Том 1. Частина 10. Безхатько

Ранок видався дуже холодним. Едін не зміг заснути. Всю ніч він провів в тісному провулку між пекарнею та жилим будинком. Тут не було нічого, окрім бочок із сміттям та бродячих котів.

А ще Едін був дуже голодний. Коли зранку пекарня відчинилася, то він почув аромат свіжого хліба та пустив слини.

До ранку він вже перебісився та міг почати думати. Хто б що не казав, але Едін вмів думати, адже саме завдяки цьому й виживав стільки років. Він звик спати на холоді або голодувати декілька днів поспіль, то ж нестрашно. Але в цей раз ніхто не ставив перед ним обмежень. Зараз в нього не було господаря.

На щастя, Арабелл не змусив Едіна віддавати теплий одяг, то ж не все так погано. Але цього недостатньо, щоб пережити зиму. Треба знайти якесь місце, де можна облаштуватися. І щоб це було подалі від людей. Бо є дорослі волоцюги, які можуть обікрасти. Тому треба шукати місце, куди пролізе хіба що дитина.

Едін витратив на це майже весь день. Він ходив та шукав собі місце між домів, але більшість була вже зайнята п’яними смердючими чоловіками, а більшість закинутих будівель були замкнуті на замки. Тому довелося думати краще.

Едін знайшов непотрібну цегляну будівлю в жилому районі, на якій була табличка «під знос». Цей «знос» буде висіти хоч декілька років, поки власник будівлі не вирішить, що з нею робити. А поки що можна залізти на дерево та застрибнути на другий поверх. Вікон там ще не було і навряд чи будуть.

Едін вліз в пусту холодну кімнату. Дверей також не було, тільки шар пилу. Пусті стіни з тріщинками від старості розносили гучне відлуння. Але це краще, ніж нічого, а ще поблизу немає гвардійців. Якщо хтось і побачить, як дитина лізе на дерево, то що з того? Подумає, що дитина грається.

— Чудово! — Едін посміхнувся. — Тепер почнемо! Тут буде дуже затишно!

Але всередині нічого не знайшлося, окрім досточок від колишнього ремонту, іржавих цвяхів та гнилих залишків столу. Едін намагався не сумувати.

Ту ніч він вже заснув, бо втомився, біля досточок.

На ранок настрій був вже більш бойовим, бо Едін прокинувся ну дуже голодним. Треба було працювати! Ніколи лежати на підлозі!

Едін виліз із схованки по дереву та побіг в місто. Живіт вимагав поїсти дуже сильно. Едін встав біля парку та почав просити милостиню. Він і раніше так робив, але тоді його змушували господарі. Всі гроші він мусив віддавати саме їм. Однак не тепер!

Едіну вдалося випросити у прохожих трохи грошей, поки хтось не покликав гвардійця. Едін був уже навчений, тому швидко втік, як тільки побачив знайому форму. В іншому парку він заробив ще трохи. В підсумку під самий вечір зміг купити собі шматок маленького хліба, бо на більше не вистачало.

Але, сидячи в схованці та жуючи хліб, він не сумував. Він не дозволяв собі сумувати. Він сидів та роздумував. В центральному парку надто багато гвардійців, тому ризик буде фатальним. Його заберуть в який-небудь притулок, а це те ж саме, що знайти собі нового господаря. Тому залишалося два відносно безпечних парка. Там можна трохи попросити грошей, але скоро місцеві його запам’ятають. І грошей за весь день замало. Треба придумати щось ще.

Довго думати не довелося. Фокуси! Едін вмів чаклувати дрібниці на кшталт сяючого шару або вогників, а що ще треба звичайним людям? Нехай заплатять за невеличкі вистави! Якщо все пройде вдало, то можна буде закупити більше їжі. Бо їсти хотілося.

Так і вирішив Едін, який на наступний день влаштував чотирнацькі фокуси з вогнем, що стрибав у нього по рукам неначе мініатюрний песик. Люди збиралися, захоплено дивлячись на магію, та не одразу почали кидати гроші. Едін не посоромився нагади їм, що вистава не безкоштовна.

За півдня він вже зміг купити булку. Поки що достатньо, бо треба було знайти щось для схованки. Якісь ганчірки або картон, може ящики. Але треба було зробити щось від вітру. В пустому будинку починав гуляти протяг, адже на вулиці холодало з кожним днем. А коли почнеться зима, то буде дуже погано.

