Приречений

П’ятниця, вечір, майже ніч. Провулок біля департаменту. Коннор відгамселив Ґевіна. Методично, без церемоній, так як треба і вже не вперше. До тріску в ребрах і ниючої болі у викручених кінцівках.

— Сучий син, — виплюнув Рід кров’ю на взуття розгніваної машини.

Вони сиділи навпроти, через журнальний столик, і Ґевін вперше шкодував, що він не андроїд і не може чинити гідний опір всіляким високотехнологічним детективам.

— Мушу визнати, детективе, що ви вчинили розумно, — Коннор ув’язався слідом за Рідом і тепер слугував нагадуванням про найбільшу помилку в його житті: він погодився взяти андроїда в напарники.

— Ну і що ми тут робимо?

— Шукаємо місце вбивства і, можливо, схованку вбивць Блейка, - відповів Коннор крадучись у напівтемряві величезного, брудного приміщення.

Що б Рід не городив, які підлянки не влаштовував, Коннор залишався ввічливим та незворушним, що бісило ще сильніше і змушувало говнитись з більшим старанням.

— Детективе Рід, — Ґевін здригнувся і не обертаючись виставив середній палець.

— Нахуй.

— Вибачте мене. Цього разу я трохи переборщив.

— Від твоїх вибачень мені ні холодно, ні жарко. Звали звідси, — серце, якогось дідька, забилось як скажене.

Коннор відкрив перед Рідом двері з боку пасажира, на що той скривився і пробуркотів щось нецензурне. Сидіти в своїй машині на пасажирському було дивно та неправильно. Хоч і не вперше.

Рід сидів на дивані і сьорбаючи каву ознайомлювався зі звітами, що надіслав Коннор. Відчував він себе, на диво, добре навіть прекрасно.

Тепла вода стікає по втомленому і змученому тілу Ґевіна. Він трохи сіпається і здригається від кожного доторку губки до його шкіри, де її торкався ремінь.

Коннор чекав на Ґевіна сидячи за столом та тримаючи кухлик ароматної кави в долонях. Він намагався зробити так, щоб температура рідини залишилась стабільною, доки детектив не прийде. Нарешті, Рід зайшов до кухні й мовчки сів навпроти.

Ґевін лежав на ліжку, відходячи від приємного і тягучого відчуття оргазму, що йому подарував андроїд, збираючи думки до купи.