Чума

   Берт знав, що за дверима його чекала дуже неприємна розмова. Знав, тому все стояв на вулиці, тягнучи третю цигарку. 

   Відчайдушно мерзли вуха, кидало то в жар, то в холодний піт. 

   – Перестань. Вона на тебе чекає.

   У них у офісі була традиція, щоправда, Берт дізнався про це вже після гулянки, з гудучою головою намагаючись зрозуміти, хто це стоїть на порозі його квартири.

   Берта іноді називали білкою в дитинстві, вважали в’юнким, просили принести щось з магазинів по той бік паркану чи забратися кудись за м’ячом.

   Войцех прилаштувала його на корабель до свого друга — Піта-Піта — прибиральником. Берт вештався на “Сімох Дияволах” роки чотири десь, поки йому не набридло їсти прісне пюре з селери й пити корисні коктейлі з “купою вітамінів”.

   У польових умовах Сате Дор перетворювалася на звіра. Вітер тріпав її важку косу, гвинтівка фантастичного калібру відтягувала ніжні руки, білі спідниці обтягували стрункі стегна.

   – Я на дах. Будемо ловити цих сученят.

   – Я прикрию.

   Сате сказала босу “на все добре” у розпал дедлайнів. Увійшла до його кабінету ходою від стегна, впустила на стіл заяву про звільнення и проворкотіла:

   – Гуд-ба-а-ай.

   Сате Дор після сутужної місії, ось після тієї, коли Берт валявся в лікарні з простріленим хребтом місяців п’ять через точний постріл, зачистивши величезний осередок єресі, запросила до себе додому.

   Сате його не кликала, вона точно пам’ятала, що нікому не розповідала, крім начальника, що захворіла.

   – Я тут… букет приніс, так.

   Жінка опустила погляд на пакунки в його руках, підняла брів.

   – Не бачу.

   – Дам тобі тільки одну пораду, Берте, одну! Чуєш? – її гаряче дихання обпалило вухо, Берт здригнувся від палу. – Виляй дупцею!

   – Ти з династії Мансон? Ого.

   Сате перемкнула зображення на екрані, присвиснула, показуючи Берту голографію Маверика Мансона — звичайного селюка колись у минулому, організатора секти, яка розрослася в окреме відгороджене містечко…

   – У тебе немає імплантатів? Жодного?

   Сате здивовано підняла брови, гортаючи його медкартку. Берт видохнув, випростовуючи лікті; піт тік скронями, капав на підлогу.

   – Ні…

Діти ніколи не брешуть, а та дівчинка обманула чомусь. Берт дуже хотів знати чому. Навіщо. За що.

Вечір був одним з найкращим за все його життя. Берт перебував в екстазі з години дня та сподівався, що засне с тим ж відчуттям тільки в обіймах бездоганної жінки.

Скільки б вони не проводили часу разом, Берту було мало. 

Вони, мов в дешевому бойовику, поповзом дісталися кручі, приминаючи різнотрав’я (наче оця жовтенька травичка так називалася).

Затриматися на планеті-фронтирі, за яким тільки глибока безодня невідомого космосу й до якої непристойно близько розвернулася чорна діра, що закривала пів неба, довелося ще небагато. Ну буквально трохи-трохи… 

Місяць. 

Сате Дор спускалася спіральними сходами вже хвилин п’ять, йдучи нижче та нижче під місто, до підземних закаляних річок, до щурів і майже людей — мешканців цього притону.