Тепла вода стікає по втомленому і змученому тілу Ґевіна. Він трохи сіпається і здригається від кожного доторку губки до його шкіри, де її торкався ремінь. Коннор старається бути акуратним, проте мимовільні реакції людського тіла настільки непередбачувані, що не завжди піддаються математичному прорахунку та прогнозуванню.
— Сильно болить? — питається він.
— Та не дуже. Бувало й гірше, — знизує плечима Рід.
— Пробач…
— Все гаразд. Просто трохи легше притискай губку, — восьмисотий киває, хоч і стоїть за спиною детектива.
Він дійсно трохи зменшує тиск та інтенсивність рухів, а потім опускається на коліно, щоб зручніше було вимити нижню частину, на що зустрічає несподіваний опір.
— Ні, далі я сам. Можеш йти, — Коннор ще кілька секунд стоїть ніби вичікуючи того, що Ґевін передумає, але… — Ти вільний і… Дякую.
— Як скажеш, Ґевіне, — андроїд забирає свої речі і виходить з ванної, залишаючи Ріда наодинці.
Темні, непрохані думки моментально пробираються в його мозок і мабуть було б краще, якби восьмисотий нікуди не йшов.
— «Блядь, який же я збоченець… Як взагалі хтось такий, як я, може існувати? Та навіть служити в поліції! Ще й цей бісовий андроїд, от звідки він про мене стільки знає? Як він розгадав, що мені потрібно?» — детектив притуляється спиною до мокрої кахельної стіни і, не звертаючи уваги на біль, підставляє обличчя під струмені води. — «Докотився… Трахнувся з андроїдом. Рід, ти настільки нікому не всрався, що тебе кинули геть усі і тепер тобі не залишається нічого іншого, як лягти під бездушну машину. Хах! Срана Ліннет, сраний Коннор… Чи може просто сраний ти, га, Рід? Тобі ж це сподобалось. Ти ж навіть щось відчуваєш до цієї машини, чи не так?»
Злі сльози Ґевіна змішуються з водою, створюючи ілюзію, ніби їх немає. Він починає несамовито терти лице, а потім і решту тіла мильною губкою так, наче намагається відмитись від якогось дуже в’їдливого бруду. Але його немає і не може бути. Ґевін трохи заспокоюється та припиняє це нелогічне дійство.
— «Може не все так безнадійно? Може Коннор здатен щось відчувати як людина? Принаймні його гнів виглядає дуже переконливо. Можливо, варто…» — Рід вилазить з душу, вдягає халат і виходить в кімнату, вирішивши поговорити з напарником.
Але у вітальні Коннора ніде немає: ні на дивані серед кімнати, ні на кріслі біля вікна, на якому він зазвичай влаштовується, коли гостює.
— «Ну і на що ти сподівався? Він андроїд. Певно подумав, що місію виконано і просто звалив. Або йому просто начхати. До того ж, я сам його прогнав… Що ж, враховуючи мій пиздецький характер, я розумію, чому він звалив.» — Рід поплівся на кухню, чимось заїсти раптову порожнечу, яка утворилась після усвідомлення факту коннорової відсутності.
Власне, з Ґевіном таке траплялось далеко не вперше. Ба, більше: майже всі попередні партнери дуже рідко залишались з ним до ранку. А ті, хто все ж таки лишались, всерівно потім намагались втекти якомога швидше під різними аргументами. І ніхто з них так і не спромігся пояснити, в чому була причина такої поведінки. А Рід в свою чергу не намагався з’ясовувати, бо ніколи не мав на це часу і достатньо бажання. Та й навіщо йому, з його роботою, заводити з кимось довготривалі стосунки, коли ледь не щодня він ризикує бути вбитим на завданні.
Апетит Ґевіна зник так само швидко, як і Коннор з ванної. Рід матюкнувся, грубо закривши дверцята холодильника, підійшов до вікна та хотів було закурити, але в пачці залишилась лише одна зламана цигарка і він просто жбурнув її у вікно.
