розділ 8. вогонь і лід

Весна настає раптово. У один день гнітючий холод зникає. Сонце вирішує визирнути з-під хмар, благословляючи землю своїми теплими та втішними променями. 

Весна - це пора переродження. Усе знову оновлюється. Як і життєвий цикл, усі живі істоти щороку відроджуються. Але оновлюватись не означає залишатись тим же. Однаковим. Таким, як раніше. 

Переродитись – означає померти як колишнє «я», відпустити надбання минулого, за які ми всі схильні надто міцно чіплятися. 

Пора переродження - це пора нових починань.

Але гіркота в Субіновому серці не втихла так же швидко, як весна здолала зиму в чесній битві. Вона все ще дошкуляє йому. Усе ще розриває зсередини.

Субін майже не спілкувався із Сонхуном, відколи той повернувся до Сеулу минулого тижня. Субін майже ні з ким не спілкувався. Окрім повідомлень у стилі «ти безпечно дістався додому?» та «ти їв?», їхня комунікація була слабкою. Почуття невизначеності цілковито охоплює саме буття Субіна. Принаймні він знає, що вони все ще разом. Це єдине, що їм вдалося владнати, перед тим як Сонхун сів на автобус з понурим поглядом і пониклими плечима.

Але зараз здається, наче стосунки Субіна мають кінцевий термін, наче вони обидва відмовляються обговорювати це в подальшому, але визнають як факт. Наче яким би не був наступний крок Субіна, він слугуватиме ультиматумом для їхнього майбутнього.

І Субіну це не подобається.

Будь то через злість чи розпач, але він навмисно уникає будь-яких спроб вирішити цю проблему. Він вештається будинком, дещо відірваний від усього, та постійно просить маму навантажити його роботою по дому. Його мати навіть робить саркастичну ремарку про те, яке ж чудо мало статися, що Субін за власним бажанням займається домашніми клопотами, але хлопець ані відповідає, ані реагує, тож його мама вирішує не тиснути на нього далі і знайти для свого сина якусь роботу.

Саме тому пополудні сонячного дня, найпершого по-справжньому теплого дня в цьому році, коли радісним дітлахам вже не терпиться побігати надворі, коли їхні голоси гучніші, ніж зазвичай, Субін перебирає та приводить до ладу десятки коробок, захованих у його старій спальні. Вони зберігають таку значну сентиментальну цінність, що Субіну хочеться або блювати, або розридатися, він не знає точно.

Але це особливість сентиментальної цінності. Люди надто довго тримаються за речі, які зберігають їхні спогади, бо викидувати їх надто боляче. Але чи не знецінює річ накопичення пилюки в старій коробці разом з різними іншими речами? Чи не робить цю річ менш цінною якраз-таки той факт, що для неї більше нема підходящого місця в будинку? Чи стала б змія носити з собою свою відмерлу шкіру, просто тому що вона колись добре їй слугувала?

Ці коробки наповнені відмерлою шкірою. Листівки й журнали, світлини і м’які іграшки, книги й старі садові інструменти. Відмерла шкіра. А Субін став жертвою повернення до старих спогадів. Старих версій себе. 

Субін видає смішок, коли бачить магнітик на холодильник з океанаріуму, у який раніше любив ходити. Хлопець кладе його до купки речей, які збирається викинути.

На самому дні коробки пальці Субіна намацують щось схоже за відчуттями на дерев’яну рамку. Рамку для фотографій. Він обережно дістає її з коробки, аби роздивитись краще.

Краєм рукава Субін витирає пил зі скла. У відповідь на нього дивляться десятирічний Йонджун та дев’ятирічний Субін. Вони обіймають плечі один одного, ніяково, але широко всміхаються, обидва вдягнені у схожі світло-блакитні ханбоки. Це було на Чхусок. Вони об’їлися сонпхьоном, перед тим як мама Йонджуна наполягла на тому, щоб вони разом позували для фотографії, тому що, з її слів, їхні ханбоки були «надто миленькими».

Це і є відмерла шкіра, яку Субін носив із собою?

Чи не померла та ляклива й нетерпляча версія Субіна, яка так мріяла про життя із Йонджуном поруч? 

Субін не може викинути фотографію, що говорить саме за себе. 

