Том 1. Частина 6. Засідка

Едін вагався. Але чи хотів він прославитися як трусливе курча? Ні, звісно ні! С одного боку боятися нічого: сигіли проженуть погану енергію з кладовища, але з іншого боку… Якщо Арабелл дізнається, що Едін пішов гуляти без дозволу в ночі…

Але якщо не дізнається? Розбудити його важко, він може спати хоч до обіду. Можливо, якщо прийти ще до світанку, то він нічого не помітить. Та і взагалі, хіба йому є діло до того, хто його дратує? Арабелл боїться втратити гроші, які витратив на Едіна, от і все! Тому вирішено!

Едін дочекався, поки Арабелл засне за шторою, а сам тихо піднявся, вдягнувся та вийшов з дому. Стояла ніч, було досить темно, але місяць освітлював дорогу. Насправді ж Едін трохи лякався: все ж йти самому в темряві не кожному захочеться. Але він не труслива курка! І доведе, що гідний стати другом!

Напевно, через легенький переляк Едін прибіг до храму трохи раніше. Вулиці центру освітлювались керосинними лампами, але самих людей майже не було. Спав якийсь волоцюга біля дороги, що недалеко від бару, але в цілому дуже пусто.

Едін зупинився біля входу до храму. Там, у вікнах, миготіло світло від багаточисленних свічок. Напевно, йде нічна молитва. Краще не показуватися їм на очі, а то точно проженуть.

Але…

Де всі інші? Де хлопці? Може Едін прийшов зарано?

Йшли хвилини. Едін почав замерзати. Він втомився чекати та підійшов до проходу на цвинтар з надією, що хлопці вже тут. Що Красунчик Едвард вже чекає на нього. Але нікого. Тільки шелест спокійного вітерця. Цвинтар, здавалося, потонув у тінях від місяця.

Едін вдивлявся на надгробки, очікуючи, що ось-ось і побачить якусь примару, що обов’язково захоче схопити його. Але ні, нічого. Яким би лячним не виглядав цвинтар в темряві, він все ж таки залишався звичайнісіньким місцем.

«Невже вони мене надурили?.. — подумав Едін, стиснувши кулаки. — Але ж це така дурість… Це навіть не образливо! Це просто марнування мого часу для сну!»

І в той самий момент, коли він розвернувся, на нього вискочили декілька фігур із загрозливими криками.

— І шо? — не зрозумів Едін.

Він був такий злий, що будь то справжній привид, то точно би получив по носі. Але ні, це були посіпаки Едварда. Вони якось дивно переглянулися, наче не знали, що казати.

— Яка жалюгідна спроба налякати мене, — сказав Едін, на справді відчуваючи тільки полегшення. — Ви так сильно спізнилися, що я думав, вам страшно.

— Ні, не страшно!

— Ага, тому так довго йшли?

— Нам не страшно!

Едін озирнувся довкола.

— А де Едвард? — запитав він.

Хлопці знову переглянулися, виглядали вони розгублено — і це було щиро. Едін бачив, що вони не брешуть, оскільки були схожі на сліпих кошеняток, що не знають, як їм бути.

— Він ще не прийшов, то ж ми не знали, скільки ще чекати… — сказав Грегор, стиснувши плечі. — Думали, він вже тут, але тут був тільки ти…

— Можливо, його побачили батьки? — подумав інший.

— Едварда неможливо зупинити, коли він чогось хоче!

— Знаючи його, він міг прийти раніше, щоб влаштувати нам засідку.

—  А це вже в його стилі…

Едін сумнівався, адже був певен, що нікого не бачив. Хоча, якщо подумати, то на цвинтар можна зайти і з інших місць.

— Тоді ходімо! — Едін вирушив вперед. — Якщо він не прийшов, то трусливе курча саме він!

— Він розлютиться, якщо ти таке скажеш…

— Дуже страшно.

