– Зехра, ти спиш?
– Ні.
Сердар довго крутився на дивані, повертаючись, то на один, то на інший бік, але сон все ніяк не йшов. Чоловікові постійно щось муляло і він не міг зрозуміти, чи то щось не те із поверхнею дивану, чи то у всьому винна остання сварка із Зехрою. Вони і раніше сварилися з різних причин, найбільше суперечок виникало на роботі під час важливих завдань. Але це все швидко минало, бо коли ти зайнятий і кожна секунда на вагу золота, то якось не до образ. Киличаслану було важко на душі через те, що така дрібниця вивела їх з рівноваги і змусила його переселитися у вітальню. Ближче до 2 години ночі він наважився встати і піти до спальні, щоб поговорити із Зехрою, якщо вона ще не заснула. Як виявилося, тієї ночі Морфей взагалі не завітав до будинку.
– Я не міг заснути, не обговоривши з тобою ту ситуацію, – Сердар присів на свою половину ліжка, обіперся на спинку і повернув голову до жінки.
– Мені теж неспокійно на душі, – Зехра підняла голову з подушки і також присіла, склавши ноги в позі лотоса.
– Та зустріч з Лейлою справді була випадковою, сам не знаю, як так вийшло, що ми зустрілися в одному кафе. Після того благодійного вечора вона кілька разів писала мені, пропонуючи десь зустрітися, але я відмовив, збрехавши, що знаходжусь за кордоном. Ти ж знаєш, як сильно я тебе кохаю. Мені байдуже на інших жінок, якими б привабливими та звабливими вони не були. Невже ти мені так не довіряєш?
– Що? Авжеж довіряю, що ти таке кажеш? – Зехра ледь знайшла в темноті долоню Сердара і міцно стиснула її. – Справа не в цьому. Та жінка підозріла, вона мені не подобається. Я не можу раціонально це пояснити, бо мої відчуття не піддаються ніякій логіці. Це складно зрозуміти і може ти вважатимеш мене ревнивою стервою, але відчуття всередині мене кричать, що ця жінка не така проста, як здається на перший погляд. З нею щось не те.
– Я тобі вірю.
– Справді?
– Так. Сьогодні я теж її запідозрив, вона аж надто дивно та самовпевнено себе поводила. Можливо, Павутина приставила її стежити за мною, хто його зна? Я пошукаю інформацію про неї, звернуся до Ґюрджана за допомогою, якщо він не буде надто зайнятий.
– Ох, мені так полегшало, як камінь з душі впав, – зізналася Зехра.
– То ми помирилися?
Замість відповіді жінка подарувала Сердару короткий поцілунок, цього було цілком достатньо, щоб дати зрозуміти, що питання вичерпано. Розвідник заліз під ковдру і Зехра одразу притулилася, поклала голову на чоловічі груди та смачно засопіла вже через кілька хвилин. Киличаслан деякий час гладив її по голові, перебираючи пухнасте волосся та вдихаючи запах лавандового шампуню. Незабаром сон зморив його і він заснув, поринувши у світ безмежжя та фантазій.
Доручаючи Фатмі відвезти Яґмур у Стамбул, Зехра боялася, що виникнуть проблеми через переліт та шифрування, якого вони були змушені дотримуватися, щоб уникнути стеження. Жінка аж ніяк не могла припустити, що її спокійна та врівноважена подруга настільки знавісніє після зустрічі з Узаєм.
– Як минув переліт? – Зехра одразу подзвонила подрузі, як тільки-но побачила, що їх рейс дві години тому прибув до Стамбула. – Ви вже доїхали до будинку?
– Так. Ми вже на місці, – Фатма була навдивовижу мовчазною та небагатослівною.
– Щось сталося? – Зехра насторожилася. Вона надто добре знала подругу, цей тон передбачав щось погане.
Фатма відповіла не одразу. Спершу у трубці почувся якийсь шум і тупіт, потім хтось грюкнув дверима і аж тоді на Балабан вилився такий словесний потік, що вона аж відвела трубку від вуха, щоб її не оглушило від тієї хвилі обурення.
– Де ти відкопала цього супроводжувача?! Невже він теж працює у розвідці? Ні за що в житті не повірю, що такі, як він, можуть приносити користь! Краще б я залишилися в Бодрумі і мені не довелося всю поїздку терпіти ці знущання над своєю психікою!
