розділ 3. очі й серпанок

Те, що їм вдалося зробили з цим місцем, дійсно неймовірно. «Фея зерен» має блискучий та урочистий вигляд, Субін ніколи не бачив кав’ярню настільки повною життям. Зі старих дерев’яних балок звисають вогники - дещо незграбні, але затишні. У ніс Субіну вдяряє апетитний запах бібімбапу, смаженої курки та омуку, доволі велика кількість яких лежить на одному довгому столі. Шлунок хлопця бурчить від виду та запаху, враховуючи те, що він зовсім забув поїсти поміж своїх відчайдушних спроб зібратися на вечірку.

Субін широко розплющує очі в замішанні, як тільки бачить повну картину того, як приміщення було прикрашено. Гірлянди з листя монстери розтягнуті вздовж стін, є імпровізована сцена з музичним обладнанням в одному кутку кафе, є навіть декорації з ще більшої кількості штучних рослин і гірлянд з маленькими лампочками. Для Субіна стає шоком те, наскільки кафе насправді просторне, якщо прибрати усі незграбно розташовані столики й пластикові стільці. Він ніколи не міг би собі уявити, що це місце може бути чимось більшим. 

Субін помічає, наскільки багато любові й турботи було вкладено в усе це. Це всього лише вечірка на честь дня народження, але святкова атмосфера чимось схожа навіть на весільний прийом у стилі інді. Ще вчора це була «Фея зерен», а сьогодні це якась країна чудес.

Дельфінячий писк Кая повертає його до реальності. Молодший шкірить зуби й плескає в долоні, також роздивляючись чарівне місце. 

– Хочеш що-небудь випити? – запитує він нетерпляче у Субіна.

– М-м-м, а що у вас є? – Субін сором’язливо зминає рукава свого пальта.

– О-о, у нас є все, про що ти міг би подумати! – Кай посміхається й показує на стійку, заповнену всіма видами алкоголю. Кай здається задоволеним широким асортиментом випивки, і Субін не може цілковито усвідомити, що маленький хлопчик зі школи вже може пити. Він наче перенісся на якийсь час вперед і тепер Кай - юнак, який не проти випити, тому що він достатньо дорослий, і тому що він може.

– Пиво з соджу, будь ласка.

– Буде зроблено! – він відходить, аби принести напій. Це буде ідеально для початку.

Поки Кая нема поруч, Субін помічає, наскільки багато людей у кафе. Він стискає кулаки: типова ознака його знервованості. Хлопець впізнає деякі обличчя зі старшої школи, але незнайомих все одно більше, що  спричиняє різкий скачок тривоги.

Його погляд зупиняється на Техьоні. Бордовий піджак чудово доповнює його платиновий блонд. Субін відчуває хвилю спокою, яка охоплює його, як тільки він бачить старого друга.

– Техьоне! – гукає він.

Через секунду Субін опиняється у міцних обіймах приятеля, останній заспокійливо поплекскує його по спині.

– Хьоне, Кай повідомив мені, що ти повернувся в місто, але я сказав, що не повірю в це, поки сам не побачу, – Техьон розриває обійми швидше, ніж Субіну хотілося б, але він знає, що його друг ніколи не був прихильником фізичного контакту.

– Що ж, тепер ти запевнився, – Техьон зітхає, як здається Субіну, від задоволення. 

Він відчуває докір сумління і, зненацька, його охоплює гостра потреба вибачитись перед Техьоном. Але вибачитись за що?

Пробач, що не писав тобі частіше.

Пробач, що не телефонував.

Пробач, що я зник. 

– Це місце виглядає чудово, – те, що він випалює замість вибачень.

– Ох, дякую, думаю, у мене просто було забагато вільного часу, – він говорить тихо, надто тихо для гучного натовпу, та обводить поглядом усе приміщення. Його рот злегка привідкритий, оленячі очі сяють. Щось підказує Субіну, що Техьон зробив усе це не з цієї причини.

Доволі скоро Кай повертається з напоями, і якийсь час вони балакають утрьох. Субін дізнається, що Техьон і Кай навчаються на факультаті соціології в університеті у більшому місті поблизу. Якщо точніше, Кай навчався, оскільки взяв академічну відпустку. Субін помічає, що вони здаються доволі близькими друзями, часто відпускають саркастичні зауваження один до одного й хихикають. Вони також розповідають йому, що під час навчання віддають перевагу проводити вихідні вдома у батьків, оскільки від життя в гуртожитку іноді лихоманить. 

