Том 1. Частина 12. Непотрібний

Наступного дня, коли всі поснідали та вдягнулись, Арабелл вивів учнів на поляну серед дерев. Едін впізнав її: тут влітку любив спати Піннель. Осінню трава вже впала та пожовтіла, як і хутро самого Піннеля, що спостерігав за ними з дерева.

Погода була похмура, небо сіре. Скоріше за все, під вечір мав піти або дощ, або сніг.

— Сьогодні в нас важлива тема, якщо ви хочете розвивати магічне ремесло як основне, — Арабелл був зібраним як ніколи. — Тому сьогодні ми дуже чітко розділимо ваші можливості. Які є самоцвіти?

Едін підстрибнув, витягнувши руку:

— Я знаю!

— Відповідай.

— Чорні, білі, червоні, жовті та зелені.

— Саме так. Ти перелікував їх від сильнішого до слабшого. Чорні та білі самоцвіти досить універсальні у навчанні. Від типу самоцвіту залежить і роки життя чарівника та його молодість. Тому вже зараз готуйтеся підходити до магії вдумливо.

Едін вже захопився уроком, він забув про все на світі. Бейліс стояв поруч, як завжди, склавши руки, і було дуже важко зрозуміти, чи цікаво йому чи ні: він майже не балакав та намагався не дивитися нікому в очі.

— У Едіна червоний самоцвіт, — продовжив Арабелл. — Він може витримати велику кількість енергії, але при умові, що сила тіла буде розвиватися пропорціонально силі самоцвіту.  Поки що Едін ще дитина, щоб відчувати свій самоцвіт, але коли він остаточно прокинеться через шкіру, то потрібно буде розрахувати щоденні вправи.

— Це буде не важко, я люблю щось робити! — заявив Едін, який був готовий займатися вже хоч в цю саму секунду.

— Якщо твій спосіб життя і далі буде таким активним, то проблем не буде. Щодо Бейліса, в нього інша ситуація. Самоцвіт жовтого кольору, слабкіший за камінь Едіна. Якщо червоні смарагди чаклують сплесками енергії, то жовті віддають перевагу рівномірності. Надто затратні заклинання будуть виснажувати, проте легше даються монотонні та концентровані.

Едін не знав, що Бейліс слабкіше, але цей факт змусив його зменшити вимоги до нового учня. Треба буде подивитися, чи зможе він допомагати Арабеллу, коли з’являться нові тріщини.

— Ви ще діти, але вже скоро кожен відчує пробудження самоцвіту, — Арабелл прикликав в руку посох. — І тоді кожен із вас отримає схожий артефакт. У кожного індивідуальний, небезпечно користуватися чужими посохами. Нащо вони потрібні? Щоб покращити потоки магії та зменшити ризик тріщин, проте це не стовідсотковий захист від перенавантаження. З посохом можна буде почати вчити складні заклинання.

Едіну вже дуже кортіло все це отримати та почати вчитися! І це було видно, особливо на фоні спокійного Бейліса.

— Сьогодні я почну вчити вас контролювати потік енергії, щоб ви відчували власну межу.

Дуже несподівано він вирішив почати уроки магії. Едін згадував слова про «не знаю, скільки мені ще залишилося» від Арабелла та відчував неприємний мороз по шкірі. Насправді він ще досі ображався на нього через сварку, але…

Напевно Едіну більше хотілося бути з кимось, ніж починати конфлікт.

— Отже почнемо з дуже простої вправи: написання сигилів у повітрі, — Арабелл приготувався малювати посохом, щоб економити витрату своєї сили. — Скоріше за все, з першого разу у вас не вийде, але нічого. Будемо тренуватися з сигілом виклику вітру.

Едін взявся завзято працювати. Стихія вітру давалась йому легко, не так як вогонь, але все ж таки. Його сигіл постійно зникав, скільки його не малюй, однак дуже скоро Едін почав відчувати, що прикладає недостатньо енергії, щоб затримати його. Це відчуття було внутрішнім, тому описати його словами було б дуже важко. Дещо схоже він відчував, коли вчився левітації.

Бейлісу магія давалась не так швидко. Він доволі повільно малював в повітрі, можливо, він навіть не знав всі сигіли. Але це було очікувано, бо його самоцвіт не терпить поспіху. Едіну було досі важко визначити, що у Бейліса на умі.