Едін рішуче пішов через кам’яну арку і відчув дещо. Дещо надзвичайне. Неначе його охопив морозний вітер. Це було схоже, наче він вийшов з теплого дому на зимну вулицю. Але «мороз» йшов з середини самого тіла. Таке з Едіном було вперше.

Він почав озиратися, але нічого не бачив. Тільки відчував.

— Едвард завжди має свої плани… — за спиною скиглили хлопці. — Може ну його? Тут досить неприємно…

— Я щось бачив!

— Там нічого немає! Припини!

І звідки цей мороз по шкірі? Невже його відчув тільки Едін?

— Тут дуже темно! — поскаржився Грегор. — Ніхто не брав ліхтарик?

— Тоді нас точно б побачили батьки!

Едін мовчки простяг руку на прикликав в неї кулю із світла. Не дуже яскраву, щоб ніхто із дорослих не побачив навіть випадково. Але усім стало значно легше.

Вони ходили серед могил мовчки. Було чути тільки їхні кроки.

І скрип двері склепу.

Від такого всі наче здригнулись одночасно. Навіть Едін не зміг залишитися спокійним, коли залізні двері кам’яного склепу відчинилися самі по собі. Це було з лівого боку, куди прохід для звичайних людей був закритий, але сьогодні чомусь навіть ворота відчинені.

Едін чув, як стукають зуби його «приятелів». Ніхто не наважився заговорити.

Але чому відкриті лише одні ворота до склепу?

Тоненький кований паркан відділяв вхід до склепу від інших могил, але його ворота були не просто відчинені, а ще й закріплені таким чином, щоб їх не гойдало вітром. В іншому випадку вони б сильно шуміли та хтось би прийшов перевірити, що сталося. А ще двері самого склепу відчинилися дуже вчасно. Надто вчасно.

— Ти хочеш так мене налякати, Едварде? — гучно запитав Едін. — Це склеп твоєї сім’ї, хіба ні? Ти прийшов раніше за нас та сховався там?

Інші хлопці дивилися на нього як на навіженого. Ніхто не відповідав.

— Не кажи дурниць, там нікого нема… — прошепотів один з них.

Едін фиркнув та пішов до дверей. Він сміливо подивився в початок склепу, але навіть його шар освітлював лише голі криві стіни. Наче нічого. Невже він помилився?

— Якщо Арабелл дізнається, що ти тут, він буде дуже злий.

Від цього Едін здригнувся, а Едвард розсміявся. Виявилося, він вдало заховався за дверима склепу.

— Добре-добре, — махнув він рукою. — Налякати тебе простими методами не вийшло, але визнай, що вчитель тебе лякає більше.

— Ні… — зам’явся той. — Не сам вчитель, а його реакція…

— Всі ми в якійсь мірі боїмося дорослих.

— Навіть ти?

— «Навіть»? Я що, по-твоєму, зовсім не людина?

Вони повернулися до хлопців. Ті стояли бліді як саме борошно та витріщались в їхню сторону. Едвард трохи розчаровано зітхнув перед тим, як відказати їм:

— Ну годі вам! Це лише я!

Грегор тремтячою рукою показав пальцем кудись за спини Едварда та Едіна. Тоді вони обоє одночасно здригнулися. Наче позаду хтось стоїть. Хтось, кого ще секундою назад не було.

Едін озирнувся різко і побачив це. Це було дещо жахливе. Дещо, що зливалося з темрявою, стоячи на чотирьох довгих худих кінцівках. Дещо, що дивилося немигаючими бездонними очима. Дещо, чия морда була схожа на людську, але настільки засохлу та впалу, як у мерця.

І ця істота різко зірвалася з місця!

Едін, не думаючи, товкнув Едварда в сторону, а потвора налетіла прямо на нього! Едін впав на землю, відбиваючись руками від страшної морди, яка тягнулась вкусити його за шию! Серце дуже швидко стукало в грудях від страху, а пульс підскочив до самих скронь!

Потвора видавала гидкі звуки, схожі на ті, що людина видає уві сні, але агресивніше. Навряд воно вміло говорити. Можливо, колись і вміло.

