Том 1. Частина 14. Камінь спотикання

«Цих грошей недостатньо, щоб поїхати кудись далеко! — подумав Едін, коли рахував власні накопичення. — Чому я так розслабився? Я гадки не маю, скільки грошей треба, але багато! А це хіба багато? Мені треба братися за торгівлю!»

— Едіне… — покликав Бейліс. — Ти сидиш в кутку та злишся… Це нормально?

— Це дуже нормально, — той піднявся. — Я сидів та думав.

— То ти все зробив в хаті?

— Так, ще зранку! — Едін енергійно повернувся. — Я зробив все! На тобі приготування обіду та слідкування за каміном! А ще повтори всі формули на завтра!

— Добре, зараз займуся.

— А де Арабелл? Ви ж разом пішли на город. Ви знайшли там пелюстки зимньої капусти? Ніколи її не бачив, до речі.

— Він сказав, що хоче подихати свіжим повітрям.

— Що?..

— Я хотів про це поговорити, — Бейліс поставив кошик з синьою капустою на стіл, а Едін ледве стримався від інтересу роздивитися її. — Я, звичайно, не дуже розуміюсь на хворобах… Але мені здається, він дуже швидко виснажується. Навіть нам не показує, як саме, але йому важко навіть довго пересуватися.

— Не кажи так, наче він старий! Ти бачив, що він молодий!

— Я й не кажу… Не хвилюйся тільки, гаразд? Я не знаю, чим саме хворіє Арабелл, але… Він не визнає, що йому важко. Власне, тому він нас і тримає.

— Та він не вміє нормально розмовляти! — обурився Едін. — Завжди несе дурню, а не визнає помилки! Якщо він втомився, то нічого там стовбичити! Я затягну його в дім!

— Та постривай! — Бейліс ухопив його за рукав. — Можливо, нам краще щось придумати? Якщо він впертий настільки, щоб не визнавати власної слабкості, ми не повинні його злити.

— Я буду.

— Ти дуже сильно хвилюєшся про нього. Навіть зараз.

— Я… — Едін насупився. — Ну… Так, напевно… Ще ні один дорослий не був таким добрим до мене… Нехай він іноді нестерпний, але… Я затягну його в дім!

— Нам треба придумати, як саме робити хатні справи, щоб він нам не допомагав! В тебе це краще виходить!

— Так… — задумався той. — Але від мене мало користі на городі… Я старюсь, але… Всі рослини однакові! Можливо, краще ти будеш займатися отим всім… А я можу назбирати грибів.

— А гриби тут яким боком?..

— Я не буду його сварити, — пообіцяв Едін. — Тільки притягну в дім.

— Але не треба дуже кричати. Іноді я не розумію, ви сваритесь або просто…

— Ну… — Едін почухав потилицю. — Я не злюся на нього, не по-справжньому… Просто іноді він не розуміє інакше. Не переймайся, я буду старатися не гримати на нього.

Едін накинув плащ та вийшов на вулицю. Було холодно. Сніг лежав на дворі, проте за весь цей час Арабелл зміг зробити стежки для пересування. І зараз сидів біля хати на лавці. Едін, не роздумуючи, сів поруч.

— Ти не даси мені побути на самоті навіть хвилину? — іронічно запитав Арабелл.

— Ні. Тут холодно, треба йти погрітися.

— Тобі — так. Не відморозь дупу.

— А тебе це не стосується?

— Ні, я старше.

— Як це…

— О сільфи, чому ти прийшов? — зітхнув той. — Нікуди я не дінусь, не треба бігати за мною.

— Насправді це дуже доречне питання. Я нічого не знаю про тріщини в самоцвітах, геть нічого… І як мені тобі допомагати?

— Наразі мені вистачає твоєї допомоги.

— Бейліс не знає, що з тобою, але помічає. Ти змушуєш дітей хвилюватися, тобі повинно бути дуже соромно.

— Чому ви хвилюєтеся? — не зрозумів той. — Я не помираю. Ну, принаймні поки що.

Едін відчув, як холод пробрався по спині — і він був не від зими.

— Тобто?..

— О ні, не лякайся. Я не правильно виразився.

— Ні! Ти маєш на увазі, що ти можеш померти, якщо тріщин буде забагато?