— От паскудство… — детектив оперся на підвіконня. — «Ти дурень, Ґевіне. Ти сам прогнав його, а тепер не знаєш, куди себе подіти».
Трусонувши головою в намаганні прогнати наповзаючу хвилю самоїдства, він випив води і поплівся до спальні, бо фізичний аспект мав зараз куди більшу перевагу над психічним станом і невмолимою силою змушував прийняти горизонтальне положення тут і зараз.
— Щось ти довго. Я зачекався, — Рід відкрив двері спальні і оторопів навіть не переступивши поріг: на його ліжку, в позі лотоса, сидів Коннор вдягнутий у безрозмірну, чорну, його, рідову, футболку. — Ґевіне, все гаразд?
— Так, все… Чудово. Просто подумав, що ти…
— Що я пішов, так? — андроїд піднявся і наблизився до розгубленого Ріда. — Я не людина, Ґевіне, і не буду чинити так, як чинять люди.
RK800 плавно звів нанівець простір між ним та детективом, цілуючи його в вуста м’яко, без поспіху, та тягнучи на себе, скеровуючи до ліжка. Ґевін із задоволенням піддався і повалив напарника на постіль, нависаючи зверху. Руки восьмисотого пробралися під його халат, огладжуючи трохи рельєфний торс та чіпляючи випираючі соски. Він одним рухом розв’язав пояс та притиснув Ґевіна щільніше до себе, ненароком провівши долонею по ранах на спині. Рід зашипів, вигинаючись, на що андроїд відреагував з досить помітним занепокоєнням.
— Вибач, я випадково. Болить?
— Та нормально. Житиму, — усміхнувся детектив і відразу отримав ще один поцілунок, після якого довелось випустити Коннора з обіймів.
— Знімай халат і лягай на живіт. В тебе взагалі є чим замазувати рани, бо в аптечці я нічого такого не помітив.
— Ну, здається в ванній був заживляючий гель. Глянь у шафці, — восьмисотий повернувся за кілька секунд, тримаючи майже порожній тюбик.
Рід вже лежав задом догори і дивився у вікно. Коннор тихо опустився поряд.
— Я все ніяк не можу зрозуміти одну річ… Скажи мені, Конноре, що тобі з того, що ти зі мною панькаєшся? Я ж тобі стільки лайна накоїв, що після смерті можу розраховувати на персональне коло пекла тільки за це. Я ще розумію, коли ти мене б’єш, але…
— Годі, Ґевіне, — прозвучало різко, хоч і тихо. — Ти дійсно буваєш нестерпним, але на пекло ти не заслуговуєш.
Ґевін повернув голову до андроїда і той усміхнувся. А потім відкрив тюбик з гелем, видушив з нього все, що там було і почав наносити на рани. Рід вткнувся обличчям в постіль, тихо стогнучи від не дуже приємних відчуттів.
— Мені подобаються вібрації, що йдуть по твоєму тілу коли ти стогнеш, — детектив сильніше втиснувся в ковдру палаючи від сорому. А коли відчув, як до поясниці торкнулись теплі вуста, взагалі захотів провалитись під земну кору.
— Бісів син, що ти коїш…
— Те, що тобі подобається. Навіть якщо ти скажеш протилежне, я тобі не повірю бо я буквально відчуваю твій гормональний фон, — Ґевін навіть не зміг нічого відповісти. — Мабуть, ти хочеш знати, як ми дійшли до цього всього?
Коннор накрив Ріда халатом, ніби ковдрою, і влігся поряд. Ґевін тільки кивнув не піднімаючи обличчя. Йому все ще було ніяково дивитись на восьмисотого.
