Виринути зі сну було важко. Думки дрейфували посеред свідомості, не дотримуючись ніякої траєкторії. Реальність, сон, ілюзія – все сплуталося в один клубок. Зехра поволі приходила до тями, заледве усвідомлюючи становище, в якому опинилася з власної дурості. Повіки важили цілу тонну, довелося докласти зусиль, щоб розліпити їх і оглянутися довкола. Доповненням до неприємного присмаку в роті після сну була ломота у всьому тілі, жінка заледве ворушила пальцами рук та ніг. Щось заважало їй рухатися. Балабан подивилася вниз і навіть несфокусованим зором помітила, що її зв’язали. Тепер стало зрозуміло, чому кінцівки так затерпли і болять. Ну хоч кляпа в рот не засунули, і на тому спасибі.
Як тільки-но до свідомості повернулася ясність, а зір набув чіткості, розвідниця почала прораховувати в голові, які в неї шанси вийти з цієї халепи цілою та неушкодженою. Її перенесли у невелику прямокутну кімнату, що раніше, напевно, пустувала. Всередині було обмаль меблів. Один тільки стіл зі стільцем посередині кімнати, навпроти Балабан. Окрім вази з ядучо-червоними трояндами там не було нічого, що б могло стати їй у нагоді. Світло, що проникало через маленьке вікно під стелею, ледь освітлювало приміщення. Зі зв’язаними руками та ногами, прикута до стільця, розвідниця не те що не могла накивати п’ятами, а й почухати собі носа. Вона звісно спробувала, але все марно. Розплутати мотузки ще би вийшло, якби не скотч, яким навмисно обмотали всі руки для унеможливлення втечі. Зехра зробила глибокий вдих і порахувала до 10, головне не впадати в паніку, вона обов’язково щось придумає.
– Прокинулася? Якраз вчасно! – Лейла нечутно зайшла в приміщення.
– Відколи я вже тут? – понад усе розвідниця не любила втрачати контроль над часом.
– Від учорашнього дня. Плюс мінус 14 годин. Ти що, маєш якісь плани? – Лейла розвернула стілець та демонстративно всілася за столик обличчям до Балабан. Заклала ногу за ногу і обхопивши коліно обома руками, переможно витріщилася на суперницю. – Чи може в тебе побачення? Але твій кавалер в будь-якому випадку не зміг би прийти, він сьогодні трохи зайнятий.
– Давно ти все знаєш? – Зехра не могла позбутися від думки, що їх пошили в дурні.
– Дай згадаю, – вона демонстративно закусила ніготь на мізинці лівої руки. – Перша підозра з’явилася після благодійного вечора. Все було прораховано ідеально, той посол мав повільно сконати у муках, але цього не сталося. Тільки члени організації знали про протиотруту, це наштовхнуло мене на думку, що в наших рядах зрадник. А кого ж перевіряти в першу чергу, як не новачків? Знайти інформацію про живих легше, ніж про мертвих. Але в мене там, – Вільден підняла догори вказівний палець, – є свої зв’язки. До того ж, під час відкриття нічного клубу Деміркана, мої люди бачили, як до об’єкта стеження прилипла якась дівчина, що говорила турецькою. З боку виглядало, начебто вони доволі близькі.
– Ти що стежиш за кожним членом своєї організації? – Зехрі раптово стало огидно від думки про те, що хтось міг тинятися біля їхнього з Сердаром будинку. – Ти параноїк.
– Якби я не була параноїком, мене б давно не було на цьому світі, – вона байдуже знизала плечима. – Ой, вибач, я така нечемна. Куди ж подівалася моя гостинність? Навіть не запропонувала тобі чаю.
– Я краще вип’ю отруту, ніж буду з тобою чаювати, – крізь зуби процідила розвідниця, нервово соваючись на стільці.
– Не переймайся, і така нагода ще випаде, – Лейла оголила ряд білосніжних зубів в маніакальній посмішці.
