Традиції

   У них у офісі була традиція, щоправда, Берт дізнався про це вже після гулянки, з гудучою головою намагаючись зрозуміти, хто це стоїть на порозі його квартири. На годиннику — шоста ранку за місцевим часом, йшли перші години ненависного всім понеділка, а жінка напроти виглядала свіжою, бадьорою й найжахливіше — не сонною.

   – Прошу?

   – Я Сате Дор, у професії — Голгофа. Звертайся до мене міс Сате чи вчитель. У нас виліт, чого такий зелений?

   Жінка поставила на підлогу валізу, трохи схожу на складану гвинтівку, витягнула з сумочки візитівку зі золотою тасьмою. На білому картоні (що за рідкість) виведено бережно “С. Д. “Голгофа””.

   – Е-е-е, мені сказали, що в мене вихідній, – Берт припав плечем до одвірка, обернувся, дивлячись на гармидер у кімнаті. – Я нічого не розумію.

   – Звикай, – Сате виразно опустила погляд на наручний годинник. – Розумієш, традиція в нас така: напоїти новака перед його вильотом. Ну що? Твоє стажування вже почалося, а ми не в дорозі. Бідна твоя особиста справа. 

   Вона підморгнула густо нафарбованою повікою, трохи туші впало на її щоку, Берт чомусь захотів змахнути ці крупинки.

   – Мене ж не звільнять?

   – Ні. А за запізнення на точку, – вона витримала драматичну паузу, – обіцяти нічого не можу. Я увійду?

   Берт зарожевів, кашлянув, соромлячись, що настільки розкішка жінка у строгій білій сукні да посеред його хаосу й блювоти змушена знаходитися.  

   – Проходь, так. Я Берт, до речі. Білка. В мене якось візитівки немає, це обов’язково для всіх працівників?

   – Чому ж? То моя забаганка. Раджу зробити й тобі.

   Сате увійшла, притримуючи капелюх, переступила через смердючу калюжу. Берт так і не почув цокіт її шпильок.

   – А тебе теж так… приймали в інквізитори?

   – Я прийшла до тями тоді у стрип-клубі, – вона тонко посміхнулася, Берт прослідкував за її поглядом і похапцем сховав ганебні сімейки з космічними корабликами. – Тік-так.

   – Біжу.