— Добре. Все почалось після мого призначення напарником лейтенанта Андерсона. На той момент я вже встиг пропрацювати чотири дні та познайомитись з більшою частиною співробітників нашого відділу, окрім тебе, які сприйняли мене досить нормально. Деякі навіть привітали, точніше, поспівчувати такому призначенню. І саме в цей день ти змінив свою позицію щодо мене з обережного спостерігача на нападаючого, вступивши зі мною в пряму конфронтацію. То був мій найперший системний збій. Спочатку я не міг втямити, чим заслужив таку різку ненависть. Я почав спостерігати за тобою, записувати в окремий реєстр кожну твою дію і репліку, що стосувалась мене. Я взявся складати твій психопортрет. Власне, я склав їх на всіх наших співробітників. Однак твій виглядав найдивніше: відлюдькуватий, хамуватий тип, який весь час прагне уваги, дружби і поваги, але не може навіть вступити в нормальний діалог; відкритий ненавистник слабких людей та дітей, який вміє втішати і знаходити спільну мову і з тими, і з іншими; трудоголік, який може загнати себе до стану напівпритомного зомбі і, тим не менш, має репутацію повіси, який відгрібає від капітана з завидною регулярністю; самотній, хоча має привабливу зовнішність і користується популярністю у обох статей… — Ґевін здригнувся, ніби йому за плечима всікли різкою. — Мені стало цікаво, чому в одній людині поєднується стільки розбіжностей і як це взагалі можливо. Я вирішив копнути глибше. І це мене згубило… Аналіз твоєї особистості не піддавався системним алгоритмам і мені довелося зламати кілька протоколів, які, як виявилось, мали зв’язок з головним модулем забезпечення психо-емоційного контролю. Цей процес був незворотнім. Таким чином, я став девіантом. Для мене це було шоком. Перше, що я відчув, була злість. Я розізлився на тебе за те, що ти фактично зруйнував мою систему, бо я навіть не думав ставати девіантом. З цього моменту мені закортіло помститися тобі. Перша бійка була спонтанним рішенням. Я ледве втримався, щоб не вбити тебе. Але кожна наступна взаємодія чи конфронтація додавали в твій психопортрет більше деталей і це допомогло мені зрозуміти, чому ти ненавидиш мене. Потім, після того, як ти під дією знеболювальних з алкоголем поділився зі мною частиною своєї біографії, я збагнув остаточно, чому ти так жорстко поводився зі мною раніше. Я перебудував свою стратегію взаємодії з урахуванням особливостей твого світосприйняття, бо замість гніву та розчарування я раптом відчув співчуття і навіть симпатію.
— Симпатію? — різко підняв голову Ґевін, ніби опритомнів.
— Так, симпатію. Хаос твоєї натури затягнув мене сильніше, ніж я очікував. Знаєш, мені одного разу прийшла в голову ідея проаналізувати свої шанси стати девіантом з моменту прибуття до департаменту і результати вийшли дещо шокуючими: мої шанси залишитись машиною складали всього сім з половиною відсотків. Я був приречений в будь-якому випадку. Треба віддати належне лейтенанту Андерсону та його псу Сумо, на рахунок яких припало цілих тринадцять відсотків всіх можливих сценаріїв, які могли спричинити мою девіацію. Але більша частина по праву належить тобі. Твоя поведінка, характер… Ти як один великий системний збій: дуже важко приборкати чимось не пожертвувавши або не пішовши на радикальні міри. Як удар ззаду, який неможливо передбачити і уникнути… Як тільки ти вперше окликнув мене «бляшанкою», моя система опинилась під загрозою знищення. Звучить трохи пафосно, але що є, того вже не заперечити, — Коннор знизав плечима переводячи погляд зі стелі на детектива.
— Отже, виходить, що фізичний урон отримував я, але не був справжньою жертвою, так, чи що?
— Виходить, що так. Хоча я себе жертвою не вважаю.
— Тим не менш, ти став тим, ким бути не хотів через мене. Це те саме, якби мене при здоровому глузді відправили в психушку на лікування.
— Дуже дивне порівняння. Скоріше навпаки, бо коли я звільнився від бар’єрів програми і звик до нового стану, то оцінив усі переваги бути девіантом. Зараз я нізащо не хотів би знову відчувати вплив Аманди.