– Фатмо, зроби глибокий вдих і порахуй до 10! – Зехра нічогісінько не зрозуміла з довжелезної тиради подруги, потрібно було якось її заспокоїти, щоб довідатися хоч щось.
– Зехра!
– Давай! – подруга здалася і порахувала вголос до 10. Балабан весь цей час чемно чекала, притискаючи телефон до вуха. – Ну що, тобі краще?
– Здається так, – здивовано для самої себе підсумувала Фатма.
– А тепер по порядку розкажи мені, що сталося, бо я так нічого і не зрозуміла.
– Твій колега стався! От що сталося!
– Узай? – Зехра не могла повірити в почуте, Фатма завжди знаходила спільну мову з людьми, тим паче з чоловіками. – Що він зробив? Невже якось тебе образив?
– Ще не народився той, хто зможе мене образити, – відрізала жінка, але для Зехри це прозвучало, як підтвердження. – Він не сподобався мені ще з того моменту, як переступив поріг будинку. Є в нього щось таке у виразі обличчя… ну знаєш, він постійно дивиться на всіх так, ніби знає все на світі і ти відчуваєш себе останнім дурнем через оцей погляд.
– Не хочеться тебе розчаровувати, але Узай справді знає багато речей. Він найкращий аналітик Туреччини. Хіба через це треба сердитися на людину?
– Та якби справа була тільки у його зарозумілості! – Фатма ще більше розізлилася через те, що подруга її не розуміє. – Він пхає свого носа туди, куди не потрібно. Побачив якось мій ноутбук, коли я кидала свій останній проект замовнику і прочитав довгу лекцію про те, який в мене безлад на робочому столі. Тобі то що з того?! Це мій ноутбук, яка тобі різниця?! Потім я несиметрично заплела Яґмур і неакуратно склала речі в сумку. А ще я надто багато розмовляю і моя балакучість, бачте, може всіх погубити і бути корисною ворогу, – під кінець розмови жінка аж задихалась, настільки швидко хотіла вивалити Зехрі все наболіле.
– Ох, Фатмо, – Зехра взяла кількасекундну паузу, щоб обдумати подальші слова і підібрати якнайвдаліші фрази, аби нікого не образити та залагодити ситуацію. – В Узая такий характер, він перфекціоніст і любить, щоб у всьому підтримувався порядок. Звісно, спочатку це дратує, але з часом звикаєш і перестаєш сприймати цю особливість, як щось погане. І ще, ти справді багато говориш. Що ти намагалася в нього вивідати, зізнавайся?
– Та нічого такого, – знічено пробурмотіла подруга. – Всього лише запитала, чи вбивав він когось і чи справді розвідка може передбачити якийсь теракт, абощо.
– Тобто спершу ти питаєш в людини про вбивство, а потім ображаєшся, коли він вказує тобі на нетактовність? – перепитала Балабан, але у відповідь так нічого і не почула, тому продовжила. – Послухай, я знаю, що з Узаєм непросто так одразу поладнати, в нього є свої заскоки, як і у всіх нас. Але він дуже хороша людина, одна з найкращих, які я знаю. Будь ласка, не роби поспішних висновків і придивися до нього.
– Та щоб я ще придивлялася до цього грубіяна? Та ні за що в житті! – пирхнула жінка, явно не втішена перспективою, яку намагалася намалювати розвідниця.
– Перше враження буває оманливе, повір. Я зі своїм нареченим теж не одразу знайшла спільну мову. Недарма ж кажуть: велика любов починається з ненависті, – Балабан хитро підморгнула, забувши, що Фатма цього йтак не побачить.
– Любов? Ха-ха! – Фатма награно засміялася в трубку. – Ніколи в житті такого не станеться!
– Ну-ну, подивимось, – Балабан не змогла приховати свого скептицизму. Щось їй підказувало, що у цієї історії буде дуже захопливе та романтичне продовження.
Ґюрджану знадобилося 2 дні, щоб знайти Генріха Вільдена. Коли ти хакер міжнародного рівня, для тебе відкриті всі двері та шляхи.
– Зехра, Сердар, я зробив те, що ви просили, – чоловік одразу подзвонив колегам, щоб повідомити про знахідку.
– Ти натрапив на слід Вільдена? – Зехра зраділа, що все так добре складається.
– Так. Я знайшов його батька – Генріха, – у Сердара на язиці повисло запитання, відповідь на яке Ґюрджан одразу озвучив, – він живий. Йому вже за 90 і він старий, як пень.
