Том 1. Частина 17. Невдале зілля

— Невже закінчується зоряний пил?.. — Арабелл підняв мішечок, щоб приблизно відчути грамування пилу, що залишився в ньому.

— А я казав перевірити одразу, — з єхидством нагадав Едін позаду.

Арабелл скривився. Не хотілося визнавати, що Едін мав рацію.

— Якби там не було, — повернувся він, — треба докупити. Думаю, пилу вистачить, щоб дістатися магазину та назад.

— Тільки не зараз, — Едін склав руки на поясі. — Бейліс вперше зварив зілля сам. Треба його похвалити та заспокоїти. А потім можеш займатися своїми нудними справами, але недовго, бо ми підемо гуляти!

— Вперше чую…

— З першим разом!

І Едін понісся до Бейліса через весь дім. Арабелл тільки зітхнув, але не мав енергії, щоб сперечатися. Все ж активність Едіна давала йому якесь незрозуміле верховенство, коли справа стосувалася дозвілля. Тому довелося розправити спину та піти дивитися, як там Бейліс.

Едін вже стрибав біля казана та щось щебетав, Бейліс не встигав відповідати, тому просто мовчав.

— Але я… — все ж спробував вставити Бейліс. — Зажди… Тут так багато пляшок!.. Я заплутався, де що, тому…

— Ой, що може статися? — Едін помахав рукою. — Ти ж готував зілля гарного запаху, не хвилюйся!

Арабелл побачив, що пляшки справді стояли дуже хаотично на всій поверхні столу. Але… Якщо чесно, то ця картина мало чим відрізняється від звичайної. Однаково Бейліс прибере після себе та буде краще, ніж було…

Тому він взяв зі стола склянку із трав’яної настойки, зілля від болю, щоб потім швидко відправитися до магічної лавки та не  витрачати час.

— Що ж, запах в кімнаті і справді непоганий, — сказав він. — Здається, це якісь квіти?

— Сподіваюся, — зізнався Бейліс. — В книзі написано, що це запах орхідеї, але важко визначити, бо я не знаю, як пахне орхідея…

— Це що, моя солодка настойка з цукрових грибів? — Едін потягнувся за склянкою. — Ну, наче вона…

— Заждіть… — Бейліс із жахом побачив, що Едін та Арабелл вже відкрити свої пляшки. — Я не знаю точно!.. Я ж сказав, що наплутав колби!..

Але ці двоє його не послухали та впевнено випили свої зілля. Однаково все потенційно небезпечне стояло на верхній полці шафи, тому ніхто не боявся бути отруєним абощо. Проте сталося дещо інше.

За короткий час замиготіло сяйво, що окутало Арабелла т а Едіна, неначе сніжна лавина. Потім — спалах! Бейліс прикрив очі та нерішуче розплющив, коли все стихло.

І тоді так здивувався, що завмер, неначе зайченя.

Тому що Едін чомусь став настільки високим та міцним, що одежа ледве не рвалася на ньому, тоді як Арабелл чомусь тонув у власній мантії та мав незвично свіже обличчя… Так! Едін раптом став дорослим, тоді як Арабелл — значно помолодшав.

— Ви… Обмінялися віком… — випалив Бейліс. — Це через мене! Мені дуже шкода!

Арабелл подивився на свої малі долоні, на яких висіли рукавички. Він зітхнув та перевів погляд на Едіна. Який радісно роздивлявся сам себе, але як тут його звинувачувати? Нащо дорослому Едіну таке міцне тіло?.. І чому в нього така гарна спина та фігура, наче він все життя займається фізичною роботою… Агов, він же ще дитина!

— Мені подобається! — заявив Едін, вперши руки в боки. — Відчуваю дуже багато енергії!

— Куди ще більше… — Арабелл помасажував перенісся. — Отже, ми випили не те зілля… Яке прикре співпадіння, адже якби ми не пили одночасно, то нічого б не сталося…

— Ти такий миленький! — Едін присів поруч, його очі світилися добром, неначе у великої собаки. — В тебе була така потішна зачіска! Не знав, що в тебе був чубчик!

Арабелл скривився. Так, тепер він точно бачив незаперечний факт — Едін виросте гарним чоловіком. Шрам затягнеться (ймовірно, завдяки лікуванню), зостанеться тільки подряпина; щербинка додавала посмішці дитячої наївності, але довге русе волосся, що лежало на сильних плечах та грудях…

Вже зараз у Едіна є шанувальник, то що ж буде потім?..