І таким чином Едін за декілька днів натаскав собі все, що зміг знайти: від поломаних ящиків і до викинутих тканин із ательє для заможних. Зазвичай він не рився по смітникам, але де заможні — там і улов.

Щоправда йому хотілося помитися та поспати на чомусь м’якенькому. Поки що він зробив собі щось на кшталт невеликого намету із того, що зумів знайти: із палок та тканини, а прикріпив все магією, як коли ремонтував сарай з Арабеллом…

Від згадки про Арабелла серце дуже закололо. Едін підібгав губи. Він дуже старався не думати та не згадувати, але очі то й діло намокали. Едін заліз в свій намет, щоб тихо поплакати. Однак не можна було дозволяти собі слабкість, не зараз! Потім, коли все буде готово до зими!

Едін був дуже впертий в цьому питанні. Він твердо вирішив, що обов’язково впорається сам. Заробить трохи грошей та поїде з якимось караваном в тепле місто. Географії він не знав, але потім би запитав у людей, де немає зими. І там би зажив! Знайшов би собі дім, побудував би камін і все! Ніхто йому не потрібен!

Одного дня, коли Едін ходив вулицями в пошуках чогось корисного, він натрапив на дуже цікаву картину.

Два чоловіка стояли біля провулку та погрожували комусь. Едіну не було діла до вуличних розбірок. Він пройшов далі і тоді побачив, що чоловіки погрожують не один одному. Там був хлопець, може навіть однолітка Едіна, що притискався до стіни та переляканими очима дивився то на одного, то на іншого. Раптом один із волоцюг дістав ножа. Хлопець не на жарт перелякався та почав мотати головою.

Едін насупився. Хлопець виглядав надто вишукано, щоб бути шестіркою або боржником. Це пограбування. Тому Едін запустив в одного вогняне коло. Той закричав, коли його жилетка загорілася, а інший підстрибнув та витріщився на Едіна.

— Якщо не заберетеся, від вас лишиться сам попіл, — пригрозив Едін, демонстративно прикликавши вогню в долоню.

Чоловіки побігли геть, лаючись чи то на Едіна, чи то на магію. Байдуже. Головне, що вони забралися геть.

Хлопець, що потрапив у халепу, сповз по стіні та сів прямо на холодну землю. Едін вагався, підходити чи ні, бо він був із заможних. Це стало видно тепер, коли чоловіки більше не загороджували вид. Світле кудряве волосся акуратними хвилями лежало на плечах, блакитні очі наповнилися сльозами. На ньому було довге пальто з білосніжними рюшами, яке він встиг десь замастити.

— Агов, а де ж «дякую»? — Едін посміхнувся, щоб не лякати хлопця. — Я врятував тебе наче герой!

Той підняв на нього очі. Який милий! Едін завмер, дивлячись на круглі щоки, що почервоніли від сліз, маленький носик та трохи сонні очі. Він був схожий на ляльку, які продають в магазинах для заможних дітей!

— Ти теж хочеш мене пограбувати? — спитав він.

— А що, схоже на те?

— Ти брудний!

— Ну, вибач, немає часу попрати одяг. Але грабувати тебе не збираюсь.

Едін підійшов та присів на навпочіпки, щоб довести свої безкорисні наміри.

— Що ти взагалі тут забув? В цьому районі самі тільки неприємності.

— Я загубився, — зізнався той і знову почав плакати. — Я такий дурний! Треба було слухатися батьків!

— Ну годі тобі… — Едін почухав потилицю. — Ти що, не місцевий?

— Місцевий, — той почав витирати сльози. — Я ніколи не відходив від дому… А в цей раз ми дуже посварилися і я пішов… Що я накоїв!

— Он як… — Едін озирнувся, нікого не було. — Дуже шкода. А чому ви посварилися?

— А тобі яке діло? Ти такий точно волоцюга, що й…

— До побачення, грубіяне.

— Ні! Стій! Вибач! — вскочив той. — Не кидай мене самого!

Едін посміхнувся. Схоже, цей гарнюня зовсім у розпачі.

— Добре, пробачаю, — сказав той. — Але знаєш, таке зверхнє ставлення до людей тобі не личить.

