Том 1. Частина 5. Не лізь!

Наступного дня на ринку сталося дещо несподіване. Едін вийшов з-за рогу та наткнувся на Едварда Мореллі, який наче чекав на нього в компанії своїх багатих друзів.

Він одного тільки виду Едварда, Едін знову відчув, як всередині наче щось загорілося.

— То тепер в тебе є зілля? — Едвард самовпевнено посміхнувся. — Покажи мені.

Його друзі почали підходити. Едін раптом зрозумів по одному тільки їхньому вигляді, що нічого доброго вони не зроблять. Едін і так вже завинив через втрату двох флаконів, а тут ще це! Тому план спав на думку дуже швидко.

— Звичайно є! — вигукнув він. — Але не раджу чіпати сумку, якщо не хочете заробити собі бородавок!

Діти зупинилися, а Едвард вигнув брову:

— Яких ще бородавок?

— Було замовлення від однієї жінки, що замовила еліксир для помсти, але флакон розбився. На мене він не діє, бо я чарівник, але ви… Однак, якщо не віриш, то ось, тримай! — він протягнув Едварду сумку. — Тільки потім не звинувачуй мене!

Той позадкував, наче на місці сумки з’явилась багнюка.

— Якось іншим разом… — вирішив тоді Едвард.

— А що ви тут робите? — Едін назад закинув сумку на плече. — Ви у щось граєте? Можна погратися з вами?

Едін був готовий спати в сараї хоч всю неділю, але нарешті потоваришувати хоч з кимось. А якщо це буде Едвард, то можна бути переїхати в той сарай!

Компанія переглянулася, але все вирішував саме Едвард:

— Ну, ми гралися у квача. Але це було дуже нудно, бо я постійно виграю. Можеш побути квачом. Від тебе так і хочеться тікати, ти надто страшний.

Діти посміялися. Едін посміхнувся. Це ж правда, куди подітися?

Але це вперше його запросили погратися! Від радості він навіть не звертав уваги на очевидну образу!

Натомість він залишив сумку біля чийогось двору, біля паркану, а сам пішов гратися. Дуже дивна гра, бо скільки би не минало часу, але квачом однаково залишався саме Едін. Діти тікали від нього, промовляючи образи по типу «якщо він торкнеться, то заразить потворством», але тоді Едін тільки підігравав.

Напевно це було вперше за весь час, коли йому було справді дуже весело.

Але все хороше рано чи пізно закінчується.

Веселощі закінчилися, коли один із хлопців впав на траву та торкнувся сумки біля паркану. Він закричав та почав витиратися, але… Нічого не сталося.

І саме тоді Едвард зрозумів все.

— То там розбився флакон?.. — він повільно повернуся на Едіна.

Едіну захотілось зменшитися до розміру комахи.

Що робити? Брехати далі? Закопувати себе глибше? Або ж сказати все як є? У будь-якому разі, Едвард вже буде злим.

Але ні, не можна здаватися та опускати руки. Тому Едін набрав повітря, впевнено вип’ятив груди та посміявся:

— А ви повірили! Я й не думав, що багатіїв так просто надурити!

Едвард підібгав губи, але, скоріше за все, якби Едін знову збрехав, то було б гірше.

— І нащо ти кажеш неправду?

— А нащо ви хочете розбити зілля?

Така прямолінійність змусила Едварда трохи охолонути. Адже, як видно, Едін з самого початку здогадався, що вони із друзями затіяли, але однаково погодився з ними гратися?

— Схоже, ми дурили один одного, — Едін знову посміявся. — Можете спробувати пошукати там зілля, я не проти. Але нічого не знайдете.

— Тобі зовсім не прикро, коли ми звемо тебе потворою?

— Чому прикро? Я справді негарний, думаєш, я себе не бачив?

— Оце так… Навіть не цікаво… — Едвард зітхнув. — Але коли-небудь ти будеш плакати.

— Я ніколи не плачу!

— Навіть коли тебе б’ють за брехню?

Старші діти почали підходити. Едін оцінив сили дуже швидко: в нього немає шансів проти чотирьох, не враховуючи самого Едварда. Тому він картино склонився:

— Вибачайте, панове, але у вас немає шансів проти моєї швидкості.

Він рвонув, схопив сумку та побіг куди очі дивляться. Четверо багатіїв намагалися його наздогнати, але відстали за декілька хвилин.