– Друже, моя кімната тут удвічі більша, ніж наша двомісна кімната в гуртожитку, – жаліється молодший.

– Каю, ми мали б набагато більше місця, якби в тебе не було стільки м’яких іграшок!

Субін прискає зо сміху від цієї парочки й потягує свій напій.

– А як щодо тебе, хьоне? Як тобі живеться в Сеулі?

Субін знав, що за це зайде мова. Він прочищає горло:

– Техьоні, ти вже знаєш, що я вивчав медіа-мистецтво в Сеульському національному університеті, – починає Субін, уникаючи зорового контакту. – Я закінчив його, а потім одна компанія одразу запропонувала мені місце, і це було все, чого я тільки міг бажати, – після короткої паузи він продовжує, – але потім відбулося непередбачуване скорочення робітників, і зрештою мене звільнили.

Він не хотів розповідати так багато. Він дійсно не хотів розповідати так багато, бо йому все ще соромно. Але більш за все він досі розгублений. Тим не менш, прямо зараз він розкриває усі особисті деталі своєї кар’єри. Він робить ще один ковток пива.

Хлопець не перестає обмірковувати те, чому звільнили саме його, а не когось із рівноцінних йому колег. Що було не так саме з ним? Що було причиною його звільнення: сором’язливість, яка не дозволяла йому налагодити кращий контакт з босом, чи відсутність зв’язків?

У одну мить Каю вдається розрядити обставновку, що якимось чином наповнилась сумом. 

– Гей, не зациклюйся на цьому, хьоне. Ти все ще молодий, і я впевнений, що ти швидко знайдеш нову роботу. А сьогодні ми тут для вечірки, отож можемо якраз насолодитися нею, – підбадьорює Хюнін. – До речі, Те, Йонджун хьон вже написав, чи скоро вони будуть?

У мозку Субіна волає сигнал тривоги при згадці імені Йонджуна. 

План такий: вони мають влаштувати сюрприз Бомгю, який думає, що вони з Йонджуном ідуть в кафе, тільки щоб взяти кілька тістечок. І вони сподівались, що він нічого не запідозрить. 

– От дідько, він написав ще кілька хвилин тому, – у голосі Техьона проскакує паніка, як тільки він перевіряє сповіщення. – Увага всім! Вони будуть тут з хвилини на хвилину! – вигукує він до всіх гостей у залі. 

Хвилювання й очікування проминає на обличях присутніх людей, де-не-де чутно шепіт. 

Але як тільки вони чують наближення винуватця торжества та його компаньйона, у залі повисає настільки мертва тиша, що приглушені голоси ззовні стають впізнаваними.

– Ай, хьоне! Це була твоя нога? Вибач!

– Дідько, Гю, це нові черевики! Але сьогодні твій день народження, тож не можу на тебе сваритись. Ні-ні, не розплющуй ще очі!

Це голос Йонджуна.

Панує всеосяжна тиша, схожа на затишшя перед бурею. Голова Субіна гудить від хвилювання. Він дивиться на Техьона і на цей раз чітко бачить яскраві вогники, що танцюють в його очах. 

Як тільки іменинник входить до кафе та розплющує очі, з усіх боків його вітають оплесками й гучними вигуками «Сюрприз!» і «З днем народження!». Субін спостерігає за тим, як змінюється вираз обличчя Бомгю,  як він починає широко всміхатися й замріяними очима оглядає все приміщення, щиро здивований.

Субін розуміє, що Бомгю переповнюють емоції по тому, як він відкриває рот, але не може сказати і слова. Він охоплює долонями свої щоки, які починають покриватися рум‘янцем.

– Вау, я…хлопці, це неймовірно! – нарешті промовляє Бомгю. – Вау, Боже мій, я зовсім не очікував цього!

Тоді Бомгю обертається до Йонджуна:

– Це був твій план?

Йонджун знизує плечима й самовдоволено посміхається у відповідь.

– Ідея Техьонова, але ми разом втрьох це спланували.

Кай плескає й підстрбує, але Техьон стримується, його очі зафіксовані на Бомгю, блиск тепер яскравіший, ніж будь-коли. Він дивиться вичікувально. І любляче.