– Але до того, як випити ту отруту, я вирву тобі глотку і згодую її павукам, – Балабан не втратила своєї войовничості, якраз навпаки, та тільки набирала силу.
– Як грубо, – Лейла награно засмутилася. – Невже вас там учать таких жорстоких способів убивства?
– А мені от цікаво, хто тебе навчив акторської майстерності? Це ж треба було зуміти зіграти перед всіма невинну маленьку дівчинку, коли всередині визрівав справжнісінький диявол. Фелікса ти теж обманула? І ким ти для нього була? Лейлою, чи все таки Алярою? – Зехра навмисне зачепила болючу тему, щоб намацати ґрунт і побачити реакцію жінки.
На якусь долю секунди в очах тої промайнув недобрий вогник, червоні нігті мигдальної форми поцарапали шкіру на зап’ясті. Але це тривало всього лише коротку мить, після того Лейла опанувала себе і натягнувши на лице звичну маску стерви продовжила, нібито нічого не сталося:
– На жаль, я надто пізно зрозуміла свою ціну. Якби раніше мала хоч ту краплю сміливості, яка є зараз, то все б склалося зовсім по-іншому. А Фелікс… Фелікс був особливим. Він єдиний цінував мене та кохав, навіть коли я була нерозумним дівчиськом. Лейла народилася в день його смерті. Після тієї події все кардинально змінилося. Кому, як не тобі, знати, як одна трагедія може все перевернути, чи не так? До речі, як там твоя донька? Невже Бодрум їй так не сподобався, що вона поїхала звідти, як тільки почалися канікули?
Настала черга Зехри приймати на себе удар. Нутрощі стиснулися від страху за Яґмур, але вона не мала показати цього суперниці. Якщо підтвердить свою слабкість, то стане легкою мішенню. Треба триматися, незважаючи ні на що і не звертати уваги на провокації.
– Та знаєш, щось останнім часом в Бодрумі стало надто багато живності, – жінка невдоволено зморщилася. – Так багато павуків розвелося довкола. Вирішили провести дезинфекцію, щоб потім повернутися в чистий будинок.
– Розумне рішення, від шкідників треба позбавлятися одразу, як тільки-но вони залізають до тебе в будинок, – Лейла схилила голову набік і втупила свій погляд в полонену. – Але я люблю використовувати інші методи. Ти коли-небудь бачила, як павуки розправляються з жертвою? – жінка продовжила, не дочікуючись відповіді. – Спершу вони затягують її у тенета, а потім вбивають за допомогою отрути. Після того павуки розпочинають свою трапезу, впорскують в убите тіло трав’яні соки, які розчиняють внутрішній вміст і роблять його придатним для всмоктування. Їжа обробляється з усіх боків, доки не перетвориться на засохлу мумію. Мені подобається тактика розтягування насолоди від споглядання повільних страждань.
– Саме так ти і вбила батька? Спостерігаючи за тим, як його тіло б’ється в конвульсіях від отрути?
– Давай не будемо про минуле, краще поговоримо про теперішнє. Сьогодні дуже важливий день. Томас Мюллер отримає нагоду довести Павутині свою відданість. А от Сердар Киличаслан, здається, знову буде вимушений обирати між поверненням на той світ і вбивством рідної йому людини.
– Що ти задумала цього разу? – серце калатало від згадки про Киличаслана, але зовні Зехра зберігала спокій.
– Ще не час, – жінка демонстративно витягнула з кишені телефон Балабан і подивилася на годину. – Все почнеться тільки через 2 години, а поки – відпочивай.
Вона встала зі стільця і пройшла повз розвідницю. Чорний комбінезон, туфлі на каблуці, яскрава червона помада – ну чим тобі не янгол смерті? Тільки от Зехра в своєму житті бачила таких неодноразово. А всім відомо, що коли повторно переживаєш певний досвід, то перестаєш хвилюватися і інстинкт самозбереження притуплюється.