Дні минули з походу в караоке. Іноді в голові Субіна спливає вираз обличчя Йонджуна того вечора. Щось було не так. Ще більш дивною ситуація стала, коли Йонджун так раптово пішов. 

На кожній вечірці Йонджуну вдавалось вдихати в неї життя. Він знав, як говорити, але також знав, як змусити людей слухати його. Він зацікавлював їх своїми історіями з не дуже оригінальними розв’язками, яскравими промовами. А Субін…що ж, Субіну подобалось супровождувати його. Йому подобалось спостерігати за хлопцем в його природному середовищі існування, де він був оточений людьми й неперевершено сяяв впевненістю від жвавого гудіння. 

Субіну також подобалось не бути в центрі уваги. Він завжди хвилювався, затинався й шарівся, коли більше ніж дві пари очей були направлені на нього. Такий досвід щоразу закінчувався принизливо для бідного хлопця. Але навіть коли Йонджун привертав до себе увагу всіх інших, він ніколи не забував про Субіна. Він грався з його рукою під столом, повертався до нього, щоб прошепотіти під час гри в пляшечку локальний жарт чи відсилку, яку б зрозуміли тільки вони, витягуючи з Субіна смішки. Він таскав їжу з вечірок для них із Субіном, щоб пізніше, коли вони повернуться додому, насолоджуватися нею і розслаблятися за переглядом серіалу. 

Субін ходить взад-вперед по дому, шкрябаючи кутикули на своїх пальцях. Імовірно, його мама помічає занепокоєння, що звучить у постійних зітханнях Субіна. 

– Сину, що з тобою? – зупиняє вона його, щоб запитати.

– Я в порядку, мам.

– Ти днями не виходив із дому, – не вражена його відповіддю, вона робить зауваження. – Це якось пов’язано з Йонджуном?

– Звідки ти…що… – затинається Субін.

– Просто мої здогадки. Ти завжди так метався, коли між вами щось ставалось.

Субін не відповідає, роздираючи далі свої кутикули, доки мама не ляскає його по руках, наказуючи зупинитись. 

– Я бачила Йоджун-щі в супермаркеті нещодавно. Цей бідний хлопчик мав такий вигляд, наче взагалі не їв! Він такий кволий. Такий худенький. Не те що ти, – вона легко щипає Субіна за живіт, на що той скиглить «ну мам!»

Він зовсім не звертає увагу на зауваження щодо ваги. Це просто те, що роблять всі мами. Окрім цього, Субін намагався набрати вагу, відвідуючи спортзал, з наміром додати трохи м’язів до його високої статури. Але те, що Субінова мама каже про Йонджуна, ще більше підливає олію у вогнище занепокоєння десь в глибині живота хлопця.

– Здається, я приготувала забагато омука як для нас двох. Думаю, я надто звикла годувати ще й Сонхуна, – вона тихо посміюється, – будь хорошим сином, набери трохи і віднеси Йонджун-щі. Цьому хлопчику треба поїсти чогось смачненького.

Субін киває, кутки його губ здіймаються від можливості провідати Йонджуна.

Мама Субіна щедро накладає рибні пиріжки в блакитний пластиковий контейнер. Паралельно вона наспівує стару пісню, але яку саме, Субін розпізнати не може. 

У наступну мить Субін вже біжить знайомою бетонною доріжкою. Одна нога перед іншою, важке дихання, ноги, що несуть його вулицями, залитими ніжним світлом полудневого сонця. Пройшло десять хвилин із закриття «Феї зерен». Субін сподівається, що якщо він буде достатньо швидким, якщо ноги його не підведуть, він міг би прибути якраз тоді, коли Йонджун буде зачиняти кафе й направлятись додому. Субін пролітає алеї, які знає як свої п’ять пальців, стискаючи ланчбокс у руці, змушуючи голови повільних перехожих обертатись на нього. Він проклинає себе за те, що починає задихатись раніше, ніж йому хотілося б. І, можливо, хлопець усвідомлює, що вперше за стільки днів він настільки прагне щось зробити. Настільки щасливий. Побачити його. Наче вперше, Субін вдихає приємний запах весни. Наче тепер настала його черга відчувати свіжий прилив енергії у своїх венах. І, можливо, вперше за настільки довгий час Субін почувається по-справжньому живим. 

