Кров у воді

   Сате Дор після сутужної місії, ось після тієї, коли Берт валявся в лікарні з простріленим хребтом місяців п’ять через точний постріл, зачистивши величезний осередок єресі, запросила до себе додому.

   У хлопця пітніли долоні, він утирав їх об штани, поправляв метелика без кінця-краю. Сподівався, що вгадав із настроєм їхньої зустрічі.

   – Проходь.

   Жінка відчинила йому, й Берт одразу зрозумів, що просто не буде: Сате одягла шовковий халат.

   – Ти як? Не бачив тебе давно.

   – Тиняюсь по галактиці, стріляю в єретиків або здаю їх у поліцію. Служу Церкві, сам знаєш… Шрам так і не прибрали.

   Вона кривила губи. Хлопець ще раз пильно обстежив її, помічаючи тонку смужку нижче коліна — від лазерної катани.

   – Ти не думала про синтшкіру?

   – Не все можна прикрити синтшкірою. Голодний?

   – Так.

   – Співчуваю.

   Квартира у Сате Дор була величезною, дійсно величезною, й як не дивно — студією. В кутку скромно виднівся акваріум з білою акулою — вимираючий вид.

   – Що це?

   – Не що, а хто. Месьє Чапліно, будь до нього поважним. Взагалі я брала червону рибку, але щось пішло не так.

   Берт вирішив промовчати, продовжив огляд. Білі стіни, панорамні вікна, холодні кахлі під деревину на підлозі, хутро; гама — сірий, білий, мідно-рожевий, синій чирок, золоті лінії — суворо й зі смаком. Багато скла, багато кераміки, мало дерева.

   Сате сіла на барну стійку, звісивши ноги, виглядала якось змучено.

   – Що сталося?

   – У відпустку хочу, – вона шморгнула носом. – Зроби мені коктейль.

   – Я… Я не вмію.

   Жінка закотила очі, як би кажучи “хто сумнівався”.

   – Навчити?

   Берт кивнув, не знайшовши місто серед її кухні, ходив за Голгофою, наче курча за квочкою, слідкував пильно за її рухами. Ось вона бере спирт, ось червоний тонік, ось ще щось… Ось під тонкою тканиною проступає контур сосків, і Берт втрачає голову.

   – Головне — зробити патьоки, щоб виглядало, як кров, це найскладніше.

   У неї у шафках стільки всякого — шейкер, барна ложка, стрейнер, джиггер, гейзер, рімер.

   – За нас, – ляпнув язиком Берт, червоніючи. Тонув у її декольте.

   – За мене, рідний.

   Вони підняли келихи, хлопець замугикав, відчувши приємний кислувато-гіркий смак.

   – Як називається?

   – Кров у воді, як ще. Мене навчив його робити мій колишній бос.

   І чомусь Берт зрозумів, що цей бос і був колишнім.