розділ 13. синець

Це була до біса хороша середа. Візьміть до уваги минулий час.

Йонджун прокинувся о восьмій. Прийнявши холодний душ, хлопець збадьорився остаточно, світанок зарядив його додатковою енергією. Ранок – це найбільш стимулююча частина дня, що Йонджун сприймає як доповнення до свого раціону, яке дійсно його живить.

Замінивши сніданок на американо (його шкідлива звичка), він розгорнув свій щоденник на непозначеній сторінці, риючись в голові в пошуці того, що можна було б зафіксувати – думку, цитату, слово, чи навіть малюнок.

Не в змозі простежити хід своїх думок, Йонджун гортав сторінки, які вже заповнив, та зупинився на тій, де лишив нагадування не залежати від інших, щоб бути щасливим.

Сторінка не була відмічена датою, тож він не міг згадати ані точну причину, яка змусила його записати це, ані те, чому йому потрібно було це пам’ятати.

Обставини навчили Йонджуна не залежати ні від чого. Вони неодноразово нагадували йому про бентежну тлінність людського існування. Не встигнеш ти змигнути оком, як дари життя, якими ти мав би насолоджуватись, заберуть у тебе. І забавним поворотом є той факт, що тобі не потрібно бути жахливою людиною, здійснювати колосальну помилку, чи робити щось хоч трохи безґлузде, безжальне чи підступне, аби заслужити довічне покарання втратою.

Життя було надто суворим із Йонджуном, воно жадало своєї помсти.

Йонджун подорослішав надто швидко, насправді, лише за один день. У той самий день, коли він втратив свою родину, у той самий день, коли він став своїм єдиним годувальником, у той самий день, коли його кинули в доросле життя без інструкції, без повчального уроку від батька, без заспокійливої ласки матері. День, коли вони покинули його, став днем, коли він впустив у своє життя самотність, яка проникла в усі його аспекти. Той день помічений першим днем справжньої та абсолютної самотності в цьому світі.

Але щось у повітрі зрушилось. Йонджун відчуває це в небезпечній близькості, ніби за одним столом з ним сидить давно втрачений друг. Хлопець тримає ручку в руці, нездатний написати хоч щось у щоденнику. Він просто сидить з цим дивним відчуттям та ламає над ним голову, наче здатний якось його контролювати. Це підозра, що лякає та пускає ростки крізь його серце. Підозра, що, можливо, він заслуговує на щось хороше. Що, можливо, він заслуговує на це. 

На заверштальні штрихи “Феї зерен”. На обіцянку нового початку, нового листа, непоміченого та недатованого, який тільки починають наповнювати чимось значущим, чимось гарним, чимось хорошим. Це спонукає Йонджуна знову насолоджуватись. Знову жити.

Це жахає його – можливість, що він дійсно може знову жити. Що він може бути готовим наразити себе на ризик знову все втратити.

Його жахає, що більшою мірою це все відбувається завдяки одній людині.

Тому самому хлопцеві, який займає всі його думки щодня і щоночі. Причині його падінь і зцілень, причині калатання його серця та незбагненно сильного бажання, яке збиває його з ніг. Той самий хлопець повертає до життя дитину в Йонджуні, дитину, яку він думав, що втратив назавжди в той день, коли став сиротою.

Він боїться по-справжньому хотіти жити.

Це суперечить методам виживання, яким він довіряє, суперечить його способу життя, яке й існуванням назвати важко, схоже більше на порожню оболонку, яка ухиляється від куль просто завдяки тому, що нічого з себе не являє.

Але, можливо, вже деякий час він був кимось.

Останній тиждень проходить у доволі незв’язній манері. Ранок приносить сплеск енергії та радості, тіло поколює в очікуванні побачити Субіна, підмітити те, як він причепурився до нового дня, як передні прядки волосся спадатимуть на його очі, та наскільки вираженими будуть ямочки на його щоках.

