розділ 10. магія фортеці

повідомлення для хуні <3

субін:

привіт привіт ти спиш

напевно так

чи можу я почути твій голос коли ти прокинешся

надіслано о 4:57

Його втомлені очі печуть від світла екрана телефону. Субін вовтузиться й крутиться на матраці. Міняє положення своїх кінцівок п’ять разів за хвилину. Рахує години до сходу сонця. Знову й знову перевертає подушку, але жодна зі сторін не холодна. 

Він женеться за сном, як гоночний автомобіль на автомагістралі, з кожною хвилиною стає все більш збудженим, все більш втомленим від невдалих зусиль.

Він міг би порахувати овець, але всі вівці вже збіжали. Вівці парять над мерехтливими зоряними полями. Незліченні, абстрактні, вони ходять навшпиньках по краю безодні. Як тільки з’являються ці перші ознаки дрімоти, тіло Субіна різко виринає з неї, і йому доводиться стримувати себе від того, щоб не вилаятись вголос. 

 

повідомлення для хуні <3

субін:

не знаю хто придумав рахувати овець але він обманщик

вибач, я не хотів це надсилати

або хотів

надіслано о 5:09

 

Він сіє думки про Сонхуна у своїй голові та молиться усім зіркам на небі, що видніються сьогодні, аби ці думки пустили коріння, аби вони пустили здорове й міцне коріння, і щоб обов’язково розцвіли прекрасні квіти, такі яскраві й такі манливі, що Субіну захочеться милуватись лише ними. Щоб інші квіти не чарували його зір. Щоб він не бачив обличчя когось іншого, як тільки його очі заплющуються.

Він вдивляється в ім’я контакту “хуні <3”, допоки очі не починають боліти, промовляє свою мантру, сподіваючись, що з кожним разом, як він повторює ті самі слова знову й знову, вони стануть правдою. Вони втіляться в реальність.

Це здається таким неправильним. Всюдисуща сила розриває його, витягує назовні кожний крик його душі, відсторонює його від контролю над собою. Субін виснажений.

повідомлення для хуні <3

субін:

я теж обманщик

повідомлення видалено

Виснаження допомогає Субіну. Утім, його молитви залишились непочутими, його внутрішня боротьба виявилась марною. Останньою ясною думкою, за яку чіпляється мозок Субіна перед тим, як зануритись в сон, все одно стає Йонджун.

 

У ранкових променях, що пробиваються крізь вікно, по кімнаті танцює пил. Звук сповіщення вириває Субіна зі сну. Хлопець потирає очі й намагається змусити своє тіло прокинутись остаточно. Він припускає, що це відповідь Сонхуна на його нічні витівки, але коли йому вдається розплющити очі й звикнути до ранкового сонця, він дивується, коли бачить ім’я Техьона на екрані.

 

техьон:

Доброго ранку, хьоне. Ми можемо зустрітися у “Феї зерен” за 40 хвилин?

 

Це повідомлення як грім серед ясного неба, тож у голову Субіна одразу приходять найгірші здогадки про те, чому Техьон хоче з ним зустрітися. Однак він швидко їх відкидає, усвідомлюючи, що час спливає, і підводиться з матрацу в пошуку якогось одягу, не забуваючи надіслати Техьону повідомлення зі згодою. 

Субін спав надто мало годин для того, щоб зранку першим ділом вступати в розмову. Він тримається за свою паруючу чашку чорної кави, в очікуванні того, коли магія напою нарешті подіє. Позіх виривається із Субіна перед тим, як йому вдається його зупинити. Він фіксує очі на хлопцеві, який сидить навпроти нього.

Техьон і сам, здається, ще не готовий говорити, тому замінює типові фрази для початку розмови на приємну тишу. Хлопець накинув на себе вовняний светр у смужку, що став однією з жертв передчасних ковтунів. Долоні Техьона губляться у вільних рукавах светра, і складається враження, ніби хлопець зменшився в кілька разів. Це дивним чином пробуджує в Субіні бажання захищати, своєрідний материнський інстинкт, про наявність якого в себе він ніколи не знав.

Субін виявляє, що нестача сну і його мозок ніяк не можуть бути союзниками. Його погляд невпинно продовжує повертатися до хлопця позаду, який ставить чашки на нагріту кавомашину поза стійкою. Субін не може не помітити мішки під Йонджуновими очима – очікуваний результат їхніх нічних посиденьок. Його сорочка помітно зім’ята, рухи повільні, а очі сонні, і втім, він одаровує Субіна усмішкою щоразу, як їхні очі зустрічаються.

Субін напружується, відчуваючи провину за те, що Йонджун не спав через нього всю ніч.

Кай поруч зі старшим суттєво бадьоріше маневрує навколо барної стійки.  Він, напевно, прийшов, щоб допомогти Йонджуну. Хлопець розкладає тарти із зеленим чаєм, що пахнуть надзвичайно апетитно, і зупиняється час від часу, щоб тикнути Йонджуна в бік, що супроводжується серією смішків, за які Кай отримує у відповідь від старшого пирхання й невдоволений погляд. Субін винувато відводить очі від двох хлопців, ковтаючи почуття, яке вже дуже йому не подобається.

