розділ 9. решта світу була чорно-білою

Кожна людина має свою історію. Кожна людина має історію, написану для неї, створену для неї, якій вона залишається вірною. Це те, у що, зростаючи, Субін наївно вірив.

Історія Субіна була про успішне закінчення старшої школи та навчання в університеті, після якого він знайшов би роботу, яка була б вартісною, якою його мати пишалася б. Він знав, що повинен був зробити усе від нього залежне, щоб йому ніколи не довелося почути слово “розчарування” від мами. Це здавалося не таким вже й важким. Здавалося, що все, що він мав робити, це триматися подалі від колосальних помилок. Усе, що він мав робити, це зберігати статус “порядної людини”, дотримуючись рутини й життєвих виборів “порядної людини”. Зі свідомого віку Субін приймав такі рішення, які задовольняли як його самого, так і людей в його оточенні.

Утім тепер йому здавалося, що загроза зламатися під очікуваннями матері не здавалась такою невиправданою.

До цих пір такий стиль життя не здавався нудним. Іноді страх бути занадто пересічним закрадався до нього ночами, коли його свідомість мандрувала місцями, у яких панував дух свободи та не закінчувались погоні за тим, чого він хоче, чого до болю в серці жадає, а не того, для чого він був написаний. 

Гнатися за зірками, хапати кожний момент, який привносить магію в його життя, – це те, чого юний Субін так сильно жадав. Це те, що він завжди отримував, коли його очі зустрічались з іншими знайомими йому очима.

Йонджун був магією Субіна. Йонджун вселяв у нього надію, показуючи, що життя не має лише поглинати всі твої ресурси, усю твою магію, допоки не залишить тебе розбурханим і спустошеним на порозі старіння. Йонджун зачаровував Субіна, змушував його вірити в те, що життя не тільки забирає, а й дає, що життя плекає те, що ти посіяв, коли в тобі дійсно є любов до людей, до себе, до яскравих відчуттів. Йонджун допомагав йому уявити життя таким, яким йому хотілося б його бачити. Не таким, яким він мав би хотіти його бачити.

Чому тоді життя відвернулось від єдиної людини, яка допомогла Субіну повірити в нього? Чому життя викривило історію Йонджуна в найбільш жахливий спосіб? Як так сталося, що хлопець, який створював щось магічне з найпростіших речей, знаходив сенс у беззмістовному, зазнав трагедію, яка змінила його життя в той момент, коли воно тільки мало б початися для нього? Чому саме його позбавили найбільш безумовної любові – любові його батьків? Як вийшло, що хлопець, який ніколи не переставав сяяти, перестав бути зціленням для своєї мами?

Субіну хочеться кричати в небо, допоки його голос не зірветься, допоки крики не будуть відлунюватись знову й знову і, можливо, досягнуть вух всесвіту. Йонджун мав бути сином. Йонджун мав бути студентом. Йонджун мав бути модельєром. Йонджун мав бути мандрівником. Йонджун мав бути коханцем. Йонджун ніколи не мав бути сиротою.

Це не могло бути написано в історії Йонджуна. Просто не могло.

І задля перипетії в історії самого Субіна, він дізнається про все це тільки зараз. 

Чому ти не зателефонував?

Чому ти не сказав мені?

Чому ти просто не міг мені сказати?

Тобі ніколи б не довелося бути самотнім, тож чому ти обрав самотність?

Хоче спитати Субін, але жодне питання не стає озвученим.

Він спостерігає за Йонджуном. Той запросив його зайти всередину. Посадив за обідній стіл.

Щоки Йонджуна надуваються, коли він відкушує великий шматок рибного пиріжка, підігрітого в мікрохвильовці. Це можна скинути на гру світла, але Йонджуновими щоками повзе рум’янець. Він відхиляє голову назад, аби відкнути чорні прядки волосся з обличчя, у той же час дуючи на особливо гарячий шматочок їжі.

