*флешбеки*
Все почалося з дрібниць.
Спершу Ґюльпер відкрила вікно в лабораторії – так вони про себе називали кімнату, де Вільден замикався та проводив свої експерименти – щоб провітрити приміщення від затхлого запаху. Потім Аляра непомітно прослизнула туди, щоб подивитися на павучків, які повзали у своїх тераріумах, кумедно переставляючи лапи. Вона аж ніяк не хотіла випускати їх на волю, просто випадково відкрила кришку і забула про неї, почувши голос матері, що кликав на обід.
Дивна річ – життя, будь-яка незначна дрібниця може докорінно змінити його і все полетить шкереберть. Весь день жінки провели, нічого не підозрюючи. Вони не помічали великих чорних хмар, що згущалися довкола будинку і чекали слушної нагоди, щоб наслати бурю на сімейство Вільденів. Вольф повернувся додому о 5 в поганому настрої. Зустріч, якою він марив кілька місяців, пройшла невдало і його не прийняли до Фірми – організації, що вже давно перетворилася із мрії на мету. На запрошення дружини повечеряти він злісно відмахнувся і одразу пішов в лабораторію перевірити павуків, навіть не переодягнувшись. Злісний крик батька оглушив Аляру, дівчинка саме влаштувала своїм лялькам святковий бал у власній кімнаті. Розкотистий голос Вольфа заповнив собою все приміщення, Ґюльпер, яка одразу підбігла до чоловіка, говорила тихо та невпевнено, від неї за версту віяло страхом. Аляра навіть не думала втручатися у справи дорослих, батьки останнім часом постійно сварилися, тому вона вже звикла до розмов, що велися на підвищених тонах.
– Аляро, швидко ходи сюди! – батько кликав її, а це вже означало, що відсидітися у кімнаті не вдасться.
Дівчинка бадьоро забігла всередину, та коли побачила матір, що сиділа на підлозі, притулившись рукою до почервонілої щоки, одразу звісила голову та поникла.
– Це ти відкрила кришку тераріуму? – батько не дав їй підійти до жінки, одразу схопив за руку і потягнув до вікна.
– Я… я не знаю, можливо.
– Що значить не знаю?! Ти повинна відповідати чітко і ясно: або так, або ні! Ти заходила сьогодні в кімнату?
– Т-так, – від переляку дівчинка стала заїкатися.
– Ти відкрила кришку тераріуму та випустила на волю моїх павуків?
– Я лише хотіла подивитися на них, я нікого не випускала, – серце калатало, як шалене, очі в Аляри наповнилися сльозами. Вона не розуміла, що зробила не так і чому батько такий злий.
– Молодець! – так гучно крикнув Вольф, що мала аж здригнулася. – Одна відкрила вікно, інша – тераріум! І в результаті мої піддослідні павуки втекли на волю. Цілий рік роботи коту під хвіст! Все моє дослідження тепер нічого не варте через вашу недолугість!
– Але ж Вольфе, в тебе тут є ще стільки павуків, – Ґюльпер підвелася з землі та вказала на решту тварин, що перебували в інших тераріумах у кутку кімнати. – Аляра ні в чому не винна, ти постійно розповідав їй про свою роботу і хвалився результатами, от дитина і захотіла сама за всім поспостерігати.
– Захотіла поспостерігати? Добре, я їй надам таку можливість! – чоловік відпустив доньку і підійшов до дружини, різко схопив її за руку та потягнув до дверей. – Хай цілу ніч спостерігає! Може тоді навчиться не лізти без дозволу у справи дорослих!
Аляра не встигла добігти за батьками, Вольф зачинив двері на замок перед її носом. Дівчинка залишилася сама в оточенні десятка павуків, що повзали у скляних домівках. Лабораторія була невеликою прямокутною кімнатою, в якій Вольф тримав своїх піддослідних, годував їх та проводив над ними всілякі експерименти, досліджуючи реакції членистоногих на ті, чи інші препарати та речовини. Вздовж східної стіни стояв ряд скляних тераріумів, навпроти – шафа з хімічними реактивами, кормом для тварин, атласами та науковими роботами. Комп’ютер на дерев’яному столику справа від шафи припадав пилюкою, Вільден зрідка вмикав його, віддаючи перевагу традиційним методам збору інформації. Невеличке вікно під стелею пропускало мало світла, тому кімната завжди потопала в напівтемряві.
Дитячі кулаки тарабанили в двері, благаючи відкрити шлях на волю. Ґюльпер по той бік кімнати теж висіла на руці в чоловіка, однак він не звернув уваги на прохання та холоднокровно пішов до спальні, забравши з собою ключа. Аляра проплакала всю ніч, сидячи біля дверей.
Дівчинка ніколи не боялася павуків, навпаки – ті її цікавили та викликали щире захоплення. Але вона ще ні разу не опинялася з ними в приміщенні сам на сам, вночі, коли прокидаються кошмари. Бурхлива дитяча уява малювала тіні з павучими лапами на стінах. Аляра затуляла очі долонями і ще більше зіщулювалася біля дверей, тихо хлипаючи. В подальшому дівчинка проведе ще не одну ніч у присутності членистоногих, але ця назавжди залишиться в її пам’яті, як найтемніша.
– Люба, пробач мені, я не знаю, що на мене найшло, – вибачався Вольф у заплаканої дружини, що заснула на підлозі біля замкнених дверей.
Ґюльпер мляво кивнула у відповідь і швидко вхопила ключ, аби визволити свою дитину. Пірнувши в обійми матері, Аляра продовжувала втомлено схлипувати. Після цього інциденту дівчинка цілий тиждень заїкалася, Вольф кожного разу вибачався за свою жорстокість та притупляв образу малої щедрими подарунками та подорожами.
Після того, як пролунав перший дзвіночок, на деякий час запанував спокій. Вільден знову увімкнув люблячого чоловіка та батька, приспавши увагу жінок. Проте коли Аляра розбила баночки з реактивами, її знову покарали в той самий спосіб. В подальшому Вольф запатентує такий метод виховання і за найбільші проступки каратиме доньку ув’язненням. Навіть нове місце проживання не змінить методів науковця.
Якби Ґюльпер мала до себе хоч краплю поваги, то не дозволила б такому статися. Єдина донька з бідної багатодітної сім’ї вбачала у шлюбі з перспективним науковцем шанс на щасливе життя. Романтичні залицяння та чоловіча увага засліпили нещасну, що звикла отримувати стусани від батька алкоголіка та неотесаних братів. Вона ладна була все стерпіти, тільки б не повертатися до колишнього життя.
Переїзд до Берліна змінив не лише звичний порядок речей, а й малолітню Аляру. Вольфові покарання загартували її дух та пробудили дике бажання вирватися з неволі. Чим старшою вона ставала, тим сильніше ненавиділа батька, що був справжнім вовком в овечій шкурі: джентльмен на людях, вдома – тиран. Дівчина спостерігала за поведінкою Вільдена і мотала на вус хитромудрі прийоми та способи залишатися в тіні, будучи у всіх на виду. Досвідчений арахнолог навіть не помічав, як поряд росте його копія. Він радів успіхам доньки в природничому ліцеї та гордовито всміхався, коли вчителі пророкували їй видатне майбутнє науковця. Ніхто з батьків не підозрював, що у Аляри є свої плани і вони разюче відрізняються від їхніх бажань.
– Комп’ютерні науки? Ти вступила на комп’ютерні науки? – в домі зчинилася буча, коли Вільден дізнався про майбутній фах свого чада.
– Так, – спокійно відповіла дівчина, насолоджуючись розчаруванням чоловіка.
– Але ж ми з тобою обговорювали це сотню разів! Ти мала вступити до мого альма-матер на природничий факультет і стати науковцем!
– Я передумала. До того ж, ти сам кинув науку, бо перестав вбачати у ній перспективу, – Аляра зухвало знизала плечима та почала розглядати свої нігті, не звертаючи уваги на насупленого Вольфа.
В той день її знову замкнули в кімнаті з павуками. Та вона вже не була тією 7-ми літньою дівчинкою, що лякалася темряви. Аляра спокійно ходила вздовж скляних домівок нових друзів, розповідала їм свої секрети, годувала та брала на руки. Щоб здобути прихильність тварин достатньо одного почуття – любові. Вона щиро любила цих істот, які колись допомогли їй побороти власні страхи. Якби на її місці опинився хтось інший, він би оминав павуків десятою дорогою. Для людини з алергією достатньо одного укусу, щоб серце перестало битися. Вільден же вбачала в цьому чудову метафору: її могло вбити лише те, що вона любила. Дівчині подобалося постійно ходити по лезу ножа та усвідомлювати, що життя залежить від маленької істоти на руках.
Успадкувавши від батька відлюдькувату модель поведінки, вона майже не спілкувалася з однолітками. Їй було легше вдавати з себе непримітну дивачку, аніж лукавити та прикидатися, ніби її цікавлять розмови про моду та хлопців. Аляра жила у власному світі, відмежувавшись від людей та обмежившись павуками і комп’ютером. Проте дівчині довелося переглянути свої установки та зробити виняток для однієї особи.
То був звичайнісінький день, нічого не передбачало якихось грандіозних подій та доленосних моментів. Аляра повернулася додому з занять і випадково почула, що до батька завітають особливі гості. Мати готувалася до прийому та крутилася біля плити, поки Вільден сидів над паперами. Чоловік часто приймав вдома колег та закривався з ними в кабінеті, розмовляючи на теми, недоступні для жіночих вух мешканок будинку. І якщо Ґюльпер була байдужою до всіх цих таємничих зібрань, то Аляру вони неабияк цікавили. Завдяки набутим вмінням прикидатися невидимою та підслуховувати чужі розмови, вона дізналася, що батько керує організацією під назвою «Павутина» і всі ці люди, що приходять до них в будинок – її члени. Дівчина не до кінця розуміла ціль, з якою була створена організація, але вона підозрювала, що в справі замішана політика. Не дарма ж Вольф постійно слухав вечірні новини і зловісно посміхався, коли чув про чергову трагедію, що сталася з тим чи іншим посадовцем. Щоб бути в курсі батькових оборудок, Аляра старалася підслуховувати кожне зібрання Павутини. Вона постійно використовувала різні методи, щоб не потрапити Вільдену на очі. Якось навіть приховала в кімнаті телефон, попередньо увімкнувши на ньому диктофон.