Таким чином Едін втік від тумаків. Але йому було весело.

***

— Почнімо перші заняття практичної магії, — сказав Арабелл одного ранку.

Едін, який тільки-но набрав води в відра, здивувався:

— А чому так несподівано? Ти що, подобрішав? Чи недоспав? Чи випив тієї огидної заварки?

— Не дражни мене зранку, — попередив Арабелл. — Навіть не думай, що я подобрішав до тебе. Все ще думаю, що краще вже буханка хліба, ніж ти. Але час іде, а хліба досі нема.

— То сьогодні ти навчиш мене чаклувати? — підхопився Едін.

— Я покажу тобі основи. А саме опануй левітацію. Це дуже допоможе в господарстві, буде економити багато часу. Ти сильний, впораєшся з важкими речами.

Підіймати предмети на відстані виявилось важко, бо треба постійно концентрувати не тільки увагу, а й потоки магії. Потоки магії відчувались зсередини, неначе щось тепле виходило з ключиці до кінчиків пальців.

— З першого разу однаково не впораєшся, — сказав Арабелл. — Будеш потроху практикуватися під час домашніх справ. Але не перегинай палицю. Як відчуєш втому, то припиняй. Я ще не знаю твій ліміт.

— Ні, я зовсім не втомився! — Едін енергійно махнув рукою в сторону порожніх бочок, що в той же час затремтіли. — Ще трохи!

— Як хочеш, а я піду в дім. Не затримуйся, тобі ще треба зварити кашу та помити казан.

— Добре!

Арабелл пішов в дім, а Едін продовжив тренування. Він дійсно не втомлювався, по відчуттям — це те ж саме, що носити воду. Тобто Едін був до такого готовий як фізично, так і морально. І дуже скоро бочка здійнялася вгору, на бурхливу радість Едіна, який почав стрибати на місці та хлопати.

Арабелл відчинив вікно та гаркнув:

— Чого ти галасуєш?

— Дивися! Дивися! — Едін махнув рукою, а бочка знову здійнялася в повітря.

Арабелл здивувався, щиро здивувався. Едін не виглядав втомленим, а ще так швидко почав підіймати предмети… Міг би спочатку зосередитись на чомусь маленькому, але це не в його дусі. Напевно, все завдяки витривалості.

— Швидко впорався, — сказав Арабелл. — Сподіваюсь, кашу звариш так само швидко.

І зачинив вікно.

***

Настав той самий день. Той заповітний день!

В пасці застряг кролик! Здоровий такий кролик! Схоже, він помер від страху або щось на кшталт того, але коли Едін прийшов, він вже лежав без ознак життя.

Як же Едін стрибав від радості! Напевно, білки за кілометри потікали!

Коли Едін узяв кроля за лапи, то відчув себе найщасливішою людиною у світі! Це була його перша здобич! Перша, але не остання!

І Едін знав, що з нею робити. Він знову зарядив пастку, положив в неї різану моркву, а потім попрямував далі лісом. Він орієнтувався на чарівний мох, щоб точно знати, в якому саме лісі знаходиться.

— Пане Піннелє! — погукав Едін. — Пане…

— Я тут, не шуми, дитино, — лісовик шурхнув з-за спини, наче був тут весь цей час. — Що сталося?

— Ви казали, що хочете подарунок! Ось, прийміть мою першу здобич! — радісно сказав Едін та протягнув кролика. —  Я вполював його тільки завдяки вам!

— Мені?.. — Піннель сів та здивовано махнув пухнастим хвостом. — Але я нічого не зробив.

— Вам так тільки здається! Я буду дуже радий поділитися першим успіхом із вами!

Піннель наклонив голову.

Він відчував щирі непідробні емоції: радість, гордість та бажання поділитися. Це дуже дивно, бо, як не глянь, це лише кролик. Для істоти як Піннель, це буквально нічого. Він таких кроликів полює від нудьги. Але чомусь зараз цей подарунок був дуже смачним. Такі емоції… Напевно, тоді Піннель навіть розчулився, коли взяв кролика та проковтнув одним махом.

— Ого… — Едін проморгався. — Оце у вас рот…

— Радий, що тобі сподобалось.

