Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ед уважно розглядає принесені Іззі речі. Серед них є дійсно багато нікому не потрібних дрібничок: шматки кольорової тканини, що залишились після пошиття прапорів; гнилі картоплини із вирізаним на них іменем Стіда та голками в середині; шматок каменю із написом: «В пам’ять про Карла»… В цілому, багато дійсно дурних речей. Але дві з них дійсно викликають інтерес Еда — історія Стідових подорожей, записана Люціусом, та невеличкий записник. Золотаві орнаменти прикрашають обкладинку, вималювавши маяк на фоні захмареного неба. Не побачивши написів на шкіряній обкладинці, Ед відкриває записник, але миттю закриває. Судячи з кучерявого почерку на тонких сторінках, який той помітив всього краєм ока, записник належить — належав — єдиному тутешньому джентльмену.
Едвард ще раз дивиться на обкладинку, приводячи дихання в порядок. Місяць у повні слабко освітлює його руки. Вони невпинно трясуться, не даючи нормально розкрити записник.
— «Щоденник Стіда Боннета. Читати заборонено», — промовляє, читаючи напис на першому форзаці. Посмішка на мить з’являється на його обличчі, коли він бачить малюнок злого черепа під цими словами. Сльози, не встигнувши висохнути від малесеньких сірих камінчиків, знову з’являються на його віях. Він скидає їх краєм червоного рукава й відкриває першу сторінку.
24 квітня 1717 року
Ми із командою вперше здійснили грабунок. Не певен щодо його вдалості, проте тепер чаша із незрозумілою рослиною прикрашає моє підвіконня. Гадаю, це варто вважати перемогою.
26 квітня 1717 року
Що ж, проти мене готується заколот. Ніколи б не подумав, що буду цьому так радіти. Це, схоже, найкраща мить мого життя. Команда, що хоче вбити свого капітана, вбачає в ньому небезпеку. А отже, я небезпечна особа. Хіба це не варто гордості?
Я ВБИВ НАЙДЖЕЛА. Що ж, це кінець. Певне, король вже написав на мене наказ. Час тікати в Іспанію. Баттонс знає іспанські вітання. Це вже щось.
Едвард посміхається, бачачи ці короткі записи на щодень. Стід виділяє для кожного окрему сторінку, але близько двох третин залишаються порожніми. Тіч сідає на підвіконня, оглядаючи його в пошуках тієї чашки. Як не дивно, але він її так і не викинув. Та чи повинен був? Адже це всього лиш рослина, що не винна у Стідових проступках… Чи винна?
Ед відкидає дурні думки, повертаючись до читання щоденника.
27 квітня 1717 року
Сьогодні ми сіли на мілину. Мабуть, я таки поганий капітан. Принаймні, кермувальник. У Баттонса це виходить краще. Може, час його підвищити? Вони із Карлом наче чудово справляються разом. Взаємопідтримка — ось що дійсно повинно ворушити прогрес в правильному напрямку.
І зустріли нові знайомства. Одне плем’я тепер цілком не проти нашої компанії, хай ми й білі, а також з’явився якийсь пірат у чорній шкірі. В нього дуже тихий голос. Не певен, що розчув бодай половину його слів.
Ед сміється, прикриваючи губи худорлявою долонею. Що ж, в Іззі дійсно є із цим певні проблеми. Едвард вже давно звик до його голосу, адже вони подорожують разом далеко не перший рік. Може, десятиліття. Чи й того більше.
Гортаючи сторінки, чоловік затримується на кожній десь на кілька секунд. Щоденник читається настільки ж швидко, як хоку — пройшовся поглядом і можна йти далі. Але раптом записи стають довшими.
30 квітня 1717 року
Мене спробували вбити. Точніше, всіх нас. Навіть Люціуса, який міг би мати користь для загарбників. Проте їм було начхати на життя, які вони відбирають. Скільки тому ж тій же Джим? Десь двадцять? Від сили двадцять п’ять. В неї попереду ще ціле життя, а вони так легко хочуть його відняти. Не сумніваюсь, що їм це не вдалось.
Щойно я прокинувся на ліжку поруч із незнайомцем, що тримав мою руку. Так взагалі хтось робить? Тримає чиюсь руку із такою ніжністю? Я завжди вважав цей елемент романтичних творів вигадкою, далекою від реальності. Але, схоже, таке таки трапляється. Він приніс мені чаю й допоміг сісти, притримуючи за плечі. Він ледь мене торкався, але все ж
Ми відправились в мій гардероб. Ед так щиро розмовляє про піратство та тканини, наче він настільки ж марить цим, як і я. Чи може це просто ввічливість? У будь-якому випадку, він — Чорна Борода. Мабуть, я повинен був більше злякатись. Та й злякався. Але він настільки милий, що боятись його просто неможливо. Історії Чорного Піта таки були вигадкою. Немає в нього ані червоних очей, ані диму замість обличчя. Навпаки, його обличчя чарівне, хай вкрите шрамами, а очі такі яскраві й сяють радістю… Чи міг хтось взагалі подумати, що Чорна Борода настільки прекрасний?
Ед торкається своєї щоки, проводячи пальцями по зморшках та дрібних шрамах. Він сумно посміхається, коли солона крапля падає на сторінку.
— Чому ти не прийшов? — шепоче, задихаючись. Серце, здавалось, зараз просто вирветься з грудей. — Чому ти не прийшов? Чому ти не прийшов? — повторює й відкидає щоденник у сторону. Він хапається руками за голову, вп’явшись пальцями в брудне волосся. — Чому ти не прийшов?..