Том 1. Частина 7. Добрий вечір

Едін провів у лісі майже весь день. Він ходив за пухнастим зеленим хвостом, що грайливо ховався серед дерев. Було весело ганятися за Піннелєм. По дорозі попадалися рослини, які потрібні для зілля, тому, можна сказати, збиранню трав не заважала гра в доганялки.

Але раптом Едін зупинився, побачивши дещо на дереві!

Це був дуже гарний гриб: білий із подвійним синім капелюшком перламутрового відтінку.

— Ти аж рота роззявив, — сказав Піннель, що підійшов ближче. — Чому не біжиш за мною?

— Ц-це що?.. — прошепотів Едін з очима, що немов світилися.

— Гриб наче. Не пам’ятаю, яка там назва. То Арабелл розумний, я просто гарний та милий. Тобі треба гриб?

— Треба! — Едін обережно зірвав знахідку. — Я такий бачу вперше!

— Справді? Їх тут багацько росте.

— Саме таких? Де?

— А що, вони різні? Я погано розрізняю кольори.

— Точно, ти ж наче як тварина…

— Сам ти тварина. Я лісовик.

— То був комплімент.

Гриб був таким гарним та гладеньким на дотик, що Едіну здавалося, наче він знайшов скарб серед лісу.

Йому так сподобався гриб! Хотілося показати його усім на світі! Але з’явилася ідея краще.

Едін спеціально дочекався, коли піде на ринок, взяв з собою свій скарб та почав шукати дітей. На ринку їх не знайшлося, тому він розніс замовлення по людям та побіг до центру. Байдуже, що він пропустить робочий день, є справа важливіше!

Едін знайшов потрібних дітей недалеко від головного храму. Де вони всі гралися в минулий раз. Де його кинули. Але Едін вже не ображався! Адже що вони могли зробити? І взагалі, то неважливо!

Важливо те, що серед дітей був Едвард, який здивовано подивився прямо на нього.

— То ти живий, — сказав він. — Ну, і добре. Я так і подумав, бо в храмі вже ніхто не каже за привида.

Діти довкола спохмурніли:

— То був не привид…

«Невже він думав про мене?! — Едін, здавалося, знову почав жити. — То йому було не однаково! Це точно знак!»

— Вчитель вже прогнав потвору! — трохи нервово сказав Едін. — Але це не важливо! Я хотів зробити тобі подарунок!

Едвард знову здивувався, щиро. Не встиг він спитати, що взагалі може подарувати така нікчема, як Едін простяг йому гриб.

Едвард намагався посміхатися, але огида проступила на обличчі дуже вперто:

— Чому він синій?!

— Я не знаю, він із чарівного лісу, я знайш…

— Яка гидота! — Едвард відступив. — Він мабуть отруйний!

— Ні! Я ж не…

— Як ти смієш приносити своєму лордові гриби та називати це подарунками?! Я що, по-твоєму, так мало коштую? — Едвард манірно поправив зачіску. — Смарагди, діаманти… Може шуба із шерсті сніжного дракона. Та хоча б щось цінне.

Діти почали глузливо сміятися. Едін був впертий як ніколи:

— Ти просто не бачиш, який це гарний гриб! Він мені подобається більше за діаманти! Тому бери!

— Я не буду брати це в руки!

— Бери, я сказав! Не можна відмовлятися від подарунків!

— Чого ти причепився до мене?! Викинь це!

— Бери та радій!

— Ти мені ще й вказуєш?!

— Так, якщо сам не розумієш!

— Відчепися від мене, страшко!

Едвард відступив до інших дітей, які поспішили встати перед ним живою стіною. Один із них вибив з рук Едіна гриб із криком:

— Забирайся! Ніхто не хоче з тобою дружити!

— Так! — підтримав інший. — Ми просто хотіли, щоб ти злякався та й все!

— Не можна приносити лордові гриби!

— Як безглуздо!

Едін відчував себе розбитим, але…

Сам не помітив, як його кулак влетів прямо по обличчю хлопця, який посмів вибити гриб.