Як світло буде падати на прихований теплий відтінок темного кольору його волосся, що вже розмився, і як він буде копилити губі від вбогих спроб Йонджуна пожартувати тільки для того, щоб знову і знову бачити такого Субіна. Щоразу, наче востаннє, пам’ять докладає всіх зусиль для того, щоб ухопити кожний образ хлопця, наче від цього залежить його життя.

І в денному світлі чудо “Феї зерен” оживає, розкриваючи кафе в усій його красі, його реальний потенціал, перетворюючи його на те, чим воно заслуговує бути. Йонджун ніколи б не зміг дати йому такий шанс самостійно.

Але залишається звичка, і коли западає ніч, він заповзає всредину себе, притискається щокою до грудей Кая, просить розрадити його, обіцяючи, що цього разу не заплаче, шепочучи:

– Каю, я…ну знаєш…у Субіна.

– Знову? – майже пошепки питає Кай.

– Не думаю, що я колись припиняв, – він дозволяє крихким словам парити у всесвіті, висіти десь над їхніми головами, поки доторки Кая запалюють тимчасовий спокій у ньому.

Він розмірковує над цими словами увесь день.

Але Йонджун дурень. Тому що життя надто суворе із ним. І він почувається бовдуром через спроби вирватись із циклу, в якому застряг, як безпомічна муха, яка фатальним чином потрапила в павутину.

Тому що тієї ж середи Субін не може подивитись Йонджуну в очі, коли заходить назад до кафе, і Йонджун вже бачив це кіно, він зухвалий глядач, який забігає наперед, ненавидить цю частину, бо чудово знає, що має відбутися. Що Субін, понурий та з розгубленим поглядом, збирається сказати.

– Хьоне, я мушу йти, я…мені потрібно поговорити з ним, – промовляє Субін і вказує жестом на свого колишнього хлопця, що стоїть назовні з нетерплячим виглядом.

Він не може змінити цю сюжетну лінію.

Це боляче.

Звісно Йонджуну боляче відпускати його.

Але чи можна відпустити те, що не належало йому з самого початку?

Тому він натягує усмішку й киває, помічаючи, як Субін здригається від цього.

Він спостерігає за спинами Субіна та Сонхуна, що віддаляються, на глибоких вдихах і видихах повторює про себе, що він у порядку, що таким є реальний стан справ, і що йому слід було розуміти це ще раніше. Але жодна афірмація не може стримати біль в його грудях, що поширюється, як лісова пожежа.

 

 

Йонджун починає ненавидіти душний клуб, як тільки заходить туди.

Але відраза зникає після пляшки соджу в його організмі. Окрім сили, з якою бас бринить у його вухах, та задушливої теплоти спітнілих тіл, все стає радше притупленим. Завантаженість, що вже почала виводити його з ладу, слабшає під дією алкоголю.  

– Хьоне, чому ми знову тут? – кричить Бомгю крізь гучну музику.

– Ох, Гю, Гю, Гю, – нерозбірливо промовляє Йонджун, нахиляючись ближче, щоб Бомгю міг його чути. – Куди подівся твій дух тусовщика?

Бомгю морщить свій гарний ніс, озираючись навколо й сильніше кутаючись у свою темну джинсовку оверсайз. Він опускає голову й похитує свій бокал із “Сексом на пляжі”, спостерігаючи, як світло прожекторів відображається в персиково-помарачевому напою.

– Ми тут, щоб розважитись! – пояснює Йонджун, легко штовхаючи Бомгю плечем, невдоволений його мовчанням. – Подивись мені в очі й скажи, що тобі не потрібна добряча порція веселощів.

– Мені не потрібна порція нічого, – заперечує Бомгю, хоча вираз його обличчя виражає протилежне.

Його щоки наливаються ледь помітною фарбою, що сигналізує Йонджуну про те, що він натиснув на правильну точку, тож кутки його губ тягнуться вверх.