Поки Субін спостерігає за тим, як Йонджун наповнює свій шлунок, знову й знову тягнучись паличками в контейнер, муркочучи “дякую” після кожного шматочку, питання, що його хвилювали, відпадають. Останнє, чого він хоче, це щоб з обличчя Йонджуна зійшов цей задоволений вираз.

Субінове серце не перестає калатати, і він не може зрозуміти, чому. Це могло б бути через адреналін. Це могло б бути через парфум Йонджуна, чий запах залишився на його светрі. Субін все ще відчуває, у яких місцях їхня шкіра дотикалася, і для нього це занадто. Він підпирає обличчя долонею, охоплюючи власну щоку, і молиться, щоб рум’янець на його обличчі не був настільки помітним. Вони обіймались мільйони разів до цього, тож не було жодної причини, аби його тіло реагувало таким чином. 

З цікавості й бажання відволіктися від Йонджуна, Субін оглядає квартиру. Це жодним чином не велике приміщення, але цього здається якраз достатньо для двох людей. У Сеулі настільки ж простора квартира коштувала б цілий статок. Відкрита підлога робила помешкання візуально просторішим і, відповідно, більшим, ніж воно є насправді.

Коли Субін всотує повітря, він уловлює нотки персикового пирога, і гадає, чи то Йонджун приніс із собою додому запах “Феї зерен”, чи то десь стоїть ароматична свічка. Уся квартира здається блискуче чистою, мінімальний декор і книжки охайно розставлені по полицях і підвіконнях. Кухонний куток доволі малий, відкриті шафки демонструють купку різношерстих чашок, що якимось чином поєднуються в ідеальній гармонії. У раковині лежить самотня тарілка, коли як інші, імовірно, вже були розкладені по місцях одразу після миття, що було в стилі Йонджуна. Обідній стіл у супроводі двох стільців не мав жодних плям чи слідів від чашок, і Субін знає, що якщо зважати на такі деталі, йому було б трохи соромно запрошувати Йонджуна до власного житла.

Хоча Субін доволі оханий, він не найпалкіший прихильник прибирання. Воно висмоктує з нього всю енергію, і все зазвичай закінчується тим, що він дорікає собі над горою посуду, який днями ігнорує, а потім береться за справу, коли самоосуд починає гризти його зсередини.

Погляд Субіна натикається на м’яку іграшку, що лежить обличчям вниз на світло-бежевому дивані в зоні вітальні. Іграшка схожа на величезного кролика.

– Гей, це мило, – вигукує Субін, вказуючи на іграшку.

Йонджун відривається від їжі, слідуючи поглядом за вказівним пальцем Субіна.

– Оу, – каже він, все ще жуючи, – це одна з Каєвих. Спочатку я намагався тримати всі його плюшеві іграшки подалі від вітальні, але потім він збунтував і нам довелось домовитись на одну, максимум дві іграшки.

– Здатність шукати компроміс це доволі цінна навичка, – Субін повертається й підводиться, щоб взяти кролика з дивану. Він дуже м’який на дотик і має дві прості крапки замість очей, що якимось чином робить його ще милішим.

– Я знаю, наскільки для тебе важливий порядок. Напевно, не так просто ділити з кимось житло, так? – запитує Субін, жмакаючи боки кролика. Він настільки м’який, що здається хитким.

– Камал і я добре ладимо, і він поважає простір, який ми ділимо. Але ця квартира стала своєрідним місцем зустрічей. Бомгю практично живе тут, і Техьон теж часто навідується. Клянуся, одного дня я перестану називати це своїм помешканням і почну називати громадською ділянкою.

– Як у Сімсі? – сміється Субін.

Йонджун хмикає, розпливаючись в усмішці. Він відкладає свої палички, коли закінчує з їжею.

Субін повертається до свого місця й простягає плюшевого кролика перед Йонджуном.

– Він не здається тобі милим? У нього є ім’я?

Йонджун дивиться спершу на кролика, потім на Субіна, потім знову на кролика.

