Сплячий

Сате Дор спускалася спіральними сходами вже хвилин п’ять, йдучи нижче та нижче під місто, до підземних закаляних річок, до щурів і майже людей — мешканців цього притону. 

Баскаличився новий імплантат ока, картинка стрибала від чорно-білої до синюватої або більше зеленуватої, інколи різала яскраво-червоним, і дівчина ледь стримувала зойк. Боліли, здавалось, усі м’язи голови: від надчерепного до жувального. 

– Сама Голгофа… – протягнув охоронець, вискалюючись, вийшов з тіні старовинних колон — здається, з претензією на греків. Чи римлян. Чи хто у кого там ідеї піздив. 

– Ага. Сама Голгофа. 

– До Сплячого? Думаєш, захоче тебе приймати? 

– У мене є те, що він захоче почути. 

Охоронець підняв густі брови, нахилився до дівчини, видихаючи: 

– Знайшла його дружину? Ого. 

– Блядь, я не з тобою прийшла базікати. 

– А хот-дог? Хэй!

– Обійдешся.

Дівчина висипала йому під ноги монети, зайшла за арку, яка й сама не вирішила бути їй грецькою чи римською, сіла в човен, кивнувши пороннику. 

Тут усі грали в йобанний спектакль під назвою “Підземний світ”. Cтиянство давно настало, суки. Й Голгофа несла його на своїх плечах.

Сплячий дійсно спав — кістлявий ублюдок розмістився на троні, до якого були приєднані дроти, здається, навіть останнього електрочайника та зубної щітки з усього верхнього міста. 

Сплячий сидів, перебуваючи й тут, і не тут, і лише іноді здіймалися його запалі груди на вдиху. Простягнулося біле волосся підлогою, наче сухожилля величезного звіра, не наступити на них було ще те випробування. 

– Я знайшла твою дружину. 

Чоловік здригнувся, піт заструївся його чолом, шиєю… Сплячий підвів тонкі повіки, глянув на Сате білими зіницями, посміхнувся, від чого шкіра на його губі тріснула. Пішла кров. 

– Де? 

– Ти мені корабель, я тобі інформацію. Так це й працює. 

Жінка закинула косу за спину, намагаючись заспокоїтися. Прийшла ж вона без гвинтівки, з жалким ножом у чоботі. Сукня липла до спини, дихати було зовсім нічим. Як ж тут смерділо, га. 

– Цікаво-цікаво-цікаво! У місті було голосно, неспокійно, часті облави. В мій світ теж стукали. 

– І ти відчинив? 

– Пф, звичайно ні! Через тебе весь це галас, Голгофо, негарно так. Залишаєш наше затишне гніздечко? Тато не розлютиться?  

– В цьому акваріуму стало занадто тісно, – Голгофа вишкірилися. – У мене не так багато часу, може швидше вирішимо справу, ну. 

– Як необережно, дитино, я ж можу почати шантажувати. 

– О не кажи, що тобі так і кортить мене розвести! 

– Буде тобі корабель, – Сплячий зробив пихатий вид, тінь посмішки лягла на його вуста. 

– Вона зараз із твоїм братом. Наче він її поцупив чи то вона помилилася. Вкотре. 

Скільки вони вже ловили ту жінку, але чогось не вбивали, хоча давно час. Роги вона вміла наставляти знатно, батько б не потерпів такої коханки.

Сплячий підняв невдоволено плечі, покликав хрипко:

– Ведучий, знайти Вологого. 

Сате закотила очі, мало не впустила ключі, які кинув їй Сплячий. Похитувався брелок у формі члена. 

– Біжи, рибко. 

– Ага. 

Бігла вона на секcшопі, до якого чомусь приладнали реактор і навішали пластин, що дозволяли вийти в космос. Літаюча розпуста на надсвітловій. І ним керувала Голгофа.