Після тренування, яке тривало майже до обіду, Арабелл сказав, що треба відпочивати. Едін пішов разом із Піннелем погуляти лісом ненадовго, назбирав шишок, перевірив свою пастку для зайців та знайшов один осінній чарівний гриб. Здавалося, що життя налагоджується. Хоча осад залишився, Едін не міг зрозуміти, чому досі ображається і чи має він на це право.

— Я тепер піду прогуляюся із Піннелєм, — сказав Арабелл, збираючись на вулицю. — Ви залишитесь вдома. Якщо закінчите зі справами, то сідайте вчити уроки.

Едін здогадався, що Арабелл намагається дати час дітям подружитися. Хотілося б, звичайно, але Бейліс такий тихий… Едін не знав, чи роздратований він чи ні…

— То ж… — Едін повернувся. — Тепер ми самі вдома.

— Так, — кивнув Бейліс. — Чекаю на накази.

— Що?.. — Едін вигнув брову. — Ми з тобою в рівних умовах…

— Пан Арабелл сказав, що ти головніше.

— Ти надто серйозно це сприйняв… В мене просто більше досвіду. Давай приготуємо щось на обід. А ще треба принести води. Я не бачу нових пляшок із зіллями. Арабелл взагалі варив щось?

— Ні. Йому було недобре.

Едін витягнув казан і зупинився.

— Недобре?

— Він дуже часто намагався знайти тебе, а потім йому ставало зле.

— Он як… — Едін задумливо подивився на казан, а потім вирішив: — Ти вмієш варити зілля?

— Пробач, мене вчили бути прикрасою, а не чаклувати.

— Тоді будеш допомагати. Де там список замовлень? — Едін дістав список з полички, побачив написи з назвами зілля, яке потрібно зварити, та вже прикинув, де що брати. — Треба буде змінити ціну… Восени важко дістати деякі інгредієнти, тож нехай доплачують. Ми зараз зваримо все це, а завтра підемо розносити.

— Самі?.. Але може дочекатися пана і…

— Ні. Ми все зробимо самі. Ходімо по воду.

Бейліс справді намагався допомагати. Він зайнявся готуванням супу, поки Едін шукав інгредієнти та виставляв склянки. Вони орієнтувались на книгу рецептів, Едін показував, як треба сипати траву або порошок, скільки виміряти рідини та розповів, що таке едін.

Коли прийшов Арабелл, він побачив, що в хаті кипить робота та здивувався. Давно вже не було такого. Він хотів допомогти з зіллями, але Едін відвів його до ліжка і сказав не заважати. Сам Едін щось вже вираховував на папірці, скоріше за все, нові ціни на товар. Але Арабелл сам дозволив йому цим займатися, то ж нехай.

— Я не розумію, чому в шафі стоять зілля, які є в списку, — сказав Едін, сидячи за столом. — Можна було віднести їх.

Бейліс помішував суп, а Арабелл сидів на ліжку та робив помітки в записнику для майбутніх тренувань з магії. Було дуже тепло в хаті та навіть затишно. Вперше за довгий час.

— Бейліс намагався віднести щось, але наче як загубився, — відповів Арабелл.

— Мені дуже шкода! — Бейліс різко вклонився, а Едін здригнувся, бо його лякав цей жест.

— Загубився?.. — не зрозумів Едін. — Це ж на ринку.

— Там… — Бейліс почав нервувати. — Там так багато людей…

— То тебе хтось образив? — швидко зрозумів Едін. — Дивно, ти ж гарний.

— Ні, я просто ще нікого не знаю…

— Досі нікого не знаєш?

Арабелл не витримав:

— Не всі такі балакучі, як ти.

— А от і дарма! — захистився той. — Схоже, що тільки я вмію спілкуватися з людьми!

— Мені дуже шкода! — знову почав Бейліс. — Я обов’язково виправлюсь!

— Та заспокойся, завтра підемо разом.

Скоро суп був готовий. Стояв смачний аромат. Едін відложив свої справи в сторону, щоб накрити на стіл.

— Це вперше, коли Бейліс готував сам, — сказав він. — Я, звичайно допомагав, але він пообіцяв навчитися. Тому треба оцінити.

