Том 1. Частина 11. Тепер разом

Наступного дня з’явилися соплі. Це було занадто. Едін дуже хотів вдарити когось. Але замість того він набрав воду, яка стікала з даху після дощу, вмився та спробував відмити бруд з одягу. Хотілося бути таким же охайним, як і інші, але на одяг сили не вистачало.

«Сподіваюся, від мене не смердить… — подумав тоді Едін. — Здається в мене ще лишилися гроші… Може накопити на теплу зимню одежу? Хоча я навіть не знаю як купляють одяг…»

На вулиці було дуже холодно. Руки замерзали без рукавичок, яких не існувало. Може краще купити саме рукавички?.. А як дорослі взагалі переживають зими?.. Здається, Арабелл збирав їжу в льох, а ще рубив дрова… Треба було брати з нього приклад.

«Дурна зима! — роздратовано подумав Едін. — Поїду звідси! Як тільки будуть гроші! Туди, де немає снігу! Де завжди тепле літо!»

Плани на сьогодні були як завжди, але щось Едіну було не по собі. Йому хотілося полежати та з’їсти чогось гарячого. Напевно він захворював.

Едін ще б довго думав про плани, якби його за шкірку не вхопили немов кошенятко.

— Чого ти бовтаєшся у холодній воді, зовсім дурний?!

Він цього голосу у Едіна перехопило дихання. Арабелл! Він тут!

І Едін був дуже радий його бачити! Не дивлячись ні на що! Серце так і загупало в грудях!

Але, пригадуючи, що було в останній раз, Едін вперто насупився. Ні. Ні, він більше не повинен вірити людям. Вони всі дурні та злі. А він не може дозволити себе зламати.

Арабелл відпустив Едіна. Арабелл виглядав втомлено, навіть більше ніж завжди, закутаний в теплу довгу мантію.

— Не дивися на мене так, — сказав він. — Без нагляду ти бовтаєшся у воді!

— Роблю, що хочу, — той схрестив руки.

— Дуже по-дорослому.

— Я не дорослий.

— Знаю, — зітхнув він. — Я знаю, як ти злишся на мене і не можу тебе в цьому звинувачувати.

Насправді Едін вже давно не злився. Сам не знав, чому так, але ні. Сумував, мабуть та шкодував, але не злився.

— Як ти мене знайшов? — запитав Едін.

— Ти думаєш, я не знав, де ти є увесь цей час?

— Ти слідкував за мною?

— Ні. Скоріше перевіряв, чи не поліз ти до вовків у ліс.

— Там є вовки?

— Є біля самої гори.

— Я не знав, я не бачив ніколи вовків…

— Дарма я про це розповів.

Едіну чомусь ставало весело, але він впирався власним почуттям: знову супився та робив вигляд, наче в нього немає ніяких проблем.

— Не шпигуй за мною, — сказав він. — В мене все нормально. Я можу заробити гроші та поїхати туди, де немає зими.

— В іншу країну?..

— Що таке країна?..

— Едіне, — зітхнув той на диво лагідно, — я знаю, що ти самостійний. Насправді я не думав, що ти підеш та ще й на так довго. Думав, ти повернешся вже скоро.

— Ага, вже поспішаю.

— Але я бачу, що ти швидко адаптуєшся до будь-яких умов. Ти навіть спромігся знайти спосіб заробляти гроші у такому віці… Що сказати, я приголомшений… Мені треба визнати, що ти дуже перспективна дитина от і все.

— Чого це ти раптом?

— Повертайся додому.

— Ти хіба не знайшов іншого?

— Визнаю, я хотів тебе замінити. Але… — він, здавалося, не міг підібрати слів. — Я не можу. Тебе навряд хтось замінить. Ти надто вмілий в усьому, за що берешся.

Едіну було незвично від похвали. Так, він завжди її хотів, але коли почув, то… Хотілося закрити обличчя руками. І очі чомусь защіпали.

— До того ж, — продовжував Арабелл, — скоро зима. Мені точно потрібен помічник на зиму.

«То він хоче взяти мене лише на час зими?.. — Едін подумки засумував. — Але чому так… Напевно, інший учень не витримує його, а я… Якщо подумати добре, то зиму я можу і не пережити сам. Тому треба погодитися, накопити гроші та поїхати першого дня весни… Це буде дуже розумно, як мені здається…»

— Я не повернуся на тих самих умовах, що і раніше! — голосно заявив Едін.