Так вийшло, що Бомгю застряг у доволі неприємній ситуації, і він дійсно потребує того, щоб його витягнули з цього нещастя будь-якими необхідними засобами. Згадана ситуація полягає в його безперервних спробах зберегти стосунки “друзів із привілеями” з Техьоном. До якого в нього також є почуття. І якому, як вишенька на торті, він ніяк не міг зізнатися у вищезгаданих почуттях до, під час чи після їхніх інтрижок.

Ладно, можливо, Йонджун і не був абсолютно безкорисливим, коли затащив Бомгю до єдиної подоби гей-клубу в місті, але він дійсно хоче, щоб його друг перепочив від нескінченного торочення про інтрижку без будь-яких зобов’язань, яка насправді дуже міцно й надійно їх зв’язує.

– Глянь-ка на тих хлопців, що на нас витріщаються, – лепече Йонджун крізь запаморочливу гучність музики, вказуючи на групу трьох парубків. – Приєднаймося до них?

– Я думав, ти більше не зацікавлений в стосунках на одну ніч.

– А я думав, ти не зацікавлений у тому, щоб бути другом з привілеями.

Бомгю кидає на нього сердитий погляд, який, тим не менш, не виражає поганих намірів, оскільки вони обидва знають, що беззмістовні сварки для них не більше за жартівливе кепкування.

Це правда. Йонджун більше не шукає стосунки на одну ніч. І він не планує заходити сьогодні далеко й спати з кимось. Але він все ще заплутаний у низхідній спиралі. Кожний такт пісні, що так гучно лине, звучить у його голові в мінорній тональності, нагадуючи про те, що він не може мати. Кого він не може мати.

Якимось чином його з Бомгю уносить на танцмайданчик. Йонджун дозволяє своєму тілу говорити за нього, зрозумівши, що сп’яніння приводить його тіло в рух та виявляє його потребу струсити з себе смуток, який залізною хваткою вчепився в його горло. Голова йде обертом і з’являється відчуття, ніби весь натовп хитається в ритм важкого серцебиття Йонджуна.

Він відчайдушно прагне скинути все це з себе раз і назавжди. Очистити свій розум. Стерти образ Субіна, що уходить зі своїм колишнім коханцем. Стерти ті ямочки, вигин губ, надуті щоки, кожну рису його обличчя, яку він коли-небудь хотів дослідити своїми губами, любити ніжними торканнями й словами. Він палко бажає стерти все, що жадав роками.

Температура зростає поміж тіл у натовпі, і Йонджун мигцем бачить те саме обличчя, що з’являється в його полі зору щоразу, як він намагається сфокусувати на чомусь очі, втомлені від спалахів кольорів. Це той самий хлопець, чий погляд на собі він спіймав раніше. Незнайомець танцював поруч з Йонджуном якийсь час, користуючись кожним переміщенням натовпу після змін пісень, щоб наблизитись до нього.

Шкіра хлопця засмагла та блискуча від поту, він мускулястий і прекрасно це знає, якщо судити з прилягаючої до тіла чорної футболки з V-подібним вирізом. Йонджуну хочеться пирснути від настільки очевидної спроби покрасуватися м’язами, але коли хлопець зменшує відстань ще на кілька сантиметрів та хрипить над його вухом “у тебе класні татушки”, Йонджун лине до тепла незнайомця, рухаючи тілом в один такт із ним. Саме тоді, коли він дозволяє рукам хлопця блукати по його тілу, навколо зап’ястка Йонджуна міцно стискаються пальці й Бомгю тягне його з натовпу.

Затуманеному мозку не одразу вдається осмислити факт зміни локації, але Бомгю уводить його в сторону, можливо для того, щоб насваритись на нього, Йонджун не може відчути серйозність такої раптової дії свого друга. Коли з вуст молодшого не виходить жодне глузування чи бурчання, і на його обличчі помітно лише блаженний вираз і легку посмішку, Йонджун не може втриматись від смішка. 

