Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Берт знав, що за дверима його чекала дуже неприємна розмова. Знав, тому все стояв на вулиці, тягнучи третю цигарку.
Відчайдушно мерзли вуха, кидало то в жар, то в холодний піт.
– Перестань. Вона на тебе чекає.
Матір вирвала з пальців цигарку, ламаючи її, обпіклася, по обличчю було видно, але навіть не пискнула. Ця звірина покірність, тиха смиренність, суко, як його це бісило.
– Ну мамо, я і так знаю, що вона скаже. Жоден злий дух до мене не причепився, сама ж знаєш! Їх не існує!
Берт сховав руки в кишені, перевів погляд на зоряне небо. Таке гарне, яскраве. Хотілося втекти з цієї планети, хто б знав наскільки сильно.
– Хамло, припини зі мною сперечатись!
Ріо заштовхала його в тісне приміщення, обсипавши прокльонами, захлопнувши двері з силою, аж склянки на полицях затремтіли.
Хлопець втягнув голову в плечі, спідлоба спостерігаючи за плавними рухами старої на подушках. Її називали в окрузі по-різному: стара карга, безумиця, прядка, віщуння, ворожка… Для Берта вона була бабусею. Обтяжливим родичом, який кликав і кликав на чай, нав’язувався, скиглив і скиглив, наставляв і намагався навернути на свою віру.
– Сідай.
Прядка доль вказала на маленький табурет на трьох ногах.
– Я не хочу.
– Тебе не питають.
Це і дратувало більше всього. Берт обсмикнув кожух, видихаючи крізь зчеплені зуби:
– Я дорослий, я можу вирішувати самостійно, я…
– Сідай.
Він і сів, насупившись, підняв погляд під стелю, хоча заборонив собі це робити. Нарахував кілька нових пальців у колекції бабці, колючі мурашки пробігли по тілу.
– Лепський хлопчик. Дай руку.
Берт простягнув кисть, здригаючись від огиди й ненависті до всіх цих щорічних процедур. Зараз ось кров пустить, щось бурмотить почне, трястиметься у судомах, і біла піна потече з куточків її тонкого рота…
– М-м-м, м-м-м-м-м.
Вона набирала повітря в легені, наспівувала, входячи у транс. Пахло солодкою травкою.
– Блукай, Берте. Мандруй. Але не забувай коріння своє.
І бабуся пов’язала навкруг його зап’ястя червону нитку.