Це не йому! Як він сміє викидати те, що так подобається Едіну!

— Він мене вдарив! — заверещав хлопець.

Розлючений Едін випрямився:

— Я всіх вб’ю, хто буде ображати гриб.

І вигляд в нього був на диво серйозний. Кулаки обійняло полум’ям. Справжнім.

Діти, навіть найсміліші, зойкнули та почали відходити. Едвард залишився на місці, бо почав злитися у відповідь. Він не міг ні залякати Едіна, ні наказувати йому. До того ж, може Едін і м’який, але володіє магією — а батько попереджав, що з чаклунами краще не сваритися.

— Ніхто не чіпає твій дорогоцінний гриб! — зашипів Едвард. — Забирай його та йди!

— Невже ти не бачиш, який він гарний? — Едін трохи заспокоївся, але досі був готовий відстоювати честь.

— Гарний тут тільки я. Навіть не порівнюй це, — він демонстративно посміхнувся, — і дурний гриб.

— Він не дурний! — знов гаркнув Едін.

— Добре. Не дурний, — Едвард вирішив поступитися. — Але я не хочу з тобою гратися.

— Ти мене злякався? — Едін махнув руками, щоб загасити вогонь, бо почав розуміти, що це справді виглядає не дуже. — Пробач, якщо так…

Едварду наче дали під дих. Злякався! Та щоб він злякався! Щоб сам Едвард злякався якогось там безхатька!

— Ні, твій подарунок мене образив! — зашипів він натомість. — Яка бридота! Якщо тобі таке подобається, то це жахливо! В тебе немає смаку! То ж не лізь до мене з дурницями!

Розвернувся та пішов широкими кроками. За ним побігли інші діти, один досі тримався за щелепу.

Едін залишився сам. Він понуро підняв свій гриб та тяжко зітхнув.

«Негарним людям подобаються негарні речі, напевно це про мене…»

Та пішов додому.

Вдома було багато роботи: приготувати тушковану капусту, прибрати на столі після Арабелла, відкласти білизну для прання на завтра, почистити сажу біля каміну… Хоч і було чим зайнятися, Едін не міг викинути з голови реакцію друзів.

Чому людям не подобається те, що подобається йому? Невже це з ним щось не так?

Едін сів біля каміну, дістав гриб та задумливо покрутив в руках. Капелюшок переливався при світлі вогнища. Чарівно.

— Що сидиш? — увійшов Арабелл, поставивши біля входу корзину з овочами. — Не думав, що ти вмієш спокійно сидіти.

— А… — відволікся той. — Я просто…

— О, це лазуритова королева в тебе?

— Га?

— Гриб. Зветься лазуритова королева, — Арабелл зняв дорожню мантію та підійшов ближче. — Рідко можна знайти влітку. Тобі пощастило.

— Він отруйний?

— Ні. З нього можна варити смачні солодкі страви.

— Справді? — Едін підхопився на ноги. — Давай приготуємо щось!

— Не шкода? Дуже гарний гриб.

Едін витріщився на нього такими блискучими очима, що Арабеллу стало ніяково.

— Що?.. — не зрозумів той. — Хочеш їсти, то вари його, я не проти. На страву одного гриба не вистачить, але можна просто зварити. Діти люблять солодощі, тобі сподобається.

— Ти вважаєш цей гриб гарним? — Едін, здавалося, почав труситися.

— Звичайно. Колись я спеціально ходив та шукав гарні гриби. А що не так?

— Ні! Все так! — Едін почав широко посміхатися. — Я зварю тобі гриб!

— Мені? Я не люблю солодке.

— Але ж…

— Слухай, — Арабелл посерйознішав, — не треба віддавати все, що тобі подобається. Залиш щось і для себе.

Едін не міг збагнути, як це. Не віддавати. Тобто залишити для себе? Мати щось своє? За все життя він нічого не мав. Навіть його життя належало господарям. І думка про те, що він може щось собі залишити… А хіба це не крадіжка? Ні, бо Арабелл сам віддає гриб. То що тоді?.. Тоді можна зварити та з’їсти його?.. І ніхто не буде бити за це?..