— І що ти хочеш?

— Гроші!

— Гроші?

— Слухай уважно!

— Та слухаю я…

— Я можу продавати зілля, але брати відсотки за продаж, — Едін намагався виглядати серйозним. — І ціни також буду затверджувати я. І я сам буду вирішувати, де і яку угоду треба укладати. З твоїм підходом до продажів каші не звариш.

— Визнаю, я не торгаш, — змирився Арабелл. — Тобі потрібні гроші? З яких пір?

— То ми домовилися чи як?

— А грець із тобою, добре. Аби тільки повернувся вже додому, — Арабелл с полегшенням випрямив плечі. — Щодо нового учня… Він дуже тихий…

— Скільки йому років?

— Наче менше за тебе, але тобі…

— Я не знаю, скільки мені. Або одинадцять, або дванадцять.

Арабелл посміхнувся, в його посмішці читалась непідробна жаль.

— Думаю, він усе ж таки менше. Не знаю, що з ним тепер робити, бо з хатніми справами він не такий вправний. Можливо, ти зможеш його навчити чогось. Думаю, ви подружитеся.

***

Дім.

Едін був такий щасливий побачити дім!

— Нарешті! — хутро звалилося наче з неба, Едін впав на землю, а зверху — саме тільки хутро. — Я дуже чекав! Я знаходив багато жуків, як тепер показати?! Ще я назбирав шишки! Ходімо покажу шишки!

— Встань з нього! — Арабелл відтягнув Піннеля. — Потім погуляєте та пограєтесь, зараз його треба викупати!

— Не люблю купатися, — Піннель помотав мордою. — Дуже співчуваю. Але шишки…

Едін піднявся та обійняв Піннеля за шию. Як же він сумував!

— Ну що за діти… — Арабелл почав бурчати. — На дворі холодно. Ходімо митися.

— Я не піду митися, — Піннель категорично помотав головою, потім легко боднув Едіна в лагідному жесті. — Погуляємо потім, я покажу шишечки.

— Дуже хочу подивитися! — пообіцяв Едін.

Арабелл відчинив двері. Едін боявся знайомитися з новим учнем. Хотілося закрити свій шрам, перш ніж знайомитися. Тому він затримався.

— Ти казав, що я потворний? — запитав Едін.

— Ні, я казав, що…

— Він може злякатися.

— Я казав про шрам, але не обзивав тебе, — Арабелл підігнав його рукою за спину, однак дуже легенько. — Раніше тебе це не хвилювало.

Едін увійшов. Новий учень вже стояв перед ними, зустрічаючи біля порога.

Невеликого зросту, білявий, з коротким хвилястим волоссям та тонкими губами. Він тримав руки разом, як зазвичай робили слуги Моріна, та стискав плечі. Боявся.

«Це через мій шрам… Від думає, що я страшний!»

— Знайомтеся, — Арабелл тим часом зачинив двері. — Едіне, це Бейліс. Бейлісе, це Едін.

Бейліс вклонився. Едін нічого не зрозумів:

— Спину прихопило?

— Це зветься манери, — підказав іронічно Арабелл. — Він виховувався в інших умовах.

— Але нащо вклонятися мені?

— Бо ти старше.

— Але ж я…

— Сподіваюся, ти покажеш йому, як себе поводити… нормально.

Це було надто дивне відчуття: хлопчик перед Едіном здавався непомітним, хоча зовні був навіть милий. Ніяких шрамів або подряпин. Охайний зовнішній вигляд: біла сорочка та щільний коричневий жилет, волосся причесане, нігті чисті. Едін відчував себе більше та сильніше, а разом із тим якимось незграбою.

«Напевно, він мене ненавидить, бо думає, що я заберу його місце… — подумав Едін. — Він гарненький, а я… Він, напевно, не розуміє, чому таке потворне створіння як я тут…»

— Потім поговорите, — Арабелл знову почав підганяти його в спину. — Ходімо набирати теплу ванну. Я тебе вимию.

— Я сам можу! — зашипів Едін.

— Дуже в цьому сумніваюсь, будеш бовтатися в воді.

— Я не бовтався!

— Іди вже, поки не захворів.

