Священний сніг

        Напруга віяла в повітрі. Хоча, мало хто в світі любить бюрократію. Особливо якщо це заповіти родичів, з якими давно не контактуєш. 

       Кай так себе і відчував.

      Кай розплющив очі. Як же складно було вставати з теплого футона і декількох ковдр. 

     Кай розплющив очі. Все оточено легким блакитним туманом, наче хмарами прямо з неба. Горизонт наче не мав закінчення, крім легкого рожевого сяйва довкола. 

⟪Де я?⟫ — подумки питає Кай. 

      Кай постукав вказівним пальцем по скроням. Все то звучало зрозумілим, поки не виникали питання: як шукати нового власника храму? За яким принципом?

     Кай зітхнув. Рейсес вже якийсь час не з’являлась.

⟪Вона точно Богиня зими…Чи так…⟫

     Хлопець невдоволено похитав головою. Він нахмурив брови.

      Кай зітхнув і подивився на відображення у замерзлій калюжі. Світло рожеве волосся, майже біле, здавалось ще більше зблідло.

⟪Ні Рейсес-сан…Ні Ріхо-чан…Нікого не бачу. Ні допомоги…Ні коханої⟫, — хлопець торкнувся калюжі і не відчував холоду. 

     Все частіше в храмі лунав невідомий плач. Звідки він? Хто плаче? — Кай так і не знав. Впевнений був, що це точно не Очіє. 

     Вчергове пройшовши довкола  храму в пошуках джерела ридання.

    Завжди існують речі з якими складно або неможливо змиритись. Один з яких смерть. Проте, Кай припиняв відчувати час, як і всі, хто припиняють бути смертними. 

— Ічіго-доно, мав стільки енергії, і звідки він її брав? — зітхає стомлена Ранка.

    Кай онімів. До храму підійшла мати та батько. Вони просто помолились, як звичайні відвідувачі храму, але за його долю. 

    Кай мовчки спостерігав. 

***

    Кай гадав, що найбільші проблеми минули, як передав володіння храмом дивакуватому колишньому однокласнику-отаку. Але сильно помилявся….

— Ну, я ж сказав, що передам все що вмію сам, — знизав плечима Кай.

     Кай тільки і робив. що слухав від Ранко та Ранки, як новий нащадок храму схожий на дідуся Кая. 

⟪Нє, ну, Кайоші-кун, завжди був здібним⟫