Том 1. Частина 3. Перше кохання

Йшов сильний дощ. В таку погоду нічого на вулиці не зробити, тому Едін залишився вдома. Сам. Арабелл узяв зоряний пил та сказав, що піде в чарівну лавку, щоб купити дещо потрібне, а Едіна з собою не взяв. Скоріше за все, не хотів показувати такого учня перед іншими чарівниками. Едін не образився, хоча йому було б цікаво подивитися, як живуть інші чарівники.

Натомість він швиденько поприбирався, поставив бульйон на вогонь та сів за вивчення букв та прописів. Йому кортіло вже почати швидко та безпомилково читати, але поки що Едін путався. Всі букви були трохи схожі один на одного, з цифрами простіше. Тим не менш, він справді старався.

Дні йшли один за одним, але мало що змінювалося. Виявилося, що вчитися читати не так легко, як Едін думав.

Так минали тижні.

Едін почав читати по складам та більш-менш зрозуміло писати, хоча й криво. Цього було достатньо, щоб Арабелл виділив йому декілька книг з магії для початківців. Читати їх було майже ніколи, бо Едін займався приготуванням до холодної осені (треба було ще наносити сіна з поля в сарай, що займало дуже багато часу) та бігав по селу через замовлення на зілля. Читав він зазвичай вночі або коли наставала непогода.

За цей час Едін встиг трохи вивчити дороги в селі. Він вже знав, де живуть найбагатші містяни, а які райони краще оминати. Бо, як би там не було, бути пограбованим нікому не хочеться.

Едін багато разів бачив місцевих дітей. Вони зазвичай гралися біля річки, що неподалік ринку. Декілька разів Едін намагався приєднатися, але невдало. Зазвичай вони кричали: «Потвора!» та тікали, наче за ними женеться вовк. Звичайно, вони не боялися Едіна, а просто не хотіли з ним дружити. В такі моменти Едін робив глибокий вдих та сильно стискав кулаки.

«Ні, мене це не задіває! — казав він собі. — Дурні діти! Одного разу вони будуть жаліти, що так робили! А мені зовсім не сумно! Я ще знайду собі друзів!»

Потім посміхався та йшов лісовою стежкою додому, щоб показати Арабеллу заробіток та наносити води на вечір.

Одного такого літнього дня Едін знов вирушив на ринок з сумкою із зіллями. Тоді замовлень було дуже мало, усього два, і Арабелл порадив попитати людей самостійно.

— Якщо принесеш менше п’ятдесяти кронів, то будеш спати в сараї, — сказав Арабелл розлючено.

Він злився, бо замовлень було мало, а грошей не вистачало. Вже неділю, як вони їли самий лише овочевий суп та кашу з бобами. Едіна все влаштовувало, бо раніше він міг не їсти днями, але він не хотів дратувати Арабелла сильніше.

Тому, зібравши зілля в сумку, він пішов зранку на ринок. Хотілося спати, бо за читанням книг багато не поспиш. Едін був налаштований продати хоч щось із запасів, щоб Арабелл нарешті подобрішав.

Едін не знав, чи Арабелл злиться на нього, чи це через невдачі. Можливо, і те, і інше. Едін навіть почав думати, що невдачі приносить саме він, але махнув головою, щоб не втрачати бойового настрою.

Була середина неділі, тому людей на ринку виявилося не так багато, як хотілося. Але то нічого. Першим ділом Едін відніс два замовлення, а потім почав ходити рядами та гучно зазивати людей купити зілля. Не сказати, що це допомогло. На нього знову дивилися, як на хвору тваринку, але ніхто не підійшов.

«Невже їх лякає моя зовнішність? — Едін не здавався, а ще раз пішов через ринок. — Але ж я продаю не себе, а зілля! Яка їм різниця, яке обличчя у продавця?»

Едін зупинився, коли побачив мисливців. Вони як раз віддавали пухнасті шкури кролів продавцю хутра. Два кремезних чоловіка, що носили на поясах кинджали, а на спинах – лук та стріли. Едін подумав, що був би не проти навчитися стріляти, але ніхто за безкоштовно його не навчить, тому треба зменшити апетити.

Він підійшов до чоловіків, коли ті вже забрали гроші за здобич.

— Це ж той… — якось кисло прошепотів один із мисливців. — Живе з місцевим чаклуном…

— Доброго дня, панове! — посміхнувся Едін. — Не бажаєте зілля?

— Ні.