– М-м-м його звати… – Йонджун задумливо почісує підборіддя, – Бінні.

Очі субіна ширшають.

– Бінні?

– Так, тому що він схожий на Субіні.

Тепло підступає до Субінових вух. Він кидає погляд на кроля. Той має два передніх зуби, що стирчать, наче і так вже не було очевидно, що це кролик.

– Б’юсь об заклад, що ти насправді обіймаєш одну з іграшок Кая вночі, але ніколи не зізнався б у цьому, – грайливо дражниться Субін.

– Що ж…насправді, так і є, – Йонджун легко піддається, посмішка стає ще ширшою.

– Що, правда?

– Їх приємно обіймати, ладно?! – Йонджун махає руками й іскристий сміх Субіна розсікає повітря.

Він ховає обличчя за іграшкою і починає імітувати голос кролика перебільшено писклявим тоном.

– Ти думаєш, що мене приємно обіймати? – запитує Субін, чи радше Бінні, підсовуючи плюшеву іграшку ближче туди, де сидить Йонджун.

– О боже, – Йонджун закриває обличчя рукою.

Субін підсовує кролика ще ближче.

– Добре, так, ти дуже м’ягенький і приємний для обіймів! – виголошує Йонджун, погладжуючи голову кроля. – Хочеш поцілуночок, Бінні?

– М-м-м, так, – Субін майже виходить з образу.

Тримаючи іграшку, Субін нахиляє голову вбік якраз вчасно, аби засвідчити те, як Йонджун надуває свої вишневі губи й гучно цілує Бінні.

Усмішка сходить з вуст Субіна, коли його очі фіксуються на Йонджунових губах. Він наніс на них тінт?

Субін відкидає цю думку, поки вона не зайшла надто далеко.

Імовірно, він випав з реальності на деякий час, тому що Йонджун піднімається зі стільця й підходить до раковини, щоб помити ланчбокс. Він навіть надягає до смішного великі рожеві резинові рукавички, призначені для миття посуду. Хлопець злегка похитує стегнами й тихо співає пісні Діна. Після цього він витирає контейнер насухо рушником і закриває кришкою.

– Подякуй своїй мамі від мене, – Йонджун вручає Субіну контейнер, але коли той бере її, Йонджун не прибирає руки, так само як і Субін.

Щось у повітрі зрушується. У Субіна немає жодної причини залишатися. Йонджун віддав йому ланчбокс, тож тепер він має піти. Але його ноги приросли до підлоги. Він хоче, так відчайдушно хоче мати якусь причину залишитись. Навіть якщо зовсім ненадовго. Вони застигають отак, обидва все ще тримаються за ланчбокс: Йонджун настільки ж невпевнений, як і сам Субін. Вони обмінюються енергією, свого роду подякою, і Субін рахує секунди в надії, що Йонджун попросить його залишитись.

Коли нічого не змінюється, він тягне на себе контейнер, унаслідок чого хватка Йонджуна слабшає, і його руки опускаються до боків.

– Ладно, тоді я… – уже в півоберті до дверей починає Субін.

– Субіні, хочеш морозиво? – обриває його на півслові Йонджун.

Субін стримує усмішку, прикусивши внутрішній бік щоки. Класичний спосіб вмовити його на будь-що.

– Звісно! – він радісно всміхається.

 

У тьмяну нічну годину, що замінила собою ніжню вечірню заграву, мерехтить лиш один вуличний ліхтар, яскравий промінець якого жваво танцює на темному тротуарі. Субін спостерігає за цим, його очі стомлюються, проте скоро він знаходить ритм, у якому миготить ліхтар, і починає розсіяно вистукувати його на своєму стегні.

Він чує скрип дверей і кидає погляд на Йонджуна, який виходить з цілодобового магазину, притискаючи пачки морозива до грудей. Один бік його обличчя освічується зеленим світлом світлофора, але в таку годину на дорозі не видно жодної автівки. 