– Що ж, я хотів…– починає Техьон, але його перериває вібрування телефона Субіна на столі.

Субін кидає швидкий погляд на екран, що загоряється. Це повідомлення від Сонхуна.

хуні <3:

я вже не сплю, ти хотів поговорити?

Субін вирішує поки що ігнорувати його, переводить телефон у беззвучний режим та кладе його екраном униз, щоб повернутися до розмови з Техьоном без зайвих подразників.

– То що ти казав?

– Так от, – Техьон прочищає горло, – мені запропонували літнє стажування…

Cубін слухає, відчуваючи, що суть розмови зараз буде озвучена.

– …у Японії.

– О? У Японії? Що ж, це чудово, чи не так?

Техьон гмикає.

– Якого роду стажування? – продовжує розпитувати Субін.

– Управління кадрами. Це багато для мене значить, конкуренція за це місце була великою.

– Вітаю! – Субін задумливо дивиться на хлопця й кілька разів плескає в долоні. 

Субін відмічає напружене положення, у якому сидить Техьон, і оскільки знає його достатньо добре, впізнає ознаки знервованості. Загалом Техьона дуже важко прочитати, мова його тіла особливо нічого не відображає. Хлопець кладе руки на стіл, і хоча він анітрохи не вагається, перед тим як встановити зоровий контакт, якщо придивитись уважніше, саме в цей момент очі юнака виражають глибину його вразливості й невизначеності.

– Дякую, але це насправді не те, про що я хотів з тобою поговорити, – наче по сигналу маскування Техьона починає тріщати по швам.

Субін лише киває і дає йому знати, що він може продовжувати.

– Насправді я хотів попросити в тебе… – Техьон морщиться, перекочуючи слова на язиці, перед тим як вимовити їх, – про любовну пораду.

Очі Субіна широко розплющуються від подиву.

– Розумієш, з самої тієї вечірки Бомгю-хьон поводиться дуже дивно. І я ніяк не можу підступитись до нього, я не думаю, що він взагалі хоче зі мною спілкуватись. Хьоне, знаєш, що він мені написав, коли я запитав у нього, як він?

Субін хитає головою.

– Він надіслав мені “пальці вгору”! Так, ти правильно почув! Бомгю, який ніколи не упускає шанс поговорити про свої почуття, надіслав мені “пальці вгору”! – пошепки кричить Техьон, остерігаючись допитливих вух навколо них.

Субін проникається настроєм свого друга, намагаючись осягнути усю серйозність “пальців вгору” від Бомгю.

– Мені здається, він намагається легко мене позбутися, ти так не думаєш? Але я все ще такий розгублений, і це змушує мене стресувати. А я не хочу відчувати стрес і невизначеність усе літо, коли я буду не вдома.

Ах, так от воно що.

Між Бомгю та стажуванням закордоном є зв’язок. Субін може зрозуміти гостру потребу Техьона, який відчуває занепокоєння від того, що не знає нічого окрім того факту, що на рахунок твоїх почуттів поставлено таймер.

І це зачіпляє Субіна за живе.

Він набирає повітря в легені.

– Я думаю, що ти тримав ці почуття в собі так довго, що вони почали з’їдати тебе зсередини. І я не бачу, щоб тобі від цього було добре, – Субіну нарешті вдається підібрати слова для відповіді.

Техьон задумливо киває, зважуючи сенс того, що Субін щойно сказав.

Між ними знову повисає тиша, цього разу вже не настільки ідилічна, і Субін бажає витягнути їх з неї.

– Але чому ти прийшов за порадою саме до мене? – вирішує він спитати з щирої цікавості.

– Хіба це не очевидний вибір? Ти єдиний з нас у серйозних стосунках.

Субін ледь не обпалює язик від того, що надто швидко відпиває свою каву. 

Стосунки, про які йдеться мова, на даний момент прив’язані до бомби уповільненої дії, готової вибухнути в будь-який момент. Стосунки, у яких обидві сторони відкладають нормальну розмову. Стосунки, які підкоряються явищу, що називають довгою відстанню. 

Як вам така перевірка реального стану справ?

Субіна повертає до реальності тихий сміх Йонджуна, що відлунюється від стін напівпорожньої “Феї зерен”. Як він одразу здогадується, сміх старшого був викликаний норовливими руками Кая, що лоскотали його живіт.

– Ти впевнений, що я єдиний у стосунках?

Питання виривається із Субіна перед тим, як йому вдається зупинити себе.

Йому хочеться прикрити рот рукою.

Техьон повертає голову, аби побачити те, на що спрямований пильний погляд Субіна, і коли він це з’ясовує, різко повертає голову назад із невір’ям, написаним на його обличчі.

– Що, Йонджун-хьон і Кай?! – стиха вигукує він.