Арабелл скривився. Як тут збрехати? Едін може і малий, але не дурний.

— Я слідкую за цим, — запевнив він. — Тріщини не збільшуються просто так, тільки коли я чаклую щось дуже серйозне. Тому не хвилюйся, я не помру, поки не навчу вас.

— От ти взагалі не вмієш заспокоювати!

— Я ж сказав — не хвилюйся! Тобі мало?

— Звісно мало! Мені треба дізнатися про твою хворобу більше!

— Ти мені нічим не зарадиш, — Арабелл піднявся. — Але якщо це тебе відволіче, то добре. Я придбаю тобі книгу з магічними хворобами, а там роби вже що хочеш.

— Добре! — Едін вскочив за ним. — Тепер додому?

— Тепер додому.

***

— Добре! Я готовий до продажу! — зранку заявив Едін, коли поснідав та вдягнувся.

— Взимку важко продати щось, тому не дуже… — хотів було сказати Арабелл, але Едін аж застрибав:

— Ні! Треба заробляти гроші!

— Я розумію, що взимку справи йдуть не дуже, але не треба так заходитися… Тобто… — він почухав зворотній бік шиї. — Тобі не обов’язково ходити кожен день. Сьогодні міг би залишитися та відпочити.

— Яке відпочити? Я не продав жодного нормального зілля!

— Я зрозумів: ти ще не втомився. Добренько, бігай-стрибай, коли заморишся, то не кажи, що я не попереджував.

Едін був дуже впертим. Він йшов на ринок через сніг, а його насипало дуже багато. Один раз він впав, розізлився та почав бити його кулаками. Це було так не схоже на Едіна, що Піннель спустився з гілки сосни та запитав:

— Нащо лупцюєш сніг?

— Я просто!.. — Едін піднявся та почав струшувати сніг. — Я не знаю, я чомусь часто злюся останнім часом…

— Чого ти ходиш на той ринок? Не бачиш, що дорогу замело?

— Мені треба заробити грошей.

— І воно того варте? Ти і вчора тут ходив, скільки заробив?

Едін підібгав губи й проскулив:

— Продав лише одне зілля.

— Оце так, багач!

— Не знущайся, я й сам знаю, що нічого не виходить, але мені потрібно зібрати бодай щось до весни. І якщо треба буде кожен день тут падати, я буду лупцювати сніг далі.

— Оце упертюх, — Піннель піднявся, збільшився у розмірах, а потім підійшов до Едіна та схопив його зубами за комір.

Едін трохи злякався — невже його з’їдять? — але ні. Піннель підняв його та за секунду, наче сам вітер, перестрибнув усю дорогу. Едін не встиг навіть зрозуміти, яким чином вони перенеслися на декілька кілометрів вперед, але Піннель відпустив його прямо перед початком села.

— Немає за що, — Піннель махнув хвостом, не дав Едіну й слова сказати. — З тебе смаколик.

І зник серед дерев. Едін подякував йому із запізненням, бо досі ще не оговтався, а потім пішов на ринок.

Щоправда все було дарма.

Едін вештався рядами, проте людей і так було мало, а зацікавлених в магії — ще менше. На цей раз не вдалося продати нічого. Взагалі нічого! Такого вже дуже давно не бувало, Едін занервував так сильно, що затримався до темряви. Однак ринок вже почав закриватися, людей ставало все менше і менше, поки ряди взагалі не опустіли.

Коли Едін повернувся додому, то зупинився біля двері та не наважився увійти.

Нічого не продав. Арабелл буде дуже розчарований. Від думки про це в очах кольнуло. Едін зітхнув та повернув до сараю. Однаково Арабелл скаже йому спати там через те, що нічого не продав.

Але все було не зовсім так, як звик Едін. Арабелл дивився у вікно та починав нервувати. Вже дуже темно, а Едіна ще немає вдома. Вечеря скоро остигне, а Бейліс заснув за столом, поки чекав.

Не витримавши більше, Арабелл накинув плащ та вискочив на вулицю, готуючись чаклувати, але швидко передумав. Сліди. Він побачив сліди на снігу та пішов за ними у сарай. Коли Арабелл відкривав двері, він вже здогадувався, що сталося.

«Нічого не продав та сам пішов сюди спати… — швидко зрозумів він. — Кепський з мене вчитель, якщо я виховав в ньому таку звичку… І що тепер робити?»