Бомгю і Техьон обмінюються поглядом, настільки багатозначним, наче вони розмовляють мовою, зрозумілою тільки їм двом. Але перед тим, як хтось із них встигає заговорити, хлопців оточують інші гості, які підходять з привітаннями та обіймами.

Атмосфера ще більш пожвавлюється й кафе наповнюється нерозбірливими балачками. Тільки тоді Субін наважується подивитись на Йонджуна, який знаходився в самому центрі натовпу. Чхве Йонджун: обличчя осяяне усмішкою, статечний, унікальний, яскравий як ніколи.

Красуючись у чорних шкіряних чоботах на шнуровці, що доходили до його колін, та в довгому вовняному пальті королівсько синього кольору, Йонджун беззаперечно чаруючий. Його завжди цікавив одяг. Кожна річ, яку він вдягає, доповнює його вроджений шарм, медову шкіру та рожеве волосся, вкладене зараз набік. Субін ухоплює кожну деталь. Йонджун знає, завжди знав, як себе подати, як оволодіти увагою кожного однією своєю присутністю. З самого дитинства Субін помічав магнетичну привабливість старшого, багато разів бачив те, як він очаровував людей, і при цьому визнавав це. Хоча його лисячий погляд дещо напружений, сміх яскравий та мелодійний. Весь простір ніби стискається до точки, де стоїть Йонджун, нібито з’являється якась непояснима тяга, непохибна, як закон тяжіння.

До Субіна не одразу доходить, що Йонджун дивиться на нього у відповідь. Проходить секунда, дві, але Йонджунів погляд все ще на ньому, вираз обличчя нечитабельний. Потім, наче іскринка, на обличчі Йонджуна спалахує легка усмішка. Вона така коротка й скромна й так не притаманна Йонджуну, що ви б і не помітили її, якби не придивились уважніше. Якийсь момент Субіну здається, що Йонджун збирається підійти до нього, пригорнути до себе, сказати йому, що він сумував. І вони були б в обіймах один одного, відновлюючи колишнє взаєморозуміння, а забуті дзвінки, пройдешні роки та відстань більше не існували б, оскільки вони - Чхве Йонджун і Чхве Субін, - «або разом, або ніяк» один для одного. 

Але Йонджук відводить погляд, повертається до розмови й момент розчиняється у повітрі.

 

 

———

 

 

– Йонджуні хьоне! – вигукує Субін. – Ти тут?

Він чує тихе схлипування.

– Йонджуне? – повторює він вже тихіше.

Між душовою кабіною та стіною він знаходить старшого, який зіщулився і тримався за голову. Коли Субін потрапляє в його поле зору, він швидко піднімає голову. Субін бачить його блискучі від сліз очі.

– Боже мій, хьоне, все добре?

Субіна огортає занепокоєння, за секунду він присідає поруч із Йонджуном та заспокійливо кладе руку на його коліно. Він напружено очікує пояснень Йонджуна, аби послабити свій біль від споглядання хлопця в такому стані.

– Вони мене ненавидять, чи не так? Типу, ти бачив, як косо на мене подивилась Хьонмі? Клянусь, я стану посміховиськом на цій вечірці! – випалює Йонджун у розпачі. 

– Про що ти кажеш? – Субін спантеличено дивиться на друга.

Це була перша вечірка в житті Йонджуна, яку організував він. Обидва хлопці (але переважно Йонджун) стали більш популярними в школі, тож старший шукав будь-яку можливість влаштувати вечірку, оскільки «це те, що роблять популярні люди», як він колись сказав. Тому він попросив Субіна допомогти йому з організацією всього, а той, звісно, не зміг відмовитись.

І, очевидно, люди були раді прийти на Йонджунову вечірку. Бо це Йонджун. Він привабливий, подобається людям і має все, аби вони хотіли проводити з ним час.

Але цей маленький вразливий хлопчик у ванній кімнаті - це те, що дозволено бачити тільки Субіну. Хлопчик, у якого є комплекси, хлопчик, чий перфекціонізм заважає йому бути щасливим. Хлопчик, який сумнівається в кожному своєму рішенні. Хлопчик, який ламається і плаче. Ніхто більше не бачив Йонджуна таким.

– Це повна нісенітниця, хьоне! Ти ж знаєш, що всі в тій кімнаті в тебе закохані.

