Том 1. Частина 4. Лісовик

Декілька днів Едін не ходив на ринок, бо знайшлось багато роботи вдома. Розцвіли шивонії, треба було правильно позбирати квіточки, відірвати пелюстки та витрусити пилок в спеціальну колбу. Дуже тендітна робота, Едін справді старався, хоча й розсипав трохи пилу. Потім ще сіно. Осінь невмолимо наближалася, треба було забити сарай сіном.

Пригодиться для зілля або утеплення дома. Окрім цього, Едін вечорами вчився: він вже міг читати книги для початківців з магії та основи зілляваріння, нехай і не так швидко, як хотілося. А ще Арабелл дозволив допомагати варити зілля для наступного продажу.

Одного разу Арабелл накинув дорожню мантію, зібрав сумку та сказав:

— Я повернуся ближче до вечора.

— Знову підеш в чарівний магазин? Коли ти візьмеш мене із собою? — Едін склав руки на грудях.

— Коли зможеш чаклувати хоч щось путнє. А поки що тебе неможна брати до інших чарівників, — категорично відрізав той. — Доки мене не буде, приготуй бобову кашу та закрий склянки з ростками.

Арабелл зник серед зоряного пилу, а Едін залишився сам на сам з хатніми справами. Він приготував кашу та інгредієнти одночасно, тому в нього залишався час чимось побавитися. Адже йому було дуже нудно! Всі ці дні він тільки і чекав, коли можна буде погратися на дворі!

Він взяв палку та почав уявляти, що чаклує неймовірні заклинання, а вороги (тобто висока трава) падають додолу від його могутності. Гратися було б веселіше, якби було з ким. Можливо, сходити на річку? Там зазвичай всі діти. Але це надовго. Арабелл може повернутися й раніше.

І діти навряд чи захочуть гратися з Едіном.

Тому він тяжко зітхнув та сів у траву, роздивляючись лісові пейзажі. Сонце гріло в голову, вітер гладив травичку. Едін відчував потребу десь попригати та побігати. Зайнятися було нічим. Читати він не хотів, вчитися також — буває ж такий настрій, коли хочеться веселощів, а не сидіти на місці! Тому, перебираючи варіанти, він зупинився на одному.

Мисливство. Чи є тут поблизу кролі або зайці? Едін був впевнений, що немає, але! Хтозна? Мисливці десь розставляють пастки, але де саме?

Едін пішов в ліс, але недалеко, щоб не загубитися. Соснові дерева тріщали від відру. Вони здавалися такими високими, наче справжні велетні, що закрили сонце. Стволи сосен були покриті зеленим мохом з усіх боків, на них цвіли гарні миготливі квіти, схожі на метеликів. Тоді Едін зрозумів, що в цій частині лісу живе магія. Напевно, в якомусь сенсі, це було очевидно…

Едін роздивлявся квіти з тонкими пелюстками, але нічого не чепав. Ніяких кролів він так і не побачив. Дуже тихий ліс, в якому наче нікого, окрім нього, не було. Але, тим не менш, Едін раптом відчув на собі уважний погляд. Неначе хтось визирав між деревами, коли Едін обертався. Бідному Едіну стало не по собі, тому він тихо пішов додому, щоб не вляпатися в пригоду.

***

Коли нові зілля були готові, Енід зібрався на ринок. Йому хотілося повторити успіх як в день, коли приїздив лорд, але розумів, що це марно. Перш за все потрібно було віднести замовлення, а потім знайти нових клієнтів.

Він швиденько відніс замовлення, на цей раз довелося стукати в домівки, відчуваючи себе брудом з-під охайних дверей. Але нехай, головне, що йому заплатили. Дорогою він побачив старших дітей, які почали показувати йому язика та кривлятися. Не витримавши, Едін відповів тим же. Діти пригрозили йому та почали перелазити огорожу одного з будинків, але Едін вже втік.

Він повернуся на ринок, щоб продати бодай одне зілля. Від думки, що цього разу він також приклав зусиль для його появи, ставало тепліше.

— Агов, малий, — гукнув його чоловік.

Едін впізнав одного з місцевих мисливців. Сьогодні він був вдягнутий як звичайний селянин, хіба що носив кинджал на поясі. Коричнева сорочка з короткими рукавами виділяла мускулисті руки. Напевно, таке подобається дівчатам. Та і не тільки їм.