Субін гадки не має, що робити з цим почуттям, але його думки стихають, коли він наближається до місця призначення й помічає фігуру біля кафе, яка була вдягнена у світло-блакитне худі з капюшоном, накинутим на голову, і діставала ключі, щоб зачинити приміщення, тією ж рукою намагаючись втримати пакет зі сміттям. Зі швидкістю, яку набрав Субін, він ледь не врізається в цю фігуру, але зупиняється якраз тоді, коли вона піднімає голову. Це не Йонджун.

– О, Каю, привіт! – здивований, Субін вітається із другом, важко дихаючи, намагаючись відновити самовладання після пробіжки до «Феї зерен».

– Субіне хьоне! – якусь мить Кай має спантеличений вигляд, але потім натягує свою фірмову усмішку, окидаючи поглядом зверху-вниз Субіна, який все ще жадібно хапав ротом повітря, обережно опускаючи руку з пластиковим контейнером у ній. 

Субін помічає світло-коричневі, майже біляві завитки, що виглядають з-під капюшона. Новий колір волосся підкреслює кавказькі риси обличчя хлопця, і Субін вважає, що він має ще більш унікальний вигляд, ніж до цього. Потім погляд Субіна опускається на ключі, які Кай тільки що вставив у замкову шпарину.

– Йонджун хьон сьогодні не тут? – запитує Субін, все ще намагаючись віддихатись. 

– Угу, я вмовив його взяти вихідний.

– Ох, – Субін намагається не звучати розчарованим, – він в порядку?

Кай дивиться йому в очі. Він глибоко вдихає.

– Ти вже їв?

Субін хитає головою.

– Хочеш піти кудись повечеряти? Я знаю одну заксочну-барбекю.

На секунду Субін замислюється, розгублений від того, що Кай ухилився від відповіді на його питання. Після цього він киває на знак згоди. 

 

– Тобі личить нова зачіска, – Субін не забуває зробити комплімент.

– Ха-ха, дякую, – Кай видає писк, мило піднімаючи вгору кулачки. – Йонджуні-хьон і я вирішили влаштувати наш спонтанний сеанс фарбування волосся. 

Субін гмикає й бере металеві палички для їжі, кладе шматок м’яса на гриль та швидко відсмикує руку, оскільки м’ясо одразу починає шипіти від високої температури.

Закусочна наповнена балачками й смачними ароматами, які Субін, імовірно, ще багато днів після цього буде відчувати на своєму одязі. Старша жіночка, що працює там, швидко пересувається приміщенням, шаркаючи капцями по кахельній підлозі та збираючи порожні тарілки з гучним дзвенькотом, періодично кричачи щось комусь на кухні, де всепоглинаючий гуркіт витяжок слугує джерелом безперервного білого шуму. Це місце шумне, оживлене й на дивовижу популярне. Субін завжди знав про його існування, але ніколи не відвідував, через що й виявляється таким здивованим.

Кай же, зі спостережень Субіна, навпаки постійний клієнт тут. Він заходив сюди так, наче був його власником, наче вже знав, що замовить, не заглядаючи в меню. Субін захоплено всміхається від того, як загоряються очі Кая, коли перед ними ставлять панчхан. Він, певно, жахливо голодний після робочого дня.

– Хьоне, тобі обов’язково треба це спробувати, – закликає Кай із набитим ротом.

Субін загортає розпечений шматок яловичини в салатний лист та повністю кладе його в рот. Кай дивиться на Субінове обличчя з легкою посмішкою. Очі Субіна розширюються, і він киває кілька разів, уминаючи смачне поєднання.  

– Смакота, – бубонить він.

– А я що казав! Це місце ніколи не розчаровує.

Вони починають легку бесіду на різні теми.  Кай розповідає про те, як грубий відвідувач пролив сьогодні каву, і намагався якимось чином перекласти провину на Кая, мовляв він налив у стаканчик забагато напою. Субін також докладає хлопцю про свій день і розповідає, як йому довелось доводити своїй мамі, що, можливо, його плавки, які вона зберегла з тих часів, коли йому було вісім, слід вже викинути, але мама, що не дивно, знайшла мільйон причин, чому вони колись для чогось ще можуть знадобитися. Від цієї історії Кай лускає зі сміху.