На це Йонджун підводить очі й вдивляється в Субінові. Його погляд пронизує та допитує Субіна, наче намагається розкрити глибшу істину.

– Правда? – вимовляє він ледь чутно.

– Так, – говорить Субін так же тихо, як і старший. – А тепер ходімо, вони шукають тебе!

Субін допомагає йому підвестися і Йонджун витирає очі великими пальцями.

– А Хьонмі всього лиш дошкуляє те, що тобі більше личить джинсовка, ніж їй, – Субін порскає зо сміху й торкається однієї з нашивок, які Йонджун прикріпив до своєї джинсовки, щоб надати їй більш унікального вигляду.

На це Йонджун всміхається.

 

 

———

 

 

– Добрий вечір усім, ми «Вчора окремо», і ми зіграємо для вас кілька пісень, – довговолосий соліст представляє гурт хриплим голосом. 

На вулиці вже давно потемнішало, а рок-гурт був у повному розпалі. Усі весело проводять час, основна частина кафе тепер перетворилась на невеликий танцпол, у той час як ті, хто не бажали танцювати, стояли ближче до стін. Субін уникає знаходитись поруч з Йонджуном та не відходить від Техьона. Якщо Кай відривається на танцполі, то Техьон залишається із Субіном: вони обидва вирішують спостерігати за іншими, попиваючи свої напої. 

Субін допиває вже третій стакан соджу з пивом і відчуває, як тепло приливає до його щік, і алкоголь розливається по всьому тілу, від чого його голова відчувається настільки легкою, наче вона парить десь у просторі. Бомгю тим часом розчиняється в ритмах року в передньому ряду біля сцени (яка більше схожа на звичайну платформу). Під впливом завеликої кількості шотів він ритмічно махав руками. Поруч із ним - Йонджун, також помітно напідпитку, але не настільки, як Бомгю. Він плавно хитається під музику й пильно спостерігає за другом, не наважуючись забутися у веселощах.  

Субін не дивується, коли помічає, що Техьон також дивиться на Бомгю. Тим не менш, тепер його погляд більш притуплений після спожитого алкоголю, від якого все ціпеніє. Техьон стоїть всього в кількох метрах від Бомгю, але він залишається нерухомим, наче його ноги приросли до землі. Тепер Субін розуміє. Між ними теж відстань, яка не є фізичною.

Починається нова пісня і зала наповнюється розміреним ритмом ударних та електрогітари. Субін дивується тому, що впізнає пісню, що означає, що це, певно, кавер. 

Ти схожа на мене

І серед усіх проводжань додому та змішаних почуттів

Ти найкраща

І в тебе немає турбот, твої груди не наповнені болем

І так, я знаю

Що я ніколи не зрозумію хід твоїх думок

Але дай мені знати, коли я знадоблюсь вдома*

Його очі автоматично знову знаходять Йонджуна. Він тепер розглядає кімнату, наче шукає щось. Або когось. Субін наміряється підійти до Йонджуна. Алкоголь бере верх, тому хвилювання зникає. Що б він сказав? З чого б він міг почати, якщо не має жодного уявлення про те, що відбувається в голові рожеволосого хлопця?

Коли пісня закінчується, спалахують овації.

– Дякую, дякую. Це була наша остання пісня, – знову той самий безпристрасний хриплий голос соліста. – І ще раз із днем народження, імениннику! – він дивиться прямо на Бомгю, підморгує та посилає повітряний поцілунок. 

Бомгю червонішає та шаріється. Після цього Техьон зникає зі свого місця поруч із Субіном. Останній шукає друга й гадає, куди він міг піти, але власні повіки здаються такими важкими, що він не здатний навіть нормально сфокусувати зір. 

Субін відчуває, що п’янішає. Емоція збиває його з ніг, як велика хвиля. Ця емоція охоплює його й оселяється десь у грудях. Він сумує за Сонхуном.

Ця думка зненацька застає його. Субін намагається пригадати, коли востаннє писав йому. Чи було це взагалі сьогодні?

– Візьми слухавку, візьми слухавку, візьми слухавку, – бурмоче Субін в телефон.

Тепер він назовні, холодне повітря вдаряє в легені й він глибого вдихає. З «Феї зерен» доноситься приглушена музика. 