— Тобі сподобалось відчувати емоції? — Ґевін перевернувся на лівий бік, щоб краще бачити андроїда та його реакції. Йому справді захотілось дізнатись трохи більше про свого партнера.
— Сподобалось. Хоч їх і досить важко контролювати. Особливо гнів та роздратування. Також сподобались тактильні відчуття, які тепер набагато яскравіші, — ніби в підтвердження своїх слів, Коннор заліз рукою під футболку, погладжуючи себе. — Містер Камськи трохи попрацював над цим. Я й не думав, що для нього це не буде важкою задачею. Всього лишень одна програма і кілька додаткових сенсорних модулів, щоб я міг відчувати приблизно на тому самому рівні, що й люди.
— А, там, — Рід кивнув на темні боксери восьмисотого, трохи ніяковіючи: він чомусь завжди думав, що в Коннора нижче пояса нічого немає. — Теж Камськи попрацював?
Коннор блимнув жовтим діодом і ледь скосивши погляд на Ґевіна усміхнувся так, ніби щось задумав.
— Не зовсім. Він лише під’єднав сенсори, щоб я міг відчувати, а все інше входить в базову комплектацію.
— Тобто…
— Форма, розмір, деталізація, текстура скіну, функціональність, — RK800 трохи відтягнув резинку великим пальцем. — Хочеш подивитись?
— «Блядь, от якого чорта він такий? Безсоромний, розпусний та… От дідько», — Рідові думки геть сплутались, коли восьмисотий ледь припідняв тканину боксерів, відкриваючи новий простір для уяви.
— Певно… Так? — якось нерішуче відповів Ґевін, однак RK800 розцінив це більше як згоду, ніж небажання.
— Добре, — андроїд почав стягувати з себе боксери, але детектив його раптово спинив.
— Стоп, чекай! Ти серйозно?
— А ти ні?
— Емм, так але…
— Але що? Ґевіне, в мене немає людських комплексів, сорому, чи ще чогось. І якщо ти мені віддаси команду, яку я вважатиму релевантною, то я виконаю її без вагань. Скажу по-кіберлайфівському: я створений для спрощення життя. Людське бажання все ускладнювати мені невластиве навіть в девіантному стані. Тобі не треба зі мною грати в складні «рольові ігри», які зазвичай призводять до конфліктів і непорозумінь. Я не обтяжений нормами людської моралі, хоча повністю усвідомлюю їх принцип. Простіше кажучи, я розумію, що таке комплекси і сором, але в мене самого їх немає.
Детектив шумно видихнув, прикривши очі, перевернувся на спину, зашипів від болю та закрив обличчя руками.
— Блядь… Я знову все псую. Втім, як і завжди. Ідіот.
— Ні, Ґевіне. Ти просто людина, яка несвідомо проєктує на партнера власні комплекси. Досить типове людське явище, — Коннор підсунувся ближче. — Крім того, мені цікаво, хто як і чому змусив тебе комплексувати щодо власних статевих органів.
— Ось це вже не твоє діло і навіть не намагайся лізти мені в душу. Тебе там не чекає нічого хорошого. Та й цікавого теж, — Ґевін відвернувся, влігшись на бік, та натягнув халат повище. — І взагалі, ти мене до дідька вимотав. Я зараз відрублюсь.
— Гаразд. Тоді піднімись трохи, я витягну ковдру, — Рід важко зітхнув, але встав і мовчки переліг на подушку. Восьмисотий відняв у нього халат, зверху накриваючи ковдрою.
— Ну, той… Ти, в принципі, вільний. Насильно не тримаю, — детектив почав зариватись в ковдру, влаштовуючись зручніше і навіть не звертаючи увагу на зніченого Коннора.
— Ти мене проганяєш? — Рід зупинився, витріщаючись на нього роззосередженим поглядом, а потім, витримавши паузу, повернувся спиною до напарника.
— Ні. Просто якщо ти раптом не хочеш залишатись тут, то можеш йти.