Арабелл бачив вагання в очах Едіна і не до кінця розумів, що саме його так приголомшило. Здогадувався, але…

— Звари вже собі цей гриб та не стій тут як стовп. В нас завтра багато справ. Скоро осінь, треба починати готуватися.

— Так! — радісно кивнув Едін.

***

І дійсно. Зайнятися було чим. Арабелл повів Едіна до частини річки, яка протікала через чарівний ліс. Річка була відділена від сосен гладеньким камінням, на якому іноді росли дивні кучеряві травинки, схожі на хробаків. Саме тут можна було випрати одяг та білизну, який вони взяли із собою.

Едін подивився, як Арабелл закотив рукава та повторив за ним. Саме з таким байдужим виразом обличчя. Чомусь йому здалося це дотепним.

— Отже, — Арабелл махнув пальцями, — концентруємося на декількох речах.

— А?..

— Білизна та її рух. Що? Ти думав я буду займатися цим сам? Я схожий на бовдура?

Едін і справді забув про магію. Вірніше буде сказати, він не подумав, що прати можна ось так: махаючи руками, щоб білизна сама крутилась-вертілась у воді разом із шматком мила.

— Це нескладно, — сказав Арабелл. — Просто треба постійно думати про рух.

— Це так неймовірно!

— Це звичайне заклинання…

— То ти можеш підняти рибу з води? І таким чином рибалити?

— Так, — він демонстративно клацнув пальцями, а із води сама по собі піднялась риба в кількості трьох штук. — Але це не так просто. Якщо ти не бачиш, що підіймати, то не зможеш цього зробити…

— Риба! Давай її сюди! Я її посмажу!

— Та забирай…

Здавалося, Едін радів як дитина, що отримала подарунок на свято. Риба скакала на каменях, шукаючи воду, але Едін вперто повертав їх на місця раз за разом. Він перейняв заклинання прання у Арабелла, який сів відпочити біля неспокійної риби.

Було схоже, що він встиг втомитися, але Едін про це не сказав. Він просто дуже сильно старався впоратися самому. Так старався, що білизна в воді крутилася з такою швидкістю, що створила вир.

— Оце енергії… — прошепотів Арабелл, але вирішив, що най буде. — До речі, Едіне… Ця риба навела мене на думку. Чому ти захотів ловити кролів в пастки, а не рибу? Як не крути, це простіше. Потрібно просто спокійно сидіти на місці та чекати, коли клюне.

— Тому що треба спокійно сидіти на місці та чекати, коли клюне, — відповів той. — Я не можу довго нічого не робити. Мене починає розривати зсередини.

— Шило просто в одному місці.

— І я не помітив, щоб ти сильно любив саме рибу. Рибний суп ти не любиш, смажену рибу тільки з приправами, а якщо там кістки, то починаєш вередувати… Твої забаганки не дуже економні.

— Ти хочеш мене нагодувати або поїсти самому?

— Я їм будь-що, — Едін знизав плечами. — Тому хочу, щоб їв і ти.

— Добре, підкупив. Як справи з кролями?

— Я впіймав декілька! — Едін від радості різко повернувся. — Одного вкрала лисиця з пастки, залишивши там один хвіст, а іншого я намагався обробити сам!

— Намагався?

— Вийшло не дуже, мене знудило. На кроля.

— Чим ти займаєшся…

— Але наступний кріль буде мій! — гаряче пообіцяв Едін. — Дуже смачний!

«Він забалакався, а білизна продовжує пратися… — подумки підмітив Арабелл. — Тобто навіть зараз не відволікається… Добре, треба визнати, він справді вчиться. І не здається, не відступає від цієї затії з пасткою… Що ж, я сам дав йому на це право. Який же упертюх!»

Едін продовжував щось говорити. Почав з кроля, закінчив розповіддю про здоровезного жука, якого вони з Пеннелєм знайшли серед трави. Дуже цікава інформація.

