Том 1. Частина 2. Відлюдник

Декілька днів Едін тільки і робив, що працював по дому та готував їжу два рази на день. Арабелл тим часом варив зілля для сну, щоб потім продати. Едін іноді подивлявся, як воно та що, але Арабелл наполягав, що йому ще рано вчитися зілляварінню.

Ці дні були дуже нудними в якомусь сенсі, але Едін зайняв себе городом: вивчив, що за рослини там є та як краще за ними доглядати. Окрім того, він знайшов в лісі довгу палицю, прив’язав до неї ганчірку (свою колишню одежу) та змахнув павутиння в хаті.

Як би там не було, Едін розумів дуже добре, що йому пощастило попасти в таке місце: він не голодний, не холодний та при роботі. За таке місце потрібно триматися, бо якщо природа не наділила його вродою, треба працювати.

Тому, впоравшись на городі, він завжди широко посміхався та казав собі:

— Я молодець! Я впорався! Немає нічого, з чим я не впораюсь!

— Чого волаєш? — фиркнув Арабелл, який якраз вийшов подивитися на обсяг зробленої роботи. — В тебе рот ніколи не закривається?

— Ні.

— Я бачу.

Арабелл піймав себе на думці, що Едін на диво швидко вчиться.

— Не так і погано. А це ще що?! — він швидко підійшов до синього кущика шивонії. — Де квітки?

— Які квітки? — не зрозумів Едін.

— Шивонію неможна поливати холодною водою, інакше вона зкине квітки! А в них потрібний мені пилок! Я ж тобі казав!

— А?.. І справді…

— Слухай-но сюди, — розлючений Арабелл повернувся з крижаним поглядом, — я взяв тебе не тому що ти мені подобаєшся. В мене немає вибору, але це не значить, що я буду терпіти тебе і надалі. Якщо ти будеш приносити мені самі тільки збитки, я проміняю тебе на кусок хліба.

Едін не дуже образився, адже дорослі зазвичай саме так з ним і говорили. Завжди. Потворна дитина, яка все псує. Зникни, потворо! Зникни!

Але!

Едін чув достатньо поганих слів. Він пережив багато поганих людей. І якщо він щось і зрозумів у цьому житті, так це тільки те, що ніхто і ніколи не зламає його.

— На кусок хліба? — саме тому він зухвало посміхнувся. — Не дивно, що ти живеш так бідно! Зовсім не вмієш торгуватися!

Від такого Арабелл втратив дар мови на декілька секунд. Ти подиви на це непорозуміння!

— Ти себе бачив? Навіть з даром магії, ти нікому не потрібний.

— І тому ти затягуєш із навчанням? — той схрестив руки на грудях. — Я бачу, що ти і не збирався брати мене в учні, але не знаєш, як мене здихатися. А я скажу: ніяк. Навчи мене магії!

— Навіщо мені це? Я навчу тебе тільки тому, що тобі знадобиться для вирощування інгредієнтів.

— Я хочу навчитися магії! Всі діти про це мріють!

— Але в чому сенс? Щоб стати офіційним чаклуном, потрібна хоча б презентабельна зовнішність. І то, не думай, що лорди беруть бідняків з вулиць. Єдина твоя доля — бути слугою. Спочатку моїм, потім я тебе продам ще комусь.

— Хочеш сказати, за слугу із магією заплатять менше, ніж без?

— Можливо, але твоя зовнішність…

— Та чого ти причепився?! Я просто хочу магію! — запротестував голосно Едін. — Якщо не погодишся, я знищу усі рослини тут!

— Я тебе вб’ю.

— Але перед цим потерпиш здоровезні збитки!