І це зовсім не схоже на привида! Воно реальне! Воно напало на охоронця цвинтаря!

Але довго Едіну було не протриматися. Яким би сильним він не був, він все ж дитина. І Едін це розумів. Це було схоже на ті моменти, коли п’яний батько кидався на нього з кулаками: тут не треба думати, хто переможе. Але!

Едін витягнув руки, призиваючи в долонь сигіли, та стукнув потвору по голові. Голова у потвори виявилася липкою, якщо не гнилою. Але то вже було неважливо. Важливо, що потік світла вдарив прямо лобі істоти, так сильно, що її вдалося трошки відкинути. Цього вистачило, щоб Едін відскочив в бік.

Потвора не здавалась: повернулась на ринула на Едіна знову. Той гадки не мав, що робити. Він бачив, що інші діти кинулися тікати, але все відбувалося так швидко! Попереду — залізний паркан, а істота загородила собою відкриті ворота! Здавалося, що це точно кінець!

Одна потвора зжирає іншу. Ось і все.

Але в той самий момент з’явилося світло.  Не звичайне, а миготливе, неначе в ньому зібралися усі зорі неба. Воно окутало страхолюдину, яка почала шипіти та тікати в тіні між могилами.

Однак саме там стояв він.

Арабелл простяг руку перед чудовиськом, а потім клацнув пальцями. В його долоні з’явився справжній посох із червоного дерева з чорним наконечником, який літав без прикріплення в завитках магії. Чудовисько зупинилося, оголило гнилі, але на диво гострі зуби.

— Більше нікуди тікати, — холодним тоном сказав Арабелл, а потім прокрутив посох в руці як справжню зброю.

Його рухи були такі гнучкі, такі точні та вивірені, що Едін вперше бачив пасивного Арабелла саме таким. Таким! Таким неймовірним!

Одним махом Арабелл призвав тіні, які здійнялися над чудовиськом, а іншим змусив їх опуститися неначе чорний водоспад. Чудовисько заволало нелюдським голосом, коли тіні почали роз’їдати його і так сіру шкіру. Але це ще не все. Тіні знову піднялися, коли Арабелл направив посох на чудовиська, але огорнули потвору в рівний чорний шар. А потім безжально стиснулося та тріснуло з таким глухим звуком, наче грім в небі. Від цього заклинання пройшовся вітер, який розтріпав все волосся застиглому на місці Едіну.

Едін раптом відчув полегшення: мороз спав.

І лишилися лише самі кіски від чудовиська. Потворні, довгі, в залишках плоті сірого неживого кольору. Від них так смерділо, що Едін закашлявся та нарешті прийшов в себе.

Арабелл дивився на нього грізно, тримаючи посох в руці.

І, о сільфи, який же він був!..

Едін не знав, як це описати, але такого захоплення він ніколи не відчував!

— Малий дурний Едін, — почав Арабелл, розтягуючи слова. — Ти змусив мене поспішати. Я ненавиджу квапитися.

Едін нарешті піднявся на ноги, але він не міг не витріщатися на вчителя без широкої посмішки:

— Це було так! Так! І був таким!

— Чого ти радієш? Ти будеш покараний!

— Але ти зробив так! — Едін грайливо повторив рухи з уявною палицею. — І чудовисько таке бам!

Арабелл зітхнув. Він не міг почати кричати, коли Едін вже завівся — то марно. Він не буде сприймати ніякі слова, поки його не «перетрусе».

— Вгамуйся вже, — Арабелл крутонув посохом в повітрі і той знову зник. — Тебе мало не з’їв упир.

— Але ж ти тут!

— Звісно! Я одразу його відчув!

— Одразу? Аде ж ти сказав…

— Я хотів прийти сюди без тебе! Але якби я сказав правду, то ти почав би стрибати…

— То ти одразу його відчув! Який ти неймовірний! — і Едін почав стрибати довкола. — Я вдень нічого не відчув, тільки сьогодні!