Вже чисту білизну вони залишили сохнути на нитці, яку прив’язали між деревами. Арабелл сказав, що можна застосувати магію та змусити її висохнути швидко, але під сонцем краще: буде гарно пахнути. Далі в них ще була робота. Потрібно було забити дірки в сараї та підлатати дах. Звичайно, в цей раз також допомагала магія, Едін вчився новим заклинанням із такою завзятістю, що можна було тільки позаздрити.

Сіно залишилося на другому поверсі, а перший залишався пустим.

— А що тут буде? — запитав Едін.

— Буду потрохи готувати дрова на зиму.

— Теж магією?

— Ні, на більше мене вже не вистачить. Але не дивися так! Я буду злитися через твій жаль! — Арабелл помотав головою. — Навіть якби я не втомився, однаково! Мені потрібно підтримувати тіло у формі! Тому буду самостійно колоти дрова. Піннель пообіцяв принести сюди декілька впавших від вітру дерев.

— А він сильний…

— Так, але не дуже любе працювати. Тому приготуй йому рибу теж. Щоб не скиглив.

Едін посміхнувся. Арабелл хотів погодувати Піннеля, але так, щоб не показати, що він піклується. Це навіть мило.

Тому Едін пішов смажити рибу. Дуже зручно використовувати магію в побуті: він зменшував або збільшував вогонь на печі, тому готування їжі займало не так багато часу, як зазвичай. Едін наче й займався справами весь день, але був дуже радий, що провів його з Арабеллом не як тягар.

Три рибини були готові. Одна звичайна, інша в приправі, а третя набита пахучою травою, яку їсть Піннель. Едін був задоволений собою! Він вискочив на вулицю, щоб запросити всіх до столу, аж тут раптом побачив це!

Міцні руки. Дуже міцні. Сорочка від поту прилягла до тіла: до дужого силуету з великими грудьми.

— Ти хто?

Арабелл повернувся до нього, витираючи піт з лоба мантією, яку якраз зняв. Без мантії він тепер здавався дуже сильним чоловіком… І Едін дивився на нього, відчуваючи якесь зовсім нове хвилювання. Він ще ніколи не бачив Арабелла без мішкуватого довгого одягу. А зараз навіть волосся було зібране в хвіст.

— Дуже смішно, — фиркнув Арабелл, відставляючи сокиру. — Чого ти так на мене дивишся?

— Ти не виглядаєш хворим.

— Дякую. Напевно.

— І в тебе дуже дивне… тіло…

— Вже не дякую.

— Ні! Я не про те! Просто ти зазвичай в мантії!

— І ти так сильно здивувався через це? — Арабелл тільки знизав плечима. — Вгамуйся, це я і ніхто інший.

Але Едін не знав, що саме його так сильно збентежило. Він хотів дивитися більше. Наче вперше в житті бачив гарне людське тіло. Можливо так воно й було. Але чомусь всередині… Дивне відчуття…

— Вже темніє, — нарешті заговорив Едін. — Поклич Піннеля та будемо їсти!

— Я тут, — обізвався сам Піннель, який байдикував на даху будинку. — Дуже втомився.

Арабелл закотив очі — приніс декілька дерев і лежить весь день! — але промовчав.

Щоб потрапити у будинок Піннель прийняв людську форму. Але навіть так був завеликий. Едін дивився на велетня, який був вище навіть за вчителя в два рази, і думав, що робити. Але то марно. Піннель вигнувся в спині та зменшився, позіхаючи. Його пишні роги вросли в голову, залишивши тільки звірячі вуха.

— Чую там рибу, — сказав він, пройшовши в дім. — Дай мені рибу.

— Твоя зліва! — побіг за ним Едін.

— Я не розумію де ліво.

— Твоя з травою.

— О, це моя улюблена! Ти зірвав її для мене?

Арабелл дивився на них, миючи руки у відрі. Чомусь цей теплий літній вечір здався йому дуже затишним.

