Том 1. Частина 9. Нервовий зрив

Через декілька днів Арабеллу стало краще. І Едіну також. Він встиг дуже себе накрутити.

Але наче все повернулося в норму. Арабелл навіть зібрався разом із Едіном на ринок. В цей раз щоб скупитися, бо погода псувалася з кожним днем, ставало дедалі холодніше. Тепер треба було думати наперед, особливо це стосувалося їжі.

— Взимку снігу дуже багато, — сказав Арабелл, коли вони йшли повз лавки. — Норіс знаходиться в доволі холодному регіоні.

— Багато снігу?.. — Едін напряг уяву. — Там, де я жив раніше, теж був сніг, але я наче нормально ходив…

— Ходити кожен день на ринок буде важко.

— Я впораюсь!

— Ні, це…

— Я впораюсь! — Едін був дуже рішучий. — От побачиш! В тебе однаково не вистачить терпіння сидіти зі мною цілими днями!

— Сам побачиш, — фиркнув той. — Давай не будем загадувати. Поки що сконцентруємося на їжі. Відтепер купуємо на декілька днів вперед. Бажано економити.

— Ти вмієш економити?..

— Ні.

— Яка чесність…

— Але я буду старатися. Єдине на чому я не можу економити, так це магія. Потрібні нові склянки, зоряний пил та ще щитки для казана… Хоча не можна економити і на їжі, без вітамінів ти будеш хворіти…

«Одну хвилинку! — жахнувся Едін. — Тобто він міг би економити на їжі, але купує її заради мене?!»

Едін зупинився, а здивований Арабелл повернувся.

— Що таке?

— Ти надто сильно піклуєшся про мене, — прямо сказав Едін. — І це тебе тягне вниз. Годі думати про мене як про безпорадну дитину. Все ж таки я слуга.

— Звісно, але я не збираюсь тебе мучити…

— До цього я жив в умовах, де міг не їсти по декілька днів. Як бачиш, вижив. Я на диво живучій.

— Ти пропонуєш не годувати тебе? Здурів?

— Так буде економніше. До того ж, моє здоров’я міцніше за твоє.

— Годі казати дурниці! — Арабелл насупив брови. — Ходімо! Інакше всі буряки розберуть!

Едін поплентався слідом, зітхаючи. Арабелл був добрий до нього. І це дуже сильно надихало, але ж потім буде боляче…

Похмуре небо вже набридло. Едін знову відчув, як замерзли ноги, але вирішив терпіти. Він не буде жалітися Арабеллу ні на що. Взагалі ні на що! Відтепер потрібно показати себе з кращого боку!

Тим часом Арабелл купив кілограм буряків. Міг би і більше, але гроші кінчалися на очах.

— Давай зайдемо ще купимо яєць, — він положив буряки у сумку, яку ніс Едін. — В льоху вони будуть довго зберігатися. Можливо, взяти й курицю…

— Можна не купувати м’ясо, я відчуваю, що скоро принесу кролика.

— Добре, довірюся твоєму вмінню.

— Агов, малий! — покликав хтось позаду.

Едін озирнувся та побачив Доріана. Той був вдягнутий в теплу коротку куртку та ніс щось через плече, а його щоки були підозріло червоного кольору. Невже знову випивав?

— Як давно тебе не бачив! — сказав Доріан.

— О, привіт! — поздоровався Едін. — Справді, погода стала не для прогулянок…

— Нічого собі! — Доріан витріщився на Арабелла, який закатив очі, наче знав, що буде. — Невже я не сплю! В останній раз я бачив, як він скупляється, коли…

— Це не цікава історія, — перебив Арабелл.

— Дуже цікава! — підстрибнув Едін. — Що там було?

— Ми випивали з мисливцями з іншого міста, коли один вирішив пофліртувати з паном Арабеллом, — одразу все розповів Доріан. — Але тому не сподобалося, тому він швидко натовк пику…

— Все було не так! — вмішався Арабелл.