Вони обидва надто п’яні, щоб бути розсудливими. Як тільки Йонджун збирається повернутися до комфорту натовпу чужинців, який допомагає йому забутися, Бомгю тягне його назад за зап’ясток, який все ще тримав, чого Йонджун навіть не помітив.

– А як же С-Субін? – гикає Бомгю, його блискучі очі дивляться в Йонджунові.

– Субіні… – Йонджун смакує ім’я на язиці, кров приливає до його обличчя, усе в ньому доводить його мозок до перевантаження. – Субіні не хоче мене.

Його слова надто тихі для гримучого клубу, надто сповнені емоцій для методу ескапізму, який він собі нав’язав.

Він вислизає з хватки Бомгю й ниряє назад у натовп на танцмайданчику, де ідеальний незнайомець вітає Йонджуна та його втомлене тіло. Йонджун заглушає свої думки, що кричать гучніше за музику, та притискається до іншого хлопця, який, не гаючи часу, приймає те, що пропонує Йонджун, після чого руки блукають по тілу, губи опиняються на інших губах, і він цілує чоловіка, чиє ім’я навіть не знає і навіть не хоче знати, тому що це все одно не він. Поцілунки перетворюються на щось інтенсивніше, язики переплітаються, руки чіпляються за будь-яку доступну точку опори, відчай настійливо переконує Йонджуна продовжувати. Однак щомиті він відчуває, як хвиля тепла захльостує його тіло, і стає надчутливим до кожного доторку їхніх тіл.

Кожного торкання, що не є його.

Кожного сантиметру тіла навпроти нього, яке не належить йому.

Кожного жадібного поцілунку, який він розділяє не з ним.

Але це низхідна спираль.

Тож Йонджун дає безіменному хлопцеві ім’я, яке вже має знайомий смак на його язиці, і обманюючи себе, що його губи пожирає дехто інший, він дозволяє незнайомцеві вкусити лінію свого підборіддя й впитись у м’яку плоть його шиї.  

 

———

 

 

Шум дорожнього руху, що невпинно наростає, дарує Субіну раптове пробудження.

Він розпластав свої довгі руки й ноги діагонально на матраці, відчуваючи, що ковдра недостатньо довга для його зросту.

Коли він стирає сонливість зі своїх опухлих очей, його осіняє.

От лайно.

Він забув поставити будильник.

Після вчорашніх подій, появи Сонхуна, його слів, Субін провів ще одну безсонну ніч у тиші, яка лякала його і спонукала до роздумів про речі, про які він вже втомився думати. Ближче до ранку втома взяла над ним верх, тож він нарешті занурився в сон, якого йому, на жаль, надто не вистачало, щоб мати сили ставити будильник на ранню годину.

Тепер усі тривоги знову наздоганяють його, тож він піднімається з ліжка зі швидкістю блискавки та летить сходами вниз, натягнувши перед цим вчорашній одяг. Субін кульгає на півшляху до дверей, намагаючись взутися у свої чорні Ванси, тому його мама з’являється якраз вчасно для того, щоб сварливо наказати йому зав’язати шнурки, тому що “якщо ти спотикнешся й підвернеш ногу, не приходь до мене в сльозах, сину”. Субін не має вибору, окрім як підкоритися, що краде в нього дорогоцінний час, якого в нього і так немає, через що йому потім доводиться вдвічі швидше бігти до “Феї зерен”.

Напоготові із запасним ключем, який йому дав Йонджун, він вже оцінює обгрунтованість можливих виправдань, якими міг би себе захистити, коли стикнеться з техніком, якого мав запустити в кафе ще…40 хвилин тому?!

Субін пообіцяв Йонджуну, що зустріне техніка, якого вони найняли для встановлення вітрини. Це була Субінова ідея дати Йонджуну поспати довше, саме він запевнив його в тому, що впорається з тим, щоб показати все робітнику й допомогти в разі потреби, але от в якому становищі він опинився – жахливо запізнився й спітнів від непередбаченої пробіжки.