***

— З приходом осені приближається свято врожаю. Його особливо люблять селяни. Буде гучна гулянка та багато п’яних чоловіків на вулиці, — Арабелл складував речі та білизну в на диво акуратно. — Тому немає сенсу ходити на ринок.

— Свято?.. — Едін як раз підмітав в хаті та зупинився в роздумах. — Не дуже розумію, що це… Начебто на святах всі дорослі тільки те й роблять, що багато п’ють?

— Ні. Зовсім ні.

— Тоді я не знаю, що це.

Арабеллу здалося, що йому шкода дитину, яка не знає, що таке свято, але він швидко відкинув ці думки. Не до сентиментальностей.

— Я не святкую нічого, — сказав тоді він. — І алкоголь не дуже переношу.

— Тобі стає погано?

— Ні, я стаю трохи злим.

— Ти і так завжди злий.

— Ще зліше.

«Ну, всі дорослі злі, — пронеслося в голові Едіна. — А після того, як вони починають пити цю смердючу воду… Арабелл хоча б чесно визнає, що це шкідливо…»

— Я це все до чого, — Арабелл закінчив розкладати речі по місцям. — Можливо буде краще, якщо один день ми трохи відпочинимо. Усі термінові справи зроблені, то ж можна перечекати свято.

— Відпочити?.. Ти будеш вдома весь день?

— Так. Буду лежати та читати книжки.

— А мені що робити?

— Залиш на свій розсуд. Тільки не ходи до людей.

Едін не міг уявити собі день, коли він взагалі нічого не буде робити. Ні, звісно! Він однаково прокинеться дуже рано, принесе свіжої води, приготує щось поїсти або розігріє залишки з вечора, ще треба перевірити город та може повиривати бур’яни. До того ж, в нього ще є незакінчені вправи по малюванню сигілів. Як не крути, але відпочинок нічим не відрізнявся від звичайного дня.

Едін вийшов на вулицю, щоб змісти пісок із хати, і саме тоді побачив, як на зустріч летить конверт. Наче підхоплений вітром, але прямував точно до хатинки. Едін підстрибнув, щоб схопити його, навіть мітлу впустив. Тепер, коли він навчився читати, конверт здавався йому цікавинкою. До того ж, а чому на ньому дуже красивий герб?

Едін розкрив конверт та дістав невеличкий лист. Лист зі скаргою. Чим далі він читав, тим сильніше розкривались його очі. Заможні батьки хлопця, якого Едін імпульсивно вдарив, написали Арабеллу скаргу. Холодний піт пройшовся по спині Едіна.

Оце так новина! Арабелл буде розгніваний! Який там відпочинок!

Едін боявся зізнатися Арабеллу. Так сильно, що сам не помітив, як почав в голос скиглити. Нарешті у вчителя був гарний настрій, а тут таке! А тут цей дурний лист!

«Ні! Я не можу викинути його, це буде неправильно! — Едін почав думати. — Арабелл однаково дізнається! Буде ще гірше! То ж… Або я сам віддам йому та прийму покарання, або… Так, варіантів більше нема. Але можливо я буду дуже слухняний, тому вчитель не буде дуже гніватися? Тому можна віддати йому листа ввечері, коли він буде в доброму гуморі…»

Так і вирішив.

Едін сховав лист під сорочку, а потім поспішив, щоб встигнути рознести замовлення та повернутися трохи раніше. Арабелл здивувався раптовості, але вже звик, що у Едіна іноді бувають приливи енергії. Настільки, що Едін повернувся дуже рано, наче бігав без зупинки. І одразу почав мити пусті склянки, навіть не випив води.

Арабелл дивився на це і не розумів, яка муха його вкусила. Але добре. Не заважає — вже гарно. Нехай дитина бігає.

Едін піднявся на гору, витягнув дерев’яну ванну та вимив її. Тепер, коли він навчився підіймати речі силою магії, носити воду на другий поверх було не важко. Едін приготував теплу ванну з бульбашками.

Арабелл, який не збирався сьогодні ніжитися, підняв брови, коли Едін запросив його митися.