Але потім він різко переводить тему.

– Тож, як довго ви з Сонхуном зустрічаєтесь?

Субін важко ковтає від нагадування про складну ситуацію, у якій він опинився із Сонхуном.

– Більше півтора року, – Субін відводить погляд.

– Вау, тоді все доволі серйозно.

– Ну, так…напевно так, – Субін замовкає, і Кай миттєво помічає зміну в його тоні.

– Усе нормально?

– Так! Так…він чудовий, і наші стосунки…чудові.

– Але? – випитує Кай, дивлячись на іншого хлопця із цікавістю в очах.

– Ну, знаєш, ми дуже різні. Тобто ми багато в чому сходимось, наприклад, у тому, де робити покупки, який фільм подивитись, куди ходити на побачення, але я думаю, що у нас різні погляди на…роботу і життя.

– Цікаво, – відповідає Кай, нахиляючись ближче, щоб краще чути Субіна, чий голос став дещо тихішим.

– Але він гарний і дуже амбіційний. Дуже рішучий. Він має все, чого не вистачає мені. Тому я рівняюсь на нього, – Субін нервово чеше потилицю.

– Він фігурист?

– О, так! Він блискучий фігурист.

За звичних обставин Кай заінтригований щодо Сонхуна. Субін вже звик до того, що як тільки його хлопця згадують у розмові, її тема повністю змінюється на його досягнення й те, що привело його в спорт.

Але коли хлопці вже майже закінчили зі стравою, Кай знову спантеличує Субіна.

– Ти прийшов до «Феї зерен» не для того, щоб побачити мене, чи не так? – запитує Кай з подобою…посмішки?

Субін дує губи, почуваючись оленем у світлі фар.

– Ти хвилюєшся за нього, чи не так? – посмішка Кая зникає, вираз обличчя міняється на серйозний.

«Схвильований» - один з варіантів того, як можна це пояснити. Він бентежний через Йонджуна. Він почувається так, ніби намагається пробити льодяну стіну, вдаряючи по ній знову і знову, доки його руки не пронизає пекучий біль, доки власні ноги не відмовляються йому слугувати. Але Йонджун все ще за стіною. І коли Субін нарешті бачить, як вона тане, як льоду стає все менше, однієї миті, лиш однієї миті вистачає, щоб Йонджуна знову в нього забрали, і щоб товста стіна знову височіла над ними.

Тож так, можна сказати, що він був схвильований.

– Послухай, останнім часом він просто переживає ефект річниці. Але я тебе запевняю, він справляється з цим набагато краще, ніж у попередні роки. 

Га? Ефект річниці? Що в біса це означає?

– Тож він може відсторонитися на якийсь час, таке стається, – продовжує Кай, – тому найкраще, що ти можеш зробити як друг, це бути терплячим та розуміючим, він стільки пережив…

Субін хоче кивнути. Він хоче погодитись із Каєм. Хоче бути розуміючим. Боже, він так хоче цього зараз. У горлі наростає ком. Але Субін, трясця, нічого не знає. У Йонджуна щось сталось. І Субін не знає, що саме. Щось сталося в людини, яка була його ліпшим другом, у людини, яку Субін завжди, як він вірив, любитиме всім серцем до кінця своїх днів. І він все ще любить. Він все ще любить Йонджуна настільки сильно, що від цього боляче. Боляче не знати. Боляче бити крижаними кулаками об льодову стіну, не знаючи, чи є по той бік Йонджун. Чи він все ще дихає. Чи він все ще той самий Йонджун, якому Субін зобов’язаний своїми підлітковими роками.

Тому Субін більше не може прикидатися.

– Каю, я не…я…що сталося в Йонджуна хьона? – тремтячий голос Субіна розрізає повітря.

– Що? – Кай роззявляє рота. У його очах читається непідробний шок. – Він не сказав тобі?

Кожний звук у кімнаті дзвенить у вухах Субіна. Кожна секунда, що минає, тягарем лягає на його плечі.

– Хьоне, його батьки померли. П’ять років тому.