— Не так давно ти продав якесь зілля для запаху, — невпевнено почав він. — Чоловік, якому ти його продав, сказав, що це дуже добре приманює здобич в капкан і він не так давно піймав лисицю. Хутро лисиці дуже цінується…

Едін розплився в посмішці, адже почув дуже гарну угоду.

— Так, в мене ще є декілька штук, — сказав він, повернувшись. — Скільки потрібно вам?

— Зробимо ось як: я віддам тобі декілька кроликів в обмін на зілля.

Чоловік впевнено посміхнувся. Едін відповів йому точно такою ж посмішкою:

— Ні.

— Як ні?..

— Віддати тобі те, що приваблює лисиць в обмін на нещасних кроликів? Ти за кого мене тримаєш?

Мисливець здивовано витягнув обличчя:

— Отакої…

— Схоже в тебе зараз взагалі немає грошей.

— З чого ти це взяв?

— Бо так просто був готовий віддати мені кролів, тобі дуже потрібна гарна здобич.

— Хм… Ну, добре, — той знизав плечами. — Це так, ти вгадав. Мені дійсно дуже потрібна велика здобич якнайшвидше. А тобі потрібен заробіток, це теж зрозуміло. Тому я можу заплатити пізніше.

— Ні.

— Що? Чому?

— Бо потім ти скажеш, що нічого мені не винен та не заплатиш.

— Хлопче, я не з таких. До того ж, мене тут усі добре знають. Доріан, другий син мельника. Невже не чув?

— Хоч Доріан, хоч не Доріан, але мені не потрібні неприємності з дорослими, — Едін склав руки на грудях.

— Оце ти камінь… — Доріан якось ніяково посміявся. — Гаразд, малий, в тебе є інша пропозиція?

— Добре, що ти спитав. Я віддам тобі безкоштовно два флакони, якщо ти даси мені пастку для кролів та навчиш користуватися.

— Нічого собі! Ти точно дитина?

— Дитина, а не дурень. Насправді я міг би скористатися твоїм відчаєм, тому, будь ласка, погоджуйся.

Доріан посміявся, але якось по-доброму.

— А знаєш що, ти мені подобаєшся! — вирішив він. — Добре, я віддам тобі одну пастку та покажу, як її заряджати. Там нічого складного насправді. Ходімо за мною.

Доріан відійшов від базару в сторону хатинок. Едін почав сумніватися, що цей чоловік не пограбує його, але нехай тільки спробує! Однаково не зможе дістати із сумки ніякого зілля!

Доріан привів його до невеликого дерев’яного дому, що біля лісу. Тут не було навіть простого городу, тільки багато палок та дров, а ще безліч зламаних пасток. Не дуже охайно. За домом висіли туши кроликів, які скоро підуть на продаж, скоріше за все. Там же знаходився і сарай без вікон, з якого Доріан виніс невелику пастку.

Вона була дійсно дуже проста у використанні: декілька перев’язаних між собою палок зачинялися, коли кріль забігав всередину та задівав тонку нитку. Едін навіть засумнівався, а чи не обманюють його. Досвіду в нього не було, проте…

— Головне сховати нитку за травою, — сказав Доріан. — Та положи сюди смачні овочі. Можна капусту з вечері.

— І все? Якщо це так просто, то чому не всі їх використовують?

— Воно виглядає просто, але щоб зробити її треба багато часу. І він не завжди окупається. Іноді кріль може перескочити нитку, або вона спрацює через впавшу шишку. Не кращий твій вибір.

— Треба з чогось починати.

— Хочеш стати мисливцем?

— Ні, мені більше подобається магія. Але якщо я принесу вчителю щось ще, то він колись мене похвалить.

Доріан якось розуміюче посміхнувся. Цей чоловік більше не здавався підступним, навпаки.

— Я все життя хотів почути похвалу від батька, але… — він закотив очі. — Іноді дорослі не кажуть приємних слів просто так. Не треба сприймати це на свій рахунок.

— Тобі легко казати! Ти гарний та сильний!

— Хіба справа у цьому?

— Так, я знаю, про що кажу.

— Можливо, тоді справді важче. Але нехай і так, не припиняй бути таким впертим.

Едін віддав йому два флакони, як і обіцяв, а сам, роздивляючись пастку, пішов додому.