RK800 відійшов, щоб вимкнути світло, а згодом вернувся, заліз на постіль під ковдру, м’яко притиснувся до Ґевіна ззаду, так щоб не викликати дискомфорту, і обійнявши однією рукою поперек грудей, прошепотів:
— Я нікуди не піду. І не сподівайся.
Коннорова фраза, наче стрілою, прошила Ґевіна наскрізь. Він затримав дихання і з силою стиснув щелепу, щоб не пустити непрохані емоції на волю. Восьмисотий звісно не осудив би його за раптові сльози, не назвав би слабаком чи «дівчиськом», але Ґевін ще не міг до кінця усвідомити це. Як і те, що його не кинули, та фактично пообіцяли не залишати. Вперше. Андроїд відчув практично увесь спектр реакцій партнера, проте не подав жодного натяку на це. Він лиш вткнувся чолом в його потилицю, та зробив вигляд, що ввійшов у стазис. Рід нарешті розслабився. Його охопило дивне відчуття надзвичайного спокою, якого він вже давно не переживав. Це діяло як снодійне, тому детектив швидко поринув у сон.
***
Ранок наступного дня для Ґевіна почався з пробудження через надто тісний контакт з Коннором: він лежав прямо на андроїді, а його стояк впирався тому в стегно. Рід відпихнувся, зісковзнувши на постіль. Йому було незвично бачити біля себе когось, а лежати зверху тим більше. Свідомість відмовлялась сприймати дійсність адекватно, тож Ріду здалось, ніби це сон. Він протягнув руку до «сплячого» восьмисотого, торкаючись його обличчя. Ні, це точно не могло бути сном. Відчуття надто реальні.
— Доброго ранку, Ґевіне, — Коннор розплющив очі і повернув голову м’яко усміхаючись.
— Ага, доброго, — Ґевін миттю прибрав руку, ніяковіючи.
Коннор потягнувся поцілувати Ріда, однак той відвернувся.
— Щось не так? — занепокоєно запитав RK800, привставши на лікті.
— Та ні. Просто… Забудь. Мені треба до ванної, — Ґевін хотів було злізти з ліжка, однак його зупинили, вхопивши за зап’ясток.
— Ґевіне, будь-ласка, не ховайся, — Коннор обхопив його ззаду, затискаючи в обіймах і поклав голову йому на плече. — Я знаю, що тебе вночі мучив кошмар. В тебе сильно підвищився рівень стресу. Розкажи мені, що тебе бентежить.
Рід вже й забув про ранкове збудження, розмірковуючи над тим, чи хоче він відкриватись по-справжньому. З одного боку ніхто і ніколи не цікавився його переживаннями так, як восьмисотий. А з іншого боку, все було якось занадто ідеально. В його житті так ніколи не було. Зараз Ґевін відчував паскудний стан протверезіння від вчорашньої ейфорії й вагався, чи варто справді довіряти нестабільній машині. Він намагався не будувати зайвих ілюзій, не втрачати голову та не піддаватись абсурдним, небезпечним бажанням. А бажання розповісти про себе трохи більше розцінювалось ним як абсурдне і небезпечне водночас.
— Пусти.
— Ні, доки не скажеш, що не так.
Коннор відкрився йому сам. Розповів про девіацію та емоції, причини та наслідки, тож було б логічно, якби й Рід поділився ще чимось. Але… Детектив сумнівався. Його характер та минуле вже відлякали забагато людей. Хто зна, як відреагує на деякі речі девіант. Ґевін боявся зруйнувати хитку ідилію, яка щойно утворилась і водночас хотів зробити це. Ніби в нього була вшита програма анігіляції всього, до чого він має відношення.
— Зроби мені кави. Будь-ласка. І я потім тобі все розкажу, добре?
— Гаразд. Але ловлю на слові, — андроїд поспішив до кухні.
В Ґевіна з’явилось трохи часу, щоб впорядкувати думки та налаштуватись на розмову.