– Значить чорна вдова, так? – фраза застала Лейлу біля дверей, вона негайно розвернулася на каблуках і повернулася обличчям до Балабан. – Використати об’єкт вивчення батька в якості клейма, що позначає причетність до організації, контроль над якою перейшов у руки доньки, якій він не довіряв, дуже підступно.
Зехра спрямувала свій погляд на праве зап’ястя жінки, де чорнів напис «latrodectus». Побачивши це, Лейла потерла тату іншою рукою, нервово посміхнувшись.
– А ти дійсно більш прониклива, ніж мені здавалося. Шкода, що скоро такий талант буде втрачено назавжди.
Вона залишила розвідницю наодинці з думками, які повільно виїдали мозок, як той павук вміст своєї жертви.
***
Він так і не зміг розплющити очі. Прийшовши до тями, Сердар не одразу зрозумів, що в нього на очах пов’язка. В голові крутилося після снодійного, а тіло було ще доволі млявим та слабким. Киличаслан хотів зрозуміти, що з ним трапилося і де він знаходиться, але простір довкола був чорною невідомістю. Окрім пов’язки на очах йому ще й зв’язали кінцівки, обірвавши будь-яку надію на швидке визволення. Довкола було чутно тільки звук двигуна та стукіт коліс об асфальт, його кудись везли. Судячи зі звуку, це була вантажівка, розвідник легко розрізняв цей гуркіт, ні на що більше не схожий. Сердару не заклеїли рота, тому він міг когось погукати, але не хотілося видавати себе і показувати, що він притомний. Чоловік обрав тактику мовчазного та сліпого спостереження, напруживши весь свій слух.
Через кілька хвилин абсолютної тиші, що панувала в кузові вантажівки, Киличаслан дійшов до висновку, що поряд з ним нікого немає. Якби хтось патрулював його, обов’язково видав би хоч якийсь звук. Це б могло бути човгання по поверхні, чи то навіть дихання. Але навколо клубочилася мертва тиша і окрім власних тяжких видихів розвідник більше нічого не чув. Шанси на втечу збільшилися, хоч і були доволі примарними.
Сердар перебував у лежачому положенні, напевно його вирубили й кинули, як непотрібний вантаж, на холодну поверхню. Спиною він впирався в металеву стінку транспортного засобу, а спереду дерев’яні ящики утримували тіло від ковзання по кабіні. Ситуацію ускладнювала важкість на грудях, щось тиснуло на грудну клітку. Схожі відчуття були під час носіння бронежилету, але розвідник відчував, що це щось зовсім інше. В думках прокручувалися погані сценарії, та він одразу відкинув їх. Волів не концентруватися на негативі. Хвора нога нестерпно нила від нерухомості та тривалого перебування в одному положенні. Нижні кінцівки затерпли і Сердар трохи випрямив їх, впершись ногою в ще один ящик.
Розвідник ніяк не міг второпати, чи це Павутина його розсекретила і зараз вони ведуть його кудись на розстріл, чи це всього лише частина того самого завтрашнього завдання. Чи то може уже сьогоднішнього? Він був дезорієнтований в просторі і часі. Кілька разів Киличаслан намагався наслідувати гусеницю, пересуваючись по кузову. Але доводилося постійно оминати ящики з невідомим вмістом та рухатися повільно і обережно, щоб не пошкодити свою ношу, яка тиснула вже не тільки на груди, а й на мозок, вселяючи там страх і невпевненість.
Коли вантажівка сповільнила рух і зупинилася, чоловік перемістився в середину кузова. Брязнув засов і прочинилися двері, запустивши потік свіжого повітря. Почувся грюкіт, хтось застрибнув у кузов. Судячи зі звуку, людей було двоє.
– Хто ви такі? Куди привезли мене? – гра в мовчанку закінчилася, Сердар подав голос. Йому нічого не відповіли, лише спробували доторкнутися та підняти на ноги. Однак зробити це виявилося непросто. Розвідник борсався з усіх сил та чинив спротив, незважаючи на зв’язані за спиною руки та сліпоту.