Субін не може не почуватись так, ніби він провалив ще один тест від дорослого життя, але коли він наближається до кафе, задихаючись від фізичного навантаження, двері вже відімкнені, а всередині видніються дві фігури. Він входить до “Феї зерен”, випадково роблячи свою появу гучною, таким чином привертаючи до себе увагу, тому в ту ж мить дві пари очей повертаються до нього, приклеюючи його ноги до підлоги.

Чоловік у віці з коротко стриженим волоссям та в синій формі з підтяжками кладе інструменти назад до свого ящика коло вітрини. Біля робітника – Йонджун.

Субіну не одразу вдається нормалізувати дихання.

На Йонджуні сорочка в смужку з довгими рукавами та чорна кепка, яка закриває його очі й більшу частину обличчя. Хлопець спирається на стіну, не для того щоб здаватися байдужим та крутим, а так, наче він виснажений та потребує додаткову опору.

Субіна знову настигає жахливе почуття провини.

– Ще раз дякую вам, пане, – звучить хрипкий Йонджунів голос, коли він підходить до техніка, щоб провести його, та ввічливо вклоняється.

Коли двері зачиняються і чоловік уходить, Субін знаходить в собі сили рухатись знову й поспішно наближається до Йонджуна.

– Хьоне, пробач, що я запізнився, я–

Йонджун кривиться від гучності Субіна й піднімає руку, жестом зупиняючи несамовитість слів молодшого.

– Не потрібно вибачатись, – бурмотить він.

При ближчому розгляді навіть козирку кепки не вдається приховати втому в Йонджунових пониклих очах. Він знову виглядає кволим, і Субін клянеться, що ще вчора він мав бадьоріший і здоровіший вигляд, і це ніяк не впливає на його вже наявне відчайдушне бажання сховати хлопця від решти світу у своїх руках.

– Стій, але ти прийшов. Ти думав, що я не з’явлюсь? – Субін не стримує питання, незадоволений тим, наскільки по-дитячому воно звучить.

Йонджун знизує плечима. Ця жахлива невизначеність заповзає під Субінову шкіру.

Але неприємне почуття навіть не починає розчинятися. Тому що коли Йонджун обертається, щоб повернутись до своїх справ, Субін не зупиняє свої очі від блукання в пошуку хоч якоїсь подоби відповіді від старшого хлопця, його погляд відчайдушно допитує, щоб отримати своєрідну підказку до нерозкритої таємниці Чхве Йонджуна.

І він приземляється на дечому.

Нутрощі Субіна скручуються від неконтрольованого нездужання.

Самотня темна кроваво-пурпурова пляма на Йонджуновій блідій шиї.

Від самого цього виду Субін почувається так, ніби нависає над прірвою. Він раптово втрачає рівновагу, як тільки в животі починає метушливо роїтися бджолиний рій. Яскравий засос контрастує з фарфоровою шкірою Йонджуна, Субін витріщається на пляму надто довго, але на що ще він міг би дивитися з усепоглинаючим почуттям, яке випромінювалось і змушувало його ігнорувати гіркоту на язиці.

Ревнощі.

Хтось залишив свій слід на Йонджуні.

Чиїсь губи торкались Йонджунової шкіри, хтось розфарбував її, щоб світ це бачив.

І цей “хтось” не він.

Це не його справа, каже собі Субін. Йонджун має право робити все, що захоче, бути з тим, з ким захоче. Він повторює це у своїй голові, аби нестерпне почуття, що невпинно мучає його, зникло, але воно лиш охоплює його з подвійною силою.

У цей день він не може концентруватися на своїх роботі, навіть коли Йонджун вмикає джаз, імовірно відчувши напруженість мовчання. Субін занурюється в думки, спотикається на пустому місці, проливає каву на стійку і роняє пакет з цвяхами на підлогу з гучним гуркотом.