— Дуже шкода. А бути мисливцем важко?

— А сам як думаєш? — відповів другий. — Ми не шукаємо учнів. В тебе вже є господар, ото і йди до нього.

— А як ви ловите кролів? Ви продаєте хутра, але на них немає дірок від стріл!

— Стріляти в кроля, коли можна просто спіймати його в пастку? Це смішно.

— Пастку? А як її робити?

Мисливці посміялись, промовивши:

— Так ми тобі і розкажемо!

Та пішли геть, потішаючись над «наглим малим».

Едін роздратовано фиркнув. Могли б і відповісти! Невже зробити пастку для кроля так складно? Знати би, де саме вони живуть. В частині лісу, де мешкав Арабелл, здавалося, нікого немає, окрім птахів. Хоча Едін одного разу бачив у вікні мабуть оленя, але то було дуже давно.

Едін ходив по ринку деякий час, потім почав приставати до людей напряму, щоб щось купили. Однак люди чомусь товкали його, мовляв, відчепися, та кудись поспішали. Саме так, люди кудись поспішали. Торгівля йшла в’яло не тільки у Едіна, але й у всіх, окрім продавців м’яса. Але вони завжди отримують найбільше заробітку.

Едін підійшов до жіночки, яка сумувала за прилавком з дерев’яними виробами. До неї також ніхто не підійшов за весь день. Одного разу вона замовляла зілля для догляду за шкірою, тому Едін знав, що вона не буде його проганяти.

— Привіт, Едіне, — сказала вона, коли він тільки підійшов. — Пробач, не зможу нічого купити. Як бачиш, ніхто не купує батькові фігурки. Чесне слово, краще би він пішов працювати на поле, а не займався цією дурнею…

Рева була дуже молодою, тому не боялася різко висловлюватися. Вона хотіла переїхати в центр Норіса або знайти собі чоловіка, але, схоже, терпіла невдачу за невдачею, тому частенько перебувала в дурному настрої. Але, що дуже добре, Рева намагалася не грубити саме Едіну. Напевно, через жалість, але воно й на краще.

— Сьогодні дуже поганий день для торгівлі, — сказав Едін. — Чому так мало людей?

— То ти не знаєш? — здивувалась Рева. — Завтра приїздить лорд. Буде дивитися на свої володіння. Тоді народу буде дуже багато, всі готуються.

— Лорд? А хто це?

— Пан Арабелл нічого корисного тобі не каже? Що поробиш, у цьому всі чоловіки і є… — вона випрямила спину та почала розповідати. — Норіс належить родині графа Мореллі, а саме пану Роберту Мореллі. Він з дружиною та сином приїздить до нас нечасто, але буває. Зазвичай тут можна зустріти його сина та купу інших багатих діточок, але щоб вся родина разом… От всі готуються на завтра. Можливо, тобі теж краще зберегти зілля на завтра. Хтозна, може якість гості захочуть щось купити.

— То завтра тут буде лорд… — Едін призадумався. — А разом із ним багато гостей… Справді, звучить як гарна нагода щось продати…

— Я теж на це сподіваюсь. Мені потрібна нова сукня, а ніхто в родині цього не розуміє.

Едін вирішив, що краще прибереже сили саме на завтрашній день. Хоча це і означало, що спати він буде в сараї.

Саме так і вийшло. Оскільки нічого заробити так і не вдалося, Арабелл був пригнічений та злий. Він віддав Едіну шматок хліба та відправив спати в сарай.

— Це все, на що ти сьогодні заробив, — холодно сказав він, зачинив двері перед носом.

Едін попрямував в сарай із залюбки вкусивши хліба. За день він зголоднів, а хліб краще ніж нічого. На щастя в сараї вже лежало сіно. Небагато, бо більшість ще сушилася на полі, але Едіну вистачило, щоб вмоститися спати. Зате він гарно виспався без книг.

Зранку він був бадьорий: сходив в туалет у лісі, помився водою з криниці, полив город та провірив, чи немає підступних бур’янів. Потім прокинувся Арабелл, як завжди, з виглядом, наче йому ночі замало.

— Повірити не можу, що ти вже бігаєш… — проговорив він. — І ніяких докорів сумління через вчорашнє…

— Вчора був невдалий день, — Едін змахнув піт з чола. — Але сьогодні! Я відчуваю, що сьогодні все буде добре!

— Сьогодні приїздить лорд. Буде надто людно. Я зазвичай пропускаю цей день.