Цього разу дівчина збрехала мамі, що йде на задній двір подихати свіжим повітрям, а сама насправді присіла під вікном кабінету, вслухаючись у розмови стариганів, що приглушено долинали з прочиненої кватирки. Вони як завжди вели пусті бесіди та обговорювали плани щодо майбутніх терактів. Аляра знуджено позіхнула, її тіло затерпло від незручної пози – дівчина сиділа біля вікна, зігнувшись в три погибелі, щоб її ніхто не помітив. Вона зібралася повертатися в будинок, як раптом відчула на собі чийсь погляд. Подивилася вгору та помітила симпатичного молодого чоловіка, який стояв по той бік скла і спостерігав за нею. Невідоме раніше почуття сколихнуло нутро підслуховувачки. Вона приставила палець до губ, прохаючи не видавати себе, чоловік у відповідь посміхнувся та кивнув головою.
Коли Аляра забігла в будинок, по дорозі до кімнати їй знову зустрівся той самий незнайомець. Він саме виходив із туалету і вони перестрілися. Тепер, будучи на відстані одного метра один від одного, вона мала змогу краще оглянути чоловіка, що зовсім випадково дізнався її секрет. Він був високим, в міру худим та світловолосим німцем з теплими очима блакитного кольору.
– Ти донька Вольфа? – спитав невідомий, примружившись.
– Так, – тихо промовила вона, потупивши погляд.
– Батько знає про те, що в його організації є ще один незаконний член? – судячи з того, як всміхалися його очі, він з нею загравав.
– Ні, і я сподіваюсь, що не дізнається, – Аляру роздратувало те, що її підбивають на шантаж. Це ж треба було так проколотися!
Найкращим способом уникнути проблем була втеча, тому дівчина помалу відійшла з дороги чоловіка і повернула направо, прямуючи до своєї кімнати. Нахабний гість схопив її за лікоть та розвернув до себе.
– Стривай, як тебе звуть?
– Аляра, – незадоволено пробурчала вона, вивільняючи руку.
– Приємно познайомитися. Я Фелікс.
– Ти новенький? – зрозумівши, що чоловік не збирається видавати її батьку, вона осміліла. – Я раніше тебе тут не бачила.
– Так, сьогодні мій перший день, – він ствердно кивнув. – По правді кажучи, зібрання було неймовірно нудним. Ситуація покращилася лише, коли я виглянув у вікно і побачив перед собою цікаву картину. Несподіваний секрет, про який я дізнався, подарував мені приємне знайомство.
Промовляючи останню фразу, Фелікс нахилився до вуха дівчини, змушуючи її серце шалено битися від близького контакту гарячого подиху до шкіри. Аляра одразу знітилася, з голови вивітрилися всі в’їдливі фрази, які вона використовувала для нахабних залицяльників. Розмова обірвалася, як тільки вдалині почувся голос Вільдена. Дівчина одразу втекла до кімнати, грюкнувши дверима. Вона навіть не глянула востаннє на нового знайомого. Але інтуїція підказувала, що їхні шляхи ще не раз перетнуться.
Якимось дивним чином Фелікс влився в її життя. Згодом його присутність стала такою звичною та природною, що Аляра вже й забула, як це – бути самотньою. Чоловік звідкіля знайшов її номер телефону і телефонував кожного разу під час зібрань Павутини, щоб вона могла почути все, що там відбувалося. Вони переписувалися щодня і щоночі, обговорюючи як плани організації, так і буденні речі. Згодом переписки переросли в таємні зустрічі і пара змінила свій статус зі спільників на коханців. Якщо раніше Аляру цікавили тільки батькові справи, бо нічого більш захопливого в її житті не відбувалося, то тепер вона повністю розчинилася у стосунках. Старший, досвідчений та розумний Фелікс приваблював її своїм інтелектом та поглядами на життя. Так само, як і Аляра, він носив у собі образу на батька, що не стихла навіть після його смерті. Двоє самотніх людей знайшли один в одному прихисток, поєднавшись у вирі пристрасті. Відтепер життя перетворилося на суцільний квест з таємними зустрічами та переховуванням від Вольфа.
– Мені здається, твій батько щось підозрює, – Фелікс поділився одкровенням з коханою, притискаючи до себе її розпашіле після стрільби тіло.
Вони лежали на задньому дворі одного з котеджів чоловіка. Попереду в 15-ти метрах від пари стояв невеликий столик, довкола якого валялися розбиті пляшки. Ще зовсім недавно Фелікс учив Аляру стріляти, дівчина так захопилася, що не хотіла зупинятися і її ледь вдалося вмовити на перепочинок.
– Він щось казав тобі про мене? – вона одразу стривожилися і припіднялася на лікті, зазираючи у волошкові очі чоловіка.
– Конкретно мені – нічого. Але сьогодні на зібранні Павутини ясно дав усім зрозуміти, що якщо побачить, як хтось із членів контактує з його сім’єю, то ту людину чекають погані наслідки. Не знаю, може то мені здалося і моя уява надто розігралася, та він дивився на мене весь час, коли говорив про це.
– Та щоб тебе, – Аляра втомлено зітхнула та відкинулася на спину. – Тільки я розмріялася, що життя налагодилося, як батько знову все зруйнував. Як тобі пощастило, що твій уже в могилі і від нього немає жодних проблем.
– Якщо ти думаєш, що смерть мого батька спростила моє життя, то посмію тебе розчарувати. Після того, як він відкинув коньки, його членство в неонацистській організації перейшло до мене і я роками не міг від відкараскатися від цього клейма. Щоб не бути білою вороною серед крутих пацанів, я грав за їхніми правилами та мирився з ідеологією, що геть не в’язалася з моїми особистими поглядами. Це був той період в моєму житті, який хочеться забути за будь-яку ціну. Єдине хороше, що в мене залишилося з тих часів – це мій водій. Досі не розумію, як він пробачив мені після того, що я накоїв…
– Твій водій? Дядько Рифат? А що ти йому зробив?
– Я вбив його сім’ю.
– Що? – очі Аляри округлилися від подиву.
Вона відсунулася від чоловіка, лягла на живіт, щоб бачити його обличчя і проказала наказовим тоном:
–Ти маєш розповісти мені цю історію, я хочу все знати!
Фелікс приречено зітхнув, він знав, що цікавість дівчини не задовільнить короткий опис, доведеться викласти повну розповідь з усіма деталями. Чоловік змінив позу, влігшись на лівий бік для більшої зручності, зігнув руку в лікті і спер на неї голову. Тепер вони могли краще бачити одне одного під час розмови. Кілька секунд пішло на те, щоб обдумати, з якого відрізку краще розпочати оповідь. Як тільки-но Фелікс знову заговорив, Аляра нагострила вуха і приготувалася поглинати нові відомості з життя свого коханого.
– Ми з батьком не ладнали ще з самого дитинства. Він хотів, щоб я пішов по його стопах і допомагав розвивати домашній бізнес, себто став наркобароном. Мене ж це слабо приваблювало, я хотів спробувати себе в управлінні, або політиці. Ми часто сперечалися на цю тему, а оскільки розсудити нас було нікому – мати померла після пологів – то ми обоє зчіпалися, як ті барани, не бажаючи поступатися своїми принципами. Батько разом з друзями заснував неонацистську організацію, що ґрунтувалася на засадах чистоти крові і була проти заселення Німеччини мігрантами з інших держав. Вони влаштовували погроми, нападали на емігрантів, підпалювали їхні будинки та розпалювали конфлікти. Як і в решту питаннях, у нас з батьком виникла суперечка щодо мого вступу в цю організацію. Її засади були мені не близькі, але в останній момент я вирішив погодитися, бо батько змирився з моїм небажанням торгувати наркотиками і навіть виділив кошти, щоб я розпочав свій бізнес і заробляв гроші на життя. Я подумав, що треба дати йому щось взамін, до того ж окрім нього в мене більше нікого не було. Та організація робила огидні речі.
– Жахливіші за Павутину?
– Можливо так, а можливо ні. Це з якого боку подивитися, – Фелікс замислився. – Павутина має хоча б чітко означену мету, вони прагнуть отримати владу, яка дозволить їм змінити світовий порядок на власну користь. Їхнє завдання – зробити правителів маріонетками. Неонацисти ж зовсім інші. Їхня ненависть всеохопна, їх не цікавить політика, вони обрали собі вищу мету: природу. Ці люди прагнуть вичистити Німеччину, а потім, можливо, і світ від інших національностей. Вони сліпо перконані в своїй правоті і таких людей дуже важко зупинити. Уяви собі вантажівку, що рухається на шаленій швидкості без гальм, збиваючи все на шляху. Оце і є ультраправі Німеччини.
– І як тобі вдалося від них піти?
– Мого батька вбили конкуренти. Стимулу залишатися більше не було, я хотів розпочати нове життя, тому пообіцяв собі, що за першої ж нагоди вийду з організації. Останньою місією, в якій я приймав участь, був підпал будинку турецьких емігрантів. Знаєш, багато років потому, щоб заспокоїти совість, я переконував себе в тому, що невинен, бо особисто нічого не палив. Але це був лише спосіб виправдатися, бо моєї присутності там вже було достатньо для того, щоб розглядати це, як участь в груповому злочині. Ми всі повтікали, як тільки будинок спалахнув, але я повернувся через деякий час і проліз через задній хід. Якби прийшов раніше і не барився, то врятував би більше, ніж одну людину… Але зміг витягнути тільки батька сім’ї. Сам того не усвідомлюючи, цим спасінням я покарав його на все життя.
– Цим чоловіком був Рифат, так? – Аляру осяяло.
– Так, – підтвердив Фелікс.
– Але як він почав працювати на тебе після всього, що сталося? Чи ти не розповів йому, що приклав руку до пожежі?
– Розповів. Одразу ж. Не хотів будувати відносини на брехні, хоча й думав тоді, що бачу його востаннє в своєму житті. Він сильно розізлився. Звісно, мав на те повне право. Я вибачився за все і ми розійшлися, кожен пішов своєю дорогою. З організації мене відпустили, бо я наплів їм сім мішків гречаної вовни і переконав у тому, що смерть батька вплинула на мене сильніше, ніж здавалося і мені потрібен час, щоб налагодити життя і звикнути до нових реалій. Ну і ще відсипав їм трохи грошенят з рахунку старого, щоб від мене точно відстали.
– Якщо ви з Рифатом розійшлися, то як він почав працювати в тебе водієм?
– Через пару років я випадково натрапив на нього на вулиці. Він працював вантажником в одному ресторані. Це не найкраща робота для людини похилого віку. Моя совість знову випустила зубки і я не зміг пройти мимо, запропонував Рифату роботу та житло за пристойну суму. Чому ж він погодився? – Фелікс відвернув обличчя від Аляри і замислено подивився на небо. – Досі не розумію. Напевно, не останню роль зіграло скрутне становище, він ледь зводив кінці з кінцями, а ще марив про те, щоб знайти сина. Я спершу думав, що старий просто поїхав дахом, бо на власні очі бачив пожежу, в якій загинула його сім’я. Та як виявилося вони з жінкою викинули дитину у вікно, там був брезент і хлопчик врятувався. Рифат обшукав всі дит. будинки і не знайшов його. Можливо, він сподівався, що маючи більше коштів, шанси возз’єднатися з сином стануть вищі, хтозна.
