4. Карти

Ед не знає, що йому варто робити. Всю ніч він провів, зачитуючи Стідів щоденник до дірок. Йому не варто було цього робити. Всі носовички з кашеміру, які той залишив — як і багато що, насправді — на пам’ять, вже вологі й брудні, і зараз доводиться використовувати рукави халата. Проте навіть їх не вистачає, адже Ед взагалі не готувався до того, що Стід може про нього написати. Насправді ж він очікував статусу «друг», який виражатиме всі теми його записів. Проте, як виявилось, це було дещо більше. Значно більше. 

Коли чутно стукіт по дерев’яних дверях, Ед швидко біжить до ліжка, ховається під покривала й кладе щоденник під подушку. Йому здається, наче він знову став підлітком, що ховає від батька позичені у сусідів книги. Тоді він подібним чином різко шукав сховок у солом’яних подушках, одязі та навіть смітнику.

Трохи заспокоївши дихання та заправивши за вуха доволі сумнівної чистоти волосся, він гучно викрикує: 

— Заходьте! 

Двері відчиняються із легким скрипом. Пара важких чобіт крокує каютою й Ед виглядає з-під покривал, щоб поглянути, хто це. Кроки не схожі на звичні для Іззі, а лише він заходить до його каюти останніми днями. Інші чи то надто бояться, чи то надто зайняті. 

— Ти круто облажався. 

Джим. Хто б іще це міг бути, чи не так? 

Тіч скидає з себе емоцію смутку й сідає, грізно дивлячись в очі гостю. Той відповідає абсолютно байдужим поглядом й підходить ближче до капітана. 

— Що потрібно? — запитує, встаючи на підлогу, щоб зрівнятись із Джимовим зростом. Простоявши так кілька секунд, він миттю розвертається, щоб піти в напрямку бібліотеки й непомітно зникнути на цілий день в Стідовому гардеробі. 

— Твоя дупа, — різко відповідає, змусивши Еда зупинитись. — Ми знайшли Люціуса. Якого хуя ти з ним зробив, imbécil? — після цих слів Джим прикладає ножа до горла Едварда, але той навіть не кліпає оком. Але Джим кліпає. Здивовано кліпає. — Ти плакав? — тицяє один із мішків під його очима, викликавши пекучий біль. 

— Що?! — викрикує, витираючи залишки сліз з вій. Ніж, здавалось, зовсім не заважає йому робити різкі рухи. — Ще чого. 

— Пизди більше, — зітхає, забравши лезо. Не варто його тупити об це рюмсало. — Гаразд, це твоя справа. Але Люціус міг померти. Чим ти взагалі думав? 

— А чим ти думаєш, так зі мною розмовляючи? Я Чорна Борода. Я Кракен, най тебе качка копне! — кричить, розводячи руками в активній жестикуляції. Проте, коли він бачить, як Джим розчаровано спостерігає за його рухами, він тяжко зітхає й ховає руки в рукави. — Я погарячкував тоді. Але ж хіба він не вміє плавати? 

— Вміє. Але паскудно. Вельми паскудно. Він якимсь чином видерся до вікна кухні й спав між коробок з апельсинами дні чотири. Знайшли ми його із Френчі тільки сьогодні. Йому потрібна прісна вода, новий одяг та лікар. Тому, — дістає револьвера й прикладає до грудей Еда, — діставай мапу, шукай найближчий порт і оплати його лікування. Домовились?

---

Вже за годину вони опинились на суші. Невеликий острів із таким же невеличким містечком зустрів їх неохайним портом, на якому розмістився цілий базар. Хтось продає рибу, хтось — прикраси, і так доти, доки не знайдеться торгаш органами. Бекі точно б оцінила це місце. 

Люціуса взяли під плечі Джим та Френчі, щоб бодай якось дотягти його до лікаря. Його стан вельми поганий, судячи з блідої шкіри, синіх плям на ній та частого кашлю. Неподалік проходить Іззі, кинувши на них сповнений огиди погляд. Він явно не радий цій вилазці, але інтерес до екзотичних музичних інструментів у буді неподалік змушує його різко змінитися в настрої.