— Проте не пропущу я! — вперто відповів Едін. — Це надто хороша нагода продати зілля!

— Можеш спробувати, я не проти, — флегматично махнув рукою той. — Але не затримуйся до темряви. Сьогодні я почну варити зілля на зиму, покажу основи.

— Нарешті!

— Це не так весело, як тобі здається. По суті те саме готування їжі.

— Це весело!

Едін був у гарному гуморі. Він зібрав зілля, що дозволив взяти Арабелл із шафи, та швидко пішов стежкою. Погода була пречудова: світило тепле ранішнє сонечко, співали птички над головою, дув легенький освіжаючий вітерець. Едін відчував, що сьогодні точно принесе гроші!

Ринок зрання можна було почути ще в лісі. Стояв неймовірний гул із голосів, сміху та музики. Саме музики! Приїхало багатенько вуличних музикантів та співаків! Едін від несподіванки перший час просто ходив з широкою посмішкою та слухав виступи то одних, то інших. Йому все подобалося, але в нього не було грошей, щоб кинути їм за виступ.

Народу виявилось дуже багато. Едін майстерно рухався серед дорослих, щоб його не збили з ніг. Здавалося, його, як мураху, ніхто і не помічав. І як його продати бодай якесь зілля?..

Едін зійшов в сторону від натовпу, щоб зібратися з духом. Ні, він не злякався! Ні в якому разі! Треба обов’язково продати зілля! Якщо він дозволить собі здатися зараз, то продовжить це робити далі і далі… Ні!

— Зілля! — голосно заявив він, ступаючи в натовп. — Дуже якісні зілля!

Перші години були найважчі. Едін губився серед людей, яким не було ніякого діла до його товару. Потім Едін відійшов від центру та стало легше. Він голосив про зілля біля лавок із милими сувенірами, тому його нарешті помітили.

До нього підійшли молоді дівчата в дорогих гарних сукнях та віялами в руках. Едін одразу зрозумів, що вони аристократки, які приїхали разом із лордом. Дівчата дивилися на нього з легким острахом, але варто було показати їм сумку із яскравими зіллями, як вони наче заблищали від інтересу.

— А є щось типу привороту? — спитала одна панянка, але її подруги ахнули:

— Сюзанно! Так не можна!

Едін не знав, чи існує приворот насправді або ж це вигадки шарлатанів, тому відповів з невеликою брехнею:

— Вибачте, пані, але це надто сильні зілля, які можуть призвести до поганих наслідків.

— Так, звісно… — засоромилась вона.

— Але якщо ви хочете привернути увагу хлопця, то є інші варіанти.

Всі панянки витягнули шиї, стримуючи зацікавленість з усіх сил. Едін вже відчував, що зможе взяти з них двійну оплату, а вони й не зрозуміють. В них на пальцях дуже дорогі прикраси, на шиях справжні вироби із перлин, а руки прикрашали рукавички ручної роботи. Ці дівчата дуже багаті. Таких в нетрях зазвичай мріють пограбувати, але тут, напевно, разом із лордами багато охоронців. Едін не хотів ризикувати.

Натомість він показав панянкам зілля косметичного характеру: для гарної шкіри, приємного квіткового запаху, для червоних губ та усе таке інше. Але найкраще він залишив на потім:

— Пані зазвичай купують це зілля найчастіше, — набрехав він для значимості, коли дістав три флакона із прозорою рідиною. — Його наносять на шкіру, щоб приховати прищі та інші недоліки. Тримається декілька годин, якщо не мочити водою.

Панянки, здавалось, забули про все на світі. Такі милі та наївні. Вони залюбки купили зілля, позвали слуг, щоб віднесли їх до карети і заплатили, не намагаючись торгуватися. Едін був в захваті! Він зависив ціну в два рази, йому дали золоті монети! На це можна буде купити м’яса!

— Я чула, що тут мешкає дуже вмілий чаклун, — сказала одна панянка. — Не пам’ятаю ім’я, але моя матінка зверталась до нього, коли хворіла. Ніякі ліки не допомагали, але його зілля — так.

— То був мій вчитель, — сказав гордо Едін. — Тому можете не перейматися за якість зілля. Все, що в мене є — це його робота.

— Я так і думала! — дівчина вдоволено кивнула. — В Норісі більше немає видатних чаклунів. Твого вчителя так важко знайти!