Едін спав в сіні дуже міцно — втомився. Арабелл не наважився його будити, бо насправді відчував, що якби Едін дійсно хотів, то зайшов би в дім. Але ні. Сьогодні він хотів побути на самоті, що дивно та трохи… лячно? Схоже було, що Едіна щось турбує, але він нічого не казав. І якщо давити на нього, то й не скаже.

Натомість Арабелл приніс із дому теплу хутряну ковдру та накрив Едіна. Треба буде дочекатися слушної миті та поговорити нормально.

***

Зранку Едін був не в тому настрої, щоб почати розмову про почуття. Він був трохи роздратований, навіть Бейліс не наважувався говорити із ним надто довго. Арабелл думав, що Едін поїсть та заспокоїться, але ні. Той швидко прибрався в хаті, приніс дрова та встиг почистити камін. Був весь чорний, що навіть смішно, але чомусь не сміявся…

Едін закінчив десь після обіду, взяв сумку та знову пішов на ринок. Бейліс та Арабелл проводжали його поглядами.

— Його щось непокоїть… — сказав Бейліс.

— Не хочеш запитати у нього, що саме? — поцікавився Арабелл.

— Ну… Ні… — той нерішуче помотав головою. — Він зазвичай не такий… Я боюся його розлютити…

— Іронічно, в мене те ж саме.

Едін вийшов на стежку, яка вела в село та з подивом помітив, що снігу стало значно менше. Неначе хтось розчистив дорогу.

«Пан Піннель! — здогадався він. — Це він для мене? Дуже мило! Я якраз взяв йому смаколик!»

Едін дістав із сумки запечену рибину, яку приготував ще зранку та замотав в папір. Схоже, що Піннель був трохи зайнятим, проте це нічого не змінює. Він завжди знає, що відбувається в його лісі, то ж Едін положив рибу під дерево та пішов далі.

Сьогодні він був налаштований зробити хоч щось. Чомусь йому ставало гірше щоразу, коли він згадував, що не може дозволити собі відпочивати. Що без грошей весною він опиниться нікому не потрібний на вулиці. Знову.

Але і цього разу на ринку не було нікого, хто б був зацікавлений в зіллях. Едін відчував втому, але не фізичну. Таке було не вперше, проте в цей раз боротися з цим гірким почуттям було дуже важко.

І в нього опустилися руки. Він раптом усвідомив, що просто не може більше ходити та протягувати усім зілля. Він хотів кудись засісти та посидіти у тиші.

Тому він зітхнув та пішов до річки. Вона покрилася товстим шаром криги, навіть прикро: не покидати камінці! Але не тільки це засмутило Едіна, було ще дещо. Несподівано почулися дитячі крики, зграя дітей вибігла із лісу, кидаючи одне в одного сніжки.

Едін хотів було позадкувати та піти, але його помітили.

— Оце так! — Едвард схрестив руки на білому гарному пальто. — Як давно не бачилися!

«От дідько… — подумав Едін. — В мене немає сил на це все… Арабелл мав рацію, мені треба трохи посидіти вдома…»

— Я вже йду, — Едін розвернувся.

— Ти тільки прийшов! — здивувався Едвард. — Нумо, зіграй з нами в сніжки!

— Я не хочу з вами гратися.

— Ти не можеш мені відмовляти.

— Я не відмовляю, я просто не погоджуюсь.

— Я так і сказав.

Едін не слухався та почав йти геть. Едвард не знав, що робити та як його затримати.

Вони так давно не гралися разом! І тепер, коли вперше за весь час Едін тут, він просто йде!

Руки самі потягнулися за снігом, зліпили шар та закинули його в Едіна. Сніжка прилетіла в спину. Едін зупинився. Подіяло!

Едін повільно повернувся:

— Якщо кинеш ще раз, я клянуся, що не буду стримуватися.

Едвард посміхнувся. Едін виглядав серйозним, коли казав це, проте… Серйозність йому личила.

— Дуже шкода, що ти вже йдеш, — тим не менш, Едвард знову зліпив сніговий шар. — Схоже, ти мене боїшся.

— Тільки спробуй.