— Ну, добре, ти вмазав його об стіл.

— Ну, це вже краще.

— Вау! — Едін уявив це та чомусь дуже вразився.

— Але Олаф сам заслужив, — швидко доповнив Доріан. — Не буду нагадувати про це, поки пан Арабелл не почав злитися. Давайте я краще замовлю зілля запаху. Зараз якраз найкращий час для полювання.

— О, так! — зрадів Едін. — Давай одразу п’ять штук!

— Ну, п’ять так п’ять.

— Як добре, що ти сьогодні п’яний, але слово не горобець!

Арабелл тихо посміявся. Йому здавалося неймовірним те, як швидко Едін вміє находити спільну мову з іншими людьми.

А потім вони в Едіном пішли купувати продукти далі. Так і промайнув день.

***

Мряка. Мряка і мряка.

Едіну здавалося, що він зараз помре від нудьги. Він дуже хотів навчитися змінювати погоду, але Арабелл сказав, що це надто складно навіть для досвідчених чаклунів. Тому декілька неділь промайнули за нудним навчанням.

Коли сонечко показалось з-за хмар вперше за багато часу, Едін від несамовитої радості побіг до села. Буквально побіг, навіть не поснідав. Було дуже багато планів! Спершу він швидко розніс замовлення. Дякувати Доріану, виручка була непоганою. Едін встиг продати ще декілька пляшок зілля від болі в суглобах літнім людям. А потім…

Потім Едін побачив біля річки вже знайомих дітей. Вони кидали каміння в воду, змагаючись, хто закине далі. Едіну теж захотілося показати свої вміння. Яких, щоправда, не було, але він міг змусити камінь пролетіти стільки, скільки потрібно.

І тим самим дуже вразити Едварда.

Так, Едвард також гуляв тут. В новому двобортному пальто, яке йому дуже пасувало. Скоріше за все, він також втомився сидіти вдома, тому прийшов гуляти аж сюди.

Після того, як Едін намагався подарувати Едварду гриб, пройшло багато часу. Звісно, Едвард вже не ображався. Або робив вигляд. Але постійно нагадував, що не приймає подарунки, які коштують менше п’яти тисяч кронів.

— Хто виграє? — запитав Едін, коли підійшов.

Едвард гордо махнув головою:

— Здогадайся.

— А, то тобі всі піддаються?

Інші діти, здавалось, синхронно повернулись на нього з круглими очима. Напевно, не варто було казати про це в голос.

— З чого ти узяв? — посмішка Едварда оповилась мороком.

Едін прикусив собі язика. Чому він так нервує постійно, що не може просто промовчати та зробити вигляд, наче Едвард справді в чомусь краще?

Чому справді? Дуже просто. Едін бігав швидше за нього, був сильніше та витриваліше — це можна було зрозуміти після всіх дворових ігор. Але не варто було постійно вигравати, бо Едвард починав злитися та втрачати інтерес. Напевно, інші діти зрозуміли це дуже давно, тому піддавалися молодому лордові, як і належить гарним васалам.

І якщо зараз сказати Едвардові, що він не такий майстерний в іграх, як здається, то він не буде гратися з Едіном взагалі.

— Т-тому що!.. — Едін широко посміхнувся та вказав пальцем на Едварда. — Тому що ти точно побоїшся зіграти проти мене!

Едвард фиркнув, але повірив:

— Побоюся? Думаєш, ти закинеш камінь далі тієї гальки?

— Запросто!

Галька, що продивлялася через потік річки, справді знаходилась не так і далеко від берега. Може півметра. Докинути туди камінчик нескладно, якщо мати такий самий зріст, що і у Едварда.

— Не люблю змагання без призів, — сказав Едвард. — Якщо я виграю, то ти будеш виконувати всі мої накази цілий день, а ще називати мене своїм паном та кланятися.