— І однаково пішов? Що за дурість!

— Але я не міг не піти! Інші діти б з мене глузували!

— Це ті, які кинули тебе та побігли? — з холодною іронією запитав Арабелл. — Не мені тебе вчити дружити, але вони того не варті.

— А й справді… — Едін почав помалу вгамовуватися. — Вони втекли…

— Упир — це істота, яка живиться людськими трупами, але коли переростає поріг, то переходить на свіже м’ясо, — почав урок Арабелл. — Дуже складно сказати, як саме вони з’являються. І не знаю, як цей прийшов на місцеве кладовище, але поїв тут дуже добре. Тому я й казав, що хоронити людей в землі — це тупість. Краще віддавати тіла вогню, було б набагато менше проблем.

— Це не просто «тіла», це чиїсь родичі.

— Мені байдуже. Ними вже наївся упир.

— Це так… моторошно… — Едін тряхнув головою.

— Так. Тому за моїм планом ти повинен був спати, поки я розберуся з упиром. Але я встав, а тебе немає.

— І як ти здогадався, що я сюди пішов?

— Піннель бачив, як ти йшов лісом. Я здогадався, що ти підеш туди, куди не треба.

— Але ж ти мене захистив!

— Ти не виглядаєш переляканим на все життя.

— Ну, упир не дуже відрізається від мого батька насправді, — той розвів руками. — А… що ти будеш робити з його останками? Вони так смердять…

— Будь-які залишки мерзенної істоти краще віддати вогню, — сказав Арабелл, після чого кістки загорілися самі по собі. — Зранку скажемо отцю Кларенсу, що це був привид.

— А чому не сказати правду?

— Тому що він почне стверджувати, що це наша магія привернула увагу «нечисті». Іноді, навіть коли ти робиш дуже важку роботу, краще не казати людям, скільки разів ти їх рятував. Вони однаково ніколи не кажуть «дякую».

— Я скажу. Дякую.

Арабелл відвів погляд, щоб не дивитися на цю щиру посмішку. Інакше буде не по собі. А йому потрібно було ще насварити це щире створіння.

А потім зігнувся від різкої болі. Едін від несподіванки підскочив, але Арабелл махнув рукою:

— Ні! Не чіпай мене!

— Спина?

— Щось типу. Зараз мине.

Іноді Арабелл відчував болі в спині, але не так сильно. Або ж Едін вперше побачив, як Арабелл спирається на надгробок, намагаючись привести подих в норму. Але це не схоже на спину.

«Він ніколи не казав мені, які саме в нього проблеми зі здоров’ям…  — із сумом подумав Едін. — Мені думалось, він просто лінивий, але… Тепер мені дуже шкода, що я так думав!»

— Все, вже все добре, — випрямився Арабелл, однак дихав надто різко, Едін йому не повірив. — Йдемо додому та лягаємо спати.

— Зварити чай для полегшення?

— Буде добре.

Вони дісталися дома за допомогою зоряного пилу. Едін швидко побіг заварювати чай із спеціальних трав, додав трохи магії і налив в кружку. Зазвичай такий чай допомагав Арабеллу із болями, і тепер Едін зрозумів, чому він так часто його п’є.

Потім Арабелл заснув, а Едін відчував себе винуватим.

***

— Ти втік з дому посеред ночі, тому ти покараний, — заявив Арабелл зранку суровим тоном.

Едін навіть і не думав заперечувати. Він подумки приготувався спати в сараї до кінця своїх днів.

— Ось твоє покарання! — але натомість Арабелл дав йому в руки товсту та важку книгу. — Прочитай її, доки я не повернуся! Якщо не встигнеш, я викину тебе на вулицю!

— Що?! — Едін здригнувся. — Яким чином я прочитаю це одоробло?!

— Мені немає діла, як саме. Сідай та читай, допоки я не прийду. В мене ще є справи у лісі, треба назбирати свіжих інгредієнтів.

— Без мене?