Коли Йонджун підходить до хлопця, він бере одну з пачок і кидає її в нього, у результаті чого Субін майже падає від несподіванки, (незграбно) ловлячи морозиво. За цим слідує ще один кидок, і ще один, за всіма з яких Субіну ледве вдається встежити, але він все ж ловить усі пачки морозива, що летять в його напрямку, і сміх Йонджуна відлунюється на безлюдній дорозі.

– Це ще що за навала з морозивом? І чому ти купив так багато? – запитує Субін, отримуючи не вражений погляд від Йонджуна.

– Тобі не потрібно прикидатись, що ти з’їдаєш лише одне морозиво, Субіні.

– Дідько, мене ще й критикують.

Хлопці всідаються на найближчу лавку, холодний метал доторкається до їхніх і так охолоджених тіл. Йонджун сідає зверху на спинку, у той час як Субін сідає на саме сидіння, і вони доїдають морозиво в тиші. Він втуплює очі у свої потерті Ванси, мізки хлопців ціпеніють від морозного відчуття. Вже пізно, тому температура значно впала, для прохолодної погоди одяг обох хлопців вважався надто легким. І, можливо, поїдання морозива було не найпідходящим заняттям для такої ночі. 

– Коли ти запропонував мені морозиво, я думав, воно було в тебе вдома, – зізнається Субін, порушуючи тишу.

– Ти змерз? – Йонджун дивиться на Субіна з натяком на занепокоєння. 

– Вже починаю трохи.

Незважаючи на прохолоду, морозиво в руках Йонджуна починає танути. Очі Субіна простежують доріжку підталого морозива, що стікає по руці старшого, і у його свідомість проникає яскрава картинка того, як Йонджун злизав би це зі своїх пальців. Субіну приходить розуміння того, наскільки дивною є ця думка, і що вона, безсумнівно, змушує його почуватися дивно. Наче він ловить власну свідомість на ганебному діянні.

На щастя, внутрішній вир Субінових думок зупиняється, коли холодна крапля дощу капає на його палець. Потім ще одна на його потилицю. Незабаром сірий тротуар покривається маленькими крапочками в тих місцях, де починає накрапати дощ. Йонджун поруч із ними навіть не поворухнувся, так само, як і Субін. Так тихо. Спокій огортає їх. Є тільки Субін, Йонджун та мерехтіння вуличного ліхтаря, і навіть опади не можуть пробитися крізь їхній серпанок.

Майже підсвідомо Субін висовує язик, аби ловити дощові краплі: це те, від чого він одразу почувається дитиною. Йонджун, певно, дивився на Субіна, оскільки починає хихикати, прикриваючи рот долонею. Потім він також висовує язик і ловить краплі, яких з кожною секундою падає з неба все більше й більше.

Йонджун ставить ноги на сидіння лавки й підводиться, розводячи руки в боки й вітаючи зливу. Субін повторює за Йонджуном, також стає на лавку та розводить руки, заплющує очі, дозволяючи краплям дощу стікати по лобу, щокам, губам, шиї. Це майже електризує його. Холодна вода пробуджує всі чуття Субіна.

Вони не промовляють жодного слова, мовчать хвилинами. Коли очі Субіна розплющуються, вони зустрічаються з Йонджуновими, що вже були напрямлені на нього. Крапля дощу стікає переніссям Йонджунового носа до його губ.

Мурахи пробігають по тілу Субіна, тож він схрещує руки на грудях у спробі зберегти хоч трохи тепла свого тіла. Але в наступний момент Йонджун близько, ближче, ніж був ще кілька секунд тому. Він хапає капюшон Субінового худі й обережно надіває його на головну хлопця. Субін знову відчуває парфум Йонджуна, тепер з нотками свіжої дощової води, і гадає, чи міг би він у якийсь спосіб зберегти цей запах, щоб оберігати як скарб.

– Не мерзни сильно, – шепоче Йонджун, і Субін ледве чує його крізь шум дощу, що почав набирати обертів.