Субін дивиться на будь-що, окрім Техьона, колір вух виказує його сором.

– Хьоне, звідки ти взагалі взяв, що між цими двома щось є? Ну тобто, вони звісно колись поцілувались, але-

– Що?! – вибухає Субін.

– Це абсолютно точно нічого не значило, це просто було частиною якоїсь гри на п’яну голову, – пояснює Техьон.

Субін і Йонджун також колись поцілувались. Це також мало б нічого не значити.

Тоді чому серце Субіна обривається?

Чому щось свербить під його шкірою?

Субін протяжно видихає, відчайдушно потребуючи зміни теми, бажаючи взяти все у свої руки й знову перемкнути увагу на ситуацію його друга з особистим життям.

– Техьон-а, – починає він, змушуючи очі хлопця підвестися на нього, – якби твої почуття виявились невзаємними, ти б краще пішов із серцем, обтяженим невизначеністю, чи з розбитим серцем?

“Найкраща порада, яку ти можеш дати, – це та, якою тобі самому слід скористатися”, колись сказала мама Субіна.

Техьон всерйоз замислюється над цим питанням, ковтає з великим трудом і нарешті озвучує свою відповідь.

– Я б краще залишився із розбитим серцем.

Техьонові слова дзвенять у вухах Субіна, і очі останнього знову шукають Йонджуна. Це ненавмисно, поза його контролем. Це закон природи, це тяжіння, це мільйон інших явищ, якими Субін міг би все пояснити.

– Тому що тоді я, можливо, нарешті зможу рухатись далі, – завершує Техьон, його голос затихає.

Субін знову спрямовує погляд на друга. Болісна чесність та непохитне бажання приймати правду, миритися з нею, якою б вона не була – це все відображається в безнадійному погляді Техьона – такому ж прозорому, як крижані кристали на замерзлому озері.

– Тоді я думаю, тобі слід розповісти йому про свої почуття.

Удар.

– Але як?

– Можливо, у мене є ідея. Зустрінемось у квартирі Йонджуна-хьона сьогодні о восьмій вечора.

 

повідомлення для хуні <3

субін:

привіт я вже вільний ми могли б поговорити

хуні <3:

не можу зараз, іду на тренування, напишу пізніше
 

Субін намагався поговорити із Сонхуном весь день, але їхні плани щоразу розбігались. Нечіткі повідомлення палають у його кишені, і це аж ніяк не полегшує його тривогу. Він видихає з відчуттям поразки. 

– Так, давай з самого початку, – голос Йонджуна розсікає повітря, – ти попросив Техьона зустрітися тут з тобою, а потім ти попросив мене попросити Бомгю також зустрітися тут зі мною, тож тепер вони навіть не здогадуються, що насправді зустрінуться один з одним?

– Ну якщо коротко, то так, – підтверджує Субін несміливою усмішкою, нервово потираючи шию.

– А для чого взагалі це все?

– Для того, щоб Техьоні нарешті зізнався Бомгю в почуттях.

Замішання миттєво стирається з обличчя Йонджуна, і тепер він посміхається від вуха до вуха, кокетливо підпираючи підборіддя рукою.

– Це вже інша річ!

Субін зберхав би, якби сказав, що реакція Йонджуна на це зізнання не вкликало в нього хлопчаче запаморочення. Кай проведе ніч у домі батьків, як він це іноді робить, тож Йонджун буде у квартирі сам.

– І все ж, чому тут? – запитує Йонджун.

– Що ж, по-перше, як ти і казав, це громадська ділянка, – Субін видає здавлений смішок, коли Йонджун закочує очі, – а по-друге, нам потрібно достатньо простору.

– Достатньо для чого?

– Оскільки ми хочемо, щоб у них було приватне, усамітнене місце для розмови, ми побудуємо для них фортецю з ковдр.

Блиск, який з’являється в шоколадно-коричневих очах Йонджуна, – це вже відповідь, рішучіша за будь-яку іншу. 

 

 

———

 

 

– Якого б… – хлопець розглядає різнобарвні ковдри, якими була увішана половина його кімнати, і які тримались на мотузках й покривали стільці.

Архітектурне чудо опиняється в кімнаті Субіна, він приходить у щирий захват, роздивляючись кожну найдрібнішу деталь, що привела до такого дивовижного результату.

Субін гадає, чи це дійсно його кімната, чи він, можливо, не помітив, як увійшов до магічного царства летючих килимів та фантастичних перевтілень. Але сюжетний поворот у Субіновому житті полягає в тому, що він, фактично, і так живе в магічному реалізмі, і це єдине правдоподібне пояснення миттєвої тяги до єдиного джерела світла під горами ковдр.

Субін, який ще якусь хвилину тому плакав, тре свої набряклі та запалені від сліз очі, готуючись дозволити своєму тілу бути поглинутим царством загадкової фортеці, коли чує голос, що доноситься зсередини.

– Стороннім вхід заборонено! Тільки якщо ти не знаєш пароль.