Коли він падає на коліна, щоб у спішці зібрати цвяхи, розкидані по підлозі, різкі рухи його рук зупиняє тепла долоня.

Він піднімає голову й зустрічається з Йонджуном очима, його дихання збивається. Обличчя хлопця дещо просвітліло, в очах з’явився блиск, хоча сліди втоми так нікуди й не поділись.

– Зупинись, – каже Йонджун на видиху без натяку на командний тон в голосі. – Субіні, можливо, нам слід просто відпочити сьогодні.

Це звучить як розумна ідея, враховуючи те, що Субін не може назвати жодне завдання, яке виконав за останню годину. Але всередині нього кипить набагато більш нав’язливе почуття, ніж утома. Воно вимагає, щоб Субін був якомога довше приклеєний до Йонджуна. Він ненавидить своє лякаюче потужне почуття власності, яке спливає на поверхню, але воно надто сильне, щоб він ігнорував його.

– Я не дуже хочу іти додому зараз, – зізнається Субін. 

– Ні? – брови Йонджуна ледь помітно здіймаються. На його обличчі читається щире нерозуміння та знервованість.

– Ні, – слово повисає в повітрі, ледве чутне. – Я хочу залишитися з тобою, або…або піти кудись…з тобою.

Субін слідкує очима за посмішкою, яка повільно але впевнено розпливається на обличчі Йонджуна.

– Тоді в мене, можливо, є ідея.

 

У тебе є “Веспа”?! Ти ніколи мені не розповідав… – бурчить Субін, ловлячи шолом, який йому кидають, у той же час із захопленням розглядаючи витончений червоний транспортний засіб, який належить Йонджуну, про що Субін і гадки не мав. 

Йонджун розуміюче посміхається, потішений подивом Субіна, який все ще стоїть із привідкритим ротом і ловить себе на думці, що Йонджун тільки що став магічним чином ще більш нездоланним. Той факт, що він знається на керуванні таким розкішним скутером, те як він відкидає назад волосся, коли натягує шолом, його посмішка, що не сходить з обличчя – усе це очаровує Субіна, наче він школяр на своєму першому справжньому побаченні, і шалений вир метеликів виривається з його грудей.

Саме під пронизливим вітром та сяйвом вуличних ліхтарів, оповитий ковдрою присмерку, Субін почувається вільним. З руками навколо торса Йонджуна, бажаючи триматися за нього настільки міцно, наскільки він може, у той час як Йонджун розсікає на скутері пустинні вулиці міста. Коли вітерець завзято тріпоче їхнє волосся, солодкий бавовняний запах Йонджуна вдаряє Субіну в ніс, і йому хочеться загорнутися в нього, проникнути в тепло, що випромінює тіло Йонджуна, тому лине до нього, так що тепло їхніх тіл зливається на холодному потужному вітру. На приголомшливій швидкості місто опиняється прямо під ногами Субіна: доріжки, кожну тріщинку яких він знав як свої п’ять пальців, провулки та несправні світлофори – він на вершині всього цього, покорив усе це оминаючи та проїжджаючи, розсіюючи частинки свого сміху безлюдною дорогою.

Доріжка тьмяніє, як тільки вони виїжджають з міста, і Субін перестає слідкувати за тим, куди вони направляються, лиш дивиться на верхівки дерев, які вони минають, відчуваючи рев мотору під собою. Субін хоче видати крик, заточений в його грудній клітці, і оскільки він не може знайти причину, яка б його стримувала, він волає, напружуючи голосові зв’язки, відпускаючи на волю всі турботі на світі.

Він відчуває смішки під своїми долонями, відчуває, як сміх гудить у грудях Йонджуна, і це п’янить його. Тому він кричить знову, аби тільки ще раз відчути сміх Йонджуна, глухий звук, що тріскоче десь між його ребрами й відбивається від долонь Субіна. Він зміцнює свою хватку навколо Йонджуна й притискається щокою до його спини, закарбовуючи це відчуття в пам’яті.