Едвард, звичайно, кинув в нього сніжку ще раз. Інші діти оминали їх, коли бігали, наче не знали, чи можна їм приєднатися. Але коли Едін повернувся, вирішивши, що більше не дозволить себе ображати, зупинилися усі. Адже вперше побачили, як сніг підіймається в повітря, скручується в шари і…

А далі, здавалося, сніжки посипалися одним махом неначе та лавина!

Едвард від несподіванки не встиг закрити обличчя руками, тому відчув мороз на шкірі і під шарфом! Оце так нахабність! Так поводитися зі своїм лордом! Тоді чому Едварду було так весело?

 — Ну, добре, в цей раз ти виграв, — сказав він, звільняючись від снігу. — Але спробуй дістати мене тепер…

Едін думав, що Едвард поклянеться його вбити або що, але ні… Здається, він не злився, то ж…

Едін підняв в гору ще снігу, націлився на Едварда та запустив його махом руки. Проте тепер Едвард знав, чого очікувати та увернувся від шарів. Це було схоже на танець: граційно, спокійно та впевнено. Едін не міг не визнати, що це було неймовірно гарно, а Едвард, як завжди, знайош як здивувати!

— Техніка уклону в фехтуванні, — пояснив Едвард, що дуже собою пишався. —  Я дуже спритний, то ж не сподівайся на легку перемогу.

— Я не збираюся гратися з тобою! — Едін справді хотів не піддаватися на ці хитрощі. — Ти ображав мого братика!

— Я всіх ображаю, — той розвів руками. — Бо я можу.

І що на це відповісти?

— Це вперше ти такий чесний…

— Думаю, наші відносини вже перейшли на той рівень, коли можна бути чесними один із одним. То ж давай, — Едвард помахав рукою, — спіймай мене, якщо зможеш.

Він двинувся вперед, на Едіна. Той від несподіванки прикликав ще снігу та кинув в Едварда, але той ухилився.

«О сільфи, це дуже гарно, але я більше його не кохаю! — Едін налаштувався на виграш. — Ні, я не дам йому перемогти!»

І він втратив лік часу, поки грався з Едвардом. На диво він швидко втягнувся, забув про сум та почав веселитися. То він тікав від Едварда, бо не міг так швидко ухилятися від сніжок, то Едвард відступав за дерева. Ніхто точно не знав, що треба зробити для перемоги, але їм було весело.

Настільки весело, що вони надто захопилися.

І ось обоє вже втомилися. Едвард більше не міг так граційно ухилятися, впав на сніг та почав хапати повітря ротом. Едін почувався не краще, бо весь час користався магією та бігав, проте останній удар був за ним — в його руці залишалася остання сніжка, яка привела б його до перемоги над самим Едвардом.

— Мушу визнати, ти гідний супротивник, — сказав Едвард, але таким тоном, неначе зробив послугу.

— Оце так! — фиркнув Едін. — Невже це визнання?

— Для такої честі тобі ще потрібно довго працювати над своєю поведінкою.

Едін замахнувся. Нарешті він переможе! Нарешті Едвард відчепиться від нього!

Але тут щось глухо прилетіло прямо у вухо. Здавалося, в очах потемніло на секунду, а потім щось сильно закололо.

— Якого?!.. — Едвард піднявся на ноги, а сам Едін ще не розумів, що сталося. — Хто це зробив?!

«Що зробив? Що це?.. — Едін торкнувся вуха, а рукавиця чомусь почервоніла. — Це кров? Що? Звідки?»

І тоді він раптом зрозумів. Хтось кинув каміння в снігу. І схоже, що каміння прилетіло дуже добре, якщо пішла кров. Було боляче, але біль якось затягувалась, наче сповільнилася.

Всі діти боялися визнати, чиїх це рук справа. Вони боялися Едварда, який миттєво розлютився, що хтось посмів втручатися в їхню гру.

«Їм усім байдуже, що я відчуваю… — Едін дивився на дітей, але ті відводили лякливі погляди. — Я для них потвора. Вони хотіли захистити свого лорда, а я… Напевно, я дурень, якщо думав, що все на цьому і скінчиться…»

— Чого всі мовчите?! — Едвард дійсно розлютився.

— І чого ти волаєш? — Едін же був на диво спокійний. — Ти сам дав їм зрозуміти, що мені можна робити боляче.