Субін усміхається. Він вже знав, як тільки зайшов до кімнати. За цією магією стоїть Йонджун.

– Гм, смердюча нога 553? – Субін видає смішок від своєї відповіді. Це їхній єдиний спільний пароль. 

– Можеш заходити, – урочисто виголошує голос зсередини.

У цей момент світ Субіна, просяклий журбою і нещастям, стискається до однієї єдиної теплої та яскраво освіченої фортеці. Із Йонджуном, що сидів схрестивши ноги й чекав на нього, даруючи йому найбільш привітну посмішку.

Він – це дім.

Груди заливає світіння, до країв наповнюючи Субінові легені м’яким пір’ям, які поллються пухнастим дощем, якщо хлопець вибухне.

А він цілком може вибухнути зараз.

– Я думав, ми вже застарі для фортець, – шепоче Субін, якому тільки нещодавно виповнилось 15, вивчаючи поглядом вкриту вогниками “стелю”, що робила помітним різноманіття візерунків на всіх ковдрах.

– Я подумав, що тобі потрібне якесь підбадьорення, – м’яко каже Йонджун, після чого розводить руки, запрошуючи Субіна в обійми.

Субін падає в них і вони з Йонджуном стають одним цілим. Субін дихає поруч із Йонджуном, і відчуває, як тяжкість дня нарешті спадає з його плечей, коли нова пара гарячих сльозинок скочуються по його щоках.

Йонджун відхиляється назад, потім великими пальцями своїх рук витирає сльози з Субінового обличчя. Миттєве торкання дарує Субіну неочікувано великий спокій.

– Думаю, тепер ми знаємо, що ховати їжака від твоєї мами – це не найкраща ідея, – бурмоче Йонджун, знову і знову погладжуючи пальцем вушну раковину Субіна, допоки хлопець не стає помітно розслабленим.

– Не можу повірити, що вона забрала його, – плаче Субін, надто злий та засмучений. Можливо, одного дня він буде сміятися зі своєї безглуздої ідеї взяти до себе їжака в якості домашнього улюбленця, але все, про що він може думати зараз, це те, наскільки несправедливо з боку його мами було забирати маленьку тваринку, не почувши навіть Субінове обґрунтування того, чому він був би ідеальним татом їжачка. 

– Це відстій, – каже Йонджун на видиху, – можливо, коли в тебе буде своє житло, ти зможеш усиновити їжачка, але зараз у мене для тебе дещо є.

Субін уважно дивиться на Йонджуна, коли той витягує щось з-за спини.

Йонджун тримає маленького плюшевого їжачка. Він зовсім крихітний та уміщається в долоню, його коричневі голки – це невеликі, м’які на дотик шматочки тканини, що стирчать зі спини.

– Цього вона не забере, – запевняє Йонджун спокійним тоном.

Серце Субіна сповнюється почуттями.

Він шукає слова, які не може знайти.

Тому він подається вперед, хапаючись за Йонджуна, його руки стискають футболку старшого хлопця, коли він знову обіймає його.

Йонджун зойкає від різкої дії, і обидва хлопця падають назад, Йонджун на спину, а Субін на нього.

Субін навіть не встигає усвідомити положення, в якому вони опинились, тому що в той же момент розуміє, що їхнє раптове переміщення назад випадково смикнуло одну з ковдр, у результаті чого їхній маленький картковий будинок розпався.

Це схоже на ефект доміно. Одне смикання і купка барвистих простирадл падає на них. Субін відкочується від Йонджуна, приймаючи свою участь опинитися під кількома шарами тканини, що впала на їхні тіла разом з вервечками вогників.

Йонджун починає першим сміятися з цього казусу, гучні смішки приглушуються простирадлами, і Субін також вибухає від сміху. Незабаром ребра починають боліти від реготу, і хлопці заспокоюються, їхні груди здіймаються.

Субін перевертається на бік, витягує руки, щоб підняти ковдру над ними, розкриваючи Йонджуна поруч із ним: його зуби трохи видніються з-під радісної усмішки, волосся розкуйовджене, а очі виблискують золотими іскрами, схожими на чарівний пил.

І Субіну здається, що він ніколи ще не бачив Йонджуна настільки гарним, як у цей момент.

Це вибиває повітря з його легень. Маленький світ Йонджуна і Субіна щойно стиснувся до сантиметрів: тісний простір, де нема повітря, окрім їхньго дихання, і єдине простирадло, що покриває їхнє небо.

Тоді Субін вперше зустрічає це почуття.

Почуття, яке він буде впізнавати швидше. Частіше.

Це почуття, яке оселилось в Субіновому серці, змушуючи його битися швидше, коли тріпочуть темні вії Йонджуна, коли його очі мандрують обличчям молодшого.

Це почуття, яке свербить на самих кінчиках його пальців, побуджуючи доторкнутись, дослідити кожний сантиметр Йонджунової шкіри, кожну зморшку, кожний згин, запам’ятати кожну деталь тіла Йонджуна.

