Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Стід підтримує Еда за плече, поки вони йдуть в напрямку човнів. Тіч ледве крокує, не в змозі навіть зігнути колін. Схоже, скло пошкодило його сухожилля, адже будь-які намагання порухати кінцівками приносять лише розчарування та пекучий біль.
Вони йдуть кам’яною стежиною, обережно переступаючи виступаючі камені. Іще вчора Стід — та й вся команда — неодноразово шпортались об них, ледь не розбиваючи собі носи.
Боннет дивиться краєм ока на Еда, що тримається за нього обома руками, не бажаючи відпускати. Його голова опущена, а сиві кучері накривають обличчя, не даючи зрозуміти, чи він хоча б при свідомості.
— Ед? — питає про всяк Стід, різко зупинившись. — Ти як?
— Жахливо, — відповідає захриплим голосом, сильніше стиснувши руку на плечі Стіда. — Можемо десь присісти?
— Так, звісно, — відповідає, різко озираючись в пошуках лавки чи якогось впалого старого стовбура.
Трава й досі вогка після нещодавньої зливи, а Стід не хоче, щоб в рани Еда занеслась якась незрозуміла інфекція.
Не знайшовши абсолютно нічого, окрім таких же вологих прибережних каменів, він — спершу злегка вагаючись — сідає на землю, посадивши Еда на свої випрямлені ноги.
— Вибач, трава ще волога, — тихо каже Стід, залишивши легкий поцілунок на потилиці пірата.
Ед киває, слабко посміхнувшись. Він спирається на Стіда напівлежачи, поклавши його руки у свої. Той кладе щоку на його голову, полегшено зітхнувши. Стід не пам’ятає, коли востаннє почувався настільки… спокійно. Мабуть, подібне було тоді, коли вони були на тому березі. В ті миті він дійсно відчув незвичний спокій та щастя.
Ед, здається, ледь не засинає. Тепло Стідових рук неможливо порівняти ні з ковдрами, ні з будь-чим іще, що повинно було б зігрівати його тіло. В порівнянні із теплою шкірою, що ніжно й обережно обіймає його тіло, все інше — просто сміття. Навіть ліжко. Навіщо воно, якщо є Стід Боннет?
Ед дивиться кудись у небо, яке повністю затягнуло хмарами. Здається, незабаром буде іще одна буря. Можливо, навіть сильніша, ніж зазвичай, судячи з прогнозів тутешніх моряків-пліткарів. Тож, чи варто їм кудись рушати в таку негоду? Чи краще перечекати десь тут бодай добу?
Зиркнувши на Стіда, Ед помічає його понурий погляд. Наче він теж про щось замислився. Але про що — він навряд чи дізнається…
— Я тебе кохаю, — неочікувано каже Стід, коли зустрічає Едів погляд. — Мені шкода, що я це зрозумів надто пізно. Мені… Дійсно шкода, — переходить на шепіт, тяжко дихаючи. Тонкі смужки сліз накривають його обличчя, й він ховає його за лляними рукавами. Ед відчуває спиною, як сильно б’ється його серце.
Повернувшись до Стіда настільки, наскільки дозволяють травми, Тіч раптом помічає, що Стід… брудний. В нього немає ані шовкового, ані кашемірового одягу — навіть взуття. Весь його зовнішній вигляд обмежується заплямованою лляною сорочкою, штанами із кількома дірками та… Все. Більше нічого, в чому можна було б впізнати його джентльмена. Навіть волосся, здається, він не зачісував декілька днів.
— Я тебе теж кохаю, — відповідає Ед, торкнувшись світлого волосся. — Якщо ти не помітив, вилупку, — посміхається. Його й без того червоні очі знову заливаються слізьми, коли він цілує губи навпроти.
Вони мовчки сидять, боячись зробити щось зайве, поки Стід не торкається його довгого волосся. Він міцно обіймає Еда, притягуючи ще ближче, й той відповідає такими ж діями. Він торкається Стідової спини, торсу, обводить руками талію, щоб точно впевнитись, що це не міраж; що це не іще один жорстокий сон.
Стід посміхається крізь цілунок, ніжно проводячи руками по Едових плечах. Він приспускає його халат та послаблює комір сорочки, щоб торкнутись гострих ключиць. Ед гучно видихає, коли Стід відривається від його вуст, щоб поцілувати шию.
— Стіде… — шепоче, піддаючись його губам.
— О… Господи. Боже… — шепоче Іззі, стоячи за деревом поряд. На мить поглянувши на коханців, він щось буркоче й витирає виступивші сльози. — Чому знову… — тікає, не бажаючи більше тут знаходитись.