— Ти… — Арабелл схопив його за комір. — Не дай сільфи будеш приводити сюди коханців…

— Що? — не зрозумів Едін, проте його потішив той факт, що зараз він сильніше.

Арабелл швидко зітхнув та заспокоївся, бо зарано ще хвилюватися. Потім почав думати.

— Я… Я не хотів… — Бейліс, здавалося, побілів. — Мені потрібно підписати всі зілля, що є…

— Та годі тобі, не починай плакати, — Арабелл на мить зупинився, бо його дитячий голос викликав у Едіна короткий сміх, але треба було триматися. — Це тимчасовий ефект. Немає зілля, що буде триматися вічно. До того ж, ми випили зовсім трохи… Проте я гадки не маю, як давно воно настоювалося… Але максимум два дні…

— Два дні?! — Едін радісно стиснув кулаки. — Я буду таким два дні?!

— Чого ти так на мене…

— Ти дуже миленький!

Арабелл ледве не впав, коли йог згребли в сильні обійми. Чесне слово, він вже не пам’ятав, коли в останнє був настільки слабкий! Едін грозився заобіймати його, а врятуватися або втекти не виходило, як не брикайся!

Чесне слово, неначе потрапив у пастку!

Бейліс трохи заспокоївся, бо ніхто не сварив його. І взагалі, схоже, цим двоїм на користь трохи… Трохи побути іншими…

— Мені соромно, — зізнався Бейліс. — Це все через мене.

— Соромно повинно бути йому! — рикнув Арабелл, пихаючи щасливого Едіна. — Нічого страшного не сталося, було б гірше перетворитися на тварину! Потім можна кашляти хутром, а це набагато гірше!

— Ти колись обертався на тварину?.. — спитав Едін.

— Ким я тіки не був.

— Я… мені потрібно бути обережніше… — Бейліс не знав, з чого почати. — Може… прибрати поки що…

— Облиш. Зараз треба подумати, що робити, — Арабелл змирився з тим, що потрапив у любовну пастку, але навіть так не припиняв виглядати серйозним. — Ми не можемо показатися в такому вигляді. Особливо не можу я…

— А як на мене, то все добре, — сказав Едін.

— До того ж… Якщо сьогодні не замовити зоряний пил, то доведеться чекати на наступну партію… Боюсь, в мене не вистачить пилу…

— Серйозно? Чому ти заздалегідь не подумав про це?

— Шоб ти спитав.

— Цікаво, ти в дитинстві теж був таким противним?

Бейліс все рівно почував себе дуже винуватим. Тому почав думати, як краще зробити:

— А чому ми з Едіном не можемо купити пилу?

— Тому що… — Арабелл запнувся. — На це є декілька причин. Перш за все, ви діти. Вам ніхто не продасть такі серйозні магічні принади.

— Але ти можеш дати нам супровідного листа як вчитель. Так часто роблять.

— Ні, тому що таким чином засвічу своє ім’я…

Бейліс та Едін переглянулись. Едін відпустив Арабелла, щоб дати йому змогу нормально пояснити ситуацію.

— Я вже вам казав, що був час, коли я вважався дуже сильним чарівником. До того, як отримав тріщину. Зараз, звичайно, я можу за себе постояти, але надто великою ціною… То ж якщо хтось навіть випадково почує моє ім’я або дізнається про вас… Не хочу наражати вас на небезпеку. Дуже багато чаклунів досі бажають якщо не перевершити мене, то відомститися за те, що я краще.

Едіну не довелося довго думати:

— Але ж я зараз не дитина.

— Ти ж… — Арабелл швидко зрозумів його ідею. — Це… Це ризиковано… Я ніколи не показував тобі магічні магазини.

— Це просто звичайний магазин. Я замовлю зоряний пил та прийду заберу його завтра. Все. Навіть не буду ні з ким говорити! Це те ж саме, що замовити редьку у тітки Ванесси!

— Це не схоже на редьку, але… — Арабелл подумав декілька секунд. — На щастя, ти доволі розумний.

— Дякую.

— І тобі однаково колись доведеться навчитися користуватися послугами інших чарівників… Думаю, якщо ти замовиш пил та забереш його, нічого не станеться. Але тобі потрібно бути уважним та нікому не видавати, чий ти учень.

— Це я зрозумів.

— А ще треба навчити тебе користуватися пилом… Але перш за все…

— Що?

Арабелл відтягнув комір, щоб подивитися на власний самоцвіт. Може, він і помолодів, але тріщини проступали навіть на дитячому тілі. Що й варто було очікувати.