Бейліс, вочевидь, дуже нервував. Він сів за стіл, боячись підняти погляд. Едін спробував перший, Арабелл слідом. Обидва завмерли. Бейліс приготувався падати на підлогу та вималювати пробачення.

— Як смачно! — вигукнув Едін та почав їсти скоріше. — Не знаю, що ти туди поклав, але дуже смачно!

— І справді… — погодився Арабелл. — Давно не куштував нічого подібного… Як ти це зробив?

Бейліс був трохи збитий з пантелику:

— Дотримувався рецепту.

— Рецепту?.. Я зазвичай просто кидаю, що є.

— Я теж, — сказав Едін. — Рецепти їжі дуже нудні та незрозумілі.

— Досі не розумію, що таке «на око».

Бейліс стиснув плечі:

— То я впорався?

— Звичайно! — Едін казав так емоційно, що було важко витримати зоровий контакт. — Це дуже смачно! Здається, в тебе є талант до готування їжі! Залюбки допоможу тобі навчитися готувати інші страви!

Напевно це було вперше, коли Бейліс посміхнувся, нехай і дуже стримано та дивлячись кудись в підлогу. Цього було достатньо, щоб Едін почав сприймати його інакше.

***

Едін крокував, бавлячись, наче гвардієць, а Бейліс йшов за ним, намагаючись не відставати. Вони зранку зібралися та йшли розносити замовлення.

— Іноді потрібно наполягати, що однієї порції буде замало, — вчив Едін. — Можна і збрехати інколи. Якщо починають допитувати, то робиш таке ж лице, як у Арабелла, та кажеш типу: «ну тоді буде вам прокляття».

— Але це ж неправда… — здивувався Бейліс.

— То й що?

— Якщо вони відмовляться платити?

— Я їм відмовлюся!

— Раніше мені не доводилося робити таку відповідальну справу.

— Відповідальну? Хіба? — Едін почухав потилицю. — Ну, мені це дається легше… До того, як Арабелл купив мене, я працював на торговців.

— Пан Арабелл дуже тебе цінує.

— Тому що я більш хазяйновитий. Без образ.

— І це також… — той посумнів. — Від мене небагато користі. Я родився з жовтим самоцвітом і батьки від мене відмовились.

— Оце так… — Едін зупинився. — Тварюки!

— Але це нормальна практика серед чарівників. Багато сімей магів хочуть дітей з чорним або білим самоцвітом, тому…

— А по морді вони не хочуть?

Бейліс тихо посміявся, закриваючи рота рукою, наче не хотів показувати посмішку.

— Зажди… — зрозумів він. — То тебе не продавали батьки?

— Ні, вони були звичайними людьми та померли давно. Ти ж сам бачиш, яке в мене потворне обличчя, хто б мене купив? Арабелл взяв мене, бо не було іншого вибору, а тепер знайшов тебе.

— Я… — Бейліс знову почав наче стискатися. — Мені дуже шкода…

— Та ти тут до чого? Мене це не ображає. Мене ніщо в світі не може зламати! Тому запам’ятай: може я і негарний, але через декілька років всі будуть хотіти зі мною дружити!

Едін так розійшовся, що почав голосувати. Бейліс дивився на нього з широкими очима.

— Ходімо! — весело скомандував Едін. — Розкажи мені, чим ти займався до цього!

— Та нічим таким… Мої господарі хотіли, щоб я їх розважав… ну… по-всякому…

— Це як?

— Ну… по-дорослому… іноді… — голос Бейліса стихав, наче втрачався. — Нічого такого, але…

— А як розважаються дорослі?

— А ти ще не знаєш?..

— Вони бухають?

— Ні… Я… Давай я розповім трохи пізніше…

Вони дійшли до села навіть швидше, ніж розраховували, бо Едін так захопився розмовою, що прискорявся або починав скакати. Тоді Бейліс і зрозумів, що таке «дуже активний».

Вони пройшлися по всіх замовниках. Едін кожному сказав, що це останній раз бере оплату по старій ціні. Дехто намагався пригрозити тим, що взагалі не буде нічого купувати, але Едін був впертий:

— Хочете відмовлятися від легкого життя? Добре, мені байдуже. Наче в мене клієнтів мало.