Едіну було важко таке уявити, бо це щось таке, що роблять багатії один для одного. Дуже дивно, але…

— Добре, — погодився він. — А якщо виграю я…

— Ну? То що ти хочеш?

— А, нічого. Я просто виграю.

— Тобто?

— Мені нічого від тебе не потрібно.

— Але… — Едвард потряс головою, забуваючи про зачіску, неначе вперше таке почув. — Ні-ні, хвилинку… Я ж не давав обмежень. Може хочеш грошей?

— Це було б дуже дивно і якось не зовсім правильно. Я не зможу пояснити вчителю, звідки взяв гроші.

— Я можу подарувати тобі перстень, якщо виграєш.

— Ні, бо вчитель подумає, що я тебе побив та пограбував.

— Наче ти на таке здатен…

— А хтозна…

Едін справді не міг нічого взяти у Едварда. Чомусь його лякала перспектива брати щось у нього — це точно якась хитрість! І до того ж, Едін справді не хотів нічого. Йому просто хотілося погратися з Едвардом.

— Так не цікаво, — але Едвард був дуже важкий. — Нащо мені тоді з тобою грати?

Його постійно треба було зацікавити.

— Ну, гаразд, щось вигадаю, — задумався Едін. — Якщо я виграю, то ти приймеш мій подарунок.

— Знову гриб?..

— Краще!

— Мені вже страшно.

— Злякався? Ну, тоді я додому.

— Злякався? Я? — Едвард спохмурнів. — Даремно ти кидаєш мені виклик саме таким чином. Нумо, зіграймо. Агов, дайте йому камінчик.

Один із дітей вручив Едіну маленький камінь. Едіну здалося, що для Едварда підібрали набагато менший та легший, але промовчав. Цього варто було очікувати.

— Кидаймо одночасно, — сказав Едвард. — Ось звідси, бачиш лінію?

Лінію діти намалювали палкою на землі. Едін встав туди.

«Якщо я скористаюсь магією, то це буде помітно, — подумав він. — Але вони не зможуть довести це… Якщо я буду грати чесно, то Едвард виграє та змусить мене робити якісь погані речі. Я впевнений, що саме погані…»

— На рахунок «три»! — вигукнув хлопець попереду. — Приготуйтеся! Один! Два! Три!

Едін ризикнув та кинув своїми силами. І цього виявилося достатньо, щоб камінь пролетів дуже далеко та впав на глибину. Чомусь в той момент Едін і згадав, що нехай Едвард і старше, але слабіше через заможний спосіб життя.

Всі діти подивилися на Едіна як на дурного. «Чому ти не піддався, йолопе?» — читалося в їх очах.

Едвард повільно повернувся з холодним поглядом. Едіну стало трохи лячно. Дуже важко зрозуміти правила багатіїв, бо щось вони дуже дивні: не ті, які зазвичай озвучують.

— Гаразд, — крижаним тоном сказав Едвард. — Ти виграв.

І чому від нього віяло, як від зимньої бурі?

— Наступного разу тобі пощастить, — тільки сказав Едін, посміхаючись. — Але і в цей раз ти щасливчик! Бо ти виграв мій новий скарб!

— Ох як же я радію… — прошепотів він. — І що ти хотів мені подарувати?

Едін тріумфально, якщо не пафосно, дістав з кишені дещо та протягнув Едварду з дуже серйозним обличчям.

— Це крила жука-велетня! — сяючи, показав Едін по-справжньому здоровезні крила, вкриті лаком. — Вчитель допоміг мені обробити їх, щоб не пошкодити! Жука-велетня важко знайти в лісі, бо пан Піннель любить їх їсти, але я був швидше!

Едвард приречено скривився, але він саме такого і очікував. В минулий раз був гриб, тепер оце… Але, як би там не було, правила гри були дуже прості: переможений робить те, що сказано.

Едвард, не приховуючи відрази, взяв подарунок та передав першому хлопцеві із свити, щоб поскоріше витерти руку хусткою з нагрудного карману.