— Я?.. — той так здивувався, що не одразу повернувся.

— Ти ще дивуєшся, чому я не хочу з тобою гратися.

— Я не наказував їм жбурлятися камінням!

— Щойно — ні, але раніше так. То ж немає значення.

— Я не…

— Яка різниця! — крикнув хтось із дітей. — Пане, не грайтеся з ним! Грайтеся із нами!

— Так! — підтримав інший. — Нехай страшко йде геть!

— Нехай забирається!

— Він потворний і просто заздрить вам!

— Пане, давайте закидаємо його камінням!

— Він не має права так з вами говорити!

Едін притримував вухо, але тепер відчував, як кров біжить по рукам, а вухо почало сильно боліти. Чомусь очі намокли.

Він розвернувся та швидко побіг геть, вже не в змозі нічого почути. Вперше він не міг втримати сліз, коли біг через стежиною додому. Едін намагався зупинити ці набридливі сльози, але…

«Чому? Я не хотів бути таким потворним! — лунало в його голові. — Чому люди завжди хочуть зробити боляче? Чому я маю це терпіти? За що це мені?»

Він зупинився біля будинку. Вухо так сильно пекло, що він був готовий вислухати будь-яку лайку, аби тільки Арабелл йому допоміг. Едін боявся показати сльози, тож спробував вимитися снігом перш ніж зайти до хати.

— А ти рано… — Арабелл відволікся від письма, а потім побачив кров. — Що? Що сталося?

Він підскочив, не встиг Едін й порога переступити.

— Дуже болить! — це все, що Едін зміг сказати, голос надто тремтів.

Арабелл зняв з нього плащ, щоб роздивитися справжній поріз. Судячи з того, як опухло вухо, це був удар.

— Як ти так…

— Напевно, в сніжку було каміння… — невпевнено відповів Едін. — Але болить дуже сильно…

— Яке ще каміння?! — обурився той. — Тут треба негайно рятувати вухо!

— Тобто в мене тепер і тут буде потворний шрам? Ще один?! — Едін вирвався, жахнувшись. — Може краще відрізати це вухо? Я не хочу ще шрам! Я не хочу бути ще більше потворним!

Арабелл розгубився. Він бачив, що Едін дуже намагається тримати себе в руках, проте… Ні, не можна було його доводити.

Виявляється, Едіна весь цей час дуже турбував шрам на обличчі, то ж тепер…

— Ніякого шраму, заспокойся, — Арабелл протягнув руки та знову повернув його до себе. — Проте рана глибока, мені потрібно більше часу для загоєння.

Едін трохи заспокоївся. Арабелл тим часом взяв декілька флаконів із верхньої полки та почав промивати рану. Спочатку воно пекло, але наступне зілля знеболило вухо. Потім Арабелл доторкнувся долонями — такими теплими та на диво турботливими, — та прошепотів щось нове.

Едін з подивом відчув, як йому стало набагато легше. Вухо досі було червоне та залишалася сама лише подряпина, але Арабелл сказав, що це все мине.

— А хіба глибокі рани так швидко загоюються?.. — Едін вмився у відрі від крові. 

— Головне, що все зійшло, — Арабелл допоміг прибрати одяг, пообіцявши вивести плями завтра.

— Одну хвилинку! — Едіна осяяло. — Ти скористався магією, якою тобі не можна користатися?

— Від одного зцілення нічого не буде, — запевнив він.

— Але тобі не можна!

— Тому я повинен просто залишити все як є? — той зітхнув. — Краще розкажи мені, хто кидається камінням.

— Ну… — Едін не знав, що казати. — Це нормально…

— Ні, це не нормально.

— Тобто така реакція у багатьох людей. Я знаю, що дуже потворний і усім бридко димитися на моє обличчя, тому… Таке буває часто… В цей раз було дуже боляче…

Арабелл пильно дивився на нього. Едін же не хотів бути відвертим, бо відчував — він почне плакати. Бо йому досі було боляче, вже не від вуха.

— Добре, поговоримо про це потім. Скоро Бейліс повернеться, а він, думаю, почне плакати, якщо побачить кров.

— Не треба плакати…

— Приберемось, та ти сьогодні нікуди не підеш. Треба відпочити.

Едін навіть не сперечався. Він хотів полежати біля каміну і просто подрімати.