Піннель весело піднявся та струхнув хутро, після чого піднявся на дві лапи і почав змінюватися. Вже через декілька секунд перед Едіном стояв красивий чоловік з довгим волоссям, наче трав’яним, та в довгому одязі, що зливався із землею чарівним чином. На шкірі Піннеля проглядалися зелені лінії, наче справжні ростки, а голову прикрашали величаві роги. Якби Едіна запитали, скільки років цій людині, він би не зміг відповісти — це неможливо, бо було в Піннелі дещо потойбічне, дещо, що неможна описати словами.

— Вау… — прошепотів Едін. — Ти гарний у будь-якому вигляді… А де твій милий хвіст?

Пухнастий хвіст майнув за спиною Піннеля, якому сподобалися компліменти:

— Ти дуже люб’язний, тому можеш полюбуватися.

Піннель був таким високим у людській іпостасі! Едін задирав голову, щоб з ним говорити!

— Мені сподобався твій подарунок, він був дуже щирим! То ж я відведу тебе на галявину, де багато кроликів. Але це далі лісом, якщо заблукаєш, я тобі допоможу.

— Дякую!

Піннель рухався неначе примара, але не моторошна, а казкова, що приковує до себе увагу та надихає. Такі відчуття важко було описати, особливо для дитячого розуму. Едін просто радів, що Піннелю справді сподобався його кролик.

Після того, як Едін відвідав галявину, на якій, по словам Піннеля, є кролики, нова пастка була поставлена. Тепер Едін міг похвалитися перед Арабеллом!

Коли він прийшов додому, Арабелл пив теплий чай від болю. Він здригнувся, коли Едін різко розкрив двері з широкою посмішкою. Чесне слово, Арабелл й гадки не мав, скільки ж в цій дитині енергії.

— Я вполював кролика! — вигукнув Едін.

— І де ж він?

— Подарував пану Піннелю. Йому дуже сподобалося! Я тільки радий поділитися!

— Серйозно?.. — Арабелл вскинув брови. — Ти знаєш, що лісовикам не варто робити подарунки надто часто? Бо якщо їм не сподобається, вони тебе з’їдять.

— А?

— Ти не читав бестіарій.

— Там гарненькі малюнки.

— В цей раз тобі пощастило, але будь обережний. Чарівні істоти ненавидять людей, але можуть обманювати і чаклунів. Краще я візьму хліб, ніж віддам тебе Піннелю.

— Буду знати. Добре, що мене не з’їли. В моїх планах не було бути з’їдиним лісовиком.

— Прочитай бестіарій, якщо хочеш жити в чарівному лісі.

— Та добре! Але кролик! — Едін вперто встав перед Арабеллом, та зайняв позу руки в боки. — Визнай, що ти помилявся! Я вполював кролика!

— І одразу його віддав, — ядуче посміхнувся той. — Дуже мудре рішення.

— Так, але завтра, можливо, принесу ще!

— Добре. Нехай принесеш. Що далі?

— Тобто?

— Треба зняти шкуру та розпатрати живіт. Ти вмієш це робити? Я, особисто, ні. А як захочеш продати його, то без довіри, яка є у мисливців, ніхто не купить м’ясо.

Звучало дуже логічно. Едін задумався, а потім вирішив:

— Мені потрібна нова угода з Доріаном!

— Знову за мої кошти?..

— Однаково ті еліксири ніхто не купує.

— Навіть не думай!

— Ти хочеш кролятину чи ні? Може годі вже єрепенитися?

— Ти як зі мною розмовляєш?.. — похмуро зашипів Арабелл. — Але гаразд, як хочеш вчитися різати тварин, то роби як знаєш! Тільки нікому нічого не віддавати безкоштовно! Це твої проблеми, от і думай сам.

— З тобою каші не звариш…

Але Едін був налаштований дуже серйозно. Хоча до кінця не знав, як саме домовитися к Доріаном без зілля.

Якось буде. Арабелл ще визнає, що помилявся!

Наступного ранку, після того як Едін розніс замовлення, він попрямував до будинку мисливця. Хоча і не знав, як саме просити про допомогу. Зазвичай дорослі завжди просять щось натомість. Гроші, наприклад. Грошей, звичайно, не було.