— Що ж… Вельми дякую…

Едін, тим не менш, був задоволений. Це бісило Едварда ще більше.

«Чого він радіє? Невже не баче, що мені огидно? Невже не розуміє, що це він тут переможений?!»

Чому після будь-якої зустрічі із Едіном Едвард почував себе якось… якось не так?.. Простий хлопець, бідний та неграний, але поводить себе так зухвало, так вільно!.. Він наче навмисно ігнорує забаганки Едварда!

— Ти міг би обрати якесь інше бажання, — сказав Едвард. — Нащо мені крила жука?

— Вони милі.

— В якому місці вони милі?..

— Здорові такі! І блистять! — Едін говорив так щиро та радісно, що Едвард знову починав злитися:

— Яка дурість! Ти тільки ганьбиш себе!

— Чому?..

— Тобі подобаються тільки потворні речі.

— Ти в цьому впевнений?

— Так! Все, що тобі подобається — потворне, некрасиве та більше схоже на посміховисько! — він вперто схрестив руки на грудях. — Визнай це!

— Тоді виходить, шо ти теж потворний?

Настала тиша.

Едварду здалося, що йому дали ляпас, не інакше.

Так, всі знали і бачили, що Едіну подобається Едвард, але хто посміє зізнатися лордові, не маючи певного статусу? І, мало того, в такий спосіб…

— Як ти смієш… — зашипів Едвард.

— Ти перший почав! — Едін ще й посмів не визнавати провину. — Нащо обзиваєшся? Мене це не ображає, бо мені байдуже на думки інших, але…

Байдуже на думку самого Едварда?!

Едварду здавалося, що він зараз лусне від люті. Однак він був перш за все майбутнім лордом, тому втримався від голосних коментарів, стиснувши кулаки. Йому посміли зізнатися перед усіма та ще й в такий ганебний спосіб, наче він простолюдин, а не лорд!

Якщо він зараз пробачить непошану, то інші подумають, що він слабкий! І почнуть вважати, що це нормально — ось так із ним говорити!

— Ти мені взагалі не подобаєшся! — нарешті видавив він якомога холодніше. — Я не знаю, кому може сподобатися така потвора. Не дивно, що твій вчитель не поспішає знайомити тебе з іншими. Не знаю, що ти там собі надумав, але не забувайся. Ми граємося із тобою від жалю, от і все. Я дозволив тобі виграти, а ти вирішив, що маєш право так зі мною говорити. Здається, я був надто добрим до тебе. Відтепер більше ніколи не підходь до мене. Твої почуття огидні. Ти сам огидний.

Едін вперше за довгий час відчув такий біль. Його ображали багато разів, але в цей раз наче вкололи кудись в серце. Ще й ці діти довкола… Стоять та посміхаються, майже готові почати висміювати.

Ніяково. Соромно.

Нащо він взагалі відкрив свого потворного рота? Все було добре! Можна було і промовчати!

Але ні. Ні! Ні! Ні!

Хай там як, але Едін не міг дозволити собі зламатися! Тільки не в таких умовах!

— Кажи, що хочеш! — Едін посміхнувся. — Це мене ніяк не задіває.

Едварду, здавалося, зірвало дах. Він вихопив подарунок — крила жука — кинув його на землю та стукнув каблуком чобота з усієї сили. Крила тріснули на шматочки.

Як і серце Едіна, який витріщився на залишки свого скарбу.

— А так задіває? — рикнув Едвард.

— Дарма, — проговорив Едін пошепки. — Дарма ти це зробив…

— Інакше що?

— Інакше я розіб’ю тобі носа так само! — несподівано розлютився той.

Едін кинувся на Едварда, той нічого не встиг зробити, як кулак прилетів йому прямо в живіт. І, до речі, дуже боляче! Це тобі не тренування зі шпагою по суботам! Це справжній кулак!