Арабелл схилився до нього надто різко, торкнувся руками щок та раптом… Перед очима промайнули спогади гри в сніжки! Наче хтось підняв їх з голови!

Едін відсапнувся та позадкував:

— Ні! Що ти робиш?!

— Не хочеш казати, так я побачив все сам, — Арабелл виглядав дуже невдоволеним, але не на Едіна. — Якого дідька ці діти…

— Ні! Не роби так більше!

— Чого ти так…

— Це мої спогади! Тобі не можна втручатися!

— Добре-добре, не галасуй…

***

Арабелл не спав, бо прислухався до рухів у кімнаті. Він знав, що Едін також не спить. І як тільки почув, як ковдра сповзла на підлогу, то прибрав штору на піднявся к ліжка.

— Куди ти зібрався? — запитав він тихо, щоб не будити Бейліса.

Едін як раз застиг біля двері. Він, не обертаючись, відповів:

— До туалету. Зараз буду.

Арабелл не повірив. Голос надто сухий. Але дав Едіну декілька хвилин, перш ніж піти за ним. Знову орієнтувався по слідах, які йшли в сарай. Арабелл був готовий відчитати Едіна, якщо той знову пішов спати в сіно, але тихо завмер, коли почув схлип.

Здавалося, серце впало кудись в п’яти.

Арабелл тихо заглянув в сарай, щоб впевнетися.

Так, Едін сховався, щоб поплакати.

І, чесне слово, це було вперше, коли Арабелл бачив, що він плаче.

Енергійний та веселий Едін! Плаче!

Якого біса?! Хто насмілився довести його?!

Арабелл стиснув кулаки. Він повернувся в ліжко, щоб дати Едіну час заспокоїтися. Але спати вже не міг.

Едін повернувся скоро, судячи по скрипу двері, влігся в ліжко та почав сопіти. Виплакався та заспокоївся.

Арабелл же піднявся та підійшов до вікна. Дурні діти, ви ще будете жалкувати про те, що взагалі народилися на цей світ. Сьогоднішня раптова завірюха виб’є вікна в дома усіх, хто був цього дня на річці. Байдуже, хто саме кинув каміння, вони всі більше ніколи в житті не наважаться більше нашкодити учневі чаклуна.

***

Наступного ранку все замело снігом. Так сильно, що Бейліс і Едін декілька хвилин сиділи біля вікна, дивлячись на пухнасту ковдру, що накрила собою ліс. Буквально до поясу.

— Сьогодні ти точно нікуди не підеш, — сказав Бейліс.

«Я не дуже хотів… Проте це дивно, вчора наче не було хуртовини…» — подумав Едін.

— А чому в тебе таке червоне вухо? — раптово помітив Бейліс. —Вчора було вже темно, я й не туди…

— Червоне? Хіба? — відмахнувся той. — Спав так. Ходімо натопимо снігу, щоб умитися! Навіть не доведеться йти до криниці, дуже зручно!

— Який ти бадьорий зрання…

Едін вже шустро переодягався в теплий светр на штани, а потім поглянув в сторону ліжка Арабелла. Той ще досі спав, що не дивно: він зазвичай не любив вставати дуже рано. То ж нехай спить, можна встигнути приготувати поїсти та набрати води.

Все ж таки Едін щиро хотів йому подякувати за турботу, Вчора якось було не до того, але сьогодні! Настрій покращився, вухо більше не боліло!

Арабелл піднявся тільки коли вони з Бейлісом почали торохтіти посудом. І виглядав він дуже виснаженим, наче й не спав зовсім. Едіну здалося це дивним.

— Це на погоду, — тільки відмахнувся Арабелл, поки вмивався.

— Але ти не знаєш, яка там погода, бо тільки прокинувся, — зауважив Едін.

— У всіх дорослих на погоду болить голова, це нормально.

Едін залишив його у спокої, але ненадовго. Бо за сніданком Арабелл почав пити знеболюючий чай, а це означало тільки одне — він перевищив ліміт використання магією.

«Невже це через вухо?! — жахнувся Едін. — Він же сказав, що це не таке вже й сильне заклинання… Чи так він хотів мене заспокоїти? Від мене самі тільки проблеми!»