 

 

———

 

 

Субін ніколи не бачив її з розпущеним волоссям. Вона завжди збирала свої темно-коричневі пасма в охайний хвостик. Коли вона всміхалась, її ясна виднілись, а очі перетворювались на півмісяці. Вона завжди була чудово вдягнена, зібрана, від чого Субін завжди гадав, скільки зусиль було потрібно, аби мати такий солідний вигляд щодня. Вона ніколи не виходила з дому без парасольки, оскільки ненавиділа промокати й уникала цього будь-якою ціною. Вона також носила з собою шкіряний рюкзак, достатньо великий для того, щоб вміщати в себе кілька маленьких ланчбоксів, в яких завжди були нарізані фрукти.

Він був доволі невисоким чоловіком. Субіну здавалось, що його гардероб складався лише зі світло-блакитних сорочок. Він носив окуляри з товстою прямокутною оправою. Він рідко усміхався, але розмовляв емоційно, тож у його словах завжди чулась усмішка. Він знав багато фактів про природу, у ньому пробуджувався ентузіазм тільки тоді, коли він міг навчити порадам і уловкам для виживання в дикій природі. У кармані його сорочки завжди лежала хустка, як у чоловіка з минулого покоління.

Іноді Субін замислювався про те, чи були вони хоч чимось схожі. Вони мали різний вигляд, по-різному розмовляли. Але в них була одна спільна річ.

Погляд Субіна зупиняється на Йонджуні.

Хлопець сидить поруч із ним на задніх сидіннях машини, визираючи з вікна на гори, підпираючи підборіддя рукою. Імовірно, він про щось думає. Про що він міг би думати?

– Любий, хочеш диню? Тримай, поділися з Субіном, добре? – долинає мелодійний голос з переднього сидіння машини.

Мама Йонджуна передає йому контейнер з нарізаною кубіками динею. Вона доброзичливо всміхається Субіну. Вона завжди всміхалась доброзичливо. Вітер з привідчиненого вікна колише прядки волосся, що обрамляли її обличчя. 

Йонджун приймає контейнер, дякує їй і ворушить бровами, дивлячись на Субіна. Субін любить диню. 

Зелені долини, палаюче сонце, місця для відпочинку. Настало літо. Дуже спекотне літо. Настільки спекотне, що єдиний порятунок від нього – постійне перебування у воді. Тому батьки Йонджуна побачили чудову можливість влаштувати невелику подорож до морського узбережжя. Тому Йонджун вирішив вмовити своїх батьків дозволити Субіну також поїхати з ними. 

Насправді, йому навіть не довелося їх вмовляти. Батькам Йонжуна подобалось мати Субіна в їхній компанії. 

Очі Йонджунового батька прикуті до дороги. Кондиціонер у машині не працює, тож через опущені вікна в салон потрапляє й циркулює гаряче повітря. Мало б бути задушливо, але відчуття задухи нема. Натомість є відчуття свободи. Тато Йонджуна постукує пальцями по рулю, а мама наспівує мелодію, час від часу кидаючи погляд назад на свого сина та його найкращого друга, які набивали роти динею. Від цього всього Субін почувається легко, радісно й безтурботно. Хлопець відчуває трепет від поїздки до нового місця. Трепет від того, що їсть диню не зі свого контейнера. 

Машина вібрує, коли колеса котяться вздовж моста.

– Синку, пам’ятаєш цю річку? Я брав тебе сюди з собою на риболовлю, – тато Йонджуна знаходить його очима у дзеркалі заднього виду.

Йонджун морщить ніс, і Субін ледь стримує смішок. Йому хочеться ущипнути старшого за ніс, але він зупиняє себе. Йонджун терпіти не може риболовлю. Утім, щоразу як тато брав його із собою, хлопець намагався бути настільки залученим, наскільки міг, знаючи, якою посмішкою сяятиме татове обличчя. Субін гадає, що це те, що означає мати батька у своєму житті.

Йонджун тикає Субіна в бік, щоб запропонувати один навушник. Субін приймає його, вставляє в ліве вухо, у той час, як Йонджун вставляє свій у праве, довжини проводу якраз вистачає на двох хлопців. Машина заколисує їх, краєвиди змінюються один за одним, один за одним. Один захоплює дух більше за інший. Як тільки Йонджун натискає кнопку відтворення на плеєрі, пісня починає грати й Субін одразу впізнає “Wonderwall” гурту “Oasis”, м’яко всміхається й опускає обважнілі повіки, довзоляючи собі зануритись у насолоду від пісні й літнього дня, який чекає на нього.