– Де він зараз? – поцікавився Киличаслан.
– У приватному будинку для престарілих. Але є одна проблема, – розвідники напружились в очікуванні продовження, – у старого хвороба Паркінсона і деменція. Навіть якщо проберемося до нього, не впевнений, що зможемо отримати корисну інформацію. Він, напевно, нічого не пам’ятає, та і в цілому не зовсім в собі.
Сердар і з Зехрою переглянулися один з одним, проводячи безсловесну бесіду в думках. Ґюрджан дивився на цих двох і не міг надивуватися тому зв’язку, який поєднував пару, що розуміла один одного без слів.
– Варто спробувати, – наполягла розвідниця, перевівши погляд в камеру на колегу. – Навіть якщо нічого нового не дізнаємося, принаймі будемо знати, що зробили все можливе для цього.
Ґюрджану залишалося тільки погодитися з цим і зробити все можливе, щоб забезпечити команді доступ до пансіонату. Знайти старого виявилося значно легше, ніж організувати з ним зустріч. Приватний заклад для престарілих не пускав до жителів незнайомців, рандеву проводили тільки з родичами та близькими знайомими. Завдяки спільним зусиллям команди вдалося влаштувати Меріч на роботу, підроблений паспорт та диплом медсестри стали в нагоді.
– Будь обережна, добре? – Сердар поцілував Зехру в лоб, а потім міцно пригорнув до себе. Чоловік не міг піти з розвідницею, бо Павутина назначила зібрання, яке він ніяк не міг пропустити.
– Ти поїдеш до батька? – запитала жінка, з неохотою вивільнившись з плетива теплих обіймів.
– Так. Проведу звідти відео-зустріч, а потім повернусь сюди.
– Я буду пізно, адже той будинок для престарілих за містом, – з сумом констатувала Зехра. Розлучатися з чоловіком, навіть на кілька годин, ставало все важче і важче.
– Що тобі приготувати на вечерю? – лагідно поцікавився Киличаслан.
– Давай не будемо сьогодні нічого готувати? – Балабан висунула заманливу пропозицію. – Замовимо піцу, або суші.
– Домовились. Ти мені подзвониш, коли звільнишся і я все влаштую.
Будинок для престарілих більше скидався на комфортабельну базу для відпочинку, аніж на медичний заклад. Розташування пансіонату також було вдалим: велика територія за містом в тихому та спокійному куточку біля парку. Зехра зателефонувала Меріч і та швиденько прибігла до вхідних дверей якраз в той момент, коли охоронець перевіряв липові документи розвідниці, в пів вуха слухаючи про її родинний зв’язок з тітонькою Греттою, яка живе тут всього кілька місяців. Працівник закладу хотів покликати для перевірки керуючу будинком, але Меріч заговорила йому зуби і переконала в тому, що вона проведе відвідувачку до начальниці і сама все владнає. Жінки пересувалися територією швидко та без зупинок, щоб не викликати ні в кого підозр та не нарватися на керівництво закладу, яке могло б зрозуміти, що легенда Балабан шита білими нитками.
– Ти вже бачила Вільдена? – Зехра озирнулася по сторонах, щоб упевнитися, що за ними ніхто не спостерігає.
– Так, – кивнула Меріч і повернула направо, взявши курс на стежку, що вела до парку. – Клепки в голові у нього немає взагалі, якщо чесно, я сумніваюся, що з цієї справи вийде щось путнє. Я вивела його в парк, он він сидить на інвалідному візку, – жінка показала рукою на згорблену фігуру біля лавки.
– Він не може ходити? – Зехра відчула незначне поколювання в кінчиках пальців, яке свідчило про хвилювання.
– Може, але пересувається дуже повільно. Він би до цього парку йшов цілий день. Старий впертюх взагалі не хотів виходити з будинку, ледь переконала його прогулятися.
– І як ти його вмовила?
– Сказала, що до нього скоро прийде відвідувач. Не збрехала ж, правда?
Зехра подумки погодилася з колегою і поглянула вперед на самотню фігуру, до якої вони нарешті наблизилася. Генріх нічим не відрізнявся від людей свого віку: посіріла зморшкувата шкіра та згорблена постава, які доповнювалися неодмінними складовими хвороби Паркінсона – скутістю м’язів та тремтінням рук.