– Він так і не знайшов його?
– Ні. Я хотів допомогти і під’єднав свої зв’язки, але не знайшов жодної інформації про хлопця. Його слід в Німеччині різко обірвався після пожежі, він ніби крізь землю провалився. Рифат ще довго не облишав спроб, а потім змирився. Згодом він став моїм довіреним лицем, лише йому я можу розповісти свої таємниці. Якби він хотів мене зрадити, чи вбити, аби помститися за сім’ю, то давно б це зробив. Але Рифат обрав майстерніший спосіб відплати – він обдарував мене любов’ю і прощенням. І якби не він, я б погряз у самотності.
– Зате тепер у тебе є я, – ніжно промовила Аляра і простягнула руку до чоловіка, потерлася долонею об зарослу бороду.
– Так, тепер у мене є ти і я – найщасливіша людина на всьому земному світі, – вони цілувалися аж до заходу сонця, отримуючи насолоду від останніх митей безтурботності, над якими нависла пекуча загроза.
– Феліксе, я більше так не можу! – заявила дівчина з порогу і кинулася чоловіку в обійми.
– Що сталося? Батько? – схвильовано допитувався він, притискаючи її до себе. Аляра кивнула у відповідь і голосно схлипнула.
Розговорити дівчину вдалося лише через деякий час. Вона сиділа на кухні і сьорбала каву, Фелікс вмостився поряд і гладив її по плечу.
– Він зрозумів, що я весь час йому брехала. Запідозрив, що я з кимось зустрічаюся. Влаштував мені сцену, коли я повернулася сьогодні з пар, – пригадавши щось, Аляра затремтіла.
– Він тебе вдарив? – дівчина промовчала, Фелікс повторив запитання. –– Аляро, він тебе вдарив?
– Так. Тобто, не зовсім. Він… він потягнув мене до лабораторії і закрив нас зсередини. Схопив за волосся та опустив мою голову в один з тераріумів. Там знаходилися павуки, яких готували до спарювання. Самки деяких видів можуть бути доволі агресивними в цей період, тому я трохи налякалася.
– Я змушу його поплатитися за все! – злісно пригрозив Фелікс, його очі палали вогнем та жагою відплати. – Я зруйную його організацію, в мене є достатньо інформації, щоб кинути твого батька і всіх членів Павутини до в’язниці. Я зібрав всі докази про їхні злочини, він точно не викрутиться.
– Феліксе, це небезпечно, – Алярі план не сподобався, вона спробувала переконати коханого, що це хибний шлях. – Тебе теж можуть заправторити за ґрати, як спільника. Ти брав участь у злочинах Павутини і батько з легкістю це доведе.
– Я домовлюся з поліцією, запропоную їм інформацію в обмін на помилування. Можливо, мені дадуть менший термін. Аляро, ми повинні зробити хоч щось, я не можу сидіти, склавши руки, – Фелікс говорив, як людина, що втомилася постійно боятися правосуддя та покарання за гріхи. Він дійшов до тієї стадії, коли байдуже на все і хочеться якнайшвидше покаятися, поки ще існує така можливість.
– Нам потрібен інший план. Більш безпечний, – Аляра обхопила чашку, гріючи об неї руки. Дівчина довго мовчала, обдумуючи в голові можливі варіанти вирішення проблеми, відкидала все, що могло нашкодити хоча б одному з них. – Здається, у нас є тільки один вихід! – Фелікс зацікавлено завмер в очікуванні продовження. – Давай втечемо звідси!
– Втеча? – в голосі чоловіка лунав скепсис. – Оце й усе? Думаєш, це вирішить нашу проблему і твій батько не знайде нас зі своїми зв’язками?
– Не знайде. Ми підробимо документи і втечемо кудись в Австралію. До того ж у мене є доступ до його комп’ютера, де він зберігає всю інформацію про свої справи, в тому числі й про таємні оборудки, що залишаються поза увагою інших членів Павутини, – хитро підсумувала дівчина.
– З шантажем наші успіхи покращуються, – погодився він.
– То що, коли мені збирати речі?
– Скоро. Дай мені час завершити тут свої справи.
Фелікс дотримався слова і не забарився з підготовкою, одразу ж наступного дня чоловік спитав Аляру, яке нове ім’я вона хоче собі обрати, щоб передати побажання своєму другу, який мав підготувати весь пакет необхідних для втечі документів.
– А як тебе зватимуть? – поцікавилася вона.
– Адем Язар. Ми будемо сім’єю турецьких емігрантів.
– Добре, тоді я буду Лейлою Язар.
– Лейла, – він посмакував ім’я на язиці. – А воно тобі пасує. Чому саме Лейла?
– Мама розповідала, що хотіла назвати мене Лейлою в честь тітки, яка померла від лейкозу, коли мамі було 12 років. Але тато не захотів, тому назвав мене в честь бабусі – своєї матері – Алярою.
– Моя Лейла-Аляра, – Фелікс пригорнув дівчину до себе і поцілував у тім’ячко. – Ми розпочнемо нове життя. Ми будемо щасливі.
Закохані захопилися майбутньою подорожжю, не помічаючи, що насувається небезпечний туман. Туман перемін та загроз. Інстинкт самозбереження притупила ейфорія і вони впевнено, але повільно, рухалися до прірви. Готуючись до подорожі, Аляра забула про головне правило будь-якої успішної втечі – секретність. Вона рідко ділилися з кимось подробицями свого життя, бо не мала близьких подруг. Але відколи дівчина дізналася про наявність живого дідуся в будинку для пристарілих, вона взяла собі за звичку навідувати його та розповідати всілякі небилиці. Відчуваючи страх та водночас цікавість перед небезпечною авантюрою, Аляра виклала перед старим план дій. Розповіла про те, що вони з Феліксом хочуть втекти та почати нове життя. Вона так довго тримала в собі цей секрет, що хотілося розповісти хоч якійсь живій душі, аби та дала пораду, чи просто сказала, що сумуватиме за дівчиною. Вражений хворобою Генріх забув про сказане вже через кілька хвилин, Аляра зраділа. Вона не тільки відвела душу, поділившись сокровенним, а ще й довірилась надійній людині. Якби ж то вона знала, що хвороба дідуся може подіяти у зворотний бік і фортуна повернеться до втікачки не тим боком.
В день від’їзду Аляра поводила себе як зазвичай, не змінюючи стандартного розпорядку дня, щоб не викликати підозр. Під час сніданку вона обговорювала з матір’ю майбутнє день народження жінки, батько ж весь час мовчав, попиваючи каву. Вони з Феліксом домовилися зустрітися вночі, він мав заїхати, коли б усі поснули, і забрати її. Не знаючи, чим себе зайняти, дівчина пішла в кімнату перебрати деякі речі. Спершу вона перевірила, чи всі документи на місці. Новенький паспорт, схований у потаємній кишені дамської сумочки, пахнув омріяною свободою. Аляра не могла взяти з собою багато речей, тому вона декілька разів перескладала одяг, щоб не схибити і вибрати лише найнеобхідніше. Впоравшись з завданням дівчина втомлено лягла на ліжко. Повіки стали важкими і вона солодко позіхнула. Аляру зморило і вже через декілька хвилин дівчина спала, згорнувшись калачиком. Прокинувшись, вона з жахом для себе усвідомила, що перебуває не у власній кімнаті, а лежить на старому дивані в їхньому підвалі, куди зносили весь мотлох. Тілом прокотилася хвиля страху і вона, як ошпарена, підскочила зі свого місця і побігла до дверей. Зачинені. Шкіра на руках стала дибки.
Дівчина збивала кулаки в кров, стукаючи в двері. Але будинок мовчав. Крім неї всередині не було ні душі. Хтозна, скільки часу вона там просиділа. Зневірившись, Аляра механічно продовжувала кликати на допомогу захриплим голосом. Не хотіла залишатися наодинці з тишею. Вона її лякала.
– Аляро? Доню? – глухий голос по той бік дверей знову запалив вогник надії.
– Мамо?! – по обличчі потекли сльози полегшення. – Мамо, це ти? Тато закрив мене, здається, він підсипав у чай снодійне. Він вдома? Мені треба чимшвидше вибратися звідси, будь ласка, допоможи.
– Його немає, кудись поїхав. Він розповів, що ти хотіла втекти з одним із його колег, – в голосі матері відчувалися розчаровані нотки. – Це правда?
– Так, правда. Але хіба це зараз важливо? Будь ласка, знайди запасний ключ і відчини двері. Це питання життя і смерті, я боюся, що батько може наробити дурниць.
– Я пошукаю, – коротко відповіла жінка, після чого запанувала тиша. Аляра більше не стукала у двері, вона стояла і рахувала хвилини до звільнення, відганяючи з голови погані думки.
– Це все моя провина, я мала дати тобі краще життя, – промовила Ґюльпер, як тільки побачила перед собою зблідле обличчя доньки.
– Вже надто пізно шкодувати про це, – дівчина не мала часу на теревені. Вона вихопила свою дамську сумочку, простягнуту матір’ю, і швидко побігла сходами нагору.
– Аляро, будь обережна, доню. Я люблю тебе, – слова наздогнали Аляру, коли вона була біля вхідних дверей.
– Я теж тебе люблю, мамо, – вона кинула прощальний погляд на жінку і ступила в обійми сутінків.
Чим меншою ставала відстань до будинку Фелікса, тим більше наростала тривога всередині Аляри. Коли на горизонті з’явився охоплений полум’ям фасад, стало важко дихати, щось стискало груди. Дівчина ледь не вискочила з таксі на ходу, в останні хвилини її зупинили проблиски здорового глузду. В повітрі пахло димом та спаленими надіями, довкола стовпичили люди, спостерігаючи за тим, як пожежники гасять вогонь. Аляра побігла до будинку, та не встигла навіть заскочити на територію, як її одразу ж зупинили міцні руки поліцейського. Він щось говорив про небезпеку і намагався заспокоїти дівчину, що була в передістеричному стані. Вона не чула нічого, зачаровано спостерігаючи за тим, як вогонь поглинає стіни, які служили її прихистком у складні часи. В чорних зіницях виблискували язики полум’я. Її кохання, її мрії, її життя – все перетворилося на попіл. Чи зможе вона воскреснути після всього, як той фенікс?