Це почуття, яке притягує, робить відстань нестерпною, яке схиляє Субіна до того, щоб скоротити її, здатися й дозволити своїм губам торкнутись Йонджунових.

Це почуття, від якого він палає, полум’я бажання ковзають його шкірою, від чого йому хочеться розчинитись у Йонджуні. 

 

І це те почуття до його ліпшого друга, яке Субін не може прийняти.

Це те почуття, яке він щоразу вчиться заперечувати.

 

 

———

 

 

– Так, тепер притримай це, притримай! – розпоряджається Йонджун, поки намагається обв’язати мотузку навколо одного з країв простирадла. – Ну  Субіні, ти мав притримати його!

Недовго думаючи, Субін відпускає свій край простирадла, обидва хлопці спостерігають за тим, як воно зісковзує по спинці стільця, і Йонджун важко видихає, проте в його відповіді звучить не розчарування, а лише легка потіха.

– Вибач, хьоне, я думав, воно втримається, – визнає Субін свою поразку, усвідомлюючи безглуздість цього припущення.

Йонджун зупиняється, у його голові народжується ідея, після чого він наказує Субіну піти в його кімнату й принести кілька книжок для додаткової підпори для фортеці з ковдр.

Субін робить, як йому сказали, але прохання старшого вилітає в нього з голови, коли він заходить до спальні Йонджуна. Субін забув, що це те місце, до якого його ще ніколи не запрошували до цього моменту. Сказати, що кімната є відображенням Йонджуна, було б переменшенням.

Озираючись назад, кімната, у якій Йонджун провів роки свого дитинства, яку Субін, фактично, міг назвати своїм другим домом, показувала частинки Йонджуна, розкидані тут і там. Кімната, у якій Субін опиняється зараз, трохи інакше відображає старшого хлопця. Тут стоїть запах його бавовняного парфуму, шафа розміру першої квартири Субіна в Сеулі розташована у однієї зі стін кімнати разом з додатковим вішаком, що ледь не гнеться від кількості вішалок з одягом, які вони втримують на собі. Кольори елементів одягу на вішаку узгоджені один з одним, не стирчить жодний цвях, який потрібно було б забити. Інший бік кімнати займає матрац на підлозі, біле простирадло охайно підіткнуто в кутах, сіра постільна білизна без жодних складок розгладжена поверх матрацу. Здорова на вигляд арека, що у висоту досягає пояса Субіна, оживляє сірі тони простору й ніби розділяє кімнату на дві частини. Вінілові платівки прикрашають білі голі стіни, і Субін примружується, щоб розгледіти імена деяких виконавців, які він бачив серед відібраних пісень у плеєрі Йонджуна ще багато років тому.

Те, що, напевно, найбільше впадає Субіну в око, це білий широкий книжковий стелаж, згадки про який його мозок намагається відшукати в спогадах зі старого будинку Йонджуна, беручи до уваги те, що цей стелаж не має характерних для меблів з IKEA рис.  Кожна річ на цьому стелажу до найменших деталей розташована на добре продуманому місці, починаючи з охайної купки капелюхів, закінчуючи низкою ідентичних блокнотів, розставлених на найвищій полиці в ряд. Після ближчого огляду до Субіна доходить, що те, на що він дивиться, насправді є довготривалою колекцією щоденників Йонджуна, оскільки на корінці кожного він бачить виведені акуратним почерком старшого повні дати часових проміжків, у які ці щоденники використовували. 

Субіна зачаровує непохитна рішучість присвячувати себе одному заняттю роками. Коли він проходиться очима по ряду щоденників, він помічає щось дивне в їхній послідовності. Вони всі розставлені в хронологічному порядку, але здається, наче десь посередині є часовий розрив. Останній щоденник перед пропуском датується п’ятьма роками раніше, а той, що слідує за ним, – двома. Його охоплює неабияка цікавіть. Чому б Йонджун–

– Субін-а, чи чого так довго? Давай швидше, мені потрібна допомога, – кличе голос із вітальні.

Субін хапає у спішці стопку книг з однієї з нижніх полиць, кривлячись, коли ті книги, що залишились, падають та руйнують ідеальний порядок.

У вітальні, де Йонджун хоч і не подає виду, але докладає всіх зусиль, щоб втримати ковдри від зісковзування, Субіна покидає настрій кімнати старшого, він знову на “громадській ділянці”, як назвав її Йонджун, і зненацька ця назва наповнюється для Субіна сенсом. Єдиний особистий простій в цій квартирі для Йонджуна – це те місце, де Йонджун дійсно існує.

– Думаю, це має нормальний вигляд, так? – Йонджун роздивляється їхню роботу після того, як вони остаточно її завершили.

– А вона не надто мала?

– Для твоєї високої дупці – можливо, – пирскає Йонджун та одразу піднімає руки в захисній манері, знаючи, що від Субіна незабаром послідує поштовх.