– Пане Генріху, як і обіцяла, привела вам відвідувачку, – Меріч звернулася до старого і той поволі повернув голову в її бік. Вигляд в нього був такий, начебто його щойно вирвали з реальності, водянистий погляд блукав повсюди в намаганні знайти фігуру, на якій можна сконцентруватися.
– Вітаю, – Зехра підійшла до старого і простягнула йому руку. Тільки потім жінка зрозуміла, що це був дурний жест, бо її кінцівка зависла в повітрі без відповіді.
– А…Аляра? – запинаючись промимрив старий, його погляд сфокусувався на обличчі Зехри.
Розвідниця знітилася від пристальних оглядин, але продовжила стояти на одному місці, дозволяючи Вільдену звикнути до себе. Меріч хотіла заперечити неправильну здогадку чоловіка, але Балабан зупинила її, схопивши за лікоть. Поглядом жінка дала зрозуміти, що хай все буде, як є і він сприймає її за іншу людину. Може в такому випадку вдастся отримати побільше інформації.
– Я прийшла, щоб побачити тебе, дідусю, – Зехра увійшла в роль і присіла на лавку біля старого. Меріч розвернула крісло чоловіка і тепер він мав змогу впритул роздивитися розвідницю.
– Дівчинко моя, – слова лунали з запинкою, старому доводилося докладати зусиль, щоб видобути з рота бодай звук. – Вольф більше не закривав тебе в тій жахливий кімнаті?
– Ні, – Зехра сказала перше, що спало на думку. – Я вирвалася до тебе, поки він пішов на зустріч зі своїм другом Фрідріхом.
– Це добре, що ти прийшла сюди, – він простягнув свою зморшкувату долоню до розвідниці. Балабан здригнулася, коли відчула дотик холодної шкіри до своєї руки.
– Дідусю, я хотіла поговорити про Павутину, – як тільки-но розвідниця сказала це, Генріх перемінився в лиці, насупив брови і так міцно стиснув руку Зехри, що та аж зажмурилася від болю.
– Не втручався в ці справи, Аляро, це небезпечно! Ти не зможеш зруйнувати цю організацію, тільки погубиш себе. Хіба ви з Феліксом не збиралися тікати?
– Та збиралися, – невпевнено промямлила розвідниця.
– От і добре, не варто тягатися з батьком. Тобі не потрібна ця організація, вона погубить тебе.
– Добре, я не буду лізти в ці справи, – запевнила Зехра від імені дівчини. Вона хотіла спитати ще щось про Вольфа, вивідати щось корисне, але засторога Меріч все обірвала.
– Зехра, там іде керуюча будинком, тобі треба вимітатися звідси і пошвидше, інакше вона точно нас викриє. То ще та мегера!
– Але ж я нічого так і не дізналася, – Зехра зірвалася з лавки і подивилася в бік пансіонату, звідки стежкою йшла вже немолоденька жіночка.
– Зехра, він йтак не в собі, – прошепотіла Меріч, щоб Генріх нічого не почув. – Ти б нічого в нього не вивідала, в нього деменція, плутаються думки і пам’ять погіршена.
Зехра тільки невдоволено похитала головою і сіла назад на лавку, щоб попрощатися зі старим.
– Дідусю, мені вже потрібно йти, але я обов’язково ще завітаю до тебе.
– Ти зробила правильний вибір, – інтонація голосу у чоловіка змінилася, та і настрій став зовсім не тим. Турботливий дідусь кудись зник, а натомість з’явився зловісний стариган з небезпечним блиском в очах. – Вольф завжди тебе недооцінював, ти правильно зробила, що позбулася його, моя дівчинко. Павутина буде в твоїх руках, ти змусиш всіх поважати себе.
Зехра отетеріла від почутого, шокована Меріч витріщалася на неї, так само нічого не розуміючи. Керуюча наблизилися на небезпечну відстань, тому Балабан була вимушена піднятися зі свого місця і піти в протилежну сторону.
– Жива… моя дівчинка жива! – це було останнім, що почула розвідниця перед тим, як зникнути в гущавині парку.
Вона йшла в швидкому темпі не оглядаючись, серце шалено калатало в грудях від почутого. В голові аж закрутилося від того масиву думок, що проходили через фільтр здорового глузду. Зехра покинула територію пансіонату і залізла на сидіння машини, оглядаючись, чи ніде немає ніякого хвоста. Навколо не було ні душі, тому Балабан спокійно видихнула і відкинула голову на сидіння, даючи собі можливість звикнути до почутого та опрацювати це з точки зору логіки. Після того, як пройшло достатньо часу, вона написала Меріч і запитала, чи все в порядку. Та відписала не одразу, лише через кілька хвилин.