– Що… що сталося? – через певний час ступор минув, шум у вухах стих і Аляра знову навчилася говорити.
– Хтось підпалив будинок, – пояснив молодий поліцейський, не зводячи очей з дівчини, щоб бува знову не побігла вперед.
– Ж… жертви є?
– Двоє, на жаль. Чоловік і дівчина. Чоловік – власник цього будинку – Фелікс Гольц. Напевно, ви його знали. Мені дуже жаль, прийміть мої співчуття. – Аляра відчула один удар під дих і зігнулася від болю. – Жінку звали Аляра Вільден. З нею ви теж знайомі? – а потім її вдарили вдруге, на цей раз удар припав у самісіньке серце.
– Вільден? Аляра? Ви впевнені? – вимовити хоч щось після такого було дуже складно, тому Аляра зібрала всі свої сили для цих коротких запитань. Триматися на ногах ставало дедалі важче. Світ перед очима захитався, ніби вона перебувала десь в морі на кораблі, а не на суші.
– Поки не впевнені на 100%, бо тіло обгоріло, а результат тесту ДНК буде тільки через кілька днів. Але нещодавно тут був її батько і саме він повідомив про те, що його дочка знаходилася в будинку під час пожежі. Бідний чоловік був розбитий від горя, – сумно констатував чоловік, а потім поцікавився. – А ким ви були для пана Фелікса? Часом не родичка?
– Ні, близька подруга, – шум у вухах знову наростав.
– Тоді я попрошу вас залишитися для дачі свідчень. Зачекайте ось там, – він вказав на поліцейську машину, що пустувала біля дороги, а сам пішов до колег, які розмовляли з одним із пожежників.
На ватних ногах Аляра рушила у вказаному напрямку, вона була такою слабкою, що якби повіяв вітер, то зніс би мініатюрне тіло зі свого шляху. Зупинившись біля машини, дівчина повернула голову в бік будинку. Перед очима все пливло – люди перетворилися на розмиті плями.
Батько відмовився від неї – Аляра усвідомила це лише згодом, коли клубок в горлі розчинився і з голови вивітрився туман. Збрехавши поліцейським, Вольф дав світу зрозуміти, що в нього більше немає доньки. Померла. Людині з такими зв’язками, як у нього, нічого не вартує підробити тест ДНК та закопати в могилу цілком здорову людину. Що ж він планував зробити з живою Алярою в підвалі? Тримати там в ув’язненні? Хтозна.
Дівчина поглянула на поліцейського і її охопив страх. Що вона скаже йому, коли він питатиме про Фелікса? І чи є в неї право взагалі щось говорити, коли вона померла? Аляра зробила кілька несміливих кроків назад, а потім, озираючись, чи ніхто за нею не спостерігає, взяла ноги в руки і швидко покинула місце трагедії. Деякий час вона просто ходила вулицями, як неприкаяна. Її останній орієнтир згас і доводилося рухатися всліпу, виставляючи вперед руки, щоб не наткнутися на перепону. В голові більше не було думок – вони теж стали попелом і вітер їх розвіяв. Увага Вільден розсіялася і вона не помічала, як слідом за нею рухається величезна чорна хвиля, яке ще трохи і накрила б її з головою. Дівчина зупинила на вулиці таксі, проказала захриплим голосом адресу і втиснулася в сидіння, відсутнім поглядом спостерігаючи за дорогою.
У власності Фелікса були не тільки будинки, а й кілька квартир. Одна з них була їхнім гніздечком – закохані завжди зустрічалися там, коли перебували в центрі міста і час на зустріч був обмежений. Тому Аляра ніколи не розлучалася з ключем від квартири, тримала його на підвісці біля серця. Ось він і став у нагоді.
Порожнє приміщення зустріло її геть не так тепло, як колись – все потонуло у темряві. Не роззуваючись, Аляра попленталася до спальні і вилізла на ліжко, лягла і зігнулася вдвоє, обійнявши коліна. Лежала так деякий час, аж поки не помітила якесь світіння збоку на полиці. Підняла голову і простягнула руку, всміхнулася крізь сльози – нічник у вигляді сови освітлював темряву. Фелікс купив його, коли вони разом гуляли по торговому центрі й мила фігурка запала Алярі в душу. Вона покрутила її в руці, а потім поставила на місце і гучно розридалася. Заслінка, що відгороджувала тіло дівчини від навколишнього світу, впала. Та сама хвиля дочекалася слушної нагоди і накрила нещасну з головою, зануривши її у вирву болю, злості та жаги. Жаги до помсти.
Заспокоївшись, Аляра витягнула сумку, яку кинула на підлозі біля ліжка, і перекинула її вміст. Серед непотрібних дрібниць дівчина знайшла те, що шукала – продовгувату чорну флешку.
– Ти зруйнував моє життя, а я зруйную тебе, ТАТКУ.
***
Темним подвір’ям скрадалася самотня фігура. Вона рухалася повільно, розмірено ступаючи по дорожці з гравію, яка сповіщала мешканців будинку про гостей. Досвідчений злодій не став би обирати парадний вхід для здійснення своїх справ, але Аляра не переймалася такими речами. Вона знала, що її чекають, тому й не бачила сенсу в тому, щоб приховувати свою появу.
Незачинені вхідні двері радо привітали гостю, як стару знайому. Вона увійшла всередину і ненадовго зупинилася біля вішака з верхнім одягом. Провела рукою по кремовому плащі і ностальгічно всміхнулася. Колись, 3 роки назад, Аляра вмовила матір купити цю річ, бо вона дуже пасувала жінці. Одягаючи обновку, жінка розцвітала і навіть зморшки на лиці розгладжувалися, дозволяючи власниці скинути кілька зайвих років. Дівчина ще трохи потопталася на місці, поринувши у спогади, а потім відмахнулася від минулого, як від набридливої мухи і пішла туди, звідки все почалося. В будинку не було світла, але Аляра знала кожнісінький вигин стіни, як свої п’ять пальців, тому темрява не стояла на заваді.
Він чекав її в лабораторії, сидів на стільці спиною до входу, спостерігаючи за процесом спарювання тарантулів. Вона гучно грюкнула дверима і Вольф підскочив, складки на чолі розгладилися, коли чоловік побачив новоприбулу.
– А ти молодець, проробила хорошу роботу. Значить я таки навчив тебе чомусь, – навіть в темряві Аляра помітила мішки під очима у батька, він мав надзвичайно втомлений вигляд. Ще б пак, три ночі підряд дівчина влаштовувала на задньому подвір’ї будинку фаєр-шоу, запускаючи феєрверки та підриваючи петарди. Вільден не міг повідомити в поліцію, адже ті би шукали винуватця. А як померла могла здійснити злочин?
– Якщо я і навчилася чомусь, то наперекір тобі, аж ніяк не завдяки, – виплюнула Аляра і зміряла батька спопеляючим поглядом. – Як це сталося?
– Що сталося? – нерозуміюче перепитав Вольф.
– Як померла мама?! – цього разу вона конкретизувала своє запитання.
– Наклала на себе руки. Наковталася миш’яку. Вона померла в лікарні, – чи то сухість батькового тону, чи то байдужа маска на лиці, пробудили звіра, який до цього вичікував слушної миті, щоб кинутися в бій. Очі запалахкотіли ненавистю, Аляра переконалася в правильності своїх намірів.
– Звісно, ти довів жінку. Бозна що наговорив їй після того, як поховав мене, – в голосі забриніла образа.
– Я довів? – незважаючи на обурення, Вольф залишався відносно спокійним. – Це ти хотіла втекти з тим виродком, який втерся до мене в довіру. Прикинувся невинною овечкою, та я швидко розгадав його план. Він хотів рознюхати все про Павутину, щоб потім скинути мене з рахунків і прибрати до рук організацію. Та якби тільки це! Йому стало мало і він вирішив ще й забрати доньку! А ти, як дурне теля, попленталася за першим, хто забив баки солодкою брехнею.
– Ти параноїк, – Аляра гучно розсміялася батьку в лице. – Феліксу було начхати на твою організацію. Він хотів чимшвидше покинути її і почати все з чистого аркуша разом зі мною.
– От бачиш, він добряче промив тобі мізки, – чоловік стояв на своєму, сприймаючи слова доньки на свій лад. – Настільки, що ти залякала всіх моїх членів погрозами.
Аляра самовдоволено хмикнула і відвернулася, покрокувала кімнатою. Взад-вперед, взад-вперед – вона кружляла біля батька, наче той стерв’ятник.
– Я всього-навсього запропонувала їм вибір, – дівчина зупинилася і недбало знизала плечима. – Або вони продовжують бути пішаками, поки ти пробиваєшся в королі, або переходять на мою сторону і я задовольняю всі їхні потреби. Я дала їм альтернативу, а ти пригрозив, даючи зрозуміти, що якщо вони насміляться тебе покинути, то попрощаються з життям. Що ж, боягузтво – це теж вибір. Вони підписали собі смертний вирок.
– І що ти збираєшся зробити? Вб’єш їх? – скептично запитав Вольф. Він не вірив, що його донька здатна на таке. В дитинстві вона відмовлялася від м’яса, бо не хотіла їсти бідних тваринок, що вже й говорити про такий тяжкий злочин, як вбивство.
– Так, – Аляра нагнулася, щоб їхні з батьком очі були на одному рівні. Не відриваючи погляду від Вольфа, дівчина продовжила: – Зовсім скоро вони попрощаються з життям.
Щось у її вигляді змусило чоловіка повірити у сказане. Він впізнав той божевільний блиск у зелених очах. Вільден ніби дивився в дзеркало, спостерігаючи за власним відображенням у жіночому тілі. Тоді чоловік вперше за багато років усвідомив, що сильно недооцінив власну доньку. Вбачаючи у ній хорошу послушну дівчинку, він пропустив найважливіше: вона мала ЙОГО гени. І це не Фелікс загрожував його становищу в Павутині, а Аляра. Склавши в голові всі деталі, Вольфу стало страшно. Його переляк не оминув увагою Аляру, яка уважно спостерігала за мімікою батька. Вони зреагували майже одночасно, та дівчина в силу свого віку та жіночої гнучкості, випередила старого на кілька секунд.
– Ну-ну, куди ти зібрався, татку, – вона стояла позаду чоловіка, голка шприца, витягнутого з кишені, ледь не доторкалася до його шиї.
– Я твій батько, ти нічого не зможеш мені зробити, – він радше переконував себе, аніж Аляру. Адже та вже давно прийняла рішення.