«Оце так дитина… — Арабелл в думках уже шкодував, що взяв його, але все ж таки. — Втім він дійсно ще замалий, щоб зрозуміти, наскільки нищівне в нього становище… Для вищої магії він малий, тому поки що навчу його азам. Можливо, це також буде в пригоді, якщо раптом мені буде зле…»

— Гаразд, маленьке чудовисько, — згодився Арабелл. — Я почну вчити тебе чаклунству. Але це нелегко. Якщо ти не зумієш, то я не стану марнувати на тебе час. Тому все залежить від тебе.

— Добре! — згодився вдоволений Едін.

Насправді він не думав, що вмовить Арабелла так швидко. Скоріше за все, Арабелл просто не любив сперечатися або ж був на сто відсотків впевнений, що Едін не впорається.

Після вечері Арабелл заварив духмяний чай із трав, що висіли над каміном. Арабелл і Едін сиділи за столом, коли за вікном розпочався сильний вітер. В такі моменти Едін радів тому, що більше не живе на вулиці.

— Для початку тобі треба знати, звідки береться магія, — сказав Арабелл серйозним тоном. — Магія, перш за все, живе в природі. Це та її частина, що не підкорюється нікому. Навіть чаклунам. Ми, можна сказати, народжуємося із даром, що допомагає брати магію, але не контролювати її.

— Як це зрозуміти? Тобто за використання щось трапляється?

— Щось на зразок того. Тому, навіть якщо людина і має дар, це не означає, що вона зможе використовувати його. Все залежить від наших кристалів. Ми називаємо їх самоцвітами. Зазвичай їх не видно, бо вони під шкірою, але цей чай допоможе тобі, поки сам не навчишся взивати до нього.

Едін випив чаю, не до кінця розуміючи, що це все означає. Але дуже скоро все зрозумів, бо його груди наче пропекло вогнем. Він відтягнув сорочку та побачив, як на яремній ямці з’явився червоний смарагд. Схожий на коштовність, які зазвичай носили лорди, але приплюснутої форми, що плавно зливалася зі шкірою.

— Це і є самоцвіт?.. — здивувався Едін.

— Червоний, — задумливо сказав Арабелл. — Ознака енергії.

— Це добре?

— Ну, можна сказати, посередність. Але краще зеленого, адже в теорії ти зможеш чомусь навчитися.

— У всіх різний колір?

— Так.

— А який найсильніший?

— Чорний. Ознака могутності.

— А в тебе який?

— Це неважливо. Не треба нічого питати про мене, втямив? Інакше будеш спати в сіні.

Тобто в сараї, що знаходився за городом. Той сарай, напевно, скоро звалиться від вітру, але Арабелл однаково хотів запастися сіном перед зимою. Спати там, напевно, неприємно.

Не дивлячись на цікавість, Едін не хотів дратувати Арабелла, тому просто кивнув.

— Отже, — той продовжив лекцію. — Цей кристал дещо на зразок фільтру. Як коли я заварював чай. Усе листя залишилося в чайнику. Так і він пропускає магію через наші тіла. Але, як і будь-яке сито, з часом він зношується. Надто сильне закляття, надто велика кількість енергії або постійне використання магією — і самоцвіт дає тріщину. Тоді використання магією стає важким та виснажливим ділом, а іноді небезпечним для життя. Тому чаклуни вчяться з дитинства, поступово збільшуючи потоки магії. Але процес вимагає дійсно великих зусиль. Магія тісно пов’язана з тілом, як бачиш, тому потрібно завжди бути у формі та готовим до тяжкої роботи.

— Ну, цього я не боюся.

— Але перш за все потрібно вивчити теорію. Вивчити всі правила, опанувати процес потоку, навчитися малювати сигіли, а ще вивчити історію магії. Тобто потрібно вчитися читати. А я не думаю, що тебе цьому вчили.

— Ні, — Едін помотав головою. — Але це так само як рахувати, хіба ні? Просто запам’ятовуєш, а далі само пре.

— Думаю, це усе ж таки складніше. Але куди діватися, якщо я вже згодився навчити тебе. Не просто так, адже потім ти будеш допомагати варити зілля на продаж.