Едін сів на лаву та почав думати. Чесно кажучи, ідей було дуже мало. Можливо, усе ж таки віддати зілля для запаху, а потім поспати в сараї? Але хтозна, скільки витівок Арабелл буде терпіти і чи врятує туша кролика від тумаків. Можливо, потім збрехати, що зілля десь загубилося? Та ні, Арабелл не повірить, та і брехати йому не хотілося… Є ще варіант піддивитися за Доріаном, коли він одного разу буде різати здобич в своєму сараї. Але це дуже ненадійний план.

— Так і думав, що рано чи пізно ти прийдеш! — раптом Доріан підійшов сам. — Щось ти довго. Невже здобич виявилась настільки невловимою?

Від нього пахло алкоголем. Неприємний запах, що викликав такі ж неприємні спогади із минулого. Але що поробиш? Дорослі такі дорослі.

Едін підвівся з місця:

— Нащо ти мене чекав?

— Це було очевидно! — весело відповів Доріан. — Спіймаєш ти кролика, а що далі? Хіба я не маю рацію?

— Гірко визнавати, але так. Я не подумав про це, — закивав Едін.

— Щоб розділити шкіру від туші треба сильна рука та готовність побачити неприємну частину живих істот. Ти не занадто малий для цього?

— Ні. Але мені немає чим заплатити за уроки.

— Забудь, — той махнув рукою. — Буду я вимагати від дитини гроші! Було б за що!

— Тобто? — сильно здивувався Едін.

— Я покажу тобі просто так. Будемо вважати це продовженням тієї угоди.

— То ти спіймав лисицю?

— І не одну! — Доріан самовдоволено помахав кулаком. — Тому святкую вже не перший день!

— То он куди діваються твої гроші… — зітхнув Едін. — Хіба випивка того варта?

— Ти ще малий, щоб зрозуміти. Іноді, коли не хочеться думати про проблеми, потрібно випити для полегшення.

— Але проблеми нікуди не діваються.

— То ти хочеш, щоб я показав тобі, як правильно патрати кролика чи ні?

— Так. Ходімо! Нумо!

Видовище виявилось не з приємних. Але, тим не менш, бувало і гірше. Колись Едін бачив, як якийсь бандит розрізав кішку та кинув її просто на дорозі. Нащо він це зробив? Едін не знав, але так жахнувся, що ще довго не міг ходити по тій вулиці. Якби не стусани від минулого господаря, то він би так там і не ходив.

А кролик хоча б не мучився. Доріан пояснив, що шкуру зазвичай знімають дуже акуратно, щоб потім перепродати або пошити із неї щось. Але це також важке ремесло, тому поки Едін не набив руку, то доведеться різати аби як. Едін взяв в руки кинджал та спробував зідрати пухнасту шкіру з лапи, але завагався.

— Не жалій його, — сказав тоді Доріан. — Така природа. Або ти, або якийсь хижак. Ти будеш нагодований, це головне.

— Так, але… Мені шкода, справді.

— Ти дуже милий, але якщо хочеш вижити, то вперед. Сам повинен розуміти, що треба дбати про себе самому.

Це була правда. Едін зібрався. Ніхто йому не допоможе, тільки він сам.

І він почав різати.

***

Храм стояв високою будівлею, що була зроблена зсередини із мармуру: білі колони, білі стіни з майже непомітними розписами, біла неначе зуби ліпнина… Здавалося, що храм настільки білий, що виїдає очі. Не дарма Арабелл наказав вдягнути чорний одяг, інакше можна було з’їхати з глузду.

Перед храмом розмістилася галявина с зеленою травою, де найчастіше проводили церемонії та релігійні привітання. Там вони з Арабеллом і зупинилися.

Насправді Арабелл дуже сильно не хотів нікуди йти. Але прийшов лист, який приніс сам вітер просто в руки (Едін стрибав від несподіванки, тому Арабелл пояснив, що це Пиіннель приніс «людську смердючу річ»), де місцевий голова храму просив про допомогу. Напевно, якби не Едін, то Арабелл нікуди б не пішов.

— Ти хіба виконуєш усякі доручення? — запитав тоді Едін. — Я думав ти займаєшся виключно зіллями.

— Раніше виконував, — Арабелл гордовито склав руки на грудях. — Немає нікого краще за мене, звичайно. Але здоров’я… Будемо вважати, що я не завжди хочу братися за усілякі дрібниці. До того ж, у людей, як правило, дуже дурні прохання.

— Але тобі заплатять, якщо ти допоможеш в храмі?