– Ти впевнений у цьому? – прошепотіла на вухо. – У мене тут отрута десяти самиць чорних вдов – твоїх улюблениць. Як думаєш, за скільки часу ти відчуєш оніміння кінцівок, запаморочення, нудоту? – батьків переляк приносив Алярі насолоду. Вона спостерігала за тим, як на шиї чоловіка від злості здуваються вени, і кайфувала. Він нічого не міг їй зробити, адже один неправильний крок і вміст шприца в ту ж секунду опинився би в крові.
– Коли ти стала такою жорстокою?
– Коли зрозуміла, що ти не вмієш любити.
– Думаєш, у тебе це краще виходить? Ти навіть свого коханця не змогла втримати, – Вільден презирливо сплюнув на підлогу. – Поки ти спала під дією снодійного і чекала, що твій принц врятує тебе від дракона, він розважався з якоюсь шльондрою. Як же весело було спостерігати за тим, як вони обоє горять заживо у тому будинку.
– Фелікс кохав мене, – заперечила дівчина. Особистість незнайомки, що випадково опинилася на її місці в той день, не переставала цікавити Аляру, але вона довіряла коханому і знала, що він ніколи б її не зрадив. Зрештою, Вільден не помилилася у своїй вірі. Через кілька місяців дівчина дізналася, що чоловік хотів зробити їй пропозицію і потерпіла виявилася всього-навсього працівницею компанії, що організовувала свята.
– Він тебе використовував. А ти, дурне дівчисько, повірила йому і зрадила свою сім’ю! Невдячна паскуда! Так ще й матір перетягнула на свій бік, вона, бачте, хотіла вирушити тебе шукати, не вірила, що ти загинула у пожежі. Накинулася на мене, коли я прийшов, ледь не вицарапала очі! Але нічого, кілька ударів привели її до тями, а для закріплення результату посиділа трохи тут, в лабораторії. Хто ж знав, що вона виявиться такою слабачкою і захоче попрощатися з життям, – можливо, чоловік не усвідомлював, що робить тільки гірше такими висловлюваннями. А, можливо, він цього і домагався.
Зачувши про матір і те, що саме батькова так звана «терапія» довела жінку до могили, Аляра не витримала. Всадила чоловіку в шию укол, тримаючи за плече на випадок, якщо чинитиме спротив. Отрута подіяла за кілька хвилин. Зазвичай, симптоми після укусу вдови з’являються лише через пів години, але дозування, обране дівчиною, виявилося критичним. Вольф упав зі стільця і повалився на підлогу, тіло ще деякий час стрясалося в конвульсіях, після чого він затих. Алярі навіть не потрібно було нахилятися, щоб перевірити, чи чоловік дихає. Вона відчувала, що кімнатою ширяє смерть, бачила її темну тінь біля дверей.
Вільден переступила через батьків труп і пішла до тераріумів. Випустила павуків на волю і деякий час стояла на місці, спостерігаючи за тим, як вони ліниво вилазять зі своїх домівок. Потім не витримала, таки присіла біля батька і прошепотіла:
– Ти забрав у мене маму та Фелікса, а я забрала в тебе життя. Але цього мало. Я знищу твою організацію, а потім відбудую її заново. Тільки цього разу все буде на моїх умовах. Я зроблю те, що тобі так і не вдалося за багато років. Світ не надто любив мене, але я змушу всіх грати за своїми правилами.
Аляра піднялася і обтрусила одяг від пилу. Зачинивши двері, пройшла у кімнату батьків, витягнула з потрісканої рамки фото і загнула батькове зображення – тепер на неї дивилися тільки 7-ми літня Аляра з матір’ю.
Вона покинула будинок, мугикаючи під ніс колискову. Ту саму, яку Ґюльпер співала в дитинстві, щоб донька заснула.
***
– Повторіть, будь ласка, ще раз ваше ім’я.
– Лейла Язар.
– Чудово. Яке саме татуювання ви бажаєте зробити?
Пройшло трохи часу, перш ніж жінка нашкрябала на клапті паперу своє замовлення.
– Це що, латина? – перепитав молодий майстер, поглянувши на написану фразу.
– Так.
– Сподіваюсь, це не якась прокляття, – він усміхнувся.
– Ні. Але фраза не менш смертельна.
***
– І що тепер?
– Тобто?
– Лейла померла, Павутині кінець. Що ти плануєш робити? Залишишся, чи повернешся в Бодрум?
Питання Меріч змусило Зехру задуматися, з моменту закінчення завдання минуло всього 5 днів і в неї не було часу, щоб будувати плани на майбутнє. Лікарі 2 дні боролися за життя Вільден, до останнього ніхто не знав, чи вона виживе, чи ні. На третій день дівчина померла в реанімації, все ж таки отримана травма виявилася несумісною з життям, організм не впорався. За Лейлою ніхто не побивався, адже в її будинку розвідники знайшли достатньо доказів, щоб заправторити за ґрати решту членів Павутини та покласти кінець організації. Керував пошуками ніхто інший, як Сердар. Він прилетів до Берліна першим рейсом, вилетів вночі, навіть не відпочивши після пережитого потрясіння.
Коли Зехра вибігла йому назустріч у холі лікарні, він міцно стиснув її в своїх обіймах. Жінці здалося, що ще трохи і її ребра не витримають такого прояву любові. Але не встигла ця думка сформуватися в голові, як Сердар відсторонився і взяв обличчя коханої в свої руки.
– Ти точно ціла? Все в порядку? – його погляд весь час блукав по її втомленому лиці.
– Так, все гаразд, – запевнила Зехра. – Подумаєш, якась психопатка намагалася мене вбити, – якомога буденним тоном проказала розвідниця. – Просто ще один звичайнісінький день на нашій роботі.
Її маленька хитрість таки спрацювала, Сердар всміхнувся. Градус тривожності трохи спав і чоловік розслабився. Знову пригорнув до себе кохану, але вже м’якше, невагомо доторкаючись до сплутаного на голові волосся.
– Як тато?
– Ще під наркозом, спить. Але лікар сказав, що все буде добре, ніяких ускладнень немає. Рифат міцно тримається за життя. А я то думала колись, звідки в тебе ця риса. Тепер знаю.
Сердар поцілував Зехру і заспокійливо видихнув, здається, чи не вперше за цілий день. Шлях до палати проминув у суперечках: Киличаслан наполягав на тому, щоб жінка відпочила і її оглянули лікарі. Балабан заперечувала і переводила стрілки на чоловіка, справедливо зауваживши, що йому теж треба відійти після важкого дня та перельоту. Медсестри швидко вирішили важку дилему, відправили обох у вільну палату та вкололи снодійне. Так вони і поснули на лікарняних ліжках.
Як тільки стан Рифата покращився, він одразу ж запитав про невістку, вочевидь, власне здоров’я його мало цікавило, а от безпека Зехри – так. Лікарі не хотіли навантажувати потерпілого відвідувачами, але він так наполягав на зустрічі, що вони зрозуміли: поки не побачить рідних – не заспокоїться. Тримаючись за руки, Зехра з Сердаром тихо увійшли до палати. Рифат мляво повернув голову в бік шуму і на його обличчі розповзлася вимучена, але щаслива усмішка.
– То вас таки пустили, – він хотів підняти голову, щоб привітати відвідувачів, та не зміг. Відкинувся на подушку з першим болючим спазмом внизу живота.
Побачивши це Сердар одразу відпустив руку Зехри і підбіг до ліжка. Почав метушитися біля батька, як та квочка, не перестаючи запитувати про самопочуття чоловіка. Зехрі довелося зупинити його, поклавши руку на плече.
– Як ви?
– Не скаржусь, – якомога бадьорішим тоном проказав старий. – Бувало й гірше, а бувало й краще. Головне, що живий. Ти врятувала мене. Спасибі.
– Це ви мене врятували, – Зехра тепло всміхнулася та нагнулася, щоб стиснути руку Рифата на знак вдячності. – Якби ви не прийшли, все б дуже погано закінчилося.
– Вона померла?
– Так, – відповіла розвідниця.
– Хай дякує смерті за те, що вона забрала її з моїх рук, – злісно просичав Сердар. Рифат обмінявся з Зехрою багатозначними поглядами, вони обоє розуміли, що розвідник ще довго буде відчувати провину через те, що не зміг вчасно розсекретити Лейлу.
– Сердар, я… – Киличаслан замовк, не договоривши. Ослаблий мозок гальмував розумові процеси, чоловік не знав, з чого почати розмову.
– Сердаре, посидь трохи з батьком, – Балабан перехопила ініціативу в свої руки. – Вам є про що поговорити. А я піду зателефоную начальнику Халіту, спитаю про подальші вказівки. Зустрінемося на першому поверсі в кафетерії.
Розвідник кивнув і вона, подарувавши Рифату легку усмішку, покинула приміщення. Розмова з Халітом тривала недовго, він був у дорозі, мав виліт до Берліна. Начальник дав лише єдину вказівку: відпочити. А потім буде видно.
– Як пройшла розмова батьком? – Сердар підійшов до Зехри і присів поряд за стіл, вихопив з її рук каву і зробив великий ковток.
– Добре, – відповів він, промочивши горло. – Говорив в основному я, бо батько ще дуже слабкий, але, незважаючи на це, у нас вийшла плідна розмова. Він доручив мені зайнятися справами тут, в Берліні. Батько хоче продати всю нерухомість та свій бізнес. Частину виручених коштів він планує віддати у фонд дітей сиріт, а частину залишити собі, щоб придбати житло в Туреччині та, можливо, розпочати свою власну справу на батьківщині.
– То твій батько переїжджає? Я дуже рада, Сердар. Тепер ми всі будемо разом, – Балабан потягнулася через стіл і взяла Киличаслана за руку.
– Так, нарешті ми всі будемо разом, – він накрив її долоню іншою рукою і всміхнувся.
Вони були переконані, що тепер, після стількох підніжок та падінь, доля облишить їх та подарує омріяний спокій.
– Агов, Зехра?! – Меріч помахала долонею перед обличчям подруги. Жінка стояла посеред коридору лікарні зі складеними на грудях руками і замислено дивилася в одну точку. – То ти залишишся в розвідці, чи повернешся до вчителювання?
– Га? – Балабан вийшла з трансу і повернулася в реальність. – Ми з Сердаром ще нічого не обговорювали, тому я не знаю. До того ж, мине час, поки закінчиться розслідування у справі Павутині. Пошуки членів організації продовжуються і я вважаю, що наш із Сердаром обов’язок – довести цю справу до кінця.
