювальної машини, почав би ритмічно рухатись у розмірений такт пісні. Він би вказав на кумедні речі й поведінку молодших хлопців, щоб просто розсмішити Субіна. Він би сяяв усю ніч.

Можливо, він просто втомився.

Підозра все ще невгамовно спливає в голові, але зі значним занепокоєнням Субін обіцяє собі не втручатись. Це вже зовсім його не стосується. 

– Я не знав, що в тебе є хлопець, – Йонджун перекрикує музику, захоплюючи Субіна розполохом. Йонджун повертається обличчям до молодшого, і відстань між ними значно скорочується. Сидячи отак на дивані, вони майже торкаються колінами. 

Після того, як Субіну не вдається нічого відповісти, Йонджун продовжує:

– Це круто. Він крутий, – Йонджун каже це невиразно й киває в бік хлопців, які вже увімкнути ліхтарі на своїх телефонах і активно розмахували ними в повітрі. 

Субін посміхається при погляді на цей цікавий дует. А потім знову обертається до Йонджуна. 

– Так, він крутий, – усе, що йому вдається вимовити.

Але коли він заглядає в Йонджунові очі, вони віддзеркалюють питання, відповіді на які Субін ще не дав. Очі старшого розглядають обличчя Субіна так, наче він має завдання відшукати щось на ньому, через що молодший почувається стиснутим у спекотній кімнаті.

– Я усвідомив, що мені подобаються і хлопці теж, тільки коли переїхав до Сеулу. Але Сонхун мій перший серйозний партнер. Ми зустрічаємось майже два роки, – Субін дає Йонджуну відповіді, які той, можливо, шукав, і тільки завдяки соджу йому вдається відкрито говорити про щось таке. 

– Це…чудово, – Йонджун намагається звучати настільки щирим, наскільки йому це дозволяє його стан, – Субіні.

Він відчуває, як ця форма його імені дзвенить в голові, і в грудях з’являється незрозуміле почуття. Субін хитає головою, і тільки тому що він достатньо сміливий зараз, повертається до рожеволосого з проханням.

– Давай заспіваємо разом.

Йонджун здіймає брови. Молодший наївно сподівається, що це могло б вирвати Йонджуна з його понурості. Навіть якби це спрацювало ненадовго. 

Правда в тому, що вони любили співати разом. У них були улюблені пісні, які всім іншим їхнім друзям настільки набридало чути, що Субін і Йонджун просто бронювали залу в караоке тільки для них двох. 

– І що ж ти пропонуєш? – питає Йонджун, кутки його губ трошки припіднімаються. 

– М-м-м, – Субін робить вигляд, що думає, натягуючи награно задумливий вираз, від якого обличчя Йонджуна помітно оживляється.

– О ні, тільки не кажи… – Йонджун бурчить, наче від невдоволення, хоча його посмішка, що стає все ширшою, каже про інше. 

– Саме так! Давай, хьоне, вставай!

Як тільки Сонхун і Кай завершують другу пісню, Субін виголошує, що вони з Йонджуном будуть наступними, і натискає номер пісні на пульті. 

Сонхун сідає на місце Субіна, який підморгує йому в припливі азарту й задоволення від алкоголю і відчуває раптове бажання поцілувати Сонхуна в щоку. Молодший ніяковіє від цього дещо несподіваного вчинку. 

– «Сяйво» від «Take That», – Бомгю щуриться й читає назву пісні, що з’являється на екрані. 

Йонджун ховає обличчя у своїх долонях. Субін злегка штовхає його в бік і киває йому, ворушачи бровами. 

Їхня пісня.

– Що таке, хьоне? Вже не такий умілий для цього?

На це Йонджун примружує очі.

– Я тобі зараз покажу, хто тут невмілий. 

Від цих слів Субін сміється, притискаючи мікрофон до грудей.

Музика починає грати, і вже з першої ноти бадьора мелодія налаштовує хлопців на правильну хвилю. Субін із захопленям спостерігає за тим, як Йонджун прикусує губу й смикає головою під електрогітару, імітуючи рок-зірку. Ось і Йонджун, якого він впізнає. 