Таким є повернення класичного Йонджуна, Субін це знає, однак саме те, як старший мружить очі, коли дражниться, кричить про старі часи. І кожен імпульс у Субіні хоче послідувати бажанню обвити рукою тонку талію Йонджуна, притягнути його ближче, оскільки дружнього штрикання в бік для нього недостатньо.

Здоровий глузд не встигає зреагувати до того, як це робить тіло, оскільки в наступну мить його рухи повторюють хід його думок, і коли рука Субіна вже лежить на Йонджуновій талії, він тягне хлопця на себе, так що власні стегна притискаються до стегон старшого.

Як і очікувалось, від такої дії Йонджун здригається, його рот привідкривається, а погляд зупиняється на обличчі Субіна. Очі останнього ж слідують за очима Йонджуна, коли вони ковзають по його обличчю, затримуючись на його носі, щоках, шиї, губах. Субін не може змусити тебе відвести очі.

Він відчуває поколювання всюди, де побував погляд Йонджуна.

Він облизує свої пересохлі губи, не випускаючи з уваги те, як Йонджун чіпляється поглядом за ковзання його язика по нижній губі. Субін дійсно вірить, що його серце зупинилось.

– Привіт, – майже беззвучно шепоче Йонджун.

Слова крутяться в Субіна на язиці, у грудях бракує повітря.

– Хей, – йому ледве вдається вимовити те, що більше схоже на зітхання.

Час припиняє своє існування за такої близькості. Губи Йонджуна прямо тут, такі рожеві й м’які, і розум Субіна фіксується на них. Ненавмисно.

Якби він тільки міг просто нахилитися і–

Ім’я контакту з сердечком поруч нав’язливо спливає у свідомості Субіна. Він силком відсторонюється від Йонджуна, так різко, наче щойно обпікся, і винен у цьому Йонджун.

Між ними повисає така до жаху ніякова тиша, коли Субін навіть не знає куди діти очі, тому він втуплює погляд у паркетні дошки та чує, як Йонджун напружено прочищає горло, але звук ніби не досягає вух Субіна, і він не насмілюється підвести очі й прочитати вираз обличчя свого хьона.

– Думаю, тепер нам потрібно лише почекати їх, – хрипить Йонджун.

Субіну вельми пощастило, оскільки чекати довелося менше, ніж він очікував: двері відчиняються й досередини заходить Бомгю, половина його довгого темного волосся зібрана у хвостик, шкіряна куртка накинута на його широкі плечі, а чорні шорти й берці гарно контрастують з його фарфоровими ногами. 

Бомгю приголомшливо гарний, нема потреби дивитись на нього двічі, щоб визнати це як факт.

Його очі розширюються – він не очікував таку компанію, але потім дарує усмішку обом хлопцям і вітається із Субіном також.

Після того, як Бомгю знімає своє взуття, Йонджун тягне його за руку й, ігноруючи супротив друга, веде його до фортеці.

Останній піджимає губи та дивиться на обох хлопців у очікуванні хоча б якогось пояснення.

– Тепер залишайся тут, – дає вказівки Йонджун та віддаляється на кілька кроків, тягнучи Субіна з собою.

 Бомгю відкриває рот, щоб поставити питання стосовно дивної ситуації, у якій він опинився, але Йонджун його випереджає і наказує просто сидіти на місці. 

Йонджун і Субін повертаються до кімнати старшого, зачиняють двері, але залишають щілину, просто щоб слідкувати за тим, що відбувається у вітальні.

Вони розташовуються на підлозі коло дверей, сидячи один навпроти одного схрестивши ноги, і прилив адреналіну прискорює серцебиття Субіна.

  – Знаєш, це хоч і була моя ідея, але я бачу, що ти вже взяв віжки у свої руки, – шепоче Субін, одаровуючи Йонджуна лукавою усмішкою.

– Ти не знаєш, наскільки це тоскно постійно слухати безперервне ниття Бомгю про Техьона, – важко зітхає Йонджун, говорячи стишеним голосом, аби Бомгю нічого не почув.

Субін киває із розумінням. 

– І, звісно ж, я хочу допомогти своїм друзям, тому не те щоб мене хвилювала тільки власна вигода, ні-ні, – посміхається Йонджун, тепле світло настільної лампи кружляє в його очах. 

Субін стримує сміх, і постава Йонджуна стає більш розслабленою, він рухається ближче до Субіна, без задньої думки простягує ноги вперед, так що його коліна тепер охоплюють з обох боків ноги Субіна. Здається, ніби це був майже несвідомий рух, судячи з безтурботності на обличчі Йонджуна, але жодна зі змін у їхньому положенні не залишається непоміченою Субіном.

Він не може ігнорувати тепло, що випромінює Йонджун, і це оволодіває майже всіма його думками, але Субіна знову рятує дзвінок, а точніше двері, тому що хлопці чують тихе клацання вхідних дверей, які спочатку відчиняються, а потім зачиняються.

Мабуть, це Техьон.

