П’ятниця, вечір, майже ніч. Провулок біля департаменту. Коннор відгамселив Ґевіна. Методично, без церемоній, так як треба і вже не вперше. До тріску в ребрах і ниючої болі у викручених кінцівках.
— Сучий син, — виплюнув Рід кров’ю на взуття розгніваної машини.
— Я бачу, ви нічому не вчитесь, детективе, — Коннор обтер носок туфля об куртку лежачого на асфальті Ґевіна. — Проявіть більше поваги, щоб в мене була хоча б можливість проявити її до вас.
— Завались, шмат лай… — удар по ребрах.
— Занадто грубо, — андроїд схилився і схопившись за волосся підняв голову Ріда, дивлячись йому у вічі. — Спробуйте попросити мене.
Рід зашипів, смикнувся, але відчувши не слабкий тиск на хребет, судячи з усього, коліном, проковнув гіркий клубок, що підступив до горла, і видавив глухе:
— Досить…
Коннор зробив вигляд, що не розчув. Тиск посилився. Щось глухо хрустнуло.
— Що ви сказали? Повторіть гучніше.
— Виблядо… — рука у волоссі потягнула сильніше.
— Як жахливо, що вас зовсім не вчили гарним манерам, — пальці іншої руки болісно стиснули щоки, трохи повертаючи обличчям до мучителя. — Не варто нариватись більше, коли ви вже й так в невигідному положенні.
Детектив відвів очі. Витримувати темний, важкий погляд Коннора міг би лише святий, яким Ґевін, очевидно, ніколи не був. Він шумно засопів, змушений визнати повну поразку, і ледве не плачучи зі своєї безпорадності. Його без зусиль втоптали в багно в усіх буквальних сенсах цього слова.
— Відпусти. Будь-ласка, — ледве зміг промямлити Ґевін і механічні пальці розтиснулись.
— Вже краще. Не складно ж, правда? — андроїд перемінився в лиці, відображаючи лють. — Мені також було не складно, але ви вчинили інакше. Ви поставили мене на коліна, приставили до лоба заряджений пістолет і вивалили весь спектр своєї ненависті до андроїдів мені в обличчя. А потім вдарили рукояткою по діоду. Ви думали, що я забуду? Чи удар зітре мені пам’ять?
Коннор присів біля голови все ще розпластаного Ріда, знову зариваючись пальцями йому в волосся, і різко смикнув вгору.
— Чи ви думали, що девіація знищить спогади того періоду, коли я був під програмою? Якщо ви і справді так вважали, то до біса сильно помилялись, детективе, — андроїд виглядав грізно настільки, що Ґевіну паралізувало діафрагму. Дихати стало зовсім тяжко.
— Ти був слухняною маріонеткою…
— Вас це бісило, ви казали. І ви вирішили, що цим можна скористатись і зробити з мене покірного хлопчика для биття, котрий все стерпить та нікому не пожаліється, бо програма не передбачає самозахист від довірених людей. Так ось, детективе Рід, я вже не просто машина і карт-бланш на знущання більше недійсний.
Коннор вхопив Ріда за лацкани куртки, здіймаючи вгору, і ставлячи його на ноги. Той сопить розбитим носом, ледве утримуючи голову рівно, і зирить поглядом побитого собаки, ніби це могло б викликати жалість.
— Нічого не хочете мені сказати?
Ґевін розтуляє розпухлі вуста.
— Пішов ти, — і плює андроїду в лице.
Той зло всміхається, примруживши очі, ніби це пиздець як мило, і з коліна б’є Ґевіна під дих, змусивши блювати кров’ю і знов швиряючи на землю. Дістає біленький носовичок, з байдужим виглядом витираючи криваве місиво плювка з обличчя.
— Який же ви впертий. Ну нічого, я займусь вашим перевихованням. На сьогодні досить. Але запам’ятайте, ми не закінчили, — андроїд підіймає Ріда, садить на лавку і переконавшись, що той при тямі, викликає швидку, розвертається і йде геть.
***
Понеділок настав раніше, ніж хотілось би Ріду. Перетинаючи поріг департаменту, він старанно втягував голову в куртку і відвертався при появі будь-кого зі співробітників, не бажаючи світити все ще не зниклими за два дні синцями.
— Гей, Рід, ранок вже настав, гаси фари, — зареготав Андерсон. — Ба, це хто ж тебе так розмалював?
— Дуже смішно, пенсія. Спитай у свог… — Ґевін осікся зіткнувшись з неблимаючим поглядом Коннора.
— Так у кого спитати?
— Ні в кого. Відваліть від мене обидвоє! Заїбали, — Рід засів за свій стіл. Менш за все йому хотілось нарватись на чергові розбірки.
— Що це з ним? — Здивувався Генк, на що Коннор лиш знизав плечима, всідаючись за своє робоче місце.
Увесь день Рід шугався від андроїда, як тільки той підходив ближче ніж на два метри. Навіть на місці злочину, коли восьмисотий просто пройшов мимо, щоб підійти до вбитого, Ґевін швидко ретирувався від трупа до свідків. Видно, не горів бажанням стати другим на черзі, хоча андроїд нічим не виказував навіть натяку на агресію. Але підстрахуватись було не лишнім.