— Так.

— Ну то чого ми стоїмо?..

І ось так вони прийшли до храму, який стояв в центрі. Тобто мав дуже охайний вид, його оточували мощені дороги, а позаду можна було побачити місцеве кладовище, оточене деревами.

— Яке потворне місце… — прошипів Арабелл.

— Не ображай потвор, ми тобі нічого не зробили.

Можливо, Едіну так тільки здалося, але Арабелл тихо посміявся, але чогось відвернувся, наче не хотів цього показати. Едін тільки посміхнувся та засоромився, він хотів би частіше підіймати йому настрій.

В той самий момент із храму по сходам вийшли люди. Арабелл роздратовано зітхнув, коли вони почали підходити, а Едін зрозумів причину пізніше. Коли, власне, зумів їх роздивитися. То була дуже заможна пара: повноватий чоловік в витонченому костюмі та худа леді в пишній сукні.

— Невже це пан Арабелл? — чоловік заговорив з таким тоном, неначе це його присутності потрібно дивуватися, якщо не радіти. — Давно не бачилися! Здається, пройшло вже сто років!

Чоловік з чорнявим волоссям здавався Едіну чимось знайомим, так само як і жінка, яка ввічливо посміхалась, але було в ній щось неприємне, щось нещире.

— За сто років ви б померли, на відміну від мене, — холодно відповів Арабелл. — Не знав, що ви сьогодні будете тут.

— Ви як завжди: дуже непривітна персона! Але я знаю, що насправді ви думаєте інакше! — багатій розвів руками, наче господар положення. — Визнайте, вам подобається Норіс! Багато хто назве моє місто тихим та нудним, але насправді воно миле та затишне! Усе завдяки старанням моїх предків!

«То це батьки Красунчика Едварда! — раптово зрозумів Едін та постарався випрямити спину. — Вони ходять по таких місцях без охоронців? Або свита стоїть за парканом разом із каретою? Я ніколи не бував в храмах, не знаю, чи можна мені сюди взагалі…»

— До речі, пане Арабелле, — продовжував лорд, незважаючи на кислий погляд співрозмовника, — не бажаєте відвідати прийом на наступній неділі? Знаю, ви не любите багатолюдні місця, але я запевняю, прийдуть тільки шановні пани.

Едіну захотілось фиркнути: хіба лорд Мореллі не знає, що витягнути Арабелла з дому майже неможливо?

— Ні, — очікувано відповів Арабелл. — В мене дуже багато справ.

«Справді? — Едін витріщився на нього. — Лежати та читати?»

— Точно, любий, — заговорила пані лагідним голосом. — Ти, мабуть, забув, що пан Арабелл знайшов собі учня.

— А й справді… — лорд подивився на Едіна. Очі його похолоднішали, але вуста продовжували посміхатися. — Ти мене напевно знаєш. Звичайно, знаєш.

«А в нього є ім’я?!»

— Так, пане, — збрехав той. — Хто ж може вас не знати!

— О, який приємний. Сподіваюсь, ти виростеш таким же добрим чаклуном. А зараз вибачте, нам пора вже. І так затримались.

Схоже, йому просто не сподобалась тема та відмова. Але він був би пихатим дурнем, якби прямо розлютив єдиного вправного чарівника в місті. Напевно, це не перший раз, коли Арабелл йому відмовляє. Коли подружжя лордів вийшли за ворота, Едін запитав:

— А як їх звати?

— Гадки не маю.

Едін не зрозумів:

— Тобто?!

— Я не пам’ятаю такі неважливі дрібниці, — той відмахнувся. — Щось я вже набалакався за весь день… Напевно, краще піти додому та попити чаю.

— Ні! Дивися! — Едін показав на сходи біля входу в храм. — Там люди в рясі! Напевно один із них твій замовник!

— Ой, щось спина заболіла…

— Агов, панове! — вже побіг Едін.

Арабелл здригнувся, неначе собака з повідця втекла. Але тепер його точно помітили, доведеться піти за Едіном та працювати.

Едін вже почав розмову зі священниками, а коли Арабелл, похмурий як грозова туча, підійшов, то залишився лише один.

— Не можна вдягати в храм чорний одяг, — невдоволено сказав священник. — І тобі це відомо, чаклун.