— Я тільки про це і мрію!

— Як багато ентузіазму… Тоді нехай буде так, почнемо зараз же. Я покажу тобі букви, — Арабелл простяг руку і із шафи вилетіла книга. — Неси сюди мої чорнила та папір.

***

Перш ніж вчити магію, треба було навчитися читати і писати. Це виявилось складним завданням, особливо писання. Руки Едіна були такі різкі, що кожна буква малювалась смішною та величезною. Арабелл постійно сміявся з них, мовляв, який господар — такі і букви. Але Едін не збирався здаватися, а смішки Арабелла тільки розпалювали в ньому упертість.

Коли Арабелл лягав спати, то Едін нишком підіймався зі свого «ліжка» та під світло догораючого каміну тренувався в написанні. Він дійсно вчився, щоб там не казав Арабелл. Тому було б тільки в радість, якби Едін здався та кинув навчання, навіть не розпочавши його. Але ні.

Скоро Арабелл показав Едіну дорогу до ринку, а разом із тим — основного селища. Там, де стояли хатинки інших селян, що зазвичай жили разом неначе якась община, а на вихідних днях приходили на місцевий ринок, розташований неподалік від вузенької річки. Там розкинулися лавки з продуктами або ручними виробами. На ринок частенько приїздили і з центру Норіса, щоб закупитися свіжими продуктами. А іноді, як розповів Арабелл, тут можна було зустріти гостей з інших міст, а то й країн, бо через ліс проходить головна дорога, яка більш-менш безпечна для караванів.

Насправді тут Едіну сподобалось навіть більше, ніж в лісі: люди наче знали один одного, постійно спілкувалися та обмінювалися врожаєм, стояв сильний галас. Домівки селян походили один на одного: дерев’яні, з милими трав’яними або солом’яними дахами, з розфарбованими рамами вікон, з пишними городами.

Але не всі були такі гарні. Арабелл сказав, що не варто самому ходити в частину села, що залишалась за річкою. Там починалися нетрі або щось на зразок них.

— Туди уходять ті, у кого немає грошей навіть на ведення господарства, — сказав Арабелл. — Сам я давно там вже не бував. Але нічого цікавого: малі хати та розбійники, які зазвичай чекають на каравани.

«Я жив в такому місці до того, як мене продали за гречку людям пана Геппа, — подумки відповів Едін. — Отже такі місця є всюди?..»

— А де твоє місце для торгівлі? — запитав натомість Едін, озираючись на базарі. — У всіх свої лавки.

— Оренда лавки коштує недешево, — зітхнув той. — Зілля варяться не так швидко, щоб встигати платити за оренду.

— Тобто ти просто носиш все в руках?

— Не буквально в руках, — Арабелл демонстративно показав на сумку, що носив через плече. — Там особливе заклинання. Залишилася з часів, коли я сам вчився. Там зілля не такі важкі та знаходяться в потрібній температурі.

— Лавка була би кращим варіантом.

— Згоден, але дивлячись у якому місці. В середині дуже дорого, тут самі тільки продукти. В кінці не вигідно, туди зазвичай ніхто не доходить.

— Ти просто ходиш мовчки, доки тебе не запитають, що ти продаєш?

— Більшість місцевих мене вже знають. Коли треба зробити замовлення, то вони підходять самі. Коли вивчиш букви, я навчу тебе вести журнал замовлень, а поки що просто мовчки ходи за мною.

Арабелл підійшов до однієї лавки. Там вишикувалась велика черга за м’ясом. Чоловік рубав свинину прямо посеред лавки, коли дві жінки запаковували шматки в спеціальний папір та віддавали клієнтам. Одна із жінок, побачивши чаклуна, відпросилася відійти від робочого місця на декілька хвилин. Гарна молода дівчина, від неї пахло м’ясом, Едіну таке сподобалося:

— Краще будь-яких парфумів.