Позаду йде Едвард — без гриму, як не дивно. Схоже, йому таки набрид цей елемент зовнішності. Як і його звичний шкіряний одяг, що був ознакою приналежності пірата до екіпажу Чорної Бороди. Тепер він одягнений у все той же червоний халат, але під ним не просте голе тіло, а сорочка, зім’яті бордові штани та фіолетовий пояс, що сильно стискає талію. Смак далекий від Стідового, проте зійде як на першу спробу. 

— Впораєтесь самі? — запитує Ед, потираючи очі. Мішки під очима страшенно печуть. Натирання робить лише гірше, але руки самі тягнуться до очей. 

— Поки так, — киває Френчі, задихаючись під вагою Люціуса. Останній виглядає майже мертвим, але дихання, наче, є. 

— Навіть не думай відпливати без нас, estúpido cabrón, — шипить Джим, плюнувши на неполіровані чоботи Еда. 

— Ніколи не зрозумію, що ти кажеш, — посміхається Тіч, кидає у Джимову кишеню згорток золотих монет на лікування й розвертається в бік базару, йдучи слідом за Іззі.

Гендс оглядає ліру із риб’ячими орнаментами, обережно перебираючи струни. Не бажаючи йому заважати, Едвард вирішує самостійно пройтись портом. Люди, здавалось, продають всю свою власність: їжа, годинники, прикраси… Й біля кожного прилавку збираються купи людей. Судячи з кількості човнів неподалік берегової смуги, це місце користується популярністю серед мореплавців. Шкода, що Ед не чув про нього раніше. Стідові воно б сподобалось. Можливо, він би купив це місце. В нього ж достатньо для цього грошей? 

Минаючи останні будки, Ед здивовано оглядає самотню халабуду за кілька метрів від основного збіговиська. Вона виглядає охайніше, ніж інші, проте явно не привертає клієнтів. Тіч підходить до прилавка, за яким чомусь нікого немає. Лише порожнє крісло із м’якою подушкою для спини. На ній вишиті якісь незрозумілі орнаменти.

Позаду прилавка знаходиться дверний отвір, з верхівки якого звисають нитки із нанизаними на них мушлями. В середині абсолютно темно й видно лише невелике віконце під самісінькою стелею.

Знову глянувши на прилавок, Ед бачить невеличку дерев’яну таблицю. На ній крейдою написано цілий перелік з пропонованих тут послуг. 

Дата смерті — 20

Ім’я чоловіка/дружини — 40

Ворожіння на погоду — 20

…

Він не встигає дочитати, коли неочікувано з’являється жінка із люлькою в руці. Вона чиста, а отже, ця пані відходила, щоб викинути старий тютюн. Зовні жінка чимсь нагадує Шведа. Хіба що той полюбляє рожевий колір в одязі, а вона — салатовий. Навіть бандана розміщена так як у нього. 

— Якщо шукаєте вбиральню, вона за рогом, — вказує підборіддям на ліс за халабудою й уже збирається зайти в той дверний отвір, аж раптом її зупиняє Едів голос. 

— Та ні, я до вас, — сумно посміхається, дивлячись спершу на табличку, а потім знову на жінку. — Ви ворожка? 

Вона посміхається й відкладає люльку кудись під стійку. 

— Як бачиш, — розводить руками, вказуючи на свій чудернацький одяг. Він теж прикрашений мушлями, проте кольоровими. Наче їх фарбувала сама веселка. — Що потрібно?

Ед застигає на місці. Дійсно, що йому потрібно дізнатись? Дата смерті його не цікавить, а ім’я чоловіка… Він вже застарий для цього. В 46 та без грошей складно знайти собі когось кращого за слугу зі складною долею в будинку жорстокого аристократа. Ворожіння на погоду? Смерч визначити не складно, та й померти в ньому він і не проти. 

Тож що його дійсно цікавить? 

— Інформація про одну персону, — невпевнено відповідає, шукаючи, де заховати погляд. — Допоможете? 

— Не безкоштовно, любчику, — сміється, стукаючи по табличці із вартістю нігтями. — Заходь.

Жінка миттю зникає за чудним входом в приміщення, й Ед, кілька секунд вагаючись, заходить слідом. І що він очікує почути? Як Стід помер? Чи повернувся він до дружини та дітей? Це ж та Мері, яку він згадував уві сні, так? Чи в нього є іще хтось? Чи з’явився? Чи може…

— Менше роздумів, Чорна Бородо. Сідай. 