Едін раптово прозрів: Арабелл зробив це на зло. І тепер, здається, священник в світлій кремовій рясі з золотими кільцями на тканині, дивився на них як на бандитів. Але, можливо, в нього завжди був такий на диво злий погляд. Хоча чоловік виглядав доволі молодим: круглолиций, з короткою прямо чолкою русявого волосся (таку зачіску носила більша частина храмовників).

— Ой, дуже прикро, — сказав Арабелл, не змінюючи виразу обличчя. — Схоже я знову гніваю ваші фантазії.

Едіну здалося, що ця людина в принципі не вміє розмовляти так, щоб когось не образити. Але, на дике везіння Арабелла, його все ж таки трохи побоювалися, тому терпіли. Священник не виключення: від дуже розізлився, підібгав губи, але відповів рівно:

— Ти не змінюєшся.

Здавалося, зараз тут з’явиться сніг, так схолодніла атмосфера. Тому Едін, розгублено дивлячись то на одного, то на іншого, вліз в розмову:

— Але ми не затримаємося тут надовго, якщо швидко впораємося!

— Чому він говорить без дозволу? — раптом священник подивився на Едіна так, наче побачив таргана в супі. — За це його потрібно вишмагати.

— Як і вчать вас боги, любити одне одного, — іронічно відповів Арабелл. — Едін зі мною. Щось не подобається? Шкода, що мені немає до цього діла.

— Справді? Ти взяв жебрака? Жебраки — це гній на тлі здорового суспільства. Боги не люблять знедолених, тому і карають.

Едін звик і не до такого, тому відповів сам:

— Мене вже покарано!

Арабеллу, здавалося, подобається злити священника, тому він не поспішав закривати рота Едіну.

Священник гидливо фиркнув та відповів:

— Я отець Кларенс. Перший священник храму Великих. Якщо вже зібрався жити в Норісі, то повинен знати, що ми шануємо богів та не терпимо злидні в будь-якому вигляді.

«О сільфи, чого ти до мене причепився?.. — Едіну починало набридати такі розмови. — Неначе я прийшов просити милостиню до самих богів…»

— Якщо я правильно пам’ятаю, — заговорив Арабелл, — то храм насторожено відноситься до чаклунства. Твій лист посеред білого дня був надто неочікуваним.

— Я поклав його біля входу в чарівний ліс. Знав, що там точно живе нечиста сила, — відповів отець Кларенс. — І я мав рацію, оскільки листа ти усе ж таки отримав.

— Піннелю би сподобалась така кличка.

— З тобою складно зв’язатися. Чим далі, тим рідше виходиш в люди.

— Наступного разу шукай його, — і показав на Едіна. — Він зазвичай часто бігає по селу, йому це подобається.

Едін закивав, відчуваючи себе важливою частиною якоїсь угоди.

— Добре, так справді буде зручніше, — Кларенс досі виглядав невдоволеним. — Я б не хотів кликати чаклунів на допомогу, але не маю іншого вибору. Справа в тому, що, схоже, на цвинтарі поселилася нечиста сила.

— Як це так? А як же боги та їх захист?

— Твоя недолуга іронія викликає лише гнів. Але я не можу тебе прогнати, як би не хотів. Ходімо, розповім по дорозі.

Отець Кларенс провів їх стежкою до дуже старою кам’яної арки, що вела на цвинтар через невеличкий сад. Тут було досить тихо, навіть не зустрічались інші храмовники, хоча вони зазвичай більшу частину життя тільки й роблять, що працюють на благоустрій святої території.

— Все почалося день місяць назад, але ми не звернули увагу. Спочатку з’являлась тінь вночі, — почав розповідь отець Кларенс. — Доглядач цвинтаря стверджував, що постійно бачить, наче за ним хтось ходить та ховається в тіні. Ми думали це діти або безхатько. Тому деякий час тут ходили гвардійці самого лорда. Але вони також почали розповідати про тінь, що гуляє серед могил.

Едін так заслухався, що трохи відстав. Він ніколи не стикався з такими ситуаціями! Звичайно, чув усілякі жахастики, але ж це було щось зовсім інше!

— Це досі може бути безхатько, — скептично відповів Арабелл. — Наче у людей є дивний ритуал: приносити їжу на могили. Як не крути, це дуже дивно та непрактично. Хтось міг сплутати цвинтар з обіднім столом.