Йонджун переплітає пальці зі шнурками Субінового худі й з пустотливою посмішкою тягне за них, капюшон натягується на очі хлопця й залишає виднітися тільки його ніс. Позбавлений зору, Субін намагається протестувати тим, що трясе Йонджуна за плечі, але, зрештою, отримує у відповідь лише хихотіння іншого хлопця, поки він зв’язує шнурки.

Субін заклякає, коли відчуває гаряче дихання на кончику свого носа, усвідомлюючи, що Йонджун, певно, наблизився ще більше.

У наступну мить відчуття зникає, коли з неба дійсно починає лити як з відра, і Субін зтягує капюшон, але Йонджун більше не стоїть навпроти нього. Хлопець зірвався з місця й біжить вздовж вулиці під дощем, гучний регіт наповнює простір, позбавлений будь-яких інших звуків, окрім крапель дощу, що розбиваються о землю, і сміху Йонджуна.  

Субін поспішає злізти з лавки, хапає пачки морозива, що залишились, і слідує за іншим хлопцем, біжучи по калюжам, які почали збиратись на тротуарі.

– Хьоне! – кличе він, поспішаючи слідом за силуетом Йонджуна.

– Хьоне, зачекай!

Йонджун сповільнює свій темп, поки Субін наздоганяє його. До обличчя Йонджуна приклеєна посмішка, його уривчасті видихи утворюють маленькі хмаринки в повітрі, і Субін не може стриматись від того, щоб усміхнутись у відповідь.

Йонджун простягає руку, аби огорнути свої пальці навколо зап’ястка Субіна, і в наступну мить вони разом мчаться вулицями, затопленими зливою, промокаючи до нитки, судорожно видихаючи та неконтрольовано сміючись.

– Хьоне, де м…хіба твоя квартира не в іншому напр… –  клекоче Субін, призупиняючись та придивляючись до калюж під їхніми ногами, його очі мечуться між дорогою та рукою Йонджуна навколо його руки.

Він відмічає шлях, яким Йонджун їх веде, і його підозри підтверджуються, коли вони різко зупиняються перед “Феєю зерен”.

Йонджун спішить вивудити ключі зі своєї кишені, проте час вже не має ніякого значення, бо обидва хлопця вже вимоклі й задихані.

Як тільки замок клацає, Йонджун вимикає сигналізацію. У приміщенні темно й тепло, єдине джерело світла – вуличний ліхтар. Дощ барабанить у вікна, через деякий час хлопці відновлюють рівномірне дихання, і Йонджун прямує вглиб приміщення, щоб увімкнути настінні світильники поза стійкою.

Зала наповнюється теплим світлом, і Субін усвідомлює, що він ніколи не бачив кафе таким. Йому здається, наче “Фея зерен” представляється йому в різних кольорах щоразу, як він ступає всередину, і хлопець думає, що це місце може показати ще безліч барв. Воно пов’язане з надто великою кількістю спогадів, щоб так просто збліднути.

– Я зроблю нам чаю. Боже, Субіні, ти, напевно, вже задуб, твоя рука була такою холодною, – занепокоєння вплітається в голос Йонджуна.

– А як щодо тебе?

– Я в порядку, – слабко шепоче Йонджун і приступає до приготування чаю.

Субін відчуває, як тепло розливається по тілу, як тільки робить ковток ромашкового чаю. Усе його тіло розслабляється, коли він охоплює руками паруючу чашку.

Йонджун зникає на кухні, щоб покласти те морозиво, що залишилось, до морозильної камери, і повертається з двома шматочками торта “Червоний оксамит” на паперових тарілках. Він ставить одну перед Субіном і з посмішкою дозволяє йому “налітати”.