– Ми привезли вас за наказом Павутини до місця, де відбудеться ваша місія, – пролунав дзвінкий чоловічий голос.
– Мені казали, що повідомлять про все! Це що за варварство таке?! – зіграти обурення чоловіку було не так вже і складно, всього лише потрібно було виставити напоказ власні емоції.
– Ми лише виконуємо наказ, деталі дізнавайтесь у керівництва, – холодний тон голосу засвідчив те, про що Сердар і сам здогадувався. Ці люди не входили до складу Павутини, вони просто виконували за гроші різні доручення.
Киличаслану розв’язали ноги та допомогли підвестися, він більше не чинив спротиву та слухняно дозволяв вести себе у невідомому напрямку. Руки чоловіку розв’язали в самому кінці, після того, як повідомили, щоб він йшов вперед і чекав подальших доручень від Павутини. Пов’язки на очах він позбувся власноруч, коли до верхніх кінцівок повернулася чутливість. Розвідник роззирнувся по сторонах, його залишили в кількох метрах від входу в луна-парк. Чоловіки, що привезли його сюди, вже зникли, він помітив тільки зад машини, що віддалялася.
Сердар зробив кілька глибоких вдихів і зайшов на територію розважального комплексу. Знайшов тихе безлюдне місце за якоюсь будівлею, подалі від камер спостереження, що підглядали за кожним кроком відвідувачів. Повернувся спиною до вулиці, роззирнувся, чи нікого немає поблизу, а потім розстебнув піджак і опустив очі вниз. Від побаченого в жилах захолола кров, найбільший страх здійснився. Розвідник попорпався в кишенях і, на диво, знайшов там навушник, який вчора йому дав Ґюрджан. Його обшукували, коли він був непритомний, але девайс не знайшли. А все завдяки дирявій кишені в піджаку та тому, що пристрій закотився під підкладку. Розвідник швиденько увімкнув пристрій і заклав його у вухо.
– Ґюрджан, Узай, ви мене чуєте? – він говорив тихо, намагаючись постійно прикривати рота рукою, щоб не викликати зайвої уваги перехожих.
– Ми на зв’язку, – одночасно вигукнули колеги.
– Сердаре, де ти був? Ми шукали тебе з вчорашнього вечора! – Халіт теж не залишився осторонь.
– Начальнику, тут така справа… мене привезли на завдання.
– Але ми не отримали жодної інформації про твоє завдання. Ти ж знаєш, Ґюрджан зайшов у систему, йому прийшли деталі всіх місій, окрім твоєї. Ми думали, що її відмінили.
– Ні, не відмінили, – з прикрістю промовив розвідник. – Мені вчора вкололи снодійне у ліфті, коли я повернувся після зустрічі з вами. Прокинувся у вантажівці зі зв’язаними руками і ногами, не бачив нічого, бо і на очах була пов’язка. Мене висадили біля луна-парку, поставивши перед фактом, що це наказ Павутини і тут буде проходити моє завдання.
– І більше нічого не сказали? Жодних деталей? – в голосі Ґюрджана було чутно розпач.
– Нічого. Сказали чекати дзвінка від керівництва, вони все детальніше розкажуть.
– Мені не подобається те, що вони змінили свою тактику, – зізнався Халіт. – Чому не повідомили про завдання в повідомленні, як обіцяли? Всі наші агенти вже на місці, ми прорахували плани протидії терактам в Берліні, Анкарі та Лондоні. Але тут… ми не знаємо абсолютно нічого.
– Власне, дещо у нас таки є, начальнику, – приречено видихнув Сердар і доторкнувся рукою до грудей, щоб перевірити, чи серце все ще б’ється, чи його вже повністю заглушив небезпечний механізм.
– Що саме?
– На мені вибухівка.