Як би не хотілося визнавати, але без допомоги Арабелла Едін навряд чи зміг би відмити голову. Після ванни волосся аж блищало, а шкіра здавалася новою. Навіть нежить кудись ділася після теплої води та свіжого одягу.

Завтра треба буде випрати свої теплі речі. Насправді Едін вже бачив обсяг роботи: навіть павутина знову з’явилась на стелі! Гора посуду з недоїдками! І нащо їх зберігати? І чому біля порогу ніхто не підмітав? А що роблять ті пляшки на столі?

Едін сам не помітив, як прибрав все дуже швидко, поки бурчав про безлад. Арабелл тим часом готував вечерю, а Бейліс таємно слідкував за Едіном, хоча виходило не так вже і таємно.

— Пробач, — дуже тихо сказав він, коли Едін змахнув павутиння.

Так тихо, що Едін спочатку подумав, що йому здалося.

— Я не знаю, що можна, а що не можна чіпати, — продовжив той, відводячи погляд. — Речі як я не мають права робити щось без дозволу.

— Речі?.. — не зрозумів Едін. — Де?

— Вибач, я говорю саму лише дурню. Якщо хочеш, я буду мовчати.

— Чому?

Едін не розумів, що відбувається. Бейліс був якимось дуже дивним та уникав зорового контакту. Це через шрам, хіба ні?

«Йому огидно знаходитися поряд зі мною?.. От вибачай вже, але мені ніде перезимувати, а тут досить тепло! Я не буду поступатися тобі місцем, потерпи вже мене до весни! Але сидіти без діла я тобі теж не дозволю! Якщо Арабелл обрав саме тебе, то не підведи його!»

— Що ти взагалі вмієш? — запитав Едін.

— Я… — Бейліс говорив так тихо, що потрібно було прислуховуватись. — Я трохи чаклую, вмію співати й танцювати, міняю постіль зранку та…

— Ти наче до цього жив в гарних умовах, хіба ні?

— В мене були добрі господарі.

— Це не відповідь, — Едін взяв мітлу та всунув в руки розгубленому Бейлісу. — Як не знаєш, що робити, то питай у мене. Для початку треба підмести під столом. Якщо вечерю готує Арабелл, то потрібно буде прибрати і після, бо він неохайний.

Арабелл його почув, закотив очі, але вирішив не вмішуватися. В кінці кінців, життя показало, що Едіну краще знати, як тримати порядок в домі. До того ж, він хотів скоріше приготувати м’ясне рагу, щоб нагодувати Едіна чимось смачним.

Бейліс почав підмітати, як Едін і казав. Едін тим часом переставив всі склянки для зілля на полиці, спостерігаючи за роботою Бейліса. Не схоже, що він лінувався весь цей час. Підмітав він ретельно, навіть занадто, бо зупинявся на кожній дощечці. Тоді чому він не робив цього всього раніше?

Коли вони закінчили, Арабелл вже насипав рагу на тарілки. Тоді Едін був щасливим як ніколи: він знову їв справжню їжу, а не одну лише булочку! М’ясо курки наче в роті тануло!

Все ж таки, у Арабелла жити дуже добре.

— Сьогодні вже пізно займатися справами, тож добре відіспіться, — сказав тоді Арабелл. — Завтра в нас практичний урок.

— Чому так різко?.. — не зрозумів Едін.

— Бо тепер вас двоє, треба пояснити вам різницю у ваших силах.

Едін і Бейліс спали поруч, на м’якій ковдрі біля пічки та каміну. Але тепер Арабелл приніс більше подушок, які дістав невідомо де. Едіну здалося, що Арабелл таким чином намагається вибачитися, бо не вміє використовувати слова.

Нехай так, байдуже. Спати в теплі було дуже приємно. Едін майже одразу задрімав, якби його не розбудили, потрясши за плече. То був Арабелл, який накинув на нього теплу мантію та сказав йти за ним. Бейліс тихо спав, його не будили. Сонний Едін укутався в довгу мантію та вийшов на вулицю, на холодний вітер. Оце вже було неприємно.

— Що сталося? — потираючи очі, спитав він.

— Ти мав рацію, коли казав, що я багато чого не кажу тобі, — Арабелл повернувся, він був дуже серйозним. — Тому це треба виправити. Але я скажу все тільки тобі.

Едін більше хотів повернутися в ліжко, ніж слухати Арабелла серед ночі по холоду. Тим не менш, цікавість по троху брала гору.