— Отже, в цьому тілі мені точно не варто чаклувати. Воно надто мале навіть для легких заклинань…

— То не чаклуй! Я сам все зроблю! Що ти хотів? — сполохався Едін.

— Та вгамуйся, я не буду ризикувати. Лише хотів перевірити, чи зміг би я зробити одяг наших розмірів. І ні, не можу.

— О… — Едін тепер і сам згадав, як йому тісно. — Справді… Дуже жме в грудях та на дупі…

«Тоді нащо ти виріс таким привабливим?» — подумки фиркнув Арабелл, але відповів інше:

— Доведеться діставати скрині з льоху. Там є мої дуже старі речі, які я не знав, куди діти. Вдягнеш щось з років моєї молодості.

— Кажеш так, наче тобі під сімдесят…

— Мені і є сімдесят.

— Ну… Я про людські роки… Коротше, добре, — Едін піднявся. — Я занесу скрині.

— Не треба нести всі. Тільки ті, на яких позолочені завитки.

Таких виявилося дві. Дві доволі здорові скрині. Едін думав, що не зможе принести їх без магії, проте доросле тіло виявилось напрочуд сильним. Хотілося скоріше вже подорослішати!

Всередині були тільки речі. Арабелл рився там, хоча чорна мантія тепер здавалась йому занадто великою та виглядало доволі мило. Едін дивився на це з посмішкою, хоча й здогадувався, що вона бісить Арабелла.

— Ну що? — поцікавився Бейліс.

— Із дитячих речей в мене є трохи. Напевно, потім віддам тобі, якщо треба буде. Це якраз під твій охайний стиль, — Арабелл дістав кілька сорочок, штанів та мантій. — А ось щодо Едіна… Ну, я в молодості одягався досить… Ну… відкрито…

Едін дістав майку з здоровезним вирізом:

— А чому ти досі так не вдягаєшся?

— Бо буде видно тріщини. Таким не хизуються. До того ж… Я більше не почуваю себе настільки секс… ну… гарним…

— Що таке секс?

— Чого ти постійно чуєш тільки те, що не потрібно?! — Арабелл кинув йому декілька речей. — Вдягни це!

Вони обидва перевдягнулися. Арабелл вдягнув білу сорочку з пишними рюшами, бриджі та зверху легку мантію. Виглядало дещо застаріло, проте справді — охайно. Едін же вдягнув дуже облягаючу чорну майку з ромбовидним декольте, та такі чорні штани з відкритою шнурівкою по бокам.

—  А ти був дуже сміливим… — прошепотів Бейліс.

— А нащо ховати свою се-е-е… серйозну мускулатуру, — викрутився Арабелл. — До того ж, Едіну дуже йде. Навіть занадто…

Едін, що покрутився перед дзеркалом, сам відчував, що це для нього «занадто». Не те щоб від дуже соромився, але… Все ж таки йому подобалися речі, в яких можна вільно бігати та стрибати, а не… Наче майже голий… І Арабелл отак ходив? Напевно, йому дуже личило…

— Якщо ти будеш надто сек… надто гарним, то буде зайва увага, — Арабелл підняв з підлоги власну чорну мантію. — Ось. Вдягни.

— Ти довіряєш мені свою улюблену мантію? — Едін майже одразу накинув її, але тут же зрозумів: — Вона мала…

— Як мала?..

— В плечах. Не хочу її порвати.

І справді: може Арабелл і був вище, що видно по довжині мантії, проте не настільки міцним… То ж Едін розстебнув верхні ґудзики, щоб не порвати мантію. Стало трохи краще: не так зухвало, проте однаково красиво.

«Якщо до нього хтось причепиться, це буде проблемою… — Арабелл почухав підборіддя. — Він справді досить сексуальний по міркам чарівників. Хоча як я можу думати так про нього… Але все ж…»

— Якщо з тобою захочуть познайомитися дорослі, то ввічливо відмов, — сказав він. — Ще не доріс, щоб так себе поводити.

Бейліс пустив йому скептичний погляд:

— Він надто невинний для цього і не розуміє твоїх натяків.

— А ти розумієш, значить? — Арабелл повернувся на нього, Бейліс зніяковів:

— Ну… Ми зараз не про це…

— Поки Едіна не буде вдома, треба буде зайнятися тобою.

— Не треба…

Едін взяв мішечок із пилом, не розуміючи, про що пішла мова. Та і його не цікавили знайомства з дорослими. Він дуже хотів показати Арабеллу свою відповідальну сторону, тому був готовий до короткої пригоди.