Ці слова викликали бурхливу реакцію у команди. З вуст Ґюрджана вилетіла смачна лайка, почувся звук розбитого скла. Улюблена чашка з написом «кращий хакер у світі» зустріла свій кінець. Халіт видав якийсь незрозумілий звук на кшталт приреченого рику та стукнув кулаком по столі, що аж підскочили олівці та ручки, складені Узаєм за кольорами. Один лише аналітик промовчав, Сердар одразу уявив собі його скам’янілий вираз обличчя, напевно, чоловік вже намагається пригадати 100 і 1 спосіб, як безпечно знешкодити вибухівку.
– Сердаре, ти що знущаєшся з нас? Знову вибухівка? Може, тобі треба було стати сапером, а не розвідником?
– Ґюрджан! Зараз не час для жартів!
– Вибачте, начальнику. Я просто нервуюсь.
– Сердаре, ти впевнений в тому, що це вибухівка? – Халіт знав, що його підлеглий ніколи не помиляється в таких серйозних речах. Але зараз йому як ніколи хотілося, щоб це було неправдою.
– Так, я вже бачив схожий механізм раніше, але не знаю, як його знешкодити, – картати себе за те, що не пішов на додаткове навчання для розвідників, влаштоване колись начальником Мете, було надто пізно.
– Якщо Павутина викрала тебе, а потім причепила вибухівку – це означає, що вони тебе розсекретили? – сценарій, намальований Ґюрджаном, був не надто радісним.
– Можливо, це дійсно лише частина завдання, – Киличаслан сам не вірив в сказане, але йому хотілося сподіватися, що все не так погано, як здається.
– І в чому ж полягає це завдання? Підірвати себе на очах у відвідувачів парку розваг? Хіба це раціонально – позбавлятися власних же членів? – Ґюрджан не здавався і продовжував засмучувати розвідника гіркою правдою.
– Ґюрджан правий, ця справа зайшла надто далеко, – з прикрістю констатував Халіт. – Я відправлю до тебе наших найкращих саперів і якнайшвидше. На кону не тільки твоє життя, а й життя всіх відвідувачів парку розваг. Хтозна, що в голові у тих божевільних і для чого вони хочуть тебе використати.
– Може, все таки зачекаємо, допоки вони сповістять мене про подробиці завдання? А що як ми тільки все зіпсуємо і вони просто підірвуть мене?
– Ні, тоді може бути вже надто пізно. Краще наперед перестрахуватися. Я вишлю до тебе кількох спеціалістів і коли вони будуть на місці, тоді і вирішимо, яким буде план дій.
– Сердаре, а ти можеш мені описати вибуховий пристрій? – Узай вперше з часу розмови подав голос. Зазвичай це означало, що аналітик щось придумав і йому потрібно зробити останні штрихи, щоб впевнитися у своїй правоті. Киличаслан постарався якогомога детальніше описати другу, який саме вигляд має путівка на той світ.
– Узай? – Халіт дочекався того моменту, коли пальці аналітика перестали стукати по клавіатурі і він втупився в зображення на екрані комп’ютера.
– Начальнику, здається, я знаю, що це за механізм і як його знешкодити. Але мені буде потрібне допомога, сам я не впораюся.
– Але ж ти потрібен у штабі, – заперечив Сердар.
– Ми впораємося самі, а тобі допомога не завадить, – відрізав Халіт і одразу подав Узаю знак, щоб він збирався і не гаяв часу.
На якусь мить гул в навушнику стих і Сердар зміг перепочити від чужих голосів, які хоч і розвіювали почуття самотності, та нагадували йому про відповідальність, що повисла на плечах непідйомним тягарем. Киличаслан старанно відмахувався від страху, що намагався просочитися до тіла. Найбільше у власній смерті його лякала реакція Зехри. Вдруге вона не витримає такого. Навіть лід ламається від сильних ударів.
– Начальнику, а ви говорили з Зехрою? – при згадці про кохану в грудях боляче кольнуло, напевно, вона сильно хвилювалася, коли не могла зв’язатися з ним. – Вона теж на завданні?
– Сердаре, тут таке діло… Зехра не виходила на зв’язок з вчорашнього дня. Твій батько півночі шукав її, думав, що може вона поїхала до вашого заміського котеджу, але ні, там пусто. Здається, востаннє вона говорила із тобою. Вона нічого тобі не казала?