Щось вже й їсти не хотілося. Едін змусив себе доїсти кашу, щоб не ображати Бейліса. Як би там не було, а Бейліс справді смачно готував навіть звичайні блюда.

Нехай і не дуже помітно, проте Бейліс відчував, що щось тут не так. Едін раптом посумнів, хоча й намагався цього не видавати, а Арабелл був надто стомлений, щоб спитати його про це.

«Здається, у них знову щось трапилося… — трохи втомлено подумав Бейліс. — Їм двом треба нарешті поговорити наодинці… Це менше, що я можу зробити!»

— Думаю, я вже наївся, — піднявся Бейліс. — Хочу сьогодні подихати свіжим повітрям. Тож під поприбираю сніг з порогу.

— Я з тобою! — підскочив Едін.

— Ні, я покличу пана Піннеля, — пообіцяв той. — А ви двоє, будь ласка, вирішіть свої проблеми.

— Що?.. — не зрозумів Арабелл. — Про що ти?

— Скажу прямо. Ви постійно щось недоговорюєте, а потім сваритесь через це. То ж зараз гарна можливість поговорити на чистоту.

Арабелл зітхнув, але погодився. Все ж навіть соромно, що він наче як дорослий, але діти через нього постійно відчувають напругу.

Бейліс пішов на вулицю, а Едін досі не розумів, що треба казати. Він відставив посуд, щоб потім помити, а потім вирішив, що треба бути більш рішучим:

— Тобі погано через мене?

— А ти тут до чого? — Арабелл допив чай та відставив кружку.

— Вочевидь, що ти використав занадто багато магії. Це через моє вухо, хіба ні? І не бреши, бо виглядаєш так, наче усю ніч бився з подушками!

Едін був напористим, тому Арабелл сдався:

— Майже. Але це точно не через вухо. Я використав багато зілля для загоєння, то ж не переймайся.

— Тоді… — Едін швидко здогадався. — Це ти змінив погоду вночі! Але нащо?

— Так, я трохи піддався емоціям, то ж… Ну, думаю, людям буде корисно сьогодні трохи попрацювати на вулиці.

— Якщо ти не хотів, щоб я ходив до села, то міг би так і сказати.

— Здається, я вже казав.

— Тобто, як не крути, це моя провина?

— Що? Ні! — Арабелл мотнув головою. — Не бери на себе відповідальність за те, що роблять інші. Я роблю те, що хочу, тому мій стан заслужений.

— Але ти навіть не гніваєшся на мене. Це незвично, зазвичай ти злишся.

— І я хочу вибачитися за це.

— І зазвичай ти не вибачаєшся…

— Знав би ти, як важко мені це дається, — фиркнув той. — Але це так. Мені важко розуміти людей або підлаштовуватися під їхні почуття. Це несправедливо по відношенню до тебе, ти ще дитина і…

— Я не дитина!

Арабелл закотив очі, а Едін був впертим:

— Я ще трохи і дорослий!

— Добре, без п’яти хвилин дорослий, ти даси мені закінчити?

— Добре, продовжуй.

Арабелл набрав побільше повітря. Хоча він і вибачався, але Едін на нього зовсім не ображався. З усіх дорослих, у яких він був, Арабелл — найкращий. Може вони іноді сваряться, але Едін не злився на нього по-справжньому.

— Звісно, з самого початку я планував перепродати тебе, але зараз все змінилося. Я дійсно хочу навчити тебе магії та допомогти знайти власний шлях. В мене немає більше бажання жартувати про те, що віддам тебе за хліб. Як би там не було, ти на подив корисний малий, краще хліба.

Едін відчув, як загорілися щоки. Його ще ніхто не хвалив! Що взагалі треба казати в таких випадках? Він не очікував на таке зізнання! Тому за звичкою він спробував віджартуватися:

— Ну, звісно, хто ж ще зможе продавати твої зілля за адекватною ціною.

— Добре, що ти заговорив про це, — Арабелл залишався серйозним, Едіну хотілося сховатися під стіл. — Ти надто завзято взявся за продаж. Я відклав заощадження на зиму, то ж ти міг би трохи заспокоїтися. Проте, якщо порозмислити, ти на щось збираєш гроші. На що саме?