«Все добре. У старого стався якийсь приступ, він все кричав, що його дівчинку вбили і в цьому винен Вольф. Довелося вколоти заспокійливе та приспати. Я повинна ще цей день тут пропрацювати, ввечері зідзвонимось.»
Додому Балабан повернулася в пригніченому настрої аж через 3 години, їзда по місту в заторах затримала жінку більше, ніж очікувалося. Сердар зустрів її на порозі та привітав палким поцілунком, руки чоловіка зімкнулися в замок за її спиною.
Деякий час вони просто стояли в обіймах один одного, насолоджуючись довгоочікуваним возз’єднанням після важкого та насиченого дня. Обидва були сильно втомлені, це відчувалося по напруженим плечам та млявим рухам. Сердар не питав Зехру, як пройшла зустріч, а вона не цікавилися, як минула нарада Павутини. Вони розуміли, що ввечері доведеться знову все повторювати під час відео-наради з Халітом і командою, тому вони просто вирішили провести час, не згадуючи про роботу. Спершу Зехра змила з себе берлінський пил і зробила плановий дзвінок до Фатми, щоб поцікавитися, як минув їх з Яґмур день. Ураган дитячих вражень від відвідин планетарію та луна-парку захопив Зехру та поніс її стежинами пам’яті до моментів, коли вона ще була малечею і її батьки не розлучилися. Більш за все в житті Балабан шкодувала через те, що змусила свою доньку пережити той самий сценарій. Але в глибині душі теплилися надія, що незабаром все зміниться. Сердар дуже любив Яґмур і вона була впевнена, що він подарує їй ту любов, якої дівчинці не вистачало.
Повечерявши піцою, розвідники ще трохи поспілкувалися на нейтральні теми, а потім зібралися у вітальні для розмови з керівництвом. Вони вийшли на зв’язок одночасно з Меріч, яка ще навіть не встигла повернутися додому, а сиділа в машині поряд з Серветом.
– Ну що там, Зехра, Меріч, як пройшла зустріч з Вільденом? – одразу поцікавився Халіт. – Дізналися щось варте уваги?
– Відверто кажучи, ні, начальнику, – Меріч випередила Балабан і розчарувала всіх присутніх. – Генріх не в тому стані, щоб міг стати нам у нагоді. У старого зовсім не залишилося клепки в голові, його пам’ять то приходить, то йде. Хвороба надто сильно пошкодила мозок, тому чогось путнього довідатися не змогли. Він взагалі подумав на Зехру, що це його онука.
– Що? – Сердар здивовано поглянув на Балабан.
– Зехра, можеш детальніше розповісти, як це сталося, – попрохав начальник.
– Якщо чесно, я сама не розумію, чому він так подумав. Можливо, я схожа на Аляру, а може його мозок настільки ушкоджений, що він сприймає будь-яких незнайомців за людей зі свого минулого.
– Ґюрджане, ти не знайшов жодного фото доньки Вільдена?
– Ні, начальнику. Тільки фото Вільдена. Ні його дружини, ні доньки.
– Дивно, – Халіт відмітив те, що крутилося на язику в усіх присутніх, а потім знову звернувся до Зехри. – І про що ви говорили з ним?
– Коли він сприйняв мене за Аляру, то одразу запитав, чи Вольф не закривав мене більше в кімнаті. Я сказала що ні і збрехала, нібито він поїхав на зустріч із Гутнером, змогла тільки це придумати. Я подумала, що, можливо, він знає щось про Павутину, але як тільки зачепила цю тему, у старого одразу змінився настрій. Він знавіснів і наказав, щоб я трималася подалі від цієї організації і що я не зможу її зруйнувати.
– І ще, здається, говорив щось про втечу, – додала Меріч. – Схоже, що Аляра планувала втекти з Феліксом.
– Так, здається батько казав щось таке, – пригадав Сердар. – Таємні зустрічі набридли закоханим і між Вольфом та Феліксом виникла якась суперечка, вони з Алярою хотіли втекти, щоб почати нове життя подалі від її батька. Але пожежа зруйнувала всі плани.
– Значить Вільден закривав свою доньку в кімнаті? – Ґюрджана вразив цей факт.