— Тому я йому допомагаю. Якщо вам потрібно буде зробити замовлення, то зверніться до мене. Я тут дуже часто буваю.

— Оце так гарна новина! Буду знати! Як тебе звати, щоб мої слуги змогли тебе знайти?

— Едін. Місцеві мене вже знають, тому слуги швидко мене знайдуть.

Едін був в захваті від себе!

Якщо панянкам все сподобається, то десь через місяць вони звернуться ще! Можливо, передадуть іншим подругам та й понесеться!

Але на цьому Едін не зупинився. Він сховав кроні, що заробив, в карман сумки та пішов шукати покупців далі. Одній літній жінці він продав мазь від болю в суглобах, декільком чоловікам вдалося продати зілля із запахом крові тварини (що призначалось для мисливства, як колись сказав Арабелл), ще декілька багатіїв захотіли повеселитися та купили зілля, яке змінює голоси на деякий час.

Ці багатії біли схожі на дітей, яким байдуже, куди саме витрачати гроші. Але так навіть краще, адже Едін точно знав, що сьогодні не буде спати в сараї.

Сонце потроху сідало за небосхил, з’явилися рожеві хмари. Едін втомився та зголоднів за день, тому зібрався вже додому, коли побачив дітей біля річки. Там було дуже багато дітей: і місцеві в простих туніках, і багатії в розписних сорочках. Всі вони наче зібралися довкола.

Едіну стало цікаво, тому він підійшов ближче, став на каменюку та зміг побачити, у чому справа. Вірніше, у кому.

То був хлопець старший за Едіна на декілька років. Високий, в гарному вбранні із білосніжної сорочки, чорних штанів та жилету, що підкреслювали фігуру та робили його солідним. А його обличчя! Едін розкрив рота, коли побачив, який же цей хлопець гарний! Гладка шкіра, наче фарфорова, глибокі карі очі, рівний ніс, чорне блискуче волосся, зачесане назад!

Хто б це не був, він був таким вродливим, що Едін завмер на місці. Це було вперше, коли він відчув таку дивну слабкість. Чорноволосий хлопець настільки приковував погляди, що Едіну раптом захотілося залишитися та подивитися ще. Але трапилося дещо малоприємне: його помітили.

— Це ж страшко! — вигукнув хтось із місцевих дітей. — Він також тут!

— Хто? — чорноволосий красень повернувся.

Едін та красень перетнулися поглядами. В той самий момент Едін відчув, як загорілись його щоки та спітніли руки. Дихати стало чомусь важче. Неначе від погляду карих очей живіт зводило.

— Оце так… — красень їдко посміхнувся. — Вперше бачу настільки страшний шрам!

Всі довкола посміялись, наче він сказав щось розумне та дотепне. Цей сміх вивів Едіна із роздумів. Йому раптом стало дуже ніяково, захотілося скоріше піти. Напевно він би так і зробив, якби місцеві діти не підбігли ближче.

— Подивись на нього, пане! Подивись! — кричали вони, тикаючи пальцями. — Такого страшка немає більше ніде!

Едіну було важко дихати. Він подумки повторював собі одне й те саме:

«Мені байдуже! Мені байдуже! Мені байдуже!»

— Я багато де бував, — підійшов красень, перед ним усі розступалися в сторони, — але таке бачу вперше. Ти тепер також живеш в моїх землях?

— Твоїх землях? — не зрозумів Едін.

— Ти що, бовдуре! — обурився хтось з дітей. — Це Едвард Мореллі! Наш молодий лорд!

Едін насупився:

— І звідки я можу знати? В нього на лобі це не написано!

— Наче ти вмієш читати!

— Вмію, звісно! На відміну від тебе!

Едвард посміявся, а всі притихли. Здавалося, що всі діти готові виконувати його накази без роздумів.

— То це ти тепер живеш у нашого чаклуна, — самовпевнено сказав Едвард. — В нього, напевно, зовсім усе погано, якщо він взяв саме тебе.

— Ні, у нас все добре, — Едін потиснув плечами.

— Як ти збираєшся служити мені? Я б ніколи не взяв до себе на роботу такого виродка!

— Я служу панові Арабеллу, а не тобі.

— Ви живите на моїх землях, тому всі ви вже служите мені. Так батько завжди каже.

— То якщо я вже служу, чому ти питаєш?

Едвард підібгав губи. Едін не грубив, він намагався бути відкритим, хоча насправді дещо боявся знаходитися у натовпі.