— Отже, — почав пояснювати Арабелл, — пил не такий складний у використанні, якщо дуже сильно концентруватися. Це найголовніше. Але я в тобі не сумніваюся, я бачив неодноразово, що ти вмієш це робити. Тобі потрібно знати дві координати. Магазин та дім. Поки в тебе немає посоху, то я намалював тобі це, — він простягнув Едіну два клаптика паперу з намальованими магічними колами. — Будеш сипати зоряну пил сюди, щоб активувати телепортацію.

Едін вчив символи, то ж з першого погляду зрозумів, де дім, а де магазин. Не так складно. Але…

— Ти такий милий, коли такий серйозний!

Арабелл спробував втекти від обіймів, але марно.

Чесне слово, Едін наче став дуже тактильним! Можливо, воно й на краще, якщо він зуміє відкритися людям, але ж…

— Два дні максимум… — прошепотів собі Арабелл.

***

Чи хвилювався Едін, коли перемістився в нове місце? Так, але більше був захоплений пригодою. Він опинився акурат біля здоровенних дверей різної роботи. Едін повернувся та роззявив рота, коли побачив неймовірний краєвид: через перила проглядалося місто, закутане в різнокольорові дерева та сховане високими горами. Едін підійшов ближче, аби зрозуміти, що в місті є багато височенних веж, як одна з тих, на якій він опинився. Між вежами то й діло щось літало само по собі: стопки листів, казани, птахи та навіть кудись полетіла ціла купа зілля в синіх склянках.

«То це Меджикбург? — Едін покрутив головою на зустріч приємному вітру. — Місто чарівників… І тут завжди літо… Я читав про нього. Але думав, що то казки. Жити тут — справжній привілей, аби які маги не мають права тут оселятися… Місто виглядає надто складним, не хочу загубитися… Треба взяти замовлення і все…»

Едін знову повернувся до дверей. На ній сяяли магічні символи. Едін зажмурився, щоб прочитати «Лавка О’Коллі». Хто це? А, не важливо. Напевно, це дуже хороший магазин, якщо Арабелл замовляє зорний пил саме тут.

Едін увійшов. Всередині було значно більше місця, ніж здавалося ззовні. І звідкілясь тут з’явилися панорамні вікна, через які лавку заливав приємне денне світло, хоча Едін не бачив ніяких вікон біля дверей, тільки кам’яні плити. Дерев’яні полички були забиті різномастими товарами: від інгредієнтів зовсім свіжих (таких як рослини, які зменшили та помістили в мініатюрні куби) і до свіжих зіллів, які вишукалися в ряди стелажів. Міста було багато, прикрас також. Наприклад червоні штори, що розділяли секції магазину.

Едін трохи розгубився, коли йшов та роздивлявся все довкола.

— Мамо! — раптом перед ногами пробіглася дівчинка. — Мамо, я знайшла зілля!

— Молодець, Амалія, — мама, чарівниця в вишуканій мантії, що переливалася на сонці, лагідно взяла доньку за руку. — Тепер купимо щось на вихідні та можемо йти.

Едін трохи здивувався. Незвично бачити людей, які так вільно говорять про магію… І незвично, що люди довкола не дивляться на нього як на чумного. Едін боявся, що люди будуть невдоволені його одежею, проте… Інші покупці теж вдягалися доволі дивно, в Норісі за такі короткі спідниці вже б викликали служителів храму…

«Схоже, чарівники і справді мають свої погляди на життя… — подумав Едін. —  Ну, мені ж краще. Треба замовити пил та повертатися…»

Едін підійшов до лавки. Там, за широким столом, копошився дідусь з довгою бородою, яку він підв’язував чорною стрічкою.

— Одну хвилинку! — попросив він. — Зараз, запакую замовлення та покличу вас. Можете поки що подивитися товар по знижці, — він турботливо вказав на окремий стенд.

Едін кивнув та вирішив подивитися на знижки, щоб не сильно виділятися із натовпу. А ціни тут виявились доволі… високі… Едін, звичайно, прийшов не з пустими руками, проте точно не став би купувати нічого навіть по знижці.

«Ми самі можемо зварити більшість з того, що тут є… — подумав Едін. — В лісі є все, що потрібно. Напевно, нам все ж повезло, що ми мешкаємо разом із власним лісовиком… Або ж мені пощастило із вчителем, який, напевно, міг би і сам відкрити таку лавку… Якби не переховувався, звичайно…»

— Вибачте, пане… Пане?..