Вони обидва сходяться на рішенні піти додому тоді, коли дощ стихне, але коли він дійсно перестає лити, вони все ще залишаються. Вони залишаються в компанії один одного. Поки Йонджун знову робить їм чай, Субін вивчає всього його очима, запам’ятовуючи кожну деталь такого Йонджуна, – втомленого, але задоволеного, який легкодушно зітхає, на чиїй шкірі гарно танцює світло, коли він нахиляє голову вбік. Субін сподівається, що ця людина ніколи більше не буде страждати. Що нічого і ніхто більше не посміє зашкодити йому.

Вони залишаються в кафе та розмовляють одночасно про все й ні про що конкретне. Субін розповідає про Сеул, Йонджун слухає. Йонджун розповідає про “Фею зерен”, Субін слухає. Йому завжди було легко слухати Йонджуна.

Тільки тоді, коли стає настільки пізно, що вже починає світати, Субін вирішує, що було б доволі розумно відправитись додому, щоб вони обидва могли відпочити. Перед тим як піти, він направляється до вбиральні, але в темному коридорі зони персоналу плутає двері й заходить не до потрібної кімнати. Як тільки його очі призвичаюються до темряви, до нього приходить розуміння того, що він вже був тут. Це та сама дивна, заповнена абсолютно новими меблями й інструментами комора, на яку він наштовхнувся того дня після вечірки.

Він стоїть у проході, знову в задумі, коли голос позаду повертає його до реальності.

– Це для ремонту, – каже Йонджун.

– Ремонту? Для “Феї зерен”?

Йонджун стверджувально гмикає. Він перехиляється через Субінове плече, щоб оглянути речі в кімнаті, його грудна клітина майже доторкається спини молодшого, але не зовсім. Субін відчуває кожний болісний сантиметр, що розділяє їх. Кожний болісний сантиметр цього самого “не зовсім”. Його серцебиття прискорюється від однієї лиш близькості, і він лається під ніс через те, що його тіло так реагує. Ненавмисно.

– Ч-чому ти досі його не зробив? – затинається Субін.

– Я просто…я просто не можу змусити себе. У мене є…у мене є багато іншої роботи.

Йонджун нахиляється ще більше і легко притуляється до спини Субіна, і останній клянеться, що зійде з розуму від того, як жар розтікається по всьому його тілу від доторку. Йонджун, імовірно, навіть і не помітив, наскільки вони наблизились, він видихає настільки близько до вуха Субіна, що від цього мурахи біжать по його шкірі, і він не може зрозуміти, і він не може пояснити, і він більше не може це витримувати.

Тому Субін робить крок уперед у темну кімнату, залишаючи вабливу теплоту Йонджуна позаду. 

Він уважно оглядає приміщення, просто щоб взяти себе в руки й привести думки до ладу. Тут є стільці, банки з фарбою, лампи, стільниці, багато дротів, панелей і плиток. Усе лежить тут, закинуте, покрите шаром пилу. Усе лежить тут і очікує того дня, коли побачить денне світло. “Фея зерен” теж чекає тут і заслуговує на те, щоб її вдосконалили. Заслуговує на новий початок.

І Йонджун. Це стосується і Йонджуна. Це і його новий початок також.

Як тільки наближається світанок з обіцянкою на новий день, Субіну в голову приходить ідея. Вона настільки раптова, що він навіть не може осягнути її до кінця, перед тим як обертається до Йонджуна з очима, що іскряться від радості.

– Хьоне, дозволь мені зайнятися ремонтом.

– Що, вибач ? – очі Йонджуна розширюються від несподіванки.

– Я зроблю ремонт у “Феї зерен”! Із тим, що в тебе тут є!

Йонджун чеше потилицю в міркуванні. 

– Ні, ні, я не можу дозволити тобі самотушки робити ремонт у моєму кафе. Субіні, уже пізно, ти не спав, і ти кажеш, що хочеш-

Субін перериває Йонджуна, коли кутки його губ тягнуться вверх і розтягуються в повноцінну посмішку. Він смикає бровами, схиляючи старшого до роздумів.

– Тоді про що ти кажеш, хьоне? Зробімо його разом.