– Хьоне, де ми? – питає Субін, коли вони несподівано зупиняються. Слідом за Йонджуном він знімає шолом.

Потім його очі зупиняються на краєвиді, що простягається перед ними.

Вони стоять на краю шосе, що йде нагору, звідки відкривається вид на місто, оточене долиною. Субін був позбавлений дара мови. Безмовний, він спостерігає, як яскраві відтінки травневого заходу сонця обіймають схили та занурюють місто в найбільш прекрасні та насичені кольори акварелі.

Їхнє місто.

Їхнє місто в мініатюрі, живописне, розміру лялькового будиночка, маленька фея ніби підсвічує вікна теплим світлом. Субін спостерігає за містом, яке він завжди знав, але ніколи не бачив таким, не відчував таким, наче він всюдисущий спостерігач, який має можливість мигцем зазирнути до життів людей: хтось вечеряє десь поза своїми жовтуватими вікнами, чиїсь діти чистять свої зуби перед сном, хтось, можливо, свариться, хтось мириться, хтось кохається, хтось закохується, а хтось розлюбляє.

Субін стоїть над усіма ними, ніби він оповідач цієї історії. Усіх цих історій.

– Це дивовижно, чи не так? – спокійний голос Йонджуна розрізає тишу.

Його очі також прикуті до краєвиду, снуючись від однієї точки до іншої

– Це…я навіть не знаю, як це описати, – вдається вимовити Субіну, коли він не знаходить підходящих для цього слів.

– Я приходжу сюди, коли хочу подумати. Тут я наче зменшую масштаб свого життя. Дивлюся на нього згори. Це важче зробити, коли ти грузнеш у ньому, – пояснює Йонджун тихим голосом.

У підліткові роки вони провели багато заходів сонця на берегу ріки. Допитливі, завзяті та безстрашні, вони дивились на горизонт, і їм кортило сягнути його, побачити, що знаходиться попереду. Вони чекали, коли в них виростуть крила.

Але в цю мить перед ними лежить їхнє місто тут і зараз.

І дві пари зламаних крил.

З боку тихого шосе видніється смужка трави. Йонджун опускається на неї, і Субін вмощується поруч.

Вони сидять в непорушній тиші, обмінюючись думками, не промовляючи при цьому ані слова. Їхні видихи містять тривоги про майбутнє, їхне дихання висловлює бажання залишитись в цьому моменті, їхня близькість говорить про всеосяжне задоволення тим, що вони знаходяться тут, і що вони знаходяться поруч.

Якимось чином голова Йонджуна опиняється на колінах Субіна, він використовує стегна молодшого як подушку, лягає обличчям нагору, у напрямку до неба, у напрямку до Субіна, заплющує очі й зітхає.

Таким чином Субін зміщує центр своєї уваги з краєвиду на хлопця, що лежить на ньому, і не може змусити себе поглянути на щось інше, його думки, тіло і розум повністю сфокусовані на тому, як риси Йонджунового обличчя помітно розслабляються та пом’якшуються.

Він такий гарний у світлі вуличних ліхтарів та сонця, що сідає за горизонт.

Портрет грації.

– Субін-а? – його очі розплющуються й ловлять Субіна на тому, що він вже безсоромно на нього витріщається. – Мені потрібно зізнатися в дечому.

Субін тихо гмикає, намагаючись не порушувати умиротворіння Йонджуна, хоча його самого проймає легкий дрож.

– За ці кілька місяців відтоді як ти повернувся, – невпевнено починає Йонджун, – я вперше за довгий час відчув себе живим.

Слова Йонджуна пульсують в його грудях. Старший настільки близько, що Субін гадає, чи чує він, як калатає його серце.

– І це лякає мене, – продовжує Йонджун, але тепер пошепки, слова ніби ледь покидають його вуста. Його очі знову заплющуються.

– Чому?