В хату він не зайшов, а взяв залишки гнилої капусти з бочки та звернув у ліс, щоб поставити пастку. Треба було запитати, де саме треба ставити, але Едін якось не подумав одразу. Він залишив пастку біля дерева із сподіванням, що завтра обов’язково принесе кролика.

А коли прийшов саме в дім, по потрапив у халепу. Арабелл був розгніваний, коли побачив, що відсутні два флакони.

— Тобто віддав безкоштовно?! — розізлився він. — Від пастки немає ніякого сенсу, якщо ти не вмієш нею користуватися!

— Але я навчуся! — наполіг той.

— Це марнування моїх сил! Хто тобі дозволив діяти на свій розсуд?!

— Якщо нічого не робити, то нічого і не зміниться!

— Треба було дочекатися, коли в нього будуть гроші та прийти ще раз!

— Яка різниця, однаково ти задав надто низькі ціни!

— Це більше, ніж нічого! — Арабелл підхопив Едіна за комір та виволік на вулицю. — Сьогодні ти спиш в сараї! Ще одна витівка — і я продам тебе за хліб!

Як на зло, на вулиці почалась гроза. Дах сараю протікав від дощу, тому Едін не знав, куди йому подітися. Він спустився на перший поверх та всівся під стіною. Едін мріяв, як завтра принесе жирного кролика і Арабелл подобрішає.

Але життя мало інші плани. Ніякого кролика в пастці не знайшлося. Лише мухи, що злетілися на гнилу капусту.

Едін розлючено пнув палку під ногами. Це ще не кінець!

А коли він повернуся до будинка, там вже чекав Арабелл, чий настрій ані трохи не змінився з вечора. Здавалося, що ще трохи і вин кине в Едіна щось важке.

— Мені однаково, як і де саме, але ти повинен покрити збитки, які приніс. Піди на ринок та не повертайся, доки не заробиш більше п’ятдесяти кронів.

Він виглядав таким злим, що Едін не відважився й рота розкрити. Він замерз за ніч, дуже зголоднів, але взяв сумку та пішов на ринок. Хотілося поїсти та поспати десь під сонечком. Живіт гудів по дорозі.

«Можливо, Арабелл має рацію… Нащо я так просто віддав свій товар на пастку? І навіть не порадився з ним… Не таким повинен бути слуга, зовсім не таким. Невже мене так і будуть продавати за гречку або хліб, аж поки я не помру?.. — Едін зупинився перед входом на ринок, набрав повні груди повітря та посміхнувся через силу. — Ні! Я впораюсь! Я ще піймаю цього дурного кроля та покажу вчителю, що він помилявся! А поки що знайду покупців!»

Але за весь день він продав тільки одне зілля.

Вже сутеніло, коли втомлений Едін сів біля річки з думками про їжу. Дуже хотілося їсти. Так сильно, що він вже думав вкрасти яблуко з чужого прилавка. Але якщо його б спіймали, то було б ще гірше…

Дуже невдалі дні.

Едін знову спав в сараї.

***

Пастка була пуста. Вже котрий день поспіль! Хоча Едін переставив її та приніс цілу морковку, що «запозичив», коли готував суп. Це вже почало сильно дратувати!

— Дурна паска! Цей мисливець мене надурив! — зафирчав Едін. — Я піду та змушу його заплатити!

— Ти такий голосний…

Едін завмер та різко оглянувся. Звідки пролунав цей голос? Поблизу нікого не було!

Але дивне відчуття, наче за ним спостерігають, з’явилося зненацька.

— Агов?.. — протягнув він. — Хто тут?

— Ти кожен день приходиш до моїх володінь та голосно репетуєш, — голос звучав втомленим. — Спочатку мене це тішило, але ти мені набрид.

Едін підняв голову та побачив нарешті того, хто до нього говорив. Це було дуже дивне та водночас гарне створіння, що лежало на гілці сосни. Воно було схоже на здоровезну пухнасту лисицю або вовка, тільки с зеленим хутром. На ньому наче шубка ріс мох з вже знайомими чарівними квітами. Морда істоти також більше нагадувала лисячу, тільки набагато більша, з дуже здоровими гострими зубами, а на голові істоти розкинулися роги як у оленя.