— Якби ти мене слухався, то, можливо, пішли б разом. Але ні. Сиди тут та читай. Навіть не думай брехати, я прийду та перевірю тебе.

Арабелл розвернувся та вийшов з дому, грюкнувши дверима. Це був знак, що треба сісти за стіл та почати читати. Едін дуже переймався та нервував, тому зосередився як ніколи раніше.

Арабелл тим часом попрямував до лісу, до високих сосен, що вдягнули мохові шуби. Там його вже чекав пухнастий друг.

Піннель погойдав хвостом, коли побачив Арабелла та підійшов ближче.

— Як самопочуття? — запитав він. — Можливо хоч щось мені скажеш?

Арабелл зітхнув із втомою:

— Так. Вибач, що не сказав тобі про учня раніше. Ти це хотів почути?

— Майже. Ти вже вибачався, я не ображаюсь. Але ти так і не сказав, чому не сповістив раніше.

— Не думав, що він затримається надовго. Як би там не було, брати такого слугу не вигідно, буде важко продати його. Не думав, що настільки важко…

— Хіба він тобі заважає? На мене так він веселий…

Арабелл з подивом подивився на вдоволену морду:

— Оце так. Тобі він сподобався?

— Так. Він не обманює навіть себе. Це підкупає.

— Тим не менш, він втік з дому, — похмурнів той. — Можливо, він щирий, але він жива людина. Людям властиво робити дурниці.

— Він що, хотів втекти від тебе назавжди?

— Ні. Хотів пограти з друзями чи щось типу того.

— Тобто він не порушив твій наказ. Ти ж не наказував йому залишатися вдома, хіба ні?

— А ну не біси мене.

— Визнай вже, що ти просто почав перейматися за нього. Тебе таке дуже злить, але я бачу тебе наскрізь.

Піннель пройшовся довкола, а його пухнастий хвіст наче шлейф промелькнув у повітрі.

Арабелл невдоволено склав руки на грудях.

— Думай як хочеш.

Піннель сів поруч:

— Ти ж не просто так вирішив завести собі друга під боком. Ти багато років просто сидів на місці, а тут раптом купив людину. Тобі стало важко робити хатні справи?

— Типу того. Просто відчуваю, що більше не можу впоратися з таким обсягом роботи. Діти коштують дешевше, й до того ж… — Арабелл махнув рукою. — Дорослі мене дратують. Хтозна, що там у них в голові. Нехай побуде дитина, може навчу чомусь та продам все ж таки…

— Ти завжди так багато бурчиш… Мені таке не подобається.

— Я прийшов не просто так. В мене є подаруночок.

Піннель аж підстрибнув на всіх чотирьох лапах від несподіванки, впав додолу, задравши пухнасте пузо та почав несамовито махати хвостом. Арабелл посміхнувся, присів на почав чухати йому пузо, лапки, вушка та шийку. Таке м’яке хутро! Таке приємне! І Піннель так гарненько урчить від насолоди!

Арабелл дуже хотів продовжити пестити лісовика, але раптова сильна біль змусила його різко зупинитися. Наче щось пройшлось по тілу. Він почав важко дихати, щоб зосередитись.

— Виглядаєш кепсько, — сказав Піннель, повернувшись на лапи. — Ти не так давно чаклував?

— Довелося, — Арабелл сів на траву, чекаючи, поки відпусте. — Нічого страшного. Таке буває.

— Ти казав про це Едіну?

— Ні.

— Я так і подумав. Чому не сказав?

— Навіщо? — той вперто мотнув головою. — Продам його та й все. Не треба йому знати нічого про мене.

— Але тобі потрібна допомога від іншого чаклуна.

— Давай краще посидимо, а потім погуляємо до річки.

Коли Арабелл повернувся, то застав Едіна, який заснув за столом на книжці. Так старався прочитати, що не витримав. І справді, теорії походження чаклунства — не краща книга для дітей. Але Арабелл просто хотів, щоб він чимось зайнявся.

— Добре, наступного разу дам бестіарій…