Едін посміявся, йому теж так здавалося, однак Кларенс не змінював настрою:

— Ми теж думали, що це витівки звичайної людини. Тінь приходила кожного дня і, як казали очевидці, ставала більшою. Зараз, як бачите, ніхто не хоче навіть підходити до цвинтаря. Справа у тому, що в останнє чергування щось напало на доглядача та мало не відірвало йому руку. Він залишився живий, стверджує, що це була та сама тінь. Вона виросла. Значно виросла. Та кинулася прямо на нього бідолашного. І ні, це не собака або що. На землі не було жодних слідів, окрім самого опору.

Арабелл замислився, а Едіну стало моторошно. Якщо тінь ледь не покалічила дорослого, то що зробить з дитиною? Але чомусь при світлі дня було зовсім не страшно.

— Але тінь з’являється лише вночі? — нарешті спитав він.

— Так, але я не впевнений. Зараз ми закрили відвідування цвинтаря, але люди не будуть слухатися довго. Сподіваюся, ви все тут оглянете та проженете цю нечисть. І так, звичайно, я заплачу за послугу.

— Скільки? — вліз Едін.

Кларенсу не хотілося відповідати саме йому, але Арабелл думав над чимось своїм, тому довелося:

— Сто кронів.

— Ви ж казали, що проти жебраків, то чому не даєте нормальну оплату? Думаєте, за ці копійки пан Арабелл погодиться щось робити? Та за одну тільки дорогу сюди він вже потребує оплати.

— Сто п’ятдесят.

— За ці гроші ми можемо прогнати нечисть, але вона повернеться знову.

— Двісті.

— Повернеться через день.

— То яка ж твоя ціна? — вже розізлився отець Кларенс. — Яке нечуване нахабство! Тобі повинно бути соромно!

— Мені дуже соромно, але заплатіть триста п’ятдесят кронів, — вперто відповів Едін. — Або ви хочте зекономити на такій важливій справі? Невже боги не образяться за таку недбалість?

Той цикнув, але відповісти на це було нічим. Тому погодився, хоча й залишився злим… Але ж він і був таким із самого початку, хіба ні?

— Якщо вам вдасться прогнати нечисть за один день, то гаразд. Я заплачу триста п’ятдесят кронів. Можете поки що піти оглянути цвинтар. Я не піду, навіть не мрійте.

Отець Кларенс покинув їх біля самого входу. Насправді цвинтар мало чим відрізнявся від інших, хіба що в ньому можна було побачити голови понурих склепів невідомої давнини. Інші ж могили були дуже звичайні: кам’яні круглі надгробки чергували зі статуями. Чим заможніша була людина за життя, тим більше виділявся її надгробок.

Але в цілому — нічого. Звичайне місце поховань.

— То що це може бути? — запитав Едін. — У тебе ж вже є ідеї, чи не так?

— Не переймайся, це дріб’язкова справа, — сказав Арабелл, який тільки зараз відійшов від глибоких роздумів. — Зараз поставлю декілька пугачів та й все. Коли стемніє, то будь-який дух їх злякається.

— Що таке пугачі?

— Це поєднання сигілів, яке утворює діру для потоку енргії, яку ми зазвичай не бачимо, але ці пастки дуже лякають духів та привидів, бо ослабляють їх.

Арабел присів до однієї могили, провів по ней пальцями, намалювавши декілька сигілів, що одразу засвітилися.

— Коли малюєш сигіл для протидії чужої енергії, то потрібно фокусуватися на потоці з негативної магії, — пояснив він. — Привиди, духи і таке інше — це не зовсім те, що уявляють люди. Після смерті всі ми помираємо, але можемо залишити щось неприємне. Погану енергію, яка з часом накопичується та викликає щось типу аномалії. Але це не людина з того світу або що. Ні, це просто утворення, на яке наліпилось забагато негативної енергії. Прислухайся до власних почуттів. Пам’ятай, тіло чарівника зазвичай пропускає магію, а магія — це непереривний потік. Твоє тіло знає краще за розум, що відбувається.

Едін захоплено слухав. Насправді він не відчував нічого такого. Звичайне місце, навіть не моторошне, бо за ним доглядають. Але він не хотів показатися дурником, тому не став визнавати цього.

Арабелл дозволив йому намалювати один останній сигіл. Вийшло непогано, круг засвітився — отже спрацював.