Ед застигає на місці, налякано дивлячись на стіл із червоною скатертиною посеред кімнати. На ньому розміщено безліч кольорових амфор та мішечків, статуеток та… висушених голів? Що ж, краще йому зосередитись на ворожці. 

Чоловік сідає навпроти, спершу поклавши руки на стіл, а потім опустивши, й відтак знову піднявши. Помітивши хвилювання Тіча, жінка сміється, поки наливає в порожню склянку блакитну рідину невідомого походження. 

— Твоя слава випереджає тебе самого, — відкладає пляшку в сторону. — Будьмо, — підносить склянку до губ й різко перевертає, випивши увесь вміст за кілька секунд. Кашляє. — Розпочнімо, гадаю. Розказуй: ти сюди за інформацією про когось зі свого екіпажу? Чи про екіпаж, який ти залишив напризволяще? 

— Я не… Звідки ви дізнались? — дивується Ед, примруживши очі. Він оглядає приміщення в пошуках Іззі чи іще когось, хто міг видати всю інформацію цій пані.

— Я місцева баба Параска, якщо коротко, — сміється й бере до рук карти. — Стід Боннет, правильно? 

— Щ… Так, — вирішує не вдаватись в деталі й просто готується до розв’язання свого питання. Він дістає з кишені халата мішечок із золотими перснями, які зняв з французів разом із відрубаними пальцями, й підсовує жінці. 

— Тоді все просто чудово, — радісно скрикує, сортуючи карти. З боку, який доступний зору Тіча, карти виглядають наче купа вузьких папірців із піратськими орнаментами. Він бачить черепи, кинджали, револьвери… Схоже, пірати є її частими гостями. Вони їй, певне, й розповіли про те, що він втратив бороду та тривалий час «гуляв» із Джентльменом Піратом. — Обери три карти та одну за бонус. 

Коли жінка виставляє перед ним розкладені у формі віяла карти, Ед знову завмирає. Він не знає, що обрати, тому просто бере випадкові карти й кидає їх на стіл. Ворожка киває, відкладає залишок й перевертає кожну карту. 

— Я бачу складну долю. Та не твою, а твого джентльмена. Він переживає складні часи. Через тебе та твої раніше вчинені дії. Через надмірну впевненість у собі він ризикує позбутися життя. Бачу дуже багато ризиків та небезпек. Схоже, твій хлопець справжній траблмейкер, — сміється, перенісши погляд з карт на Еда. Той виглядає наляканим та спітнілим, наче щойно на його очах вбили кошеня. Прокашлявшись, жінка продовжує. — Бачу жінку. Вона не стоїть між вами, але Стід вважає інакше. Він полишив тебе заради н… 

Не встигає вона договорити, як Ед різко підіймається й відходить до стіни. Він спирається на неї рукою неподалік від свинячого черепа й глибоко вдихає повітря. 

— Ну пиздець. 

— Дослухай до кінця, якщо вже заплатив, — злиться ворожка, кинувши на Еда грізний погляд. — Він полишив тебе заради неї, але завдяки їй він до тебе й повертається. І не сам. Він прихопив усіх тих, коли ти залишив помирати. І серед них є ті, хто прагне твоєї смерті. Та не твій хлопець. Він прагне тебе. Тому, — зітхає, — можу запропонувати змінити стиль. Це занадто схоже на стиль аля безхатько. 

— Так говорите, наче ми зустрінемось. Та й всі ті ваші слова… — сміється, повернувшись обличчям до пані. Він явно гнівається, хай намагається здатись доброзичливим, — …не інакше як брехнею назвати можна. 

— Чого це раптом? 

— По-перше, ворожки брешуть. Всі. Бо всім треба гроші. По-друге, Стід мертвий, гаразд? Він помер. На Барбадосі. Його задавило на смерть. 

— Тобто ти, курва, віриш, що на нього напав дикий кіт, переїхала карета й задавило фортепіано менш ніж за дві хвилини? 

Ед замислюється. Стід здатен на все. 

— Так! — кричить. 

— Тоді наш сеанс завершено. Йди звідси, поки я не наклала на тебе прокльон! 

Перед тим, як вийти, Ед по дитячому показує їй язика, у відповідь на що отримує мандаринкою по обличчю.