Арабелл роздратовано стрельнув в нього поглядом, але дівчина посміялася:

— Дуже дякую!

— Вілмо, — Арабелл поспішив взяти слово на себе, витягнувши із сумки флакон, — пробач, що так довго. Еліксир для здорового сну зазвичай довго вариться.

— Нічого, батько буде радий, — Вілма витягнула із кишені під фартушком декілька срібних монет. — На наступний місяць наваріть ще, пане.

— Звичайно.

— А це з вами хто?

Арабеллу було соромно казати, що цей негарний хлопчина з ним, тому не одразу підібрав слова:

— Це… Це ну… Його звати Едін. Він буде мені допомагати. Можливо, одного разу саме він буде приносити замовлення.

— Я його учень! — одразу ж видав Едін з посмішкою.

— Ого, яка несподіванка! — тим не менш, Вілма приємно посміхнулася. — Я думала пан Арабелл настільки відлюдник, що ні з ким не…

— Ми б ще потеревенили, але в нас ще є робота, — перебив Арабелл.

— Ой, вибачте! Гарного дня!

Арабелл пішов далі з виглядом дуже серйозної людини, Едін побіг за ним. Як тільки вони відійшли від м’ясної лавки, то Едін не витримав:

— Сорок кронів? Серйозно?

— Як ти взагалі так швидко порахував монети… — прошипів той.

— Ти витратив на приготування декілька днів!

— Я не можу підняти ціну до золотих монет.

— Чому?

— Ніхто не купуватиме так дорого.

— Двадцять кронів — це дуже дешево! — наполягав Едін. — Якщо людям потрібне зілля, то вони повинні платити за нього! Чому магія коштує дешевше м’яса?

— Селяни думають інакше.

— Ти навіть не намагався!..

— Я радий, що купують хоча б за срібні монети! — гаркнув Арабелл. — Ось коли будеш мене підміняти, я подивлюся, скільки виручиш ти!

Арабелл пройшовся ще по людям. Едін знайомився з людьми, але не всі вони виявилися приємними. Наприклад, один чоловік з тонкими вусами, що займався продажем хутра, подивився на Едіна, не ховаючи огиди. Неначе на хвору тварину, не інакше. Ще була стара жінка, яка пройшла мимо та голосно почала молитися богам, щоб «врятували прокаженого». На останнє Арабелл посміхнувся, що змусило Едіна посміятися також.

Багато хто з прохожих обертався на нього. Воно і не дивно: такий потворний шрам на оці дитини дуже важко не помітити. Але Едін звик до цих поглядів, в яких змішалися відраза, жалість та інтерес.

Едін звик, що не можна нікому показувати, що це його бентежить. Тому він просто посміхався кожному, хто зупиняв погляд надто довго, щоб бентежити саме їх. І це вдавалося.

Декілька разів до Арабелла підходили літні люди, які купили собі зілля від болю в суглобах. Десять кронів. Це дуже мало, це менше, ніж коштують справжні ліки.

Тому улов за день був занадто малим, щоб купити додому хоча б кілограм м’яса. Едін відчував несправедливість, бо люди зовсім не цінували магію!

— Я б купив свинини, але тоді не вистачить закупитися порошком для розтвору, — сказав Арабелл. — На цій неділі обійдемося супом із картоплі. Якщо в мене вже є ти, то можна самим вирощувати щось їстівне.

— В тебе є пастки для кроликів?

— Ні. Я ж не мисливець, — тільки здивувався той. — Я навіть не знаю, як вони робляться.

— Халепа… Але я бачив тут мисливців, вони продають шкури тому вусаню. Можливо можна з ними домовитися?

— Ти надто самовпевнений. Мисливці не будуть ділитися своїм способом заробітку.

— Але ти знову не намагався!

— Я не вмію домовлятися з людьми.

— Тому тебе і вважають відлюдником?

— Будеш мене висміювати — підеш у сарай.