– Тому що…тому що я не маю розраховувати на те, що ти даруватимеш мені це відчуття. Мені слід знайти його в самому собі, – бурмотить Йонджун, кожне його слово пронизане невизначеністю та страхом того, що Субін їх підтвердить.

Субін проводить рукою по Йонджуновому вугольно-чорному волоссю. Йонджун всотує повітря. Субін відчуває тяжкість голови Йонджуна на своїх колінах, що приковує його до бажання, яке він нещодавно пізнав.

– Я теж почуваюсь живим, – ледь чутно зізнається Субін.

Якийсь час вони мовчать, рука Субіна все ще монотонно погладжує Йонджунове волосся. На секунду йому здається, що Йонджун заснув, але нерівномірне дихання говорить про протилежне.

Його очі прокладають доріжку від вигину носа Йонджуна до арки Купідона, до вишневих губ, до підборіддя, приземляючись нарешті на його шиї. На ній видніється синець, рожево-бузковий у цьому освітленні, на ній видніється слід, залишений кимось іншим, і всередині Субіна зароджується нове почуття, яке пересилює будь-яке інше.

Він не знає, чи може, не знає, як себе зупинити, але прибирає руку від волосся Йонджуна, веде нею нижче й легко, ніби пером, торкається пальцями його щоки та гострої лінії підборіддя.

Йонджунові очі все ще заплющені, його груди здіймаються, а дихання прискорюється.

Те почуття спалахує, як тільки Субін стримує себе від того, щоб провести кінчиками пальців по шиї Йонджуна. Воно потужне, це свого роду жадібність, яка вимагає щось поза межами розуміння Субіна.

Коли кінчики його пальців затримуються над шиєю Йонджуна, прямо над синцем, ця жадібність охоплює його розум гарячими язиками полум’я, усе його єство випромінює відчайдушне, настирне бажання взяти більше, ніж йому дозволено.

Він напружено спостерігає за тим, як смикається адамове яблуко Йонджуна, як він судорожно ковтає. А потім пальці Субіна ніжно торкаються темної плями, на що пухкі губи Йонджуна привідкриваються, і з них злітає хрипке зітхання. Субін обережно погладжує синець долонею, щоб не завдати болю, мурахи розповзаються по самим його кісткам від доторку, і він насуплюється, вимушений проковтнути болісне бажання стерти свідчення про присутність когось іншого на тілі Йонджуна.

Субін гладить гладку шкіру, знову й знову проходить вказівним пальцем по тій самій плямі, торканнями даруючи кожному міліметру свою відданість. Йонджун хмуриться, і Субін швидко підносить руку, аби розгладити складки, що пролягли між його брів, сподіваючись, що це само по собі забере весь біль та всі тривоги.

– Зцілення, – шепоче Субін, майже несвідомо.

– Щ-що ти сказав? – бурмоче Йонджун, його очі розплющуються, вії тріпочуть. 

– Зцілення, – повторює Субін стишеним голосом, погладжуючи рукою ніжну шкіру Йонджунової щоки. – Ти моє зцілення.

Останні слова він промовляє на одному видиху.

Сльозинки падають з кутків очей Йонджуна. Вони котяться одна за одною вниз по боках його щік та приземляються на джинси Субіна.

Хлопці не відриваються один від одного. Субін ловить сльози подушечками своїх пальців, як тільки вони починають стікати з очей Йонджуна по його щоках. Вони продовжують литись, а він не припиняє витирати їх. Одну за одною. 

Субін дозволяє Йонджуну дати волю своїм емоціям, запевняє його з кожною сльозинкою, кожним шмиганням, кожним схлипуванням, що він не відсторониться.

Коли сльози Йонджуна зупиняються, і лиш на його щоках лишаються доріжки в місцях, де вони стікали, Субін все ще не прибирає свою руку, гладячи нею кожний сантиметр обличчя Йонджуна, що заслуговує на любов. 

Якби він дійсно був оповідачем, це було б його історією.

Але те, що сказав йому Сонхун, дзвенить у його голові.