— Батьки постійно командують мною, — сказав хлопець, скромно стискаючи плечі. — І я не витримав. Та побіг геть. Але заблукав і натрапив на цих чоловіків. Вони вимагали грошей, але в мене нічого не було, а вони не вірили…

Схоже, що він казав все це тільки тому, що боявся знову залишитися самому. Едін не хотів його нервувати:

— Схоже, батьки просто піклуються про тебе.

— Або хочуть зробити з мене іграшку.

— Іноді дорослі не вміють говорити. Кажуть одне, маючи на увазі інше. Не знаю, чому так, але… Ти живеш в гарних умовах, батьки захищають тебе. Хіба цього не достатньо?

— Я такий дурний…

— Ти дуже милий.

— Ну… дякую… — той ніяково відвів погляд, але не через комплімент. — Твоє обличчя понівечено… Це зробили інші волоцюги?

— А? Ні, то було давно, я вже й забув, — відмахнувся той. — Мене звуть Едін.

— Дивне ім’я. Батько обирав?

Едін трохи потупився, згадуючи, як Арабелл обирав йому ім’я і тільки кивнув:

— Ага. А тебе як звати?

— Морін фон Тейн. Я син пана фон Тейна, одного із гільдії торговців.

— Щось на багатій мові, не розумію.

— Ну, то й не треба, — Морін поправив волосся за вухо. — Просто син торговців. Мої батьки справді заможні. Якщо ти відведеш мене, то я…

— Звісно, я відведу тебе додому! — відгукнувся Едін. — Де саме ти проживаєш?

— В районі Спецій, це…

— Я знаю, де це. Я там знайшов дуже велику бочку.

— Бочку?..

— Не заздри, не віддам.

Морін здивувався, а смішок сам по собі вилетів з вуст.

— Ну нарешті ти заспокоївся, — сказав Едін. — Ходімо, я проведу тебе, Моріне.

— А ти чарівник?

— Так.

— А чому ти без вчителя? Я думав ви навчаєтеся з дитинства.

— Ну, то не цікаво. Давай я краще розповім тобі про гриби. Ти колись бачив червоний гриб?

Едін відвів Моріна в потрібний район, а далі його допомога вже не була потрібна. Там було дуже багато гвардійців, що нишпорили вулицями та шукали сина багатого пана, тому Морін побіг до них. Коли він озирнувся, щоб показати, хто його привів, Едіна вже не було.

***

Едін лежав в наметі, вночі почався дощ, тому він хотів спати. Він думав про Моріна і про те, який він гарненький. Едін торкнувся свого шраму. Це як прокляття, що залишив по собі батько. Як клеймо, що зіпсувало життя.

Цікаво, якби не шрам, Едін був би комусь потрібен?

На вулиці холоднішало дуже швидко. Едін боявся, що коли буде зима, то йому не вистачить тканини. Так, він збирався грітися за допомогою магії, але не знав, чи вистачить йому енергії на всю зиму без перерви. Все ж він ще не всьому навчився.

Тому вдень він ішов на пошуки тканини та завернув до району Спецій. І там знову побачив Моріна. Це була випадковість. Морін йшов по вулиці у супроводі двох дорослих слуг, які несли корзини з продуктами. Едін дуже зрадів, коли побачив його, тому крикнув та замахав рукою.

Морін подивився на нього здивовано, але не відповів. Що ж, довелося підбігати самому. Це збило з пантелику Моріна ще сильніше.

— Привіт! Я такий щасливий тебе бачити!

— Я ж не… — Морін тримався вже не так, як раніше, в ньому була аристократична холодність. — Я не можу говорити з жебраками…

— А я можу! — Едін вперто усміхнувся. — Що таке, тобі видали слуг, щоб наглядали?

— Давай іншим разом…

— Чому?

— Відчепися від молодого пана, — рикнув один із слуг. — Йди куди йшов!

Едін зрозумів, що поки поруч дорослі, то Морін не зможе з ним поговорити. Але Едін так хотів з кимось поговорити! Тому прослідкував та знайшов таким чином, де жив Морін. То був двоповерховий будинок з власним садом. Доволі заможний, з кованими воротами та прислугою.

Едін ходив довкола височенного паркану та думав, як його перелізти. Та придумав: він прикликав магією доски, закріпив їх на паркані та заліз як по дробині. Це було не так легко, але тим не менш Едін зістрибнув у садок. Там було багато невисоких дерев, які вже поскидали листя, але їх було достатньо, щоб ховатися від персоналу будинку.