Едін намагався пригадати всіх створінь, яких бачив в бестіарії, але він навіть не читав його, а просто дивився малюнки.

— Нащо ти носиш сюди овочі? — запитало створіння. — І нащо мені ці смішні гілочки?

— Це… — Едін подивився на пастку. — Ну, я хотів піймати кроля.

— І як би ця людська споруда тобі допомогла?

— Мисливець сказав, що кріль забігає сюди та не може більше вбігти.

— Люди такі підступні, — створіння піднялося.

Здавалося, що воно не відчуває ніякого дискомфорту від висоти або власної ваги. Воно було настільки граційне, що здавалося легше пір’ячка.

— Я… ну… — Едін досі не знав, що йому робити. — Я зробив щось не так?

— Я відчуваю в тобі самоцвіт, — створіння легко, як невагоме, зістрибнуло вниз. — То ти ще один чаклун в цих місцях чи як?

— Я…

Едін дуже розгубився. Ця лисиця була більше за нього. Вона почала обходити його, наче роздивляючись.

— Я ученик Арабелла, він…

— О, співчуваю, — істота зауркотіла, що було схоже на сміх. — Тепер я розумію, чому ти тут голосиш. Чесно кажучи, після розмови із ним я теж іноді хочу покричати.

Едін розсміявся:

— Схоже, ви давно знайомі.

— Я дозволив йому оселитися на своїй території. Чаклуни мені не заважають, я не проти, — істота сіла перед Едіном. — Але Арабелл досить грубий. Навіть не хоче приносити мені подаруночки. А я люблю подаруночки.

— То ти лісовик! — зрозумів Едін.

— Ти тільки зараз це зрозумів? Так, я господар цього лісу. Моє ім’я Піннель.

— Радий знайомству, пане Піннель, я Едін.

— Едін? О, мої шишечки, хто тебе так назвав?

— Арабелл.

— Добре, тепер я точно розумію, чому ти тут галасуєш. Який він все ж таки грубіян.

— А що не так?

— Ну, це те ж саме, що назвати тебе «Літр» або «Кілометр», розумієш? — Піннель помотав мордою. — Навіть люди до такого не додумалися.

— Та я не проти, — той почухав потилицю. — Головне, що він мене годує.

— Тоді нащо тобі кролик?

— Ну… Іноді і я хочу принести більше користі.

— Ти такий смішний, Едіне. В моїх володіннях немає звичайних тварин. Тільки чарівні, але вони під моїм захистом.

Едін здивувався, але зрозумів, що краще не сваритися з господарем лісу:

— Пробачте! Я не хотів нікому погрожувати! Я просто не знав!

— Я не злюся, не треба так лякатися, — спокійно відповів Піннель. — Але якби від цієї людської штуковини постраждала хоча б одна фея, я б тебе вкусив.

— А де закінчується чарівний ліс? Я переставлю пастку.

— Тобі так хочеться впіймати кролика? Тоді відрости собі пазурі. Полювати на здобич дуже весело!

— В мене немає пазурів. Тому використовую ці людські штуки.

— Як прикро. Але я можу тобі допомогти, якщо принесеш мені подаруночок, — Піннель зацікавлено закивав. — Я покажу тобі галявину, де багато кролів.

— Подарунок? А що це? Якесь підношення?

— Здається, ви саме так це і називаєте. Арабелл приносить мені подарунки раз у рік, каже, що більше мені не треба. Але ж так приємно отримувати подарунки просто так!

— Що взагалі я можу подарувати лісовику?

— Що завгодно, — хитренько посміхнувся той, хоча дуже дивно бачити посмішку на зубатій морді. — Головне, щоб воно було тобі небайдуже. Усе ж таки, я лісний дух, в мене немає потреби в мирських речах. Мені потрібні емоції.

Едін задумався. Дуже сильно. Він перебирав, що в нього є, але в нього не було буквально нічого.

— Я навіть не знаю… Я міг би віддати щось, якби воно в мене було…

— Не поспішай. Як тільки в тебе з’явиться така річ, то поклич мене, я почую. А поки що — забери звідси цю штуку. Від неї тхне людиною.

Лісовик легко підскочив на гілля та наче розтворився серед дерев. Едін з поспіхом забрав пастку та побіг із чарівного лісу. Треба було переставити пастку десь поближче до селища людей.