Ти, – Субін починає співати в мікрофон і драматично вказує на Йонджуна, – ти така велика зірка для мене 

Ти все, чим я хочу бути

Але ти застряг у безвиході

І я хочу, щоб ти вибрався

Йонджун продовжує за Субіном і наповнює простір своїм вокалом:

Я не знаю, що буде далі

Але знаю, що тобі вже час іти

Ми всі просто продовжуємо шлях

Намагаючись усе з’ясувати

Субін приєднується, і двоє хлопців продовжують співати цю частину пісні разом, як вони робили завжди: 

Усі твої очікування виснажують тебе

Коли ти можеш мати все 

Ти можеш мати все

Вони дивляться один на одного, навіть не звертаючи уваги на слова пісні на екрані. Вони обидва закарбували їх в пам’яті так, щоб ніколи не забути. Йонджунові очі оживляються, і серце Субіна переповнюється почуттями. 

Він набирає повітря в легені перед приспівом, дозволяє пісні віднести його на роки назад, відчуває, як юнацька безтурботність остаточно бере верх.

Тож давай, іди вперед, – виспівує Субін.

Я не знаю, чого ти чекаєш, – співає Йонджун, нахиливши голову вбік і дивлячись на Субіна з піднятими бровами.

Приходить твій час, не запізнюйся, гей, гей

Субін розмахує вказівним пальцем перед обличчям Йонджуна, а той лише закочує очі й продовжує:

Тож давай, бачиш, твоє обличчя сяє, нехай воно сяє

Потім вони слідують їхньому правилу горланити цю частину разом:

Нехай воно сяє-є-є-є~

Нехай воно сяє

Це настільки сміховинно, настільки знайомо, що хлопці заливаються сміхом, гучнішим за гудіння колонок. От і та магія, яка з’являється щоразу. Субін і Йонджун співають від усієї душі, наче вони більше не дві звичайні людини в караоке-залі. Вони перенеслись до арени, стоять на великій сцені під осліплюючими прожекторами, і, куди не глянь, море фанатів вітають їх оваціями. Від оплесків і гармонізованого співу їхні голови відчуваються легкими, а ноги – відірваними від землі на кілька метрів. Але хлопці разом, і вони досягли цього. Як співаки, як виконавці, як артисти. Їхня невисловлена мрія. Безглузда, нереалістична, але спільна.

«Можливо, в наступному житті», як вони завжди думали.

Коли наближається бридж пісні, Субін згадує, що це його найулюбленіша частина. Йонджун розпливається в усмішці. Він також це знає. 

Хей, – співає Субін, киваючи Йонджуну, – дозволь мені пізнати тебе.

Дозволь мені пізнати тебе, – відповідає Йонджун.

Ти все, що має значення для мене, – продовжує Субін, підкріпляючи кожне слово тиканням пальцем у груди Йонджуна. 

Ти все, що має значення для мене-е-е, – відповідає Йонджун, гордо здіймаючи руку в повітря, як зробила б справжня суперзірка.

Гей, – Субін злегка підстрибує, – дозволь мені показати тобі.

Дозволь мені показати тобі, – Йонджун хитається всім тілом з боку в бік.

Ти все, що має значення для мене, – співає Субін, вказуючи пальцем на старшого.

Ти все, що має значення для мене, – знову відповідає охоплений емоціями Йонджун; вкладаючи всю душу й міцно заплющуючи очі, він бере високу ноту в кінці. 

Коли пісня закінчується, Субін і Йонджун ледь не задихаються, їхні груди рвучко здіймаються. Якийсь момент вони все ще десь за межами реального світу. Їхні друзі, хлопець Субіна, вони самі – усі в різних світах. Вони продовжуються стояти один навпроти одного, переводять дух, а на їхніх губах грає м’яка усмішка. У очах Йонджуна танцюють зірки, і Субін бажає, щоб вони ніколи не зникали.