У квартирі повисає абсолютна тиша, і Субін гадає, чи Бомгю все ще сидить на місці, чи їхня місія жалюгідно провалиться, але його сумніви невдовзі відступають, коли розноситься нерішучий голос Бомгю.

– Техьон-а?

– Бомгю-хьоне?

Куток губ Субіна смикається. Він дивиться на Йонджуна й бачить таку ж самовдоволену усмішку на губах хлопця.

– Субін-хьон хотів зустрітись зі мною…що взагалі відбувається?

– Йонджун-хьон сказав мені прийти сюди.

Субін уважно прислухається до голосів у вітальні, але так і не відводить очей від Йонджуна.

До їхніх друзів, тим часом, приходить усвідомлення.

– Здається, ніби ми потрапили в їхню пастку, – звучить голос, що належить Техьону.

– Дурники, – Субін ледве розчуває бурмотіння Бомгю.

– Що ж, це ми справжні дурники…що повелись на це.

– Удавайте, що нас тут нема! Просто поговоріть один з одним! – викрикує Субін.

Усе знову стихає, і все, що він може почути, це важке дихання Йонджуна. Субін майже забув, наскільки близько вони сидять. Майже.

Він вирішує, що тепер їм слід залишити Бомгю й Техьона сам на сам, і замість них перемикає фокус уваги на Йонджуна, який нахиляє голову ближче до дверей, з насупленими бровами намагаючись розібрати, про що говорять їхні друзі.

Коли він помічає, що Субін пильно дивиться на нього, вираз його обличчя змінюється. Погляд Йонджуна стає м’якшим, і на вустах знову розквітає усмішка, значення якої Субін достеменно не знає.

Субін ретельно підбирає слова, коли в нього з’являється відчуття того, що їм пора повернутися до його ідеї з минулої ночі. Він шукає правильний підхід з осторогою, аби цього разу Йонджун сприйняв пропозицію Субіна всерйоз.

– Думаю, якщо ми можемо побудувати фортецю з ковдр та допомогти нашим друзям, нам точно під силу оновити “Фею зерен”, – Субін зупиняється на такому формулюванні – грайливому, але рішучому.

Йонджун кусає внутрішній бік щоки. Його груди нерівномірно здіймаються.

У Субіна все стискається усередині. Він не хоче відступати від цього зараз.

– Чому ти вагаєшся? – обачливо питає він голосом, який наче не належить йому.

Протяжне зітхання зривається з гарних губ Йонджуна.

– Субіні, я ціную те, що ти хочеш зробити для мене, – чесно каже він.

– Але?

Довга пауза.

– Але я не хочу, правда, дуже не хочу бути проєктом, за який ти берешся з жалості.

Що?

Очі Йонджуна опускаються від сорому, і Субін почувається так, наче приймає добрячий удар у живіт. Він терзає свою губу зубами, міркуючи, як відповісти.

– Що змушує тебе думати так? – єдине, що він може спитати.

– Що ж, почнемо з того, що ти тільки дізнався про моїх батьків, – риси Йонджуновго обличчя виражають щось, що Субіну не вдається прочитати, – а потім ти пропонуєш зробити все це для мене, і…я не можу не думати, що ти вбачаєш у мені зневірену дитину, яка ледве може впоратись самотушки без чиєїсь допомоги. А я дуже не хотів би, щоб ти бачив мене саме так.

Частини пазла наче сходяться воєдино для Субіна.

Він кладе руку поверх Йонджунової, що лежала на його коліні. Від невинного доторку у Субіна всередині все тріпоче.

Йонджун знову підводить голову, і його погляд знову зустрічається із Субіновим. І Субін вкотре бачить світи в очах Йонджуна. Безліч історій про втрату, безліч історій про радість, безліч історій про силу. Безліч історій, які Субін міг би слухати цілий день. Утім, він поважає Йонджуна достатньо для того, щоб ніколи насправді так і не почути ці історії від нього. Він бачить блиск в очах хлопця, який йому відчайдушно хочеться захистити. 

Він бажає, аби був хоч якийсь спосіб показати Йонджуну те, яким Субін бачить його насправді, дати старшому подивитись на себе його очима. 

Тоді він не був би таким невпевненим. 

Але, на жаль, Субін може довести це лише своїми діями. 

– Хьоне, нічого б не змінило те, як я бачу тебе.

– Правда? – Йонджун важко ковтає. У його тихому голосі чутно вразливість.

Але Субін знає, скільки сил потрібно, щоб бути таким вразливим.

І Йонджун найсильніша людина, яку він знає.

– Ти найсильніша людина, яку я знаю, – він вирішує розкрити йому це, – але тобі дійсно потрібна допомога. Не з усім. А саме з кафе.

Йонджун дозволяє своїм повікам опуститись, на лобі збираються зморшки. Субін ловить себе на думці, що йому хочеться податися вперед і зцілувати їх.

Потім Йонджун розплющує очі, що на цей раз говорять про готовність.

– Добре.