– Ви йтак чудово попрацювали. Якби не кмітливість Сердара, ми б ніколи не знайшли в будинку Лейли флешку з усіма файлами організації, – в ту мить Зехра відчула гордість за коханого. – Хто ж знав, що психопатка сховає її в один із тераріумів. Я не наважилася туди лізти, адже боюся павуків, брр… – Меріч смикнулася від огиди. – Із нас усіх лише Сердар помітив, що всередині одного тераріуму немає тварин. Ти знала, що павуки скидають шкіру? – не дочікуючись відповіді Меріч продовжила. – Я думала, що тільки змії так роблять. Але, виявляється, павуки теж. Вільден сховала флешку в шкіру павука і поклала її в тераріум, напевно, сподівалася, що ніхто не стане потикати туди свого носа, бо злякається. Бісова генійка. Знаєш, а я трохи шкодую, що вона померла і ми навіть її не допитали. Цікаво б дізнатися, що в її житті такого сталося, що вона перетворилася з невинної дівчинки на терористку.
– Хіба це має значення? – Зехра перебила колегу. – Яка різниця, що саме спричинило цей поштовх у її свідомості і перемкнуло вмикач жорстокості? Ти ж сама сказала: вона терористка. Не важливо, чи над нею в дитинстві знущався батько, чи вона просто вирішила вбивати від нудьги. Ніщо не давало їй права забирати життя у невинних людей. Гуманізуючи вбивць, ми зневажаємо пам’ять загиблих. Не варто цього робити. Лейла отримала те, що заслужила. Зараз ми повинні працювати над тим, щоб упіймати решту негідників.
– Так, ти права. Сподіваюсь, ми якнайшвидше зруйнуємо це павуче кодло.
Завдяки відомостям з флешки, яку знайшов Сердар, розвідники отримали достатньо доказів, щоб довести провину Павутини у здійсненні багатьох злочинів та терактів. Згідно з планом Узая Ґюрджан проник на сайт організації та надіслав кожному члену запрошення на так звану очну нараду. Оскільки про загибель Лейли ніхто не знав, як і про те, що саме вона була керівницею організації, розвідники вирішили заманити павуків у пастку. Операція пройшла вдало і кожен отримав по заслузі. Тільки Сердар вийшов сухим із води, адже був під прикриттям.
– Вітаю вас з успішним виконанням ще однієї місії! – після закінчення бюрократичних процедур Халіт зібрав команду в штабі. – Ви всі чудово впоралися! Сердар, Зехра, я вдячний вам обом за те, що приєдналися до команди, як в старі-добрі часи. Я знаю, що Зехра вже давно не працює у нас, але змушений перепитати. Ви плануєте повернутися в розвідку, чи ця сторінка для вас уже закрита?
Перед тим, як відповісти, Сердар із Зехрою переглянулися та взялися за руки. Киличаслан кивнув жінці і вона, зрозумівши натяк, взяла пояснення на себе.
– Ми дуже вдячні за все, що нам дала ця робота. І якщо знадобиться наша підтримка в якомусь надскладному завданні, чи буде потрібен наш досвід, то ми з радістю допоможемо. Тільки покличте і ми прилетимо зі швидкістю світла. Але наразі ми хочемо присвятити час сім’ї. І якщо вже зайшла про це мова, то знайте, ви всі запрошені на наше з Сердаром весілля.
– То у вас таки буде весілля? – в один голос вигукують Меріч з Ґюрджаном.
– Так, – Сердар кинув на Зехру закоханий погляд, а потім повернувся до колег. – Ми планували зробити тихий розпис, але Яґмур дуже хоче побачити маму в платті, тому й вирішили влаштувати невеличке свято для близьких друзів.
– Щось мені підказує, що не тільки Яґмур хоче побачити Зехру у весільному платті, – підморгнув Ґюрджан. Киличаслан не відповів, але його усмішка від вуха до вуха все пояснювала.
– Говорячи про весілля, – Балабан знову взяла слово та спрямувала погляд на Халіта. – До нього ще багато часу, та перед цим буде сватання. Начальнику, – її голос забринів, Зехра хвилювалася, – ви знаєте, в мене напружені стосунки з батьком і ми не спілкуємося вже багато років. Інших родичів у мене теж немає. Тому, оскільки ви багато років були для мене наставником, а іноді й батьком, я б хотіла попросити вас взяти участь у сватанні від імені сторони нареченої. Я довіряю свою долю у ваші руки.
Всі подивилися на чоловіка, очікуючи його реакції. Через те, що Халіт рідко проявляв емоції і на його лиці майже постійно красувалася одна й та сама непроникна маска, здогадатися, про що він думає, було неможливо. Деякий час він стояв мовчки і дивився на Сердара з Зехрою, які схвильовано переглядалися одне з одним. Пам’ять чоловіка прокручувала спогади про те, як він попереджав закоханих і забороняв піддаватися почуттям на роботі.
– Звісно, – кутики губ смикнулися і на обличчі Халіта розповзлася горда усмішка. – Я вдячний за таку довіру. Це для мене велика честь.
В той день, чи не вперше за весь час роботи в одній команді, розвідники засиділися допізна у штабі аж ніяк не через розслідування. Вони проводили час за столом, наминаючи пахлаву з чаєм, згадували найяскравіші моменти з роботи в розвідці та ділилися всілякими смішними ситуаціями й особистими конфузами. Навіть начальник Халіт дозволив собі розслабитися на кілька годин, підлеглі вперше побачили, щоб він так багато і так щиро сміявся. Під час посиденьок кожен член команди хоч раз ловив себе на думці, що дуже не вистачає Пинар, Хулькі та дяді Хакки. Але вони знали, що вони десь поряд. Теж вслухаються в їхні розповіді і щиро сміються; Хулькі при цьому голосно чавкає – адже як він може провести більш як 5 хвилин без їжі? Пинар поправляє колег, коли вони оминають увагою важливі деталі, а дядя Хакки мовчки спостерігає за всіма та лише зрідка киває головою, підтверджуючи правдивість сказаного. Вся команда в зборі.
– Сердар, а як ти ставишся до собак? – неочікувано запитує Балабан по поверненню додому. Надворі глуха ніч, вони лежать у спальні та прислухаються до шуму міста за вікном, сон ніяк не йде.
– Позитивно. А що? – Киличаслан підозрює, до чого веде ця розмова. Надто добре знає розвідницю. Зехра ніколи нічого не питає просто з цікавості, завжди є якась причина. – Ти хочеш взяти собаку?
– Якщо ти не проти, – вона прихиляється ближче до чоловіка, кладе голову йому на груди.
– Та ні, чому б я був проти? Я люблю тварин. Ти вже думала, яку хочеш породу? Чи, може, краще візьмемо з притулку?
– Ти не зовсім мене зрозумів. Я не збираюся купувати собаку, чи брати когось з притулку. Принаймі, поки що, – Зехра відсторонилася та піднялася на лікті. У Сердара був такий спантеличений вигляд, що розвідниця не втрималася і пирснула зі сміху. Та вона швидко опанувала себе і посерйознішала: – Я хочу забрати собі собаку Пинар.
– Поні? – Киличаслан не думав, що так легко пригадає кличку лабрадора загиблої колеги. Колись Пинар частенько вихвалялася улюбленцем перед розвідниками, тому ця інформація відклалася в його голові і мозок згадав про неї в потрібний час. – Хіба вона не віддала його своїй подрузі?
– Віддала, але вона виїжджає за кордон і не може взяти собаку з собою, тому шукає нових господарів. Після смерті Пинар я підписалася на її сторінку в інстаграм. Фотографії собаки заспокоювали мене, – Балабан доповнює у відповідь на запитальний погляд чоловіка.
– Дівчина знає, що ти була знайома з Пинар?
– Ні, звісно ж ні. Я просто скажу їй, що хочу взяти собаку без жодних згадок про Пинар.
– Добре. Я тільки «за», – Киличаслану не потрібно довго обдумувати пропозицію. Від самої думки про собаку Пинар у Зехри горять очі і саме це спонукає його не зволікати з відповіддю. – Яґмур буде в захваті.
Після того, як Киличаслан згадує про доньку, Зехра не витримує і навалюється на нього зверху всім тілом. Обдаровує поцілунками кожен куточок його шкіри. В її бажанні забрати Поні говорило банальне почуття провини за смерть подруги. Соромно зізнатися, та вона навіть не подумала про Яґмур, на відміну від Сердара. Тому те, що її донька спала йому на думку швидше, ніж їй самій, не могло не викликати захват. Ще більший, ніж зазвичай, потік любові до чоловіка захлиснув розвідницю.
Повідомляючи доньці про свої стосунки, Балабан сильно переймалася тим, як мала на це відреагує. Яґмур сприйняла все спокійно і дуже по-дорослому. Напевно, в глибині душі дівчинка давно запідозрила цих двох, проте мовчала, очікуючи підтвердження. Між ними з Сердаром виник свій особливий зв’язок, вони чудово ладнали одне з одним та частенько відлучалися з дому на прогулянки, зміст яких залишався для Балабан таємницею. Зехра не могла натішитися стосунками двох найважливіших людей в її житті.
– Ти найкращий чоловік у всьому Всесвіті, – шепоче вона на вухо сонному Сердару.
– Ти впевнена? А як же: «мені не подобаються такі грубі чоловіки, як ти, Сердар», – як і колись, він отримує насолоду, подражнюючи Зехру її ж словами.
– Ой, заткнись, – Балабан приставляє до губ чоловіка вказівний палець, а потім цілує його. Це єдиний спосіб змусити Сердара замовкнути.
Вони засинають одразу ж і обоє бачать той самий сон: двоє дітлахів – дівчинка та хлопчик граються з лабрадором на березі моря. Іноді сни здатні втілюватися в реальність і цей випадок якраз із таких.
***
Якби кілька років тому Зехрі сказали, що вона займатиметься організацією власного весілля, вона б покрутила пальцем біля скроні і розсміялася тій людині в лице. В її першому шлюбі всім займався Кемаль, вона ж тільки купила весільне плаття, та й то перше, що потрапило на очі. Поки інші наречені цілими дня переглядали каталоги, сперечалися з приводу меню та намагалися розсадити гостей, Балабан качулялася в грязюці з автоматом в руках, намагаючись упіймати чергового терориста. Розвідниця вважала весільну лихоманку безглуздою тратою часу, тому й переклала всі обов’язки на Кемаля. З тих пір спливло багато води, погляди Зехри на світ змінилися, і хоч вона досі не вписувалася в образ середньостатичної нареченої, жінка насолоджувалася думкою про те, що зовсім скоро всі друзі зберуться на їхньому святкуванні і вони з Сердаром офіційно стануть сім’єю.
Киличаслан цілими днями пропадав на роботі, намагаючись допомогти батькові з його новим бізнесом. Рифат переїхав до Бодрума, оселившись в затишному будиночку біля моря. Подружжя намагалося відговорити чоловіка від купівлі, вони пропонували йому жити під одним дахом великою сім’єю, але він не захотів руйнувати спокій молодої пари своєю присутністю.