Едін, можливо, ще б йому тріснув, але вся свита поспішила відтягнути його якнайдалі. Зав’язалась незрозуміла бійка: билися всі в кублі, хто кого міг дістати. Звичайно, так як це були діти, то це могло б виглядати навіть смішно. Едін дуже сильно завівся, тому роздавав тумаків усім. Кого хапав за шкірку, кого за носа, а кому прилітало в вухо. Але важко не було, бо всі багатії були слабіше.

Та й взагалі, вони швидко зрозуміли, що це все марно, тому почали тікати один за одним. Скоріше за все, бігли за Едвардом, який пішов геть з гордо піднятою головою, щоб не зганьбитися ще більше. Врешті решт, Едін залишився сам.

Він лежав на землі весь покоцаний та скуйовджений й важко дихав, дивлячись в сіре небо. Земля була холодною. Тіло горіло. Мабуть, скоро будуть синці. Едін досі злився, навіть декілька разів кинув каміння куди подалі, але не допомогло.

І в такому стані він пішов додому, по дорозі б’ючи то гілля, то кущі, то кидав палки в калюжі. Один раз напав з палкою на стовбур дерева, уявляючи, як став дуже вмілим чаклуном, приходить до Едварда, а той шкодує, що так із ним поводився! Але скоро палка зламалася об дерево, а нову шукати не було бажання, бо вже дуже потемніло.

Коли Едін повернувся додому, то Арабелл зустрів його біля дверей:

— Ти там здурів? — проричав він.

Едін виглядав так, наче його по лісі за ноги потаскали. Ще й на диво нервовий.

— Я трохи запізнився, — сказав він, дуже очевидно стримуючи емоції.

— Я наказував повертатися до темряви! Що в тебе на голові? Звідки це листя? А це що? Що з одягом, як тепер його випрати?

Едін і так був не в гуморі, а тут ще звинувачення!

— Я все сам зроблю! — сказав він, але вийшло надто грубо. — Яка тобі різниця, якщо я завжди все роблю сам!

— Ти носиш одяг, який отримав саме від мене, — зашипів Арабелл. — В тебе немає нічого свого. Тому май совість та поводься з моїми речами обережно.

— Я знаю! Але…

— Якщо знаєш, то чому ти в такому вигляді? Знову поліз до дітей? Скільки тобі ще потрібно битися, щоб зрозуміти, що тобі не раді?

— То мені краще закритися, як зробив ти?

— Ти подиви, як він зі мною заговорив, — той схрестив руки, гніваючись щосекунди. — Можеш злитися скільки завгодно, але світ від цього не зміниться. Діти не хочуть дружити з тобою, визнай це та не марнуй час. Дай-но вгадаю, ти грався та бився замість того, щоб торгувати?

— Я роблю усе можливе, але ти не дозволяєш мені…

— Годі вже виправдовуватися!

— Щоб я не робив, тобі завжди все не так! Не дивно, що ти живеш на самоті! Ніхто не витримує стільки закидів!

— Он як?! — Арабелл сильніше нахмурився. — Ти нічого не знаєш про мене! Ти не маєш права робити висновки про свого господаря! Я тобі не татко, щоб так зі мною говорити!

— Ти нічого про себе не кажеш! — Едін не міг стриматися, як би не намагався, він підстрибнув від обурення. — Ніколи! То звідки я маю щось знати?!

— Не смій кричати на мене!

— Я не кричу! — крикнув той.

— З кожним днем ти показуєш, що краще здихатися тебе!

— То й здихайся вже нарешті! Я більше не хочу тут жити! Ні з тобою, ні з цими людьми!

— Зранку ж відведу тебе до пана Геппа!

— Наче ти раніше цього не планував! Всі тільки і роблять, що віддають мене кудись! Ти дивишся на людей зверхньо, а сам такий точно!

— Та як ти смієш! Геть в сарай!

— Ти тільки це й і можеш! Проганяти мене! — Едін не відступав. — Коли ти відчуваєш, що не можеш на мене вплинути, то просто намагаєшся здихатися! І так завжди! Ти не хочеш визнавати, що проблема в тобі, а не в людях! Це ти надто складний!