– Алло? Хьоне? – знайомий голос його хлопця нарешті досягає вух. Серце Субіна тріпоче.

– Приві-і-і-іт, – протяжно відповідає він.

– Привіт, – Сонхун звучить задихано. – Як ти?

Субін чує кілька нерозбірливих голосів на іншому кінці слухавки.

– Ти не один?

– Так, іду з кількома приятелями по катанню по курку з пивом. Ми тільки закінчили. 

Субін насуплюється.

– Але вже пізно. І сьогодні субота. Ти казав, що будеш займатись навчанням на вихідних, – Субін намагається не плутатись у словах.

Він ненавидить бути таким, але знає, як легко Сонхун забиває на свої домашні завдання через фігурне катання. Коли постає вибір між університетом та фігурним катанням, університет завжди програє. Дідько, може, навіть Субін програв би. Проте він миттєво відганяє цю думку.

– Хьоне, ти знаєш, наскільки це для мене цінно. Коли з’являється вільне віконце, я не можу ним нехтувати, – захищається Сонхун.

Тепер Субін має можливість виразити свої емоції. Сказати, що це неважливо, допоки Сонхун дійсно щасливий. Сказати, що він сумує. Що він хоче поцілувати ту маленьку родимку збоку його перенісся. Що він хоче лежати в його обіймах на дивані, вдихати його приємний лавандовий пральний засіб та дивитись дурнуваті реаліті-шоу, поки вони разом не заснуть. 

Тим не менш, він не говорить нічого. Наче він спотикається о власні слова, наче він вже на крайній межі через випивку, музику, балачки та власні емоції. 

Тому він бажає Сонхуну приємного вечора й кладе слухавку.

З певними сумнівами Субін обертається, аби повернутися на вечірку, але потім помічає фігуру, яка спирається на холодну кам’яну стіну, глибоко вдихаючи й видихаючи, наче у спробі заспокоїтись.

– Техьоне?

Техьон хитає головою, уникає того, щоб підвести погляд на Субіна. Він був тут увесь цей час? 

– Я вже не знаю, що робити з ним, хьон, – Техьон зітхає, у його голосі чутно біль. – Я відчуваю стільки всього, і не знаю, що з цим робити. І я це відчуваю з самої, бляха, старшої школи, я тримав це у собі, не казав тобі чи ще комусь через те, наскільки соромно мені було за щось настільки глибоке й надзвичайне, що проростало в моєму серці до когось, з ким я майже не спілкувався! Я роками намагався ігнорувати ці почуття, намагався знайти раціональне та логічне вирішення. Але вони тільки дужчали, і коли я більше не міг їх ігнорувати, я з усіх сил намагався показати, наскільки я піклувався про нього, наскільки багато я б зробив, аби він дивився на мене так само, як я на нього. І пройшло до біса багато років, а я все ще не можу зізнатися йому, бо моє серце от-от вибухне, я–

Його голос ламається. Субін ніколи не бачив Техьона таким відкритим та вразливим, хлопець завжди тримав обличчя і тверезо зважував, що слід казати, а що тримати при собі. Але ось він, охоплений панікою, слова виходять нескінченним потоком, який він стримував роками. Мабуть, це вплив алкоголю. Йому навіть не потрібно запитувати, про кого говорить Техьон.

Бомгю.

Субіну боляче бачити свого друга в розпачі, тому він збирає до купи всі логічні думки, що залишились в його сп‘янілому мозку, аби заспокоїти Техьона. 

– Гей, що ж, – Субін робить паузу, кладе руки на Техьонові плечі, щосили намагаючись підібрати правильні слова. – Ти підеш і…і ти скажеш йому! Ти все йому розкажеш!

Можливо, це не найкраща порада, але Субін недостатньо тверезий, аби придумати щось інше.

Техьон задумливо дивиться на Субіна. 

– Можливо, мені слід спробувати, – шепоче він. 

– Можливо, тобі слід.

– Можливо, я зроблю це.

– Можливо, ти це зробиш.

Без зайвих слів Субін закидує руку на Техьонове плече й проводить його назад досередини. 

Хлопці заходять, і в цей момент очі обох зупиняються на сцені, яку жодний з них не очікував побачити. Вони одночасно зупиняються. Рот Субіна шоковано розкривається.

Бомгю сидить коло барної стійки.

І поруч із ним соліст.

І вони злились у поцілунку.