У цей момент до нього приходить усвідомлення. Він не хоче сходити зі сцени. Він не хоче, щоб прожектори гаснули. Він не хоче, щоб Йонджун припиняв дивитись на нього так, як дивиться зараз. Субін хоче надовше залишитись у цьому моменті, хоча б ще трохи, перед тим як він остаточно мине.

 

 

———

 

 

Магнетичне тяжіння. Йонджун дивиться на Субіна тими самими очима. Очима, які сяють в очікуванні, у нестримному передчутті. Магнетичне тяжіння. З кожною секундою Субін все ближче і ближче до хлопця з рум’яними щоками й пухкими злегка розтуленими губами. Магнетичне тяжіння. З кожною секундою все менше й менше залишається від зовнішнього світу: менше шуму радіо, менше книжкових шаф і золотих полудневих променів сонця. Стає більше Йонджуна. Доки все не наповнюється Йонджуном. Усе інше, – всього лиш частинка, начисто забутий білий шум, – зникає з поля зору. Є тільки Йонджун, запах його геля для душу із зеленим чаєм і те, як він не відводить погляд від вуст Субіна, повільно нахиляючись ще ближче, ніж вони коли-небудь були. Ніж вони коли-небудь дозволяли собі бути.

– Тож ти зробиш це для мене? – з очима, все ще прикипілими до іншого хлопця, Субін видихає, намагаючись вгамувати своє серце, що невпинно тріпотіло. 

– Ну, так, щоб вже на побаченні ти не хвилювався, що в тебе не було першого поцілунку, – озвучує Йонджун між уривчастими вдихами.

– Але я не знаю як ц-цілуватися-

– Я можу показати тобі, – поспішно перебиває Йонджун, перш ніж знову нерішуче запнутися. – Ну тобто, просто щоб потім ти знав, як, ем…з тією дівчиною…завтра. Звісно якщо ти хочеш…

Їх розділяють лічені сантиметри. Субін відчуває м’ятний подих Йонджуна на своїх губах, від чого по його спині біжуть мурашки. Йонджун шукає будь-яке свідчення відрази чи осуду на обличчі Субіна, але бачить лише очі молодшого, прикуті до його губ, і легкий кивок. 

Йонджун стає центром тяжіння, сила якого настільки ж потужна, як океанська хвиля, що затягує тебе в безодню, вороття з якої нема.

Ця хвиля охоплює все тіло Субіна, тож він більше не може протистояти тяжінню.

Йонджун скорочує відстань між ними, торкаючись Субінових губ своїми.

Чуття Субіна посилюються, серцебиття прискорюється, а світ розсипається при відчутті м’яких губ старшого. За якусь мить Йонджун зовсім трохи відхиляється назад, так що їхні носи все ще злегка доторкаються один до одного. 

Коли Субін відчуває дихання Йонджуна на своїх губах, його тіло стає суцільним електричним дротом, і розряд енергії спонукає його ривком податися вперед і знову припасти до Йонджунових губ. Старший охоче приймає поцілунок та починає ніжно рухати губами, на що Субін намагається відповідати. Йонджун цілує Субіна так ніжно, і в той же час впевнено, що у останнього всередині все мимоволі перевертається. Йонджун бере на себе ініціативу й поглиблює поцілунок, вплітаючи пальці в темне волосся Субіна, на що той відповідає ледь чутним стогоном. Від цього Йонджун відсахується від Субіна, у його очі проникає паніка.

Субін наче плаває в тумані. Не в змозі реагувати, він лише бачить шоковані очі Йонджуна і його блискучі, вкриті слиною губи. Серце Субіна робить сальто в грудях, і хлопець благає його зупинитись. Відчуваючи поколювання в губах, він прикладає до них руку й легко торкається пальцями місця, якого щойно торкались Йонджунові губи. Він рвано видихає.

 

Наступного дня Субін все ж цілує дівчину в кінці їхнього побачення. Тепер його губи рухаються з більшою легкістю, оскільки йому вдається віддатися моменту.  

Утім, коли він відсторонюється від поцілунку, його губи не поколює.