Є багато речей, які я

Хотів би тобі сказати, але не знаю як

 

Тому що, можливо, 

Ти саме той, хто врятує мене

І врешті-решт

Ти моя споріднена душа

 

 

——— 

 

 

У доволі похмурому житловому комплексі Субін зупиняється, щоб вгамувати калатаюче серце. Перед тим як Кай пішов на зустріч з іншим другом, він погодився дати Субіну адресу, за якою хлопець може знайти того, кого шукає. 

Субін вдихає. Видихає. Потім тре очі долонями, витираючи сльози. Він ховає шок, ховає почуття провини, ховає хвилювання, ховає біль, ховає все десь у глибині своєї душі, щоб бути спроможним зустрітись із Йонджуном. Кроки Субіна повільні й обережні, він відчуває, наче в будь-який момент земля розколиться й повністю поглине його. Він відчуває, наче в будь-який момент може вщент розбитись.

Три удари в його двері. Приглушені кроки зсередини. Клацання замка. Скрегіт дверей. Знову небажані сльози в кутках Субінових очей. 

Чхве Йонджун. З чорним мов вуголь волоссям, розділеним на проділ, яке контрастує з блідими щоками й вишневими губами. Це облагороджує все його єство, робить його франтуватим, зрілим та нездоланним на вигляд. З кількома розстібнутими верхніми ґудзиками, із сорочкою, напівзаправленою у бежеві спортивні штани. Із сяючими очима та привідкритим ротом.

Субіну знову не вистачає повітря, але на цей раз не від бігу.

Він бачить Йонджуна наче вперше. Бачить біль, який він носить під шкірою, бачить горе, що відображається в глибині його очей, бачить історії, які він ніколи не розказував, і не мусить розказувати, бо Субін і так все бачить. Він бачить нинішнього Йонджуна, не того хлопця у світло-блакитному ханбоці в гарненькій фоторамці. Він бачить нового Йонджуна, того, ким він став, бачить випробування, які він пережив, і сили, які він знайшов для цього. Він бачить Йонджуна, якого ніколи більше не відпустить.

Груди Субіна поривчасто здіймаються від нерівномірного дихання. Йонджун збирається відкрити рот, аби сказати щось, його брови сходяться на переніссі в занепокоєнні, але перед тим як йому це вдається, Субін штовхає ланчбокс до грудей Йонджуна.

Замішання сповільнює реакції Йонджуна, тож він бере контейнер у свої руки в заповільненому режимі, очі мечуться між ланчбоксом та обличчям Субіна.

– Ц-це рибні пиріжки щоб т-ти поїв, – бубонить Субін.

– Субіне- 

– Мені шкода щодо твоїх батьків.

Секунда. Дві. Три. Слова накопичуються в голові Субіна. Хлопці не відводять один від одного очей. Усе навколо зникає з поля зору, як тільки магнетичне тяжіння, потужне як ніколи, бере кермо влади. 

Йонджун врізається своїм тілом у Субінове, вибиваючи повітря з його легень. Із блискавичною швидкістю його голова заривається в плече Субіна, а руки міцно стискаються навколо нього. Субін реагує так же швидко, його серце пропускає удар, коли він бере Йонджуна за талію, огортаючи його руками й зміцнюючи хватку, боячись, що хлопець може вислизнути. Тепла шкіра Йонджуна пахне чистим одягом, який тільки що дістали з прання, від чого Субін майже п’яніє.

Їхні ноги пускають коріння в підлогу, на якій вони стоять, обіймаючи один одного, дихаючи в унісон, і навіть їхні серця синхронно б’ються об грудні клітини один одного. І вогонь, що запалюється в грудях Субіна, розтоплює лід, полум’я поглинає крижинки, льодяні стіни починають руйнуватися, коли вони тануть, зменшуючись до дрібних краплинок води, що просочуються крізь дерев’яні паркетні дошки, випаровуючись у небуття.

Коли два тіла з’єднуються воєдино, вогонь щоразу перемагає лід.