Едін сидів так декілька десятків хвилин, але його терпіння було того варте. Морін вийшов на вечірню прогулянку в сад. Він неспішно ходив стежинками, дивлячись під ноги, а Едін чекав, щоб він зайшов туди, де можна сховатися від вікон. До нього. І так воно й сталося. Морін побачив радісного Едіна, що сховався в кущах, та злякався:

— Ти що, ненормальний?!

— Я дуже хотів з тобою побачитись!

— Але якщо тебе побачать! — Морін почав озиратися. — Батьки слідкують за кожним моїм кроком!

— Тому мене ніхто не побачив, — посміхнувся той. — Тобі не можна виходити без нагляду?

— Так. І раніше не можна було. А після моєї втечі… — Морін зітхнув. — Пробач, що сьогодні так з тобою говорив… Якби слуги дізналися про тебе, то батьки…

— Ой, мені байдуже, — Едін піднявся. — Можемо бачитися тут таємно. Ти завжди гуляєш в такий час?

— Так. І перед обідом.

— То я буду інколи приходити.

— Навіщо? — Морін нахмурився. — Дай вгадаю, ти хочеш винагороди? Тоді чому втік, коли привів мене?

— Ні, ти просто мені сподобався. Я хочу бачитися з тобою.

— Я?.. — той різко здивувався. — Тобто… Тобі не потрібні гроші?..

— Потрібні, але зараз я думаю, що ти милий. Будемо друзями?

— А ти, я так подивлюся, дуже впертий…

— Є трохи. То ми друзі?

— Ну я… — Морін розвів руками. — Я, звичайно, в боргу перед тобою. Не думаю, що батьки дозволять мені дружити із жебраком.

— То не кажи їм.

— Але…

— Ми друзі.

— Це вже не питання?!

— Може станемо кращими друзями? Хоча ні, ще зарано… Ти любиш жуків?

Морін потупився:

— Ні. Я їх боюся.

— Чому? Вони ж маленькі.

— В них багато лапок. Такі… фу… — він скривився. — Пробач, що грубо. Я, напевно, не підхожу тобі.

— Чому? Я покажу тобі дуже красивих жуків! — Едін аж підстрибнув від ідеї. — Коли буде літо, я принесу тобі жука-велетня!

— Ой не треба…

— А хочеш весною підемо по гриби?

— Мене не відпустять.

— Тоді принесу тобі!

Морін зітхнув. Він дуже намагався бути тактовним, сказати, що не хоче дружити з жебраком, але…

— Або я вкраду тебе! — сказав Едін. — Ми назбираємо грибів та я тебе поверну. Твої батьки будуть дуже здивовані.

Морін посміявся. Цей Едін здавався йому таким… таким дивним…

— Добре, колись піду з тобою по гриби, — пообіцяв Морін.

— А що подобається тобі?

— Мені?..

— Я можу тобі розповідати про жуків, але яка тобі різниця. Що цікаво саме тобі?

— Ну, я люблю блискучі прикраси… Але це мало кому цікаво.

— Мені цікаво.

— Справді?.. — той засумнівався. — Я можу показати тобі новий браслет, але якщо ти його поцупиш…

— Це браслет із грибів?

— Що? Ні!

— Ну тоді нашо він мені?

Морін знову посміявся та потеплішав. Він задрав рукав, щоб показати браслет із золотого ціпка.

— Ось, — похизувався він. — Я ще хочу такий. А ще хочу нові перстні. Мені подобається, як воно блищіть.

— Я теж люблю коли щось блищіть! — зрадів Едін. — Я колись знайшов блискучий гриб! Він так світився в темряві!

— Справді? Таке буває?

— То із чарівного лісу. Правда, виявилося, він заманює багато комарів і вчитель наказав викинути його куди подалі…

— Оце так! — посміхнувся той.

— А ще я можу розповісти тобі про гриб-смердючку та чому його так називають!

***

Едін, здавалося, розцвів нарешті. Він ходив до Моріна та вони багато балакали про усілякі дрібниці. А між тим ходив та заробляв на життя фокусами з вогнем. І все було більш-менш стабільно: Едін отримував за виступ приблизно одну й ту суму, десь десять-дванадцять кронів. Це, звісно, мало, але вистачало на булку в день. Якщо розтягувати, то вистачало на довше.