Едін не одразу зрозумів, що звертаються до нього, а не до якогось там «пана». А коли повернувся, то подивився вниз, на хлопця в мантії, на якій красувався невідомий герб зеленого кольору.

Цей хлопчина був старше за Едіна років, мабуть, на чотири або п’ять, проте не зараз. Темне волосся, зачесане на бік та монокль на правому оці — він виглядав аристократично. Зазвичай такі діти з Едіном не спілкувалися, але зараз…

— Щось не так? — не зрозумів Едін.

— Вибачте, що турбую, але ви не могли б дістати оту книгу з верхньої полиці?

Едін трохи затупив, але дістав, що попросили. Він не міг не подивитися на обкладинку — і це було щось! Там був малюнок чоловіка, який приготувався битися із морським чудовиськом за допомогою посоху!

— Ого… — Едін ахнув. — В мене вдома дуже нудні книжки…

— Га? — не зрозумів хлопець. — Це ж пригодницький цикл. Досить популярний. Ви що, не чули про «Пригоди Норовіка»?

— Вперше чую. Виглядає цікаво.

— Дивно, але… Напевно не всім дорослим буде таке до смаку, — хлопець доволі бережно подивився на обкладинку. — Зібрати всі книги із циклу доволі важко, але я намагаюся… Все ж там сорок книжок…

— С-сорок? — Едін щиро здивувався.

— Так. І автор ще досі їх пише. Кажуть, що пан Роланд Орвел подорожував світом, коли починав писати, тому всі пригоди такі цікаві та відбуваються в різних країнах…

— Я теж хочу прочитати! — палко випалив Едін, а потім подивився на ціну. — Хто взагалі в своєму розумі буде давати таку вартість…

Хлопець здивувався, але якось по-доброму посміявся в кулак.

— Вибачте, що відволік…

— Ні, розкажи ще! — причепився Едін. — З якої книжки краще почати? І де їх можна взяти не за всі гроші світу? І який там герой? І де…

Едін тараторив, а хлопець не встигав відповідати. Більше того, він трохи розгубився від такої активності.

— Ну… головний герой роману — Норовік, чарівник із Загубленого острову, який вирушив подорожувати світом… І саме про це цикли. Про пригоди, друзів, ворогів, чудовиськ…

— Тобі подобається ця історія?

— Так! Звичайно!

— Теж хочеш подорожувати?

— О… Не думаю, що це для мене… — запнувся той. — Норовік неймовірно сильний чаклун із чорним самоцвітом, а я… Ну… Вибачте, мені вже час…

— Емері! — гукнув хтось, хто швидко підійшов до них. — Нащо ти займаєш пана своїми балачками? Невихована дитина, забув, як слід поводитися?

— Вчителю… — розгубився хлопець. — Ні, я просто…

— Помовч. Я дозволив тобі піти зі мною, то ж йди та забери замовлення, щоб від тебе був хоч якийсь толк.

— Так, вчителю.

Емері швидко покрокував до продавця, а Едіну раптом стало не по собі. Дорослий чаклун. О ні.

— Вибачте його, — зітхнув вчитель. — Чесне слово, не знаю, нащо я його тримаю. Напевно, моя доброта колись мене вб’є.

Едін, ховаючи незручність, швидко оглянув його. Дорослий чоловік з довгим чорним волоссям із вплетеними косами, який одягався доволі незвично: облягаючий верх із амулетами на шиї та широка чоловіча спідниця. Окрім того, в нього були високі підбори та тіні на очах! В Норісі точно такого б не зрозуміли, але тут…

«А ці чаклуни виглядають доволі… цікаво…» — подумалось спантеличеному Едіну.

— Нічого, — натомість відмахнувся він. — Це я винен. Просто він попросив дістати книжку, то ж…

— Ох сільфи, — рикнув той. — Дурна дитина.

Едін не знав, що не так, тому не поспішав робити висновки. Але потім дуже швидко зрозумів, чому цей чоловік такий невдоволений. Чаклуни відкрито використовують левітацію, тоді як цей Емері…

— В нього проблеми з левітацією?

— Якби ж то. В нього зелений самоцвіт. Зовсім марний учень.

«Ого як грубо… Здається, тут люди дивляться навіть не на гроші, а на самоцвіти… Здається, я дуже розумію цього Емері…»

— Можливо, він буде корисний в чомусь іншому… — сказав Едін, а потім побачив, як його погукав продавець. — Вибачте, мушу йти.