— От і все, — сказав Арабелл. — За ніч накопичення енергії рознесе по цим сигілам. Тому повернемося зранку.

— А… Вчителю…

— Що? — Арабелл вже почав діставати зоряний пил, щоб скоріше побігти додому.

— А боги існують?

— Ні, — категорично відповів той. — Чарівники існують. Є магія, от і все. Релігія створена для маніпуляцію людьми, монархії це дуже вигідно. Немає ніяких богів, привидів або демонів. Є тільки магічні істоти, яких люди не розуміють, тому часто інтерпретують на свій лад.

— Я так і думав, — закивав Едін. — Якби боги дійсно існували, то в світі не було б так багато страждань. Це ж дуже тупо: створити людей для страждання та споглядати на це роками!

— Більше того, храми приносять гроші. Віриш в бога — плати. Не можеш? Ну, тоді ти не приймаєшся храмом. Дуже цікава логіка, люди бовдури.

— Тобі не обов’язково завжди казати неприємні речі людям.

— Це зветься правдою.

— Людям це не подобається.

— Бо вони бовдури.

Едін зітхнув, бо в деяких справах Арабелл дуже непробивний.

— Зажди, то це все?.. — «прокинувся» Едін. — Тобто в нас ще є вільний день?

— В тебе знову якісь божевільні плани чи що?

— Якщо в мене є час, то звичайно!

— Можеш погуляти, але щоб прийшов до вечері. Потрібно буде зварити курячого супу, а кістки перетерти на майбутні зілля.

— Я не затримаюсь.

— Тоді гуляй.

Арабелл зник в зоряному пилі, а Едін побіг з цвинтаря. Він хотів забігти до Доріана та продовжити навчання. Арабелл не знав, що Едін вчиться різати м’ясо, бо це повинен був бути сюрприз.

Але сюрприз чекав на Едіна біля виходу із храму. У вигляді Красеня Едварда та його компанії заможних діточок. Едін від раптової зустрічі невдало затормозив та ледве не впав.

— То ти й справді тут, — сказав Едвард. — Батьки поїхали, а я вирішив трохи погуляти.

Уроки у Доріана, бувайте!

— А можна з вами? — очі Едіна загорілися.

— Звісно, я для цього тебе й чекав, — Едвард махнув рукою з тим самим самовдоволеним жестом, що й його батько. — Пограємо в квача біля пекарні.

Едін дув щасливий! Невже його нарешті прийняли в компанію?

І хоча квачом знову був саме Едін, і знову діти називали його потворним страшком, це було весело. Вони з хлопцями бігали вулицями, іноді чіпляючи прохожих та ледь не збиваючи стареньких дам, немов грайливі цуценята. Один раз господар пекарні вискочив та почав розганяти їх мітлою, щоб не заважали покупцям, і стало ще веселіше.

Але небо скоро почало червоніти — сонце сідало. Едін прикинув, скільки часу займе дорога, та зупинився.

— Мені вже пора, — сказав він.

— Он як… — Едвард, здавалося, засмутився. — Ти взагалі ніяк не можеш не послухатися свого вчителя?

— Тобто? — здивувався Едін. — Якщо я не зварю супу, то буду спати в сараї.

— Ні, в нас інші плани. Батьки не знають. Ніхто не знає, — Едвард трохи наклонився.

Як же від нього смачно пахло! Який же від був гарний! Щоки Едіна почали горіти, коли той прошепотів:

— Це змагання на хоробрість.

Едін так задивився, що не одразу спитав:

— Це що?

— Сьогодні вночі, коли всі спатимуть, ми проберемося на кладовище. Подивимося, хто з нас найсміливіший та не злякається того привида!

— Але це не… — Едін засумнівався. — Ми з вчителем…

— А? То ти злякався? — Едвард почав глузувати, а його компанія підхопила:

— Курка! Труслива курка!

— Налякане курча!

Едін просто не міг цього витримати!

— Добре! — рикнув він рішуче. — О котрій збираємося і де саме?

— Біля самого входу. Дорослі нажахані привидом, тому нас ніхто не побачить, — відповів Едвард. — Привидів не буває, мені тато так сказав. Священники просто хочуть більше грошей. Але ми подивимося, хто з нас курча. Коли на годиннику буде північ, зберемося біля входу.