Едін наступав, а Арабелл раптом зрозумів, що почав задкувати. Чомусь слова Едіна його… лякали? Напевно так. Він не хотів чути деякі слова. А Едін був надто впертим, щоб просто зупинити його.

— Ти потворний! — вигукнув Арабелл, аби себе захистити. — В тебе немає ніяких перспектив в житті! Те, що я взяв тебе — вже благословення небес! Але ти невдячна дитина, яка надто багато собі дозволяє! Ти нікому не потрібен навіть за хліб! З чого ти взяв, що я тримаю тебе через безвихідь? Мені просто було шкода тебе, дурна ти дитина. Пан Гепп давно пропонував мені іншого учня, кращого за тебе. Схоже, дарма я відмовився. Треба тебе міняти.

Едіну хотілося кричати, але в душі було так пусто!..

Знову. Все повторюється знову. Його передають із рук в руки як непотрібну річ.

Негарний, гучний, надто впертий…

Едін знав, що навіть Арабелл одного дня його здихається, але насправді сподівався, що…

Як же це жалюгідно.

— Можливо, я потворний зовні, — сказав Едін вже спокійно, — але ти потворний всередині.

Арабелл пирхнув:

— Знаєш що! Забирайся! Я дарую тобі свободу! От і йди, куди тобі хочеться! Якщо думаєш, що ти такий самостійний — вперед!

Це була остання крапля.

Едін різко розвернувся та пішов, гучно хлопнувши дверима.

Він пішов через ліс дуже швидко. Було вже темно, але він не міг думати раціонально. В кінці кінців, він був дитиною, що пригнічує власні емоції.

— Агов, вже досить темно, — на дорогу вистрибнув Піннель. — В останній раз, коли я тебе відпустив, були неприємності.

— Я ухожу, — коротко сказав той, обігнув Пйннеля.

— Ого, ви там посварилися?.. — але хуткі лапи поспівали за Едіном. — Вперше бачу тебе таким злим. Ти схожий на білку.

— Арабелл надто вимогливий та самовпевнений! — гаркнув Едін. — Він вважає, що все краще знає!

— Ага, — спокійно відповів Піннель. — Коли він починає поводити себе як пихатий олень, я просто починаю слухати вітер.

— Я так не можу! Він тебе любить, а я навіть не можу довести, що не марний слуга!

— Іноді він не визнає, але…

— Слухай, — Едін зупинився та подивився на Піннеля на диво розумними очима, — я знаю, що він непогана людина. Можливо, він навіть краще, ніж я гадаю.

— Тоді чому ти уходиш?

— Він вже знайшов іншого учня. А я… — Едін важко зітхнув, в горлі застряг ком. — Я якась неправильна білка… Можливо, мені й справді краще бути самому.

— Ти ще цуценя.

— Ну то й що? Я з дитинства піклувався про себе сам, — Едін рішуче випрямив плечі. — То ж не треба хвилюватися. Пане Піннелю, дякую, що був добрий до мене.

— Ти ж не серйозно…

— Колись давно я дав собі слово, що обов’язково знайду своє місце в світі та не дам нікому себе зламати. І я не відступлю. Схоже, це мій шанс.

— І куди ти зібрався йти?

Едін не знав. Та що він міг знати? Йому не доводилося самому вирішувати, що робити та куди йти.

— Ну… — подумав він. — Поки що залишуся в Норісі, але піду в центр. Накоплю грошей та поїду кудись далі.

— Едіне, не дури, малий, — Піннель невдоволено махнув хвостом. — Скоро зима, повертайся назад. Арабелл може наговорити всякого, але він не…

— Ні. Я вже все вирішив. Пробач, але без мене буде тільки краще.

— Ти навіть не уявляєш, як ви з Арабеллом схожі.

— Зовсім ні. Бувай, пане.