— Я вчора приймав ванну, — сказав він. — Сьогодні хотів швидко помитися та лягти спати.

— Немає нічого краще ванни! — наполягав Едін. — Я допоможу висушити волосся!

— Не треба. Ти що, вже набрав воду?

— І добавив бульбашок, — кивнув він.

— О сільфи… Схоже в мене тепер немає вибору. Не переводити ж гель.

— Саме так! Не поспішай, я приготую постіль та твій чай!

— Ти хочеш поскоріше вкласти мене спати чи що?

— Йди до ванни! — Едін почав товкати його в спину. — А то вода охолоне!

— Та йду, йду…

Арабелл заліз на другий поверх та зачинив за собою люк. Едін одразу зірвався з місця, щоб прикликати сильне вогнище в пічці. Він хотів встигнути приготувати чай та смаколики. До чаю у них було печиво, яке Едін притягнув з пекарні за дарма.

Едін приготував стіл: навіть накрив стілець ковдрою, щоб Арабеллу було тепло після ванни. Треба було поспішати, поки сонце не сіло. Едін запалив свічки для освітлення, а потім поліз по сходам, гучно вибив люк та покликав:

— Пора їсти смаколики!

Арабелл від несподіванки здригнувся та ледве встиг сховатися за мантією:

— Чому ти вриваєшся?!

— А чому ти прикриваєшся як панянка?

— Зараз спущуся, вийди!

Едіну здалася дивним така поведінка, але він слухняно пішов. Вони обоє чоловіки, то чого соромитися? Хоча, може Арабелл не соромиться, а щось ховає? Це б пояснило, чому він носить мішкуватий одяг…

На щастя Арабелл справді скоро спустився, заплітаючи волосся в неохайну гульку. Він вже вдягнув спальну довгу сорочку, яка закривала його тіло від шиї до щиколоток — і Едін раптом почав помічати ці дивні спроби щось сховати.

— Ти накрив стіл?.. — Арабелл спохмурнів. — Що ти накоїв?

Едін аж заїкнувся.

— Я-як ти здогадався?!

Арабелл втомлено зітхнув. Що сказати, ця дитяча безпосередність надто передбачувана. Він сів на стілець з ковдрою, жестом запросивши Едіна напроти. Той виглядав так, наче потрапив під дощ та протягнув листа.

Прочитавши його, Арабелл вигнув брову:

— Ну… І все?

— Тобто «і все»?

— Наче мені не байдуже на якихось там дітей.

— Але це від заможної родини…

— Яка мені різниця. Вони не наважаться прийти сюди. Можна сказати, цей лист просто формальність.

— Га?..

— Ти серйозно думав, що я буду сваритися через якусь там бійку? Хто виграв?

— Схоже, що я, бо він так і не дав здачі…

— То нехай йдуть до біса, — Арабелл підніс листа до свічки та підпалив його. — Ненавиджу, коли мене турбують через дрібниці.

Едін дурнувато покліпав очима. Він щиро вважав, що Арабелл буде дуже злий, але…

— То в сараї спати не доведеться?

— Ну, як хочеш, то йди.

— Не хочу.

— Ти так не хотів в сарай, що вирішив мене задобрити? — Арабелл почав сміятися.

Едіну теж стало смішно.

— Одна заможна дитина переживе бійку, — махнув рукою Арабелл. — Але є все ж таки одне діло, де ти нашкодив.

— Та де?! Я ж старався цілий день!

— Ти відкрив лист та прочитав його.

— І?

— Ти не знаєш, що не можна читати чужі листи?

— Справді? — Едін був щиро здивований. — Вибач. Я не знав, бо раніше не вмів читати взагалі.

— Не страшно. На перший раз пробачаю, тобі пощастило. Але в інші рази просто неси все мені.

— Добре.

Арабелл дійсно не хотів поганити вечір, тому вирішив пробачити. Тим паче Едін справді не знав, та і хто б його навчив звичайним манерам? Тому вони випили чаю з печивом та пішли спати.