На вулиці було не дуже темно через повний місяць. Сосни шелестіли від сильного вітру, а під ногами гуляв протяг. Арабелл віддав свою мантію Едіну, а сам стояв спальному костюмі, наче йому немає діла до осені.

— До того, як сховатися в Норісі, я був дуже могутнім чаклуном, — почав розповідь Арабелл. — Але саме через це, через моє безвідповідальне відношення до магії, я був вимушений сховатися від недругів та… Та й в цілому, не хочу нікому пояснювати про свій стан. Хоча, напевно, і до хвороби я не дуже любив спілкуватися з людьми…

— Ти оце вирішив побалакати серед ночі? Серйозно?

— Так, це дуже серйозно, — він присів на коліно, а потім почав розстібати ґудзики сорочки.

Від цього Едін різко прокинувся. Він дивився, як Арабелл ледве не роздягається та губився в здогадах. Щось було в цій картині, але що саме і чому щоки починають горіти?

Арабелл нарешті відкрив свій секрет. Буквально. Його чорний самоцвіт у формі ромбу мав дві тріщини. Непрості тріщини, вони йшли від каменю і по самому тілу, на ключицях, наче павутиння. Тріщини в самому тілі, як наче на склі. Навіть в темряві це виглядало так неприродньо, що Едін моторошно здригнувся.

— Ось моя хвороба, — сказав Арабелл. — Я використовував занадто багато магії та моє тіло не витримало. Кожен раз, коли я знову чаклую, то тріщини збільшуються. Чесно кажучи, я не знаю, скільки років мені залишилося жити.

Едіну не хотілося в це вірити. Ці тріщини на тілі… Напевно дуже боляче, коли вони збільшуються…

Але якщо показати Арабеллу, що Едін лякається або сильно хвилюється, то кому з цього буде легше? Коли люди реагують на шрам Едіна, йому стає тільки гірше від самої згадки про нього, то ж…

— Виглядає навіть страшніше за мій шрам, не дивно, що ти кутаєшся в одяг, — сказав Едін жартівливим тоном.

— Це все через моє его. Той факт, що я так сильно облажався…  — Арабелл стиснув кулак від досади. — Не хочу нікому показувати це. Наче заперечую очевидне. Наче хочу обманути самого себе.

— Звучить дуже знайомо.

— Але тепер ти знаєш.

— В тебе ж є посох. Невже він не допомагає зберігати енергію, що виходить з тіла пед час чаклування?

— Лише трохи. Ні фамільяр, ні посох більше не допоможуть. Треба було раніше про це все думати, але… — Арабелл піднявся на ноги. — В мене залишилося багато тих, хто із залюбки може скористуватися моїм станом та прийти мститися. Зазвичай їх зжирає Піннель ще в лісі. Але якщо мене знайде хтось сильний…

Едіну стало не по собі:

— Але чому? Що ти накоїв?

— Насправді нічого такого. Віриш або ні, але я не був злим чаклуном. Просто я не подобаюсь людям, а вони мені.

— Ти наговорив багато гидоти?

— Так. І, мабуть, встиг багатьох образити. Не скажу, що мені соромно, — він тільки потиснув плечима. — Адже навіть в такому стані я краще за інших, тому їхні спроби перевершити мене смішні. Звичайно, я можу себе захистити, просто потім буде дуже боляче. Коли з’являються тріщини, то мене лихоманить та нудить. Ні один ворог того не вартий.

— Я починаю розуміти, чому на тебе ображаються… — Едін зітхнув. — Добре, що поробиш… Мені треба краще дізнатися, що робити, коли тобі погано. Не думаю, що звичайні ліки від жару тобі допоможуть.

— Через те, що тріщина збільшується, мені стає важче піклуватися про дім або заробіток. Я став швидко втомлюватися та й в цілому наче постарів.

— Тому ти і шукав собі помічника-чаклуна, щоб полегшити життя.

— Це вимушений захід. Насправді ж я не вмію нормально ладнати з людьми. Всі, хто мене знає, хочуть мене здихатися.

Едін посміхнувся, адже чомусь дуже розумів почуття Арабелла, нехай і не повністю. В той самий момент він здався Едіну не таким дорослим та злим, як раніше.

— Добре, що розповів, а тепер ходімо спати. Тут холодно, а ти ще й роздягнувся.