– Особи з маніакальною жагою до влади не надто вирізняються співчуттям, – для Узая, навпаки, не було нічого надзвичайного в проявах жорстокості керівника Павутини.
– І це все, що ви дізналися?
– Так, начальнику, – Меріч пригнічено схилила голову додолу. – Потім прийшла керуюча закладом і Зехра була змушена піти.
– Було ще дещо… – почала Балабан, але одразу замовкла, вагаючись, чи варто ділитися своїми здогадками.
– Що саме?! – Халіт не любив, коли підопічні щось недоговорювали.
– Перед тим, як я пішла, Генріх сказав дещо цікаве. Він більше не застерігав мене, себто Аляру, від руйнування Павутини. Навпаки, старий сказав, що я зробила правильний вибір і Вольф помилився, коли недооцінив доньку. Начебто я правильно зробила, що позбулася його і що Павутина буде в моїх руках.
– Але ж Вільден помер після смерті Аляри, – Узай ніколи не помилявся в датах.
– Саме так, – підтвердила Зехра.
– Тоді це неможливо, чи не так? – в розмову втрутився Ґюрджан. – Напевно старий щось наплутав, у нього ж проблеми з пам’яттю.
– Чому ж неможливо, все можливо.
– Зехра, давай без натяків, ми не маємо на це часу! Що ти хочеш цим сказати?
– Зехра вважає, що Аляра жива, начальнику, – тільки Сердар вловив хід думок розвідниці. Вона повернула до нього голову і на якусь коротку мить Киличаслана поглинула хвиля ніжності та любові, що линула з карих очей.
– Саме так, начальнику, – Зехра знову повернула голову до камери. – Останніми словами Генріха, які я почула, було: «Вона жива, моя дівчинка жива.» Що це, як не підтвердження?
– Зехра, не хочу тебе розчаровувати, але старий, можливо, всього лише видав бажане за реальність, – аргументи Зехри видалися Меріч не надто переконливими. – Після того, як ти пішла, у Генріха стався приступ, під час якого він кричав, що його дівчинку вбили і в цьому винен Вольф. Медсестри ледь приспали його. Цей чоловік надто старий і хворий, він часто суперечить собі, тому не варто брати його слова за чисту монету.
– Так, я розумію, що не все сказане ним – правда. Але повернення Аляри з того світу багато що б пояснило, – Зехра всю дорогу від пансіонату думала над цією теорією, тому їй було чим поділитися з командою. – Перше: смерть Вольфа за незвичайних обставин. Хіба не дивно, що чоловік, який все життя вивчав поведінку тварин, помер від численних укусів? У Аляри були складні стосунки з батьком і після вбивства коханого вона цілком могла піти на такий шалений вчинок. Друге: вбивство всіх членів Павутини та перезапуск організації. Ми переконалися на власному досвіді, що Павутина ретельно приховує своїх членів і дізнатися що-небудь про цю організацію дуже важко. Але хтось же знищив всіх представників цієї секти? Звідки та людина могла мати дані? Зробити це міг тільки хтось з найближчого кола Вольфа. І я більш, ніж впевнена, що Аляра мала доступ до всіх секретів Павутини. Третє: кому б знадобилося відроджувати організацію після її знищення? А я скажу кому. Дівчині, чий батько-маніяк був схиблений на територистичній організації, який знущався над власною донькою, принижував її і не вірив у те, що вона на щось годиться. Інколи, люди здатні на все, щоб довести своїм близьким, що вони чогось варті.
– Допустимо, що все так, як ти і сказала, – Ґюрджан не втримався і таки вставив своє слівце. – Але ж, судячи з цієї теорії, Аляра вже помстилася батькові, вбивши його. Більше немає кому щось доводити.
– Чому ж немає? Є. Собі. Вона може доводити самій собі, що Вольф помилявся.
– І як я до цього не додумався, – розчарований голос Узая трохи розрядив обстановку і всі злегка посміхнулися. Це був один із небагатьох випадків, коли хтось випередив чоловіка і першим висунув цікаву теорію без жодної допомоги аналітика.
– Зехра, я вражений твоїм умовиводом, – Халіт похвалив підопічну, але одразу опустив з небес на землю. – Ми обов’язково візьмемо це до уваги, але поки в нас немає жодних доказів того, що Аляра жива, тому це всього лише дуже гарна теорія.