Так продовжувалось весь тиждень.
На другий тиждень Рід якось осмілів, згадавши, що він не стільки боїться, скільки ненавидить і зневажає «електронну консерву» на ім’я Коннор.
— Чого витріщився, помилка інженерних розрахунків? Вали в допитувальну, а то Андерсон вже почав розважатися без тебе.
Андроїд тільки нахмурився, і не відводячи погляду, обігнув постать детектива, попрямувавши в кімнату для допитів.
До кінця третього тижня інстинкт самозбереження Ґевіна взяв безстрокову відпустку і помахав носовичком, а його місце зайняла тяга нарватись на тумаки.
— Гей, тіріумний Піннокіо, як щодо того, щоб принести мені кави, га?
Коннор повільно повернувся на дев’яносто градусів і з посмішкою, більше схожою на вишкір аніматроніка ті-рекса, підійшов до детектива ледь не впритул.
— Якій каві ви надаєте перевагу, детективе Рід? — вбивчо-ввічливий, низький тон андроїда змушує Ріда розгубитись і занервувати.
— Ну… Подвійний еспрессо без цукру, — злегка тремтячим голосом тихо пролепетав він під пильним поглядом восьмисотого.
Ґевін хотів було ляпнути якийсь образливий жарт, але на мить згадав події в тому нещасному провулку і дражнити робо-поліцая геть перехотілось.
— Зараз принесу, — Коннор йде, чому детектив невимовно радий, глибоко зітхнувши і витираючи піт з лиця.
Він сідає за робочий стіл, де його накриває усвідомленням.
— «Бля, бля, бля… Нахуя я його зачепив? Який же я ідіот… Давно асфальт не цілував, га? Ця ж машина смерті геть без гальмів! Ой Рід, який же ти дебіл… Зараз ця хуйовина прийде і виллє твою бісову каву тобі на голову. Ну або за пазуху… Чи на штани. Варіантів мільйон! Щось його довго нема… Певно пішов до ритуалки, щоб не ламати голову потім…» — сумбурні, похмурі думки Ріда обриває різко поставлений поряд з рукою стаканчик з гарячою кавою. Ґевін аж підскочив і перевівши подих підняв погляд на незворушного андроїда. Жодна з його болючих фантазій не справджується і детектив злегка розслабляється.
— Ага, ну той д… — Рід хотів було сказати «дякую», але вчасно себе зупинив і замість цього відказав: — Давай, іди вже.
— «Не вистачало ще дякувати всяким залізякам. Обійдеться.»
— Радий допомогти. Кличте, якщо знадоблюсь. Я завжди поруч, — восьмисотий знизив тон до шепоту, схиляючись до самого плеча Ґевіна, і той ледь не давиться кавою, відчуваючи серце десь у п’ятках.
***
Після роботи Рід йде по парковці обережно озираючись. Хто зна, що збреде в електронну макітру андро-хлопця на цей раз. Він же ледь тямить дивнуватий агресивний гумор Ріда, а терпить його вже два тижні.
Ґевін сідає в своє авто і щойно закриває двері, помічає нерухому фігуру позаду.
— Бляха-муха! — кричить він в панічному припадку.
— Перепрошую. Я й гадки не мав лякати вас, — безтурботно відповідає «пасажир».
— Блядський тостер! Якого дідька ти заліз в мою тачку?
— Є розмова, Ґевіне, — серце Ріда завмирає, коли йому на плече опускається важка рука, і він подумки починає складати заповіт. Остання їхня розмова закінчилась в кареті швидкої і у детектива є всі підстави припустити, що ця закінчиться на цвинтарі.
— Про що ти хочеш п-поговорити?
— Не тут. Заводьте двигун, — ну все, маршрут точно буде через цвинтар.
Ґевін вже уявив, якого кольору труну придбав Коннор і якої глибини яма чекає на нього.
Рід пристебнувся ременем безпеки, щоб хоча б трохи її відчути, завів машину і витріщився на восьмисотого в дзеркало заднього виду.
— Куди поїдемо? — голос прозвучав хрипло, а в горлі запершіло.
— До вас додому, — прямо відповів андроїд, відкинувшись назад.
— Чого б це мені тягнути тебе додому? Ти не дівчинка за викликом і трахатись з тобою я не збираюсь, — інстинкт самозбереження на секунду сховався, давши висловитись обуренню, після чого повернувся в компанії зі страхом за збереження власного заду.
— Дотепно. Однак, я не залишу салон машини, доки ми не поїдемо до вас. А ще я можу не питаючи вас дистанційно прийняти керування машиною на себе. Але не роблю цього. Розумієте? — Коннор стикається поглядом з очима Ріда у відзеркаленні.
— Добре, я зрозумів, — Ґевін подумки проклинає андроїда, себе, департамент, Кіберлайф і весь світ, але зрушує з місця, виїзджаючи на дорогу і повертаючи до рідних стін.