Бейліс мовчки спостерігав та намагався змусити себе поводитися так само, але… Здається, що Едін і сам добре порався. Ще Едін потягнув його через весь ринок, безсоромно заявляючи людям, що тепер магія буде коштувати дорожче та стане набагато якісніше через нові інгредієнти. Брехав, але як! Більше того, після цього підійшли дві людини, які захотіли спробувати «нові зілля».

Потім вони пішли розносити замовлення по домівкам. Залишилося віднести два замовлення та можна було повертатися додому.

— Насправді зараз роботи не так багато, як влітку, то ж можна іноді залишатися погратися, — сказав Едін. — Головне принести гроші та встигнути зробити хатні справи.

— І ти зовсім не втомлюєшся?

— Наче ні. Іноді, звичайно, буває багато справ, але в цілому… Як не це, то дуже нудно.

Вони прийшли майже до самого міста. Замовник жив в непоганому квартирному будинку. Едін повернувся до Бейліса, побачив, що той втомився, та сказав:

— Посидь на лавці. Я забіжу на четвертий поверх сам.

— Але я…

— Нам ще далеко йти, не треба себе змушувати.

Едін постійно нагадував собі, що він старше, тому повинен розуміти, що Бейлісу важче. Він швиденько віддав зілля, отримав гроші, розповів про нові ціни, а потім побіг назад. І дуже вчасно, бо біля Бейліса вже стояла знайома компанія. Едін завмер на місці, коли побачив Едварда.

Він дивився на бідного Бейліса таким прискіпливим поглядом, наче той встиг його смертельно образити, хоча це було не так. А його свита за спиною тільки підгавкувала, як завжди.

Едін пам’ятав дуже добре, що було в минулий раз, але тепер дивився на все вже іншим чином.

— …Нащо ти взагалі тут? — казав Едвард. — Я не хочу бачити тебе, я ж казав це минулого разу. Попереджав, що якщо ти не зникнеш із мого міста, я змушу тебе зникнути.

Бейліс дивився кудись під ноги, він не міг себе захистити, Едвард був старше, більше та сильніше.

— Пробач, але…

— Я не пробачаю! — Едвард навіть не намагався вдавати аристократичну холодність. — Зникни! На твоєму місці повинен бути інший!

Едін набрав повітря в легені, зробив рішучий крок вперед і голосно заявив:

— Ще раз підійдеш до мого молодшого братика, тобі буде непереливки!

 Настала тиша. Діти дивились на нього, наче він з неба впав. Едвард також, він декілька секунд мовчки витріщався, а потім посміхнувся, але Едін ніколи не вірив цій посмішці:

— То ти тут! Давно не бачилися, куди ти зник?

— В мене були свої справи, — відмахнувся Едін, підходячи. — Бейлісе, тобі не обов’язково з ними говорити. Можеш просто ігнорувати.

— Ви зовсім не схожі, він тобі не брат, — прямо сказав Едвард. — Хіба його не купили, щоб замінити тебе? Ти повинен це розуміти та щось зробити. Якщо він зникне, то всім буде тільки краще.

— Я попередив тебе! — Едін насупився, вставши перед Бейлісом. — Мені байдуже, що ти кажеш про мене, але якщо хоч трохи образиш Бейліса, я тебе поб’ю по-справжньому!

— Ти мені погрожуєш? — наче здивувався той. — Досі злишся за минулий раз? Насправді я маю вибачитися, бо повів себе негідно…

— Так, як завжди. Але мені вже немає до тебе діла.

— Що?

— Я познайомився з іншим хлопцем, він здається мені милішим за тебе. А ти більше мене не цікавиш, тому я не буду з вами гратися.

— Що?..

— Тепер мені здається, що ти не такий вже гарний, як мені здавалося.

— Що?! — Едвард розгнівано махнув рукою. — Ніхто не може бути гарніше за мене! Ти закохався в мене з першого погляду!

— Так, але вже ні, — Едін був чесним. — Тому бувай. Бейлісе, ходімо додому.

— Ні, а ну постривай! — Едвард не дав пройти. — Ти не можеш просто так піти!

— Можу і йду! Відчепися!