В кількох метрах від будинка стояло закинуте приміщення, там колись було прибережне кафе, та власники померли, а спадкоємці не захотіли продовжувати справу. Приміщення занепадало, допоки Сердар не придбав нерухомість. Так обидва Киличаслани: старший та молодший – стали партнерами. До них в робітниці напросилася Яґмур, вона часто приходила разом з вітчимом і допомагала прибирати приміщення та виконувала легкі доручення. Дівчина була в захваті від Рифата і постійно трималася поближче до старого від якого віяло спокоєм та затишком. Іноді Зехрі не вистачало доньчиної присутності, але Фатма не дозволяла жінці заскучати, тягаючи її по магазинах. Щоб не зруйнувати власний імідж, Балабан постійно бурчала та голосно скаржилася на подругу, яка змушувала її проходити через каторгу. Але всередині вона тихо раділа тому, що має таку людину, яка ладна піти з нею хоч банк грабувати.
Якби не Фатма, Зехра б ніколи не впоралася зі стількома завданнями. Жінка взяла на себе більшу частину зобов’язань, пообіцявши молодятам влаштувати найатмосферніше весілля всіх часів і народів. Хоча після того, як вона зчинила невеличкий конфуз на сватанні, Балабан задумалася у правильності свого рішення довірити все Фатмі.
Спочатку все йшло, як по маслу. Начальник Халіт спеціально взяв два вихідних, щоб прилетіти до Бодрума зазделегідь та допомогти облаштувати все в будинку до приходу сватів. Як і для Зехри, для нього це був новий досвід, чоловік почував себе трохи не в своїй тарілки, але зміна обстановки пішла йому на користь.
– Йдуть, вони йдуть! – Фатма стояла біля вікна, виглядаючи сватів, і як тільки побачила на горизонті знайомі постаті, одразу побігла бити на сполох.
Зехра підійшла до дверей і зробила глибокий вдих, витерла спітнілі долоні об біле плаття на бретелях і широко прочинила двері з усмішкою на губах:
– Вітаю вас! Проходьте всередину.
Першим в будинок зайшов Рифат, слідом за ним, озираючись на всі сторони, Узай з Ґюрджаном.
– Ти сьогодні просто чарівна, – Сердар спеціально затримався, щоб зробити коханій комплімент і потайки поцілувати у щоку.
– Ти теж, – вона не могла відвести погляду від його очей, що так радісно і так щиро всміхалися.
Згідно з традиціями, перш ніж переходити до справи, Рифат з Халітом певний час розмовляли на загальні теми. Яґмур захоплено витріщалася на дорослих, дівчинка вперше в житті приймала участь в такій події, як сватання. Молодята майже не втручалися в розмову, думаючи про щось своє. Обидва намагалися вгамувати хвилювання, яке, незважаючи на самоконтроль, потрохи просочувалося крізь маску бадьорості та впевненості.
– Може б то нам випити кави? А потім вже обговоримо причину вашого візиту, – люб’язно запропонував Халіт, звертаючись до гостей.
– Звісно, – Рифат швидко підтримав ініціативу.
Фатма одразу скочила на ноги і подалася на кухню, однак Зехра залишилися сидіти на своєму місці, дивлячись кудись в одну точку.
– Зехра, – покликала вона і її голос витягнув жінку з лап мари. – Йдемо зваримо гостям кави.
– Фатмо, ти впевнена в тому, що робиш? – Балабан дивилася на те, як подруга насипає в чашку пригорщу солі замість цукру.
– Ти що, взагалі не знаєш традицій? – вона не відводила погляду від паруючої рідини.
– Та знаю, але може вже досить? – Зехра аж скривилася, уявляючи те, як Сердару доведеться випити цей вар.
– Нічого з твоїм коханим не станеться, – Фатма недбало махнула вільною рукою. – Це перевірка на витривалість. Ти у нас міцний горішок, таку жінку треба заслужити. От хай і доведе, що він тебе вартий.
– Фатмо, годі, це вже занадто! – Балабан вихопила чашку з-під рук подруги, що вхопилася за баночку з перцем і зібралася перехилити її вміст у каву.
– Ну добре, добре, – змирилася жінка і повернула спеції на місце.
Балабан поклала каву на стіл поряд з рештою чашок, а потім підійшла до шафи, щоб витягнути звідти старовинний піднос, який вони купили за півціни на базарі завдяки вмінню Фатми торгуватися.
Остання, скориставшись тим, що розвідниця зайнята перебиранням посуду, таки вхопила перець і щедро насипала його в чашку, котра, як їй здавалося, призначалася Сердару. Вона непомітно впоралася з завданням і коли Зехра повернулася з підносом, то нічого не запідозрила.
– Кава готова, – врочисто оголосила Фатма, пропускаючи Балабан вперед, щоб та подала гостям їх чашки.
– Дякую, доню, – першим свій напій отримав Рифат, а за ним – Халіт.
– Дякую, люба, – Сердар обережно взяв каву і підніс її до носа, принюхуючись. Присутні розсміялися через цей жест, а Ґюрджан навіть промовив щось на кшталт: «Сподіваюся, наша невістка варить каву так само вміло, як ганяється за ворогами народу.»
Коли піднос опустів, Зехра присіла на диван і втупила свій погляд у Сердара, який зібрався зробити перший ковток. Він спіймав її погляд і всміхнувся, прихилив чашку до губ і видудлив все до останньої краплі, ледь скривившись від присмаку солі, що скрипіла на зубах. Ґюрджан з Фатмою вражено заплескали, Киличаслан перевершив всі очікування.
Спостерігаючи за дійством, Узай злегка пригубив напій, а потім з гучним кашлянням виплюнув його під ошелешені погляди присутніх. Всі здивовано дивилися на чоловіка, який кашляв і хрипів, тримаючись за горло. Чашка з кавою, яку він до цього тримав у руці, впала на підлогу і розлилася. Узай намагався щось сказати, але кашель заглушував всі слова.
– Перець! – в кінці-кінців він таки спромігся витиснути з себе хоч якісь букви. – Води! Дайте води!
– Ой! – Фатма затулила рота обома руками, її погляд винувато бігав по фігурі аналітика, що не знав, куди йому дітися. Після цього інциденту всі ще довго сміялися, а Узай весь вечір дивився вовком на Фатму.
– Ну то що, познайомити тебе з фізруком? – запитує Зехра у подруги, коли всі розходяться, а Сердар з Яґмур йдуть вигуляти Поні.
– Та ні, не треба, – невпевнено відповідає Фатма, ніби вагаючись.
– Чому? Ти стільки часу дбала про Яґмур і я обіцяла влаштувати тобі побачення. Кенан дуже привабливий та статний чоловік. Мужній, спортивний, сміливий… Хіба не ти захоплювалась його героїзмом та сотню разів переповідала історію про те, як він врятував кошеня, що не могло злізти з дерева, – хитро підморгує розвідниця.
Вона спеціально зачепила цю тему, щоб вивести руду на зізнання, але та опирається та мовчить. Очікуючи відповіді Балабан цмулить чай та смакує горіховою пахлавою. Вони сидять на веранді у Фатми та слухають трелі коників-стрибунців, надворі сутеніє.
– У мене змінилися пріоритети за цей час, – розповідає жінка, дивлячись на небо, яке поступово забарвлюється у темні відтінки. – Врятування кота – це хороший вчинок, та далеко не героїчний. Справжній героїзм – непоказний. Зазвичай, герої ховаються в тіні і воліють не розповідати про свої вчинки. Кому, як не тобі, знати про це, чи не так? – вона повертає голову в бік Зехри, подруги тепло всміхаються одна одній.
– Якщо не хочеш Кенана, я можу познайомити тебе ще з кимось. А раптом, ти нарешті зустрінеш кохання всього життя? – впертості Зехри можна позаздрити. – Чи може ти вже його зустріла? – підморгує Балабан. – Дай нагадаю: ім’я починається на «У» і закінчується на «зай».
– Не можу повірити, ти справді знущаєшся з мене, – Фатма закочує очі, вдаючи глибоку образу. Але як би старанно вона не приховувала свої почуття, Зехра помічає, що тон подруги вже не такий категоричний і коли вона відмахується від намагань розвідниці засватати її, то робить це з неохотою, щоб не втратити імідж.
***
За три дні до весілля святкування опиняється за крок до провалу. На кухні ресторану спалахує пожежа і молодята залишаються без місця проведення. Зехра засмучується через цю ситуацію, але не так сильно, як Сердар. Вже вкотре в його житті пожежа руйнує всі плани. На допомогу приходить Рифат з ідеєю провести бенкет в його кафешці. Ремонт в закладі вже зроблено і хоч до офіційного відкриття ще 2 тижні, якщо сильно постаратися, то можна провести весілля. Ті три дні минають в шаленому темпі, Зехра й незчувається, як прокидається і бачить на календарі знаменну дату – 26 серпня.
Весь час, поки їй роблять макіяж, вона не перестає думати про те, як Сердар відреагує на її зовнішній вигляд. Йдучи під руку з Халітом до вівтаря, вона постійно дивиться собі під ноги, не наважуючись підняти погляд догори. А коли робить це, то обіднє сонце обпалює їй очі і замість чіткої фігури біля вівтаря вона бачить лише силует в ореолі з сонячних променів. Навіть арка з живих квітів на березі моря, над якою так марудно трудилася Фатма, залишається недосяжною для зору.
Халіт передає її чоловіку та робить крок назад, відступає й повертається до гостей, які завмерли на своїх кріслах в очікуванні церемонії. Серце вистрибує з грудей, пітніють долоні – в той момент Балабан зовсім не схожа на жінку, що могла відрубати людині голову, навіть не поморщившись. Вона підводить очі, зустрічається поглядом з Сердаром і усвідомлює, що він проходить через те саме. Їхні відчуття ідентичні. Коли шлюбний реєстратор починає говорити, все довкола затихає. Навіть море – й те мовчить. Гучне «так» у виконанні Сердара пронизує тишу і після цього звуки повертаються, гості не жаліють оплесків для молодят. Ґюрджан з Меріч в якості свідків підтверджують бажання пари взяти шлюб та засвідчують це на папері своїми підписами.
– Оголошую вас чоловіком та дружиною! – після цих слів зчиняється справжнісінький ґвалт.
Гості піднімаються зі своїх крісел і викрикують привітання. Яґмур радісно підстрибує біля Рифата, що тримає в руці повідок з собакою, яка поривається до господарів. Згідно з початковою задумкою Сердара лабрадор мав принести їм каблучки, але він чомусь постійно жував коробку, не бажаючи піддаватися дресурі. Тому, на превеликий жаль Яґмур, від затії довелося відмовитися. Меріч під руку з начальником радісно всміхається і навіть Узай, завше спокійний та беземоційний, хлопає разом з усіма та гучно свистить, коли пара невинно цілується.