— Пане, я бачив, як він продавав зілля сьогодні! — сказав знову хтось із дітей.

— Справді? — Едвард зробив вигляд, наче здивувався. — Дуже цікаво. Покажи нам, що в тебе є.

Едін раптом відчув, що цього не треба робити. Він дивився на посмішку Едварда та відчував ворожнечу. Якщо вони розіб’ють пляшки, то це будуть надто великі збитки, навіть враховуючи сьогоднішні продажі. Тому Едін відкинув сумку за спину та посміхнувся:

— Я би радий, але на сьогодні уже все продав.

— Серйозно? Невже?

— Так. Але вчитель не варив нічого веселого, що сподобалося б дітям.

— Он як. Дуже шкода. Я би міг щось купити.

«Він бреше, хіба ні?.. — не зрозумів Едін, але через натовп не відважився показати зілля. — Він дуже гарний, я хочу з ним дружити… Але чомусь в мене живіт болить, коли він говорить… Як з дорослими, які брешуть, дивлячись в очі!»

— Наступного разу обов’язково покажу, що саме продаю, — пообіцяв Едін.

— Я буваю тут частіше за батька, тому не смій брехати. Знаєш, лордам взагалі не можна брехати. А я чомусь тобі не вірю.

Його погляд став крижаним. Як по команді, двоє хлопців із його багатої компанії накинулися на Едіна, схопивши його за руки. Від несподіванки той не встиг нічого зробити, як в нього відібрали сумку та передали Едварду.

Едін відчув справжній жах, коли Едвард відкрив сумку та перевернув її догори ногами. Якщо всі зілля випадуть та розіб’ються, то Арабелл точно продасть Едіна за шматок хліба!

Але нічого. Із сумки нічого не випало. Едвард ще декілька разім потряс сумку та зазирнув в середину. Він виглядав здивованим та розчарованим.

— Невже справді пусто… — проговорив він.

Едін сам дуже здивувався, але старався не показати цього. Діти відпустили його, а розчарований Едвард грубо кинув сумку йому назад в руки.

— Добре, ти не брехав. Але я провірю наступного разу.

Едін не знав, що сказати. Едвард виглядав незацікавленим в тому, щоб далі розмовляти. Він почав розвертатися, щоб піти далі, і Едін трохи дурнувато сказав:

— А ти дуже гарний.

Йому хотілося, щоб Едвард зрозумів, що він хороший хлопець. Дуже хотілося подружитися та також посидіти на річці. Але Едвард махнув рукою:

— Так, я знаю.

Та пішов. А за ним й інші діти.

Едін розгублено постояв на місці, поки не повернувся до тями. Зілля! Що там з зіллями?!

Він розкрив сумку та з полегшенням побачив, що всі флакони цілі. На зворотній стороні сумки Едін тільки зараз помітив сигіл — магічний символ — що не дозволяв людям без магії використовувати приладдя.

«О сільфи, як же мені пощастило! — подумав тоді він. — Як добре, що діти не володіють магією!»

А потім пішов додому. Він був трохи розгублений, всю дорогу думав про Едварда. Він вважав, що зможе з ним потоваришувати, якщо продовжить вести себе чемно. Тоді інші діти побачать, що нехай Едін і відлякує зовні, але насправді веселий хлопець!

Едін повернувся додому та не одразу згадав, який був вдалий день. Арабелл дивився на нього як на чужинця, бо насправді не міг зрозуміти, чому Едін на рідкість тихий. Прийшов, залишив сумку, задивився на казан…

«Напевно, нічого не продав, — подумав тоді Арабелл. — Ну, я ж казав!..»

Але раптом Едін підхопився і дуже голосно вигукнув:

— Точно! Гроші!

Арабелл злякався різкого звуку. Але коли Едін віддав йому все, що наторгував, то переляк відійшов куди подалі, поступившись місцем подиву:

— Звідки стільки золотих?..

— Було багато аристократів. Я трохи підняв ціни.

— Тобто ти продав їм товар дорожче, ніж він є?

— Назвімо це даром переконання.

Арабелл перерахував прибуток ще раз, не вірячи своїм очам. Він міг би сказати, що неправильно дурити людей, але гроші!..

— Якщо голодний, візьми бобового пюре, — тільки сказав він. — Бери побільше, ти це заслужив.

І поки Едін з радістю вечеряв, Арабелл положив заробіток в скриню, а потім подивився в сумку. На його подив виявилося, що Едін продав більшість косметичного зілля, яке раніше забивало шафу.