Едін пішов, не помітивши, як уважно прослідкував за ним незнайомий чаклун.

Едін замовив зоряний пил, все так як і наказував Арабелл. Продавець записав замовлення в спеціальному зошиті та сказав:

— Заходьте завтра в цей час. Підготуємо останню партію. Ви вчасно, адже наступний пил буде тільки через неділю.

Едін вийшов з лавки, відчуваючи себе якось некомфортно. Наче гарне місце, але коли поруч немає Арабелла або Бейліса, або навіть Піннеля… Це не так захоплююче, бо ні з ким поговорити та поділитися враженнями.

— Пане!.. — вийшов за ним Емері. — Я хотів вам подякувати.

— Що? Мені? За що? — не зрозумів Едін.

— Не знаю, що ви сказали вчителю, але він не сварився, а це дуже добре, — Емері коротко вклонився. — Мало хто такий добрий до «зелених». Тому ось, — він простягнув книжку. — Я хочу вам віддячити.

Едін ні на мить не засумнівався, коли махнув головою:

— Ні. Не треба. Насолоджуйся книжкою.

— Але…

— Насправді я… Я придивлявся подарунок для свого учня, — Едін діловито закивав. — Він дуже працьовитий, веселий та неймовірний. То ж, думаю, колись куплю йому книжку…

— Якщо ви будете тут ще раз, то я можу порадити вам, що краще купити.

— О, тоді до завтра! Я буду тут завтра!

Емері кивнув, вклонився та пішов. А Едін нарешті зміг потрапити додому.

***

— Чому так довго? — Арабелл свердлив його прискіпливим поглядом. — Я вже почав хвилюватися! Невже там така черга?

— Я познайомився з кимось, але не сказав своє ім’я, — похвастався Едін. — Але наче той хлопець хороший, він хотів подарувати мені книгу.

— Що?..

— Я відмовив, не переймайся.

— Як ти це робиш?..

— Що саме? Спілкуюся з людьми так, що мене не хочуть вбити?

— Так!

— Ну, я просто дуже хороший.

Бейліс зітхнув з полегшенням, хоча на справді так і думав, що Едін обов’язково з кимось заговорить.

Почулося шкрябання. Едін повернувся на двері, а Бейліс відповів:

— Арабелл вигнав пана Піннеля, бо той почав його цілувати.

Піннель так жалібно шкрябався, що Едін не витримав та розмахнув двері:

— Як можна виганяти його!

І одразу вгодив в пухнасті обійми.

— Велике білченя! — білосніжний хвіст замелькав туди-сюди. — Все рівно ти пахнеш як білченя!

Проте, на відміну від Арабелла, Едін був тільки радий обіймам. Тому Піннель був радий, що прийшов той, хто не буде його виганяти з хати.

Арабелл зітхнув, доторкнувшись лоба. Дві величезні дитини, що ще сказати…

— Зачиніть двері, зима на дворі, — тільки фиркнув він.

Едін так і зробив, а Піннель заліз на стілець і за секунду перетворився на людину — ну, на те, що більше за все схоже на його людську подобу.

— Коли я був маленьким, то ти носив мене на руках, — сказав він Арабеллу. — Чому я не можу носити тебе на руках зараз?

— Та хто взагалі хоче, щоб його носили на руках?

— Я!

— І я! — сказав Едін.

— Тому ти мені подобаєшся.

Арабелл хотів було махнути рукою, щоб прикликати кружку, але швидко передумав. На диво Едін правильно прочитав його рухи, тому почав готувати чай сам.

— Пане, а ти хіба не застав маленького Арабела? — запитав Едін.

— Що? Ні! Хотілося б, але ні, — Піннель помотав головою. — Думаю, в дитинстві він теж був таким недоторканним.

— Я завжди був краще за всіх інших, це факт, — махнув рукою Арабелл.

Піннель почав махати хвостом, дивлячись на нього.

— Навіть не думай… — попередив Арабелл. — Викину за хвоста з хати!

Залишалося побути в такому вигляди максимум два дні. Звичайно, це незручно, проте не найгірше, що могло статися. Перед вечерею Едін розповів, що сталося в магазині і як встиг засумувати без компанії, а Арабеллу подумалося, що він і справді ніколи не купував книжки, які сподобалися б учням… То ж, напевно, нехай купить.

Кінець 1 тому.

Дякую за те, що прочитали! І сподіваюся, другий том вам також сподобається!