– Це тільки в турецьких серіалах мерці так легко оживають, – Сердар гучно кашлянув і Меріч знітилася через свої слова. – Тобто, те, що люди, яких вважали померлими, насправді живі – це всього лише приємна випадковість, а не закономірність.
– Сердар, ти можеш ще попитати батька про ту пожежу? – Зехра звернулася до нареченого і раптово підмітила дещо дивне, на що одразу і не звернула увагу. – Ти якийсь доволі мовчазний, щось сталося? Як пройшла нарада Павутини?
– Здається, розпитувати батька доведеться тобі самій, – переляканий вигляд Балабан змусив Сердара одразу ж продовжити. – Павутина доручила мені завдання. Я повинен летіти у Стамбул.
– Що? Коли?! – розвідниця не могла повірити в те, що їм знову доведеться розстатися на якийсь час і що Сердар за весь вечір навіть не натякнув їй на це.
– Сердаре, розкажи детальніше, – Халіт вимагав подробиць.
Киличаслан розповів, що Павутина готує щось грандіозне, але поки замовчує, що саме. За кожним членом організації закріпили певне місто та країну, розвідник перерахував їх і Узай одразу переніс це на карту пам’яті – свій мозок. Завдання прийдуть кожному особисто, тому, хто і за що відповідає, під великим секретом. Ця новина всіх засмутила, адже робота розвідників ускладнювалася – діяти наосліп завжди важко. Киличаслану та ще двом членам доручили відправитися в Туреччину через два дні. Зехра з сумом усвідомлювала, що не може покинути Берлін разом із ним, адже на Німеччину в Павутини теж були якісь плани і розвідниця була змушена зупинити їх разом із командою. Вперше за стільки часу Сердар опиниться на батьківщині, так близько до Яґмур, поки сама жінка буде за тисячі кілометрів від найближчих в світі людей.
– Сердар, як ти вважаєш, що саме вони запланували? – переживання Халіта передавалися через екран, начальник боявся можливих трагічних наслідків.
– Думаю це буде серія одночасних терактів в різних країнах, – розвідник висловив не надто хороше припущення. – Детальніше будемо знати про все, коли вони надішлють мені завдання, але тоді буде вже дуже мало часу, щоб перешкодити цьому.
– Що будемо робити, начальнику? – Ґюрджан повернув голову до Халіта, який щось обмірковував.
– Перевіримо всі можливі рейси до названих Сердаром країн, будемо стежити за аеропортами. Жодна підозріла особа не втече від наших очей. Я залучу до завдання ще кількох працівників, а ви, – Халіт звернувся до Меріч та Зехри, – залишайтеся в Німеччині, ця країна буде під вашою відповідальністю.
– Є ще дещо, що ми можемо зробити, – всі одразу поглянули на Сердара, який щось вигадав. – Ми можемо спробувати зламати їхній сайт, можливо інформація, яка там знаходиться, допоможе нам.
– Ґюрджан вже намагався, але в нього не вийшло, – відрізав Узай.
– Тоді в Ґюрджана не було паролю та логіну, а зараз я можу дати йому свій. Увійшовши в систему йому буде значно легше зламати її.
– Тоді вони можуть зрозуміти, хто ти, – Зехру така перспектива не надто привабила. – Це небезпечно, Сердар. Якщо вони зрозуміють, що ти співпрацюєш з розвідкою, то в найкращому випадку, тебе виключать з організації і ми знову перетворимося на сліпих кошенят. А в найгіршому випадку – тебе просто вб’ють, – Балабан знервовано ковтнула, відчуваючи, як тілом потрохи перекочується страх і німіють руки.
– Ґюрджан буде дуже обережним, чи не так?
– Я постараюся, – підтвердив хакер.
– Зехра, – Киличаслан накрив крижані руки Балабан своєю великою долонею, – це наш єдиний вихід. Ми повинні це зробити, щоб дізнатися, які звірства запланували ці покидьки. Це ризиковано, але в нашій роботі без ризиків не обійтися.
– Я не буду одразу ламати систему, – Ґюрджан теж поспішив заспокоїти жінку, Сердар послав йому вдячний погляд. – Спершу оціню сайт і подивлюся, яку інформацію звідти можна витягнути без ризику для Сердара, а там вже буде видно. Довірся мені, я зроблю все, щоб ніхто не дізнався про те, що хтось з Павутини зливає розвідникам інформацію.
– А як бути з підозрами щодо Аляри? – Меріч нагадала всім про нещодавню дискусію.