«Ця дитина мала рацію… — визнав він. — Але я би не зміг так зухвало підняти ціну!.. Можливо, те, що раніше він служив торговцю, мені буде у нагоді…»

Після вечері Едін вмився та причесався пальцями. Арабелл поставив казан для зілля на вогнище та залив в нього води. Треба було знайомити Едіна з першими кроками зілляваріння. Арабелл очікував, що Едін буде пригати й скакати, як гірський козел, але ні. Він був на диво тихий: спостерігав за процесом та наче про щось думав.

Арабелл не змовчав:

— Ти захворів? Якщо так, то на лікування доведеться витратити половину з того, що ти приніс, а я не…

— Здається, я закохався, — прямо видав той.

Арабелл дурнувато завмер:

— А?

— Цей Едвард Мореллі дуже гарний. Думаю, я закохався.

— Оце в тебе смак… — Арабелл тряхнув головою. — Навіть не мрій. Де ти, а де він.

— А чому ні? Тому що я негарний, а він ще й як?

— І це також.

— Але ми будем в балансі. Це як із зіллям для зігрівання! Я вже встигнув трохи почитати ті книги із шафи.

— Коли ти встиг… — Арабелл махнув рукою, адже це було неважливо. — Я не буду тобі брехати, Едіне. В тебе немає шансів на щасливе та незалежне майбутнє. Ти безрідний жебрак з дуже понівеченим обличчям. Те, що я тебе взяв — найкраще, що могло з тобою статися. А лорди… Що ж, діти лордів ростуть швидше та вбирають в себе хитрість та жорстокість батьків. Такому як ти навіть спілкуватися з ними не варто.

— А якщо він насправді хороший?

— Син Мореллі? — Арабелл посміявся, наче почув нісенітницю. — Ця родина думає тільки про красу та статок.

— В мене немає ні того, ні іншого…

— Саме так. Тому змирися, що надто потворний для цього світу. А зараз досить вже верзти дурню. Ти напрошувався вчитися магії, чи ж передумав?

—  Ні! Звичайно ні!

Едін мотнув головою, наче відігнав невчасні думки. Насправді йому дійсно хотілось подивитися, як варяться зілля. Він, звісно, бачив, як Арабелл їх варить, але це не те ж саме, що сидіти поруч та запам’ятовувати.

— Для початку треба сказати, що звичайні люди без самоцвіта не можуть готувати зілля, — Арабелл узяв велику ложку, щоб помішати закипаючу воду. — Зілля — також магія, отже, коли їх варить людина, то не залишає ані крихти чаклунства, тому виходить звичайне варево. Коли зілля варимо ми, то пропускаємо через самоцвіт магію, нехай і дуже мало. Зілляваріння рідко виснажує. Забирає багато часу, але не сил.

— Тому ти займаєшся саме цим? Це тебе не виснажує?

— Так. Як я і казав раніше, зілляваріння схоже на готування їжі. В мене є всі потрібні рецепти, але більшість я і так пам’ятаю. Під час варіння дуже важливо частенько мішати воду, бо через ці звичайні дії ми і пропускаємо магію.

— А що сьогодні будеш варити?

— Я хотів зварити прискорювач для росту рослин, але це буде надто дорого для селян… Однак ти сьогодні показав, що більш за все людям хочеться бути гарними. Тому я покажу тобі, як зварити зілля здорової шкіри.

— До речі, а буває зілля привороту?

— Враховуючи твою несподівану закоханість, це питання звучить як погроза.

— Та мені це нащо! — фиркнув Едін. — Сьогодні панянка питала. Я щось відповів, але насправді не знаю, чи буває таке.

— Буває, але такі зілля заборонені. Коли прочитаєш усі правила магії, то запам’ятаєш, що заборонено змінювати почуття людей. Це може призвести до божевілля. Хоча, звичайно, ніхто не слідкує за дотриманням правил, все на нашій совісті.

— Так, але напевно такі послуги дуже дорого коштують.

— Напевно, не знаю. Змінювати почуття важко, це займає багато енергії. Зілля такого роду треба вживати декілька днів поспіль, щоб воно подіяло. Але навіть і не думай, це надто ризиковано.

— Але могло б принести багато грошей.

— І непотрібну дурну славу. Мені це ні до чого. Краще навчися варити прості зілля. Подай мені книгу рецептів, я покажу тобі.