Перед тим, як Субін встигає нормально зреагувати, слабкий звук чмокання губ змушує їхні голови обернутись у напрямку дверей. Вони одночасно припадають до них, стукаючись головами, коли намагаються разом розгледіти щось у тій вузькій смужці видимості, яка в них є, та виявити джерело цього підозрілого звуку.

Виглядаючи одним оком зі щілини, Субін розпізнає дві фігури всередині фортеці з ковдр. Техьон і Бомгю. Які цілуються?

– Вони цілуються! – шипить Субін.

– О Боже, о Боже! – ледь не пищить Йонджун. Він піднімає долоню і дає Субіну п’ять.

– Давай-но зробимо їм сюрприз, – пропонує Йонджун, єхидно піднімаючи брову.

Він вислизає з кімнати безшумними кроками, і Субін слідує його прикладу.

Техьон і Бомгю сидять схрестивши ноги, їхні вуста злилися в поцілунку, старанно рухаючись. Рука Техьона покоїться на волоссі Бомгю, у той час як останній хлопець помістив свою на талію Техьона.

Як тільки вони помічають силуети, що маячать перед ними, небажану компанію, вони відсахуються один від одного, спіймані на гарячому. Техьон миттєво вивалюється з фортеці вслід за Бомгю, і вони стоять обидва коло неї страшенно червоні, ховаючи очі.

Субін зайшовся би радісним сміхом, якби Йонджун не почав кричати “Наші вітання!”, і так, це трохи занадто і трохи зайве, але облиште, ми ж говоримо про Йонджуна. 

Юнаки навпроти нього тримають напружену дистанцію, але потім Бомгю мружить очі від явного нерозуміння.

– Вітання? В-він просто п-поцілував мене, от і все, – затинається Бомгю з певним рівнем понурості в голосі, однак на його обличчі все ще красується рум’янець.

Оленячі очі Техьона щироко розплющуються. Тепер черга Субіна відчувати, як жар підбирається до його щік. 

Одними очима Субін питає в Техьона “ти не сказав йому?”

Збентежений, Техьон дивиться на друга у відповідь, і в його погляді читається “я спанікував, ладно??”

Або, принаймні, Субін зчитує його таким чином.

Потім він повільно повертає голову до Йонджуна, настільки ж здивованого таким розвитком подій.

Вони обмінюються поглядом, що каже “можливо, ми не так усе зрозуміли”.

На обличчі Йонджуна майже спалахує нервова посмішка, але він вчасно закриває рот долонею. Хлопці, мабуть, телепатично обмінялись думками, оскільки обидва в той самий момент ринулись до дверей, лишаючи Техьона й Бомгю, спантеличених як ніколи, позаду.

Вони штовхають один одного ліктем в бік, коли зрештою тікають, злітаючи вниз по сходинкам до зони безпеки назовні, хриплий сміх вивергається з їхніх грудних клітин та відлунюється від стін прогону.

Крізь смішки й пихкання вони намагаються перевести подих. Сонце вже зайшло за горизонт, і хлопці знову опиняються єдиними людьми серед темних вулиць, освітлених поодинокими вуличними ліхтарями.

Поки не з’являється ще дехто.

Телефон Субіна вібрує в його кишені. Він пропалює діру в кишені й, можливо, в серці юнака також, він переводить дух, щоб наважитись відповісти на дзвінок. Йому навіть не потрібно дивитись на ім’я абонента, щоб дізнатись, хто телефонує.

– Привіт, Хуні! – щебече Субін у слухавку, віддаляючись на безпечну відстань від Йонджуна.

– Привіт, хьоне, – від чує зітхання по той бік слухавки.

Їхні плани щоразу розбігались.

Цілий день Субіна підводив невдалий вибір часу. Три тижні його подавляла далека відстань. Це лежить тягарем на його плечах. У глибині душі він знає, що так стосунки довго не протримаються. Він знає, що їх руйнує.

Але що їх формує?

Субін проводить рукою по своєму чорному, як вороняче крило, волоссю, притискаючи телефон до вуха. 

Він видихає й озирається на Йонджуна, який хоч і залишився позаду, але продовжує занепокоєно дивитись на нього.

Увесь день стосунки Субіна розсипались шматочок за шматочком.

Погляд за поглядом від Йонджуна.

Дотик за дотиком від Йонджуна.

Але ти мусиш боротися за стосунки.

Існують різні види пожертвувань. Деякі з них має здійснити Субін, деякі з них Сонхун, аби вони протримались. Аби вони все ще могли бути разом.

І в цей момент, дивлячись на Йонджуна, який копає ногою камінець на тротуарі з руками, схованими в кишенях, гарного навіть у сутінках пізньої години, Субін усвідомлює, що він, імовірно, дивиться на своє пожертвування.

Він всотує повітря, відчуває холод від екрану телефону на своїй щоці.

Його вчили боротись за свої стосунки. Його роль у цьому починається зараз.

– Сонхуне, я хочу–

– Хьоне, я хочу, щоб ми взяли перерву.