– Я зателефоную батьку, попрошу його зайнятися цим. Він зробить все, що в його силах.
– Дякую, Сердар. Тоді до зустрічі, панове. Завтра зв’яжемося, – Халіт поставив крапку на розмові і всі відключилися.
– Зехра, як ти думаєш, я наражу Яґмур на небезпеку, якщо зустрінуся з нею? – місто вже спало, пара лежала в обіймах один одного, думаючи про туманне майбутнє та складність операції.
– Ти хочеш зустрітися з моєю донькою? – Зехра виплуталася з теплих рук, що пригортали її до грудей, відхилилася вбік і сперлася на правий лікоть, щоб бачити обличчя Сердара впритул.
– Так, я вже давно її не бачив, підросла напевно. До того ж вона… – він запнувся на секунду і наступної миті сталося дещо зовсім не властиве чоловіку: він почервонів від ніяковості. Коли Сердар продовжив фразу, вона пролунала тихіше за попередні слова, але Зехра могла б прочитати все по губах, оскільки пристально дивилася на коханого. – Вона скоро стане і моєю донькою.
Балабан не зрозуміла, як це сталося, але вже в наступну мить вона накинулася на розвідника з поцілунками та ледь не задушила його в приступі радості.
– Сердар, це було б чудово! Яґмур вже стільки часу питає Фатму, коли я повернуся з-за кордону. Хоч та і старається її розважити, їй все одно нудно в Стамбулі без мене. Якби ти провів з нею хоча б годинку, вона була б дуже щаслива. З тих пір, як ти врятував її тоді, вона вважає тебе героєм, – з погляду розвідниці на чоловіка було зрозуміло, що не одна Яґмур так вважає.
– Якщо ти не проти, тоді я узгоджу все з начальником Халітом. Він допоможе організувати все так, щоб мене ніхто не помітив.
Зехра посміхнулася і знову поцілувала чоловіка, тільки цього разу вже в щоку. Він пригорнув її до себе та потягнув носом, вдихаючи приємний запах кокосової маски для волосся. Саме таких моментів чоловіку не вистачало під час їхніх робочих завдань. Та відстань, якої доводилося дотримуватися через секретні почуття та заборону Халіта, руйнувала Киличаслана зсередини і сильно пригнічувала. Відстань між ними була надзвичайно мала, але вони перебували так далеко один від одного. Щоб наблизитися, потрібно було перейти не один кордон.
Зараз все було так легко і просто. Він і вона в одному будинку їдять з однієї тарілки та готують один одному сніданки. Приймають разом душ і сплять в одному ліжку. Кохаються та кохають. Навіть у найзаповітніших мріях Сердар не міг уявити такого сценарію. А ще не міг припустити, що все відбудеться так природньо і легко. Коли Джерен залишалася в нього на ніч, чи то він у неї, чоловік завжди почував себе не у своїй тарілці. Відчувалося, що щось іде не так і він не в тому місці, де повинен би бути. Ще тоді підсвідомість натякала розвіднику, що це все фальш.
– Сердаре, тебе не лякає те, що ми можемо не впоратися? – запитання Зехри застало чоловіка зненацька, адже він саме заглибився в потаємні думки та спогади.
– Ні, – він розумів, що вона має на увазі справу Павутини. – Одного разу ми вже впоралися. Що нам заважає зробити це вдруге?
– Тоді в нас була команда, – з сумом промовила жінка. – А зараз тільки її незначна частина. До того ж, хіба ти забув, скільки втрат принесла попередня справа? Я не витримаю повторення, коханий.
– Повторення не буде. Цього разу все обійдеться, я відчуваю.
– Пообіцяй мені, що з тобою нічого не станеться, – Зехра згадала собі доньку, яка просила її про те ж саме. Вона розуміла, що вплинути на такі речі неможливо, але їй потрібно було почути від нього ці слова.
– Обіцяю, – прошепотів він та поцілував її в тім’ячко.
Балабан не зізналася в тому, що в неї погане передчуття. На серці щось скребталося, а позаду лунав гучний та холодний подих. Вона знала, чий він. Надто часто відчувала його за останній рік, коли хотіла добровільно здатися в холодні та липкі руки, але зупиняла наявність доньки. Кістлява фігура чекала за вікном під покровом ночі.
В теплих обіймах Сердара Зехра відчувала себе в безпеці. Їй хотілося вірити в те, що цього разу янгол-охоронець захистить від падіння їх обох.