Едін ніяково сжався, а потім сів за стіл нормально. Йому було дуже важко розмовляти ось так — про особисте. Хоча він дуже намагався попри страх бути висміяним. Все ж Арабелл також робить над собою зусилля, то він теж повинен.

— Ти казав, що я потрібен тобі до весни, — зізнався Едін. — То ж я збирав гроші, щоб поїхати весною в теплу країну.

— До весни?.. Напевно, я просто не так висловився, — Арабелл подумки вилаяв себе. — Я не відпущу тебе допоки ти не виростеш та не наберешся розуму.

— Насправді я й не хотів нікуди їхати…

— Звісно, не хотів! Більше не треба так завзято ходити кожен день на той бісов ринок!

— Тоді… — Едін почухав потилицю. — Куди дівати гроші, що я відклав? Буде краще, якщо я віддам їх тобі.

— Ні. Все ж таки ми домовилися, що це те, що ти заробив, — Арабелл подумав трохи. — В мене є ідея… Я знаю, що ти ненавидиш шрам на обличчі…

— Було б дивно, якби я його любив.

— Ми можемо його зцілити. На це підуть роки, мабуть, проте, якщо купляти два сильних зілля та підліковувати шрам щонеділі, то він обов’язково затягнеться.

Едін навіть не одразу повірив:

— Хіба це можливо? Він надто широкий.

— Можливо. Правда, невеликий слід зостанеться, бо твій шрам дуже давній.

— Тобто витратити гроші на зілля, і ти зможеш згодом прибрати це страхіття з мого обличчя?

— Так. Але тільки якщо ти сам хочеш.

— Чи хочу я?! — Едін, здавалося, зараз застрибне на стіл. — Ще й як! Він зіпсував мені все життя!

Арабелл полегшено видохнув. Здається, Едін прийшов в себе, якщо до нього повернулась енергійність.

— Тоді так і зробимо. До речі, ти ні разу не розповідав, звідки в тебе шрам…

— Бо я не хочу згадувати, — чесно сказав він. — Колись батько був дуже п’яний та… Ну… Ти зрозумів. Давай не будемо про це.

«Ого, то це досі йому болить… — підбив підсумок Арабелл. — Добре, поки що не буду знову його нервувати, але треба буде дізнатися більше, що там за батько…»

— Тоді будемо відкладати гроші на зцілення. Я б і сам зварив потрібні зілля, та для цього потрібна ціла лабораторія, то ж доведеться купляти. Але це не страшно, бо скоро в тебе буде можливість проявити свої таланти продавця.

— Коли?

— В суботу. Чи ти не знаєш? Свята неділя.

— Свята неділя?

— Це свято, яке триває цілу неділю. Буде багато народу, ярмарок і таке інше. Вважається, що це період переходу серед богів, коли вони змінюють сезон та дарують благословення.

— Але ми не віримо в богів…

— Зате ми віримо в тупих туристів.

— Я в ділі.

— Ну, і до того ж… — Арабелл знову задумався. — Ти та Бейліс постійно вдома, вам мабуть нудно… Треба буде відвести вас повеселитися. Це буде вперше, коли ми підемо усі втрьох.

Едіну вже не терпілося! Як же йому кортіло взяти всіх та піти гуляти! Як би ж не цей сніг!

— До речі, а як там Бейліс?..

Едін та Арабелл відкрили двері, щоб перевірити, що коїться назовні. А там дійсно щось коїлося.

Грайлива білосніжна лисиця розміром з дім стрибала в снігу немов та риба, фиркала від задоволення та розкидала сніг хвостом. Бейліс намагався заспокоїти його, та то марно. Піннель надто загрався, щоб помітити, як закидав дах будинку.

— Ти що робиш?! — здригнувся Арабелл. — Якщо дах рухне, я тебе за хвіст потаскаю!

Але Піннель, побачивши ще людей, з якими можна гратися, підвівся та почав скакати:

— Піймай мене! Піймай!

Від його стрибків мав стояти неймовірний шум, проте надприродна сутність лісовика робила його на диво безшумнім.

Арабелл накинув плащ.

— В тебе болить голова, — нагадав Едін.

— В нас є справи важливіше, — він кинув Едіну в руки його одежу. — Треба впіймати одну здоровезну дитину.

Едін розвеселився. Це вже щось! Бігати на вулиці з найдорожчими людьми та гратися! Що може бути краще?