Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Стіде… — шепоче крізь сон Едвард, допоки за відчиненим вікном бушує буревій.
Злива грізно б’є краплями по підлозі, нищачи дорогий килим — одна з тих єдиних речей, які Ед вирішив залишити після втрати Стіда. Не стільки через пам’ять, як через холодну й тверду підлогу каюти. Мабуть, із цим джентльменом він надто сильно призвичаївся до зручного життя. Принаймні, так вважає Іззі, що завітав до каюти капітана цієї ночі.
Він сидить неподалік ліжка Едварда, спостерігаючи за тим, як той обіймає так і не викинуту сорочку Стіда — ту саму, в яку був одягнений Боннет під час їх першої зустрічі. В ній найбільше відчувається самого Стіда. Не лише парфуми та аромат коштовної тканини, але і його піт, кров, трохи морської води… Мабуть, він так її й не поправ після спроби вбивства.
Іззі ніколи не міг назвати себе романтичною особою. Навпаки, для нього всі ці дрібні деталі, від яких настільки залежний Ед, є чужими — сторонніми. Але він розуміє, наскільки це важливо для його капітана — Едварда, не Чорної Бороди й не Кракена. Саме Едварда із його розбитим серцем, тріщини в якому заповнюють лише залишки речей Стіда Боннета. Але чим дужче вони наповнюють ці щілини, тим більше вони розривають його серце.
В якийсь момент його розбите серце повинно налитись кров’ю та жагою помсти замість смутку й страждань. Але не скоро. Іззі знає це. Він знає й пам’ятає з вічних п’яних розмов, як довго Ед переносив втрату свого батька. Хай яким той був придурком, він й досі його любить. Складно зрозуміти, чому, але якщо пам’ять про, мабуть, щось хороше, й досі є в його думках, наскільки ж довго він пам’ятатиме Стіда Боннета, що є чистим втіленням добросердної наївності?
Гендс здіймається з крісла й підходить до відчиненого вікна. Переважно, Едвард тримає його зачиненим та закритим чорними гардинами, зробленими нашвидкуруч з залишків Стідових прапорів. Мабуть, щоб не бачити океан, який пов’язує їх зі Стідом значно більше, ніж хотілося б.
В океані вони вперше зустрілись.
Над океаном вони зустрічали сходи та заходи сонця.
Поруч з океаном вони вперше поцілувались.
І в океані їхні шляхи розійшлись.
Та чи назавжди?
Спершу Іззі вважав, що так. І що робитиме все задля того, щоб Боннет не потрапляв йому на очі. Проте потім його думки змінились: коли він побачив сльози новоспеченого Кракена; коли він чув, як тихими ночами той плаче, згадуючи їх першу місячну ніч на палубі; коли він був поряд, поки Ед намагався безрезультатно відрізати собі волосся, щоб не згадувати ті світанки, коли Стід його зачісував, прикрашаючи пасма квітами. Зараз Іззі прагне лише, щоб Стід Боннет повернувся. Мабуть, Гендс піде після його повернення, проте зі знанням, що вони розберуться. Ці двоє завжди знаходили шлях порозумітись.
Хотів би він мати таку ж навичку у спілкуванні з Едом. Зараз кожна їхня розмова завершується сваркою.
— Із? — чутно тихе бурмотіння з боку ліжка. Ед ховає сорочку Стіда під подушку, наче Іззі не бачив її до цього. — Що ти тут робиш?
Під час пробудження він завжди такий — тихий, спокійний, проте сумний. Не жорстока наволоч, яким його зробив цей чортів Боннет. І лише в такі моменти Іззі дійсно хочеться, щоб Чорна Борода більше не з’являвся. Ані він, ані Кракен. Цей чоловік заслуговує спокою, якого був позбавлений все своє життя.
— Ми з командою проводили перевірку судна й виявили кілька дрібничок Боннета, заховані в каютах його екіпажу, — каже, підійшовши до столу, на якому залишив стопку з речами. — Тут записи того малого Люціуса, кілька жмутів кольорової тканини, трохи крейди…
— Крейди? — запитує Ед, вигнувши брову.
Скинувши з себе кілька брудних покривал, які ледь рятували від холодного морського вітру, він підходить ближче до Іззі. Останній на подив помічає, що чорна фарба, якою той розмалював своє обличчя, стерлась — чи то об ковдри, чи то об подушку, але стерлась. А Ед одягнений у все той же червоний халат.
«Хіба він його не викинув?» — думає Іззі, та вирішує не надавати цьому значення.
— Так, — киває Гендс, показавши невеличку коробку із біло-сірими камінцями. — Схоже, нею екіпаж позначав свої спальні місця на підлозі.
— Зрозуміло, — киває Ед, взявши крейду до рук. — Така маленька…
— Такою вона й повинна бути, Едварде.
— Так, я це розумію, але… — він стискає між пальцями один камінець і той залишає на них світлий слід. — Колись ми зі Стідом зупинялися поряд із крейдовими скелями острова Вайт. Хотіли вийти, щоб знайти Роучу каміння для заточки ножів, проте не простояли на поверхні й хвилини. Я впав у воду, а Стід за мною. Як виявилось, плавати він вмів не дуже… — сльози з’являються на очах Еда. Він ледь знаходить в собі сили, щоб продовжити. — Тобі краще піти.
— Звісно, — киває, наостанок глянувши на почервонілі склери очей капітана. Зачинивши за собою двері, він грізно буркоче собі під ніс: — Клятий Стід бляха Боннет.