— Ти просто не можеш витримати, що я тобі відмовив…

— Саме так, помираю від суму, — Едін взяв Бейліса за руку, обійшов Едварда та потягнув за собою «братика».

Вони пішли в сторону дому, не бажаючи більше проводити час з багатіями. Декілька вулиць вони йшли мовчки, поки не спустилися на лісову стежку.

Весь цей час вони йшли за руки, але Бейліс зупинився. Коли Едін повернувся, то з якимось незрозумілим жахом побачив, що він плаче. Безшумно стримуючись, але сльози текли, як би він їх не ховав.

— Це вони так тебе образили?! — Едін насупився. — Я зараз піду і…

— Н-ні… — Бейліс витер очі рукавом. — Я… Пробач, не можу зупинитися…

— Знаю, Едвард може сильно образити, але якщо він побачить твою слабкість, то буде гірше.

— Це вони минулого разу не дали мені віднести замовлення. Вони почали казати різні речі, а потім кидатися камінням і я втік… — Бейліс почав хнюпити. — Вони не хочуть мене бачити… Всі хочуть бачити тільки тебе…

— Зажди… Ні…

— Це так! — Бейліс наважився все сказати вперше. — Ти краще за мене в усьому! Всі хочуть бачити саме тебе!

— Але тепер ти…

— Я не хочу забирати твоє місце! Я знаю, що ти ненавидиш мене за те, що я тут з’явився! — він почав заходитись. — Не треба робити вигляд, що це не так! Я не вмію нічого! Я нездара! Я не хочу займати чуже місце! Мені краще зникнути!

Едін відчув його як себе самого. І, сам того не розуміючи, він піддався вперед, щоб обійняти Бейліса. Такий малий, тендітний та напрочуд сильно трясеться від надлишок емоцій.

— Заспокойся, — Едін почав гладити його по волоссю. — Ніхто не образить тебе, поки я поруч. Можеш бути впевнений!

Це трохи допомогло. Бейліс почав заспокоюватися та просто хнюпити носом. Едін відвів його на берег річки, де Бейліс вмився холодною водою та прийшов до тями. Він сів на березі, виглядаючи пригніченим.

— Пробач, — сказав тоді він. — Мені соромно, що я не витримав…

— Ти не повинен «витримувати», — Едін положив руки на боки. — Зараз ти не слуга, а молодший учень. Тобто мій брат.

— Мені шкода, що через мене ви з вчителем посварилися.

— Це не через тебе. У нас із ним дуже… дивні стосунки…

— Хочеш сказати, ти зовсім не гніваєшся, що я тут? — Бейліс взяв в руки камінчик та почав його розглядати. — Що я втрутився в ваше життя, але не маю ніяких здібностей та навіть не може нормально допомогти по дому…

— Оце ти себе накрутив… — Едін тепло посміхнувся. — Насправді я думав майже так само. Що я тобі не подобаюсь.

— Що? — здивувався Бейліс. — Я старався виконувати все, що ти кажеш…

— Напевно тобі неприємно бачити моє страшне обличчя. Зазвичай так з усіма людьми, це мене не ображає.

— Ні, в тебе добра посмішка, я не… — Бейліс піднявся. — Я не дивлюся на зовнішність, бо звик, що навіть ті, кого називають «гарними» можуть бути такими… огидними…

— Я не хочу, щоб ти вважав себе не таким. Все добре, Бейлісе. Я навчу тебе усьому, що потрібно! — Едін почав широко посміхатися. — А ще будемо гратися! Нам не потрібні дурні заможні діти!

— Ти казав, що Едвард тобі подобався?

— Так, але вже ні. Тому це вже не важливо.

— Ти так легко про все розповідаєш… Хіба тобі не прикро? Хіба ти не хочеш просто поплакати?

— Я ж тобі казав! Ніхто мене не зламає! Але, — він похлопав його по плечу, — плакати нормально. Тільки якщо тебе ображають, то кажи мені. Я розберуся. Навіть якщо це Арабелл, бо він може.

— Я щиро радий, що ти мене не ненавидиш, — зізнався той. — Я буду дуже старатися, щоб допомагати! Я хочу бути корисним!

— Не перестарайся. Ходімо додому, там на городі пограємося!

— Добре, — кивнув Бейліс та посміхнувся.