І більше не було так самотньо. Морін здавався гарненьким та цікавим. В нього була гарна посмішка. А ще його зазвичай сонні очі оживали, коли він показував прикраси. Едін вважав його красивішим за ті прикраси.

Одного дня Едін прийшов в сад до Моріна. Дочекався, поки хлопнуть двері та заздалегідь посміхнувся. Але він почув не Моріна. То був хтось інший, якась дівчина.

— …Ти уявляєш? — спитала вона. — Кажуть, десь тут є якийсь малий чарівник.

Едін пригнувся в кущах та визирнув, щоб побачити, хто це там. То була дівчина в гарній сукні та хутровій накидці до землі. А з нею йшов Морін, який, як завжди, дивився кудись під ноги.

«Схоже у нього гості… — здогадався Едін. — Треба тікати, поки…»

— Кажуть, він страшний! — продовжила дівчина. — Такий потворний та брудний! В нього наче щось із оком! Я чула від Марти, вона бачила!

— Справді?

— Уявляєш! Нащо нам тут такі страшки! А якщо він буде грабіжником? Що нам робити?

— Так. То буде погано, — Морін зітхнув, але якось холодно. — Всі жебраки такі. Краще їм не довіряти.

— Звичайно! Я не розумію, чому ми не можемо всі разом прогнати їх в нетрі! Вештаються тут!

— Було б добре. Вони такі потворні та гидкі…

— Саме так!

Едін тихо позадкував та переліз через паркан. Він не хотів це слухати.

Але йому було не прикро! Ні! Адже Морін казав так, бо в нього немає вибору!

Але… Якби не цей шрам…

***

Едін дуже мерз. Здається, вночі пішов перший сніг і це погано. Бо морози почали давати про себе знати. Тому Едін вирішив, що треба було заздалегідь натаскати в хованку якісь гілки, щоб розпалювати багаття. Це ризиковано, якщо хтось побачить дим у вікні, але надто холодно, щоб просто кутатись в тканини!

Тому Едін вирушив на пошуки гілок. Але в той день сталося дещо інше.

Едін йшов парком, а побачив справжній прийом багатіїв. Там стояли столики та ходило дуже багато прислуги у формі. Панянки в зимових сукнях та пани в довгих плащах сміялися, пили з бокалів та переговорювалися. Напевно, тому Едін і бачив багато гвардійців поблизу, і саме через це поліз в парк через хащі.

І вигляд мав відповідний: в волоссі стирчали палички, на одязі листя, а через брудні руки забруднились і щоки. І все це на фоні людей, в яких блистіли навіть манжети. Те, що Едіна помітили, було питанням часу.

— Яка бридота… — скривилась пані. — Хто пропустив сюди це нещастя?..

Едін наче щойно зараз прокинувся. Він був надто спантеличений, коли побачив заможну компанію, та якось загальмував.

— Поклич охорону, нехай приберуть це!

Едін, почувши про гвардійців, хотів було розвернутися, але побачив Моріна. Той дивився на нього круглими очима, стоячи серед багатих дітей. Серед таких, як і він сам.

Едін помахав, але це була більше звичка, ніж справжнє привітання, та всі діти почати перешіптуватись.

— Це воно тобі? — хтось подивився на Моріна.

Той мотнув головою:

— Ні. Я не знаю, хто це.

Едін починав злитися. Через ситуацію в цілому, бо він наче різко повернувся з неба на землю, де він ніхто і звати його ніяк. І новий друг не прийме його ніколи. Бо це питання часу, коли вони розійдуться.

Не будуть вони ходити разом по гриби. Які гриби? Це жалюгідно для такого, як Морін. Або Едвард. Їхнє оточення інше. Їхнє життя інше.

— Він точно дивиться а тебе, Моріне! — продовжували діти. — Закохався!

— Він закохався в Моріна!

— Одружіться!

Морін пирснув:

— А ось і ні! Ця потвора просто ніколи не бачила нормальних людей, от і все!

Едін наче перенісся в компанію Едварда. Те саме відчуття. Ті самі діти.

Неважливо, який Морін насправді, бо він буде таким самим, як його оточення. І він справді вважає Едіна потворою.

Едін, не витримавши, втік в хащі. Він більше не хотів дружити з Моріном. Взагалі не хотів більше шукати друзів.