– Ти маєш просто фантастичний вигляд, – як тільки-но випадає нагода і вони залишаються наодинці, Сердар дарує коханій комплімент. І хоч слова не здатні передати всю глибину його почуттів, погляд та мова тіла успішно справляються з роллю перекладача.
На Балабан красується сукня А-силуету без рукавів з глибоким V-подібним вирізом декольте та низькою спиною. Спідниця багатошарова і мінімалістична, без усіляких там паєток та мережива. Довге волосся розпущене, вплетені в нього орхідеї додають образу витонченості та легкості. Сердар, вдягнений в звичайний чорний смокінг, виглядає на фоні Зехри доволі буденно. Та внутрішній шарм чоловіка й те, як він подає себе публіці, робить його не менш привабливим за наречену.
– Зачекайте, ви забули реквізит! – Фатма біжить за молодятами, спотикаючись на високих каблуках, які вгрузають в пісок.
– Навіщо ти принесла пістолети? – роздратовано, і водночас зацікавлено, запитує Зехра.
– Для фотосесії, – подруга киває в бік фотографа, що стоїть збоку і чекає на молодят. – Вони бутафорські, – в знак підтвердження жінка натискає на курок, іграшка видає глухий тріск зовсім не схожий на звук справжнього пострілу. – Я подумала, що буде круто, якщо ви зробите декілька кадрів в стилі містера та місіс Сміт, хіба ні?
– І як я сам до такого не додумався?! – Сердар бере пістолет і стає в позу: притискає руки зі зброєю до грудей, спрямувавши дуло догори – в самісіньке небо. Голову розвідник спеціально повертає в бік Зехри і зосереджено прищурюється. Жінка зводить брови на переніссі, стискає губи, вдаючи гнів, і щосили старається не розсміятися. – Чудова ідея, Фатмо! Дай п’ять!
– Ну хоч хтось оцінив! – жінка простягає вперед свою п’ятірню і ляскає нею по долоні Киличаслана.
– О Аллах, дай мені терпіння, щоб впоратися з цими ідіотами! – Зехра бере свого чоловіка під руку і подає фотографу знак, вони залишають Фатму посеред пляжу. Але пістолети все-таки забирають.
– То ти мені розкажеш, куди ви з Яґмур ходили по вихідним? – Зехра повільно розкачується в такт музики, руки Сердара лежать на її талії.
Святкування в розпалі, всі гості розбрелися по території кафе хто куди. На танцполі крім молодят ще три пари. Рифат, зігнувшись, танцює з Яґмур. Поні бігає довкола, намагаючись вхопити дівчинку за поділ плаття. Ґюрджан з Меріч ніяково топчуться на місці, час від часу хакер кривиться від болю, коли дівчина наступає йому на ногу. В протилежному боці від молодят розташувалися Фатма з Узаєм. Чоловік хотів утекти до води, подалі від метушні та соціуму, але жінка схопила його за руку та витягла на танцпол. Сперечатися з Фатмою було безглуздо, тому він здався на волю долі та мовчки слухав плітки про колег Зехри зі школи, яких вона чомусь запросила на весілля.
– Чим менше ми знаємо інформації один про одного, тим краще, – щоб не відповідати Сердар віджартовується, процитувавши дружину.
– Будьте обережні, пане Сердар, – вона не залишається в боргу і підтримує цей словесний обмін спогадами, – я буду стежити за кожним вашим кроком і обов’язково докопаюся до правди. Є деякі болі, що змусять вас заговорити, як солов’я.
– Я звик до того, що погляди всіх жінок прикуті до мене.
– Хай тільки ті жінки спробують! – Зехра миттю обриває потік ностальгії. – Залишаться без очей.
Вони одночасно всміхаються. Сердар водить пальцями по оголеній спині, в місцях дотику шкіру пронизують крихітні електричні заряди. Зехра заплющує очі і нахиляється до чоловіка, обіймає його за шию і притуляється до зарослої щоки. Вона спеціально попросила не збривати щетину, бо з нею він був ще сексуальнішим, ніж зазвичай.
Танцюючі починають потрохи розходитися. Одна мелодія змінює іншу, а Зехра з Сердаром так і продовжують меланхолійно кружляти посеред танцполу. Лоб до лоба, ніс до носа, очі заплющені. Більше нікуди поспішати. Вони поряд. Вони разом.
***
– Я вдома! – Киличаслан прочиняє вхідні двері і заходить в будинок.
Проходить повз вітальню і ненадовго зупиняється біля картини з ромашками, милується цим простим, та водночас щемливим пейзажем. «Як добре, що я тоді купив її на аукціоні. Зробив добре діло і придбав насолоду для душі» – проноситься в думках.
– Поні, хлопчику, а ти звідки взявся? – Киличаслан нахиляється, щоб погладити собаку, який підбігає до нього, коли він заходить на кухню.
Занюхавши пакет з продуктами в руці чоловіка, лабрадор пхає всередину свого вологого носа, щоб перевірити, чи знайдеться там щось смачненьке. Всередині тільки хліб та кефір – улюбленець розчаровано відступає і дозволяє господарю почесати його за вушком.
– Якщо ти тут, то де ж тоді Зехра? – говорить сам до себе.
Жінка постійно зустрічала його з роботи, якщо була вдома. Сьогодні в неї мав бути тільки один урок, вони домовилися провести час наодинці, поки Яґмур буде в школі. Хотіли піти в кінотеатр і подивитися щось. Машина Зехри на подвір’ї, Поні теж вдома, отже варіант з вигулом собаки відпадає. То де ж вона?
– Зехра! Ти вдома? – кричить так, що його чути аж до сусіднього будинку.
Не отримавши відповіді, Сердар повертається в коридор і бачить на тумбі телефон дружини. Отже вона має бути десь всередині. Але чому тоді не озивається? Вгамувавши клубок тривоги, що потрохи почав підкрадатися до серця, Киличаслан підіймається на другий поверх будинку. Вирішує розпочати пошуки зі спальні, але не встигає дійти до неї, дорогою до кімнати чує тихі схлипи і зупиняється, прислухається, звідки лунає звук.
– Зехра, ти тут? – стукає до ванної і прикладає вухо до дверей.
Схлипи різко стихають, зсередини чується якийсь шурхіт. Сердар вчасно відходить від дверей, вони прочиняються через хвилину і в дверному отворі вигулькує спершу голова, а потім і все тіло Зехри. Вона стоїть якась відсторонена, погляд бігає від одного кутка до іншого, очі червоні й заплакані.
– Зехра? – занепокоєно звертається він, простягаючи руки до жінки.
Невже щось сталося, поки його не було? Може порізалася? Опускає погляд додолу і шукає руки розвідниці, щоб оглянути, але жінка тримає їх у себе за спиною.
– Кохана? Сталося щось погане? – з рота вилітає якийсь здушений писк, ще трохи і він почне благати розповісти йому всю правду.
Замість відповіді Зехра витягає з-за спини руки і простягає чоловіку якусь продовгувату білу смужку. Він хапає її в руку та підносить до очей. На білому фоні видніються дві яскраво-червоні перпендикулярні смужки. Якусь мить Сердар вражено кліпає, переводячи погляд, то на тест, то на Зехру.
– Я вагітна, – жінка озвучує вголос здогадку і Сердар відчуває, як нутрощі роблять кульбіт, а потім повертаються до вихідного положення.
– Я стану татом? – він ніяк не можу вийти зі ступору і продовжує витріщатися на червоні смужки в руці. А потім його прориває. – Я СТАНУ ТАТОМ!
В один крок чоловік опиняється біля Зехри, піднімає її на руки і носиться з нею по коридору, викрикуючи:
– У МЕНЕ БУДЕ ДРУГА ДИТИНА!
– Сердаре, відпусти мене, – просить Зехра, ще трохи і її обличчя трісне від усмішки, що тягнеться від вуха до вуха. – Я серйозно, зупинись, у мене вже крутиться голова!
Остання фраза виводить Киличаслана зі стану ейфорії і він ставить Зехру на ноги. Вона так і не перестає всміхатися.
– Я буду татом, – знову повторює він, але цього разу вже тихіше.
– У нас буде дитина, – підтверджує вона.
Вони обіймаються. Так тісно, що між тілами не залишається вільного простору.
Колись Киличаслан міг тільки мріяти про велику сім’ю. Він часто марив перед сном, уявляючи собі тихе сімейне життя, недосяжне для розвідників. Міркував, як би склалася доля, якщо б його батьки та сестра не померли в тій пожежі. Відтепер потреба у мріях відпала. Він мав все, що хотів. Його батько жив на відстані витягнутої руки, в нього була любляча дружина, чемна донька, галасливий собака та комфортна робота. А тепер буде ще й син. Він не мав нічого проти ще однієї дівчинки, але звідкись знав, що це буде хлопчик. Відчував. І таки недаремно.
– Ось, татусю, тримайте свого синочка, – медсестра передає новонародженого Сердару, який з голови до ніг труситься від переживань.
Він невміло бере дитину на руки і притискає до грудей. Коли погляд зачіпається за крихітні ручки, стиснуті в кулаки, Киличаслан з головою пірнає в безмежний океан любові. Він усвідомлює, що з цього моменту присвятить все своє життя цьому хлопчику і зробить все можливе, щоб він ніколи не почував себе самотнім та покинутим, як його батько в дитинстві.
– Як плануєте назвати сина? – цікавиться медсестра.
– Мете, – відповідає Зехра.
Вона неймовірно виснажена після пологів, але коли Сердар кладе їй на груди дитину, весь біль та втома миттєво випаровуються. Жінка цілує сину ручки і притискає його до себе зі сльозами щастя на очах. Киличаслан невагомо доторкається губами до чола дружини, а потім згинає коліна і нахиляється біля кушетки.
Зехра піднімає очі догори і зустрічається поглядом з коханим. У відображенні його зіниць, як в кінофільмі, на шаленій швидкості проминають всі їхні спільні моменти: від знайомства до весілля і народження сина. Жінка усміхається і одними губами шепоче: «я тебе кохаю».
Сердару і не потрібно нічого відповідати.
Якщо хтось коли-небудь і зміг обдурити смерть, то це любов. Любов, що не знає заборон та обмежень. Вона проникає навіть у найбільш черстві серця і розтоплює їх.
Любов Сердара врятувала серце Зехри від зледеніння.
Любов Зехри допомогла чоловіку побороти саму смерть.