– Як це не виходила на зв’язок? Ми ж розмовляли з нею по обіді, я тоді якраз виходив від Яґмур. Вона була вдома, переглядала документи… – розвідник запнувся, намагаючись відтворити в голові хронометраж вчорашнього дня. – Вона… вона казала, що має дещо перевірити, але не уточнила, що саме. Я ще й побажав їй бути обережною. Так і знав, що вона втрапить без мене в халепу. От дідько!
На емоціях Сердар ударив кулаком по бетону, ледь не переламавши собі всі кістки. Його не лякала бомба на грудях, що в будь-який момент могла розірвати тіло на шматки. Єдине, що здавалося важливим в той момент – це зникнення Зехри. З її почуттям відповідальності вона б ніколи не залишила команду під час такої важливої місії. Щось мало статися. Щось дуже страшне і небезпечне.
– Начальнику, я тільки-но пригадав, що Зехра вчора просила мене про послугу. Через завантаженість та сьогоднішню важливу місію я геть забув про цю деталь, – голос Ґюрджана вивів Киличаслана із задуми.
– Що саме вона просила? – крихітний вогник надії заглушив розпуку.
– Вона хотіла, щоб я пробив по базі власників одного будинку, – розповідаючи, хакер звертався тільки до Сердара, ігноруючи присутність керівника. – Раніше він належав Феліксу, а потім, коли той помер, то перейшов у власність твого батька, який одразу ж продав його німцю на ім’я Олаф Шмідт. Але той також недовго володів нерухомістю і останнім власником одноповерхового котеджу стала Лейла Язар.
– Хто? Л…Лейла? – шоковано прокричав Сердар у повітря, забувши про те, що йому не варто привертати до себе увагу перехожих. – Це не може бути просто співпадінням. Ми… ми щось пропустили…
Розвідник топтався на одному місці, обхопивши обома руками голову. Фрагменти всіх подій, пов’язаних з загадковою дівчиною, накладалися одне на одне, ще більше ускладнюючи процесс розгадки. Він відчував себе митцем, що має скласти мозаїку, шматки якої розкидані по різним закуткам пам’яті. Згадка про останнє припущення Зехри наблизила чоловіка до успіху.
– Ґюрджане, будь ласка, якнайшвидше знайди фото Лейли та надішли його моєму батьку! Це важливо!
– Добре, я зроблю це, – пальці хакера застукали по клавіатурі. – Але навіщо?
– Тому що вона може бути привидом з минулого мого батька, а також – керівником Павутини.
Поки команда чекала відповіді від Рифата, Сердар детальніше розповів Халіту та Ґюрджану про своє припущення. Згадав про зустріч на благодійному вечорі, коли жінка не відходила від нього ні на крок. Вона тоді була єдиною гостею, що зажадала знайомства з чоловіком і по закінченню попросила в нього номер. Він не звернув на це уваги, бо сприйняв за звичайне залицяння і щоб не злити Зехру намагався більше не згадувати про даний епізод. Але дивні співпадіння не закінчувалися і вдруге чоловік випадково зустрівся з Лейлою у кафе. В той самий день Фрідріх Гутник розповів їм із Зехрою про те, що одного разу донька Вольфа пережила анафілактичний шок від укусу павука. Дівчина мала алергію на отруту членистоногих, цитрусові та пилок. В ході розмови Киличаслан довідався про те, що у Лейли теж алергія на цитрусові. Ще тоді він мав би серйозніше поставитися до цього співпадіння і перевірити особистість дівчини. Він навіть обіцяв Зехрі зробити це, але кожного разу виникали важливіші справи і Сердар все відкладав.
– Твій батько відписав, – Ґюрджан відкрив повідомлення і вголос прочитав. – Дівчина на фото – це Аляра. Вона змінилася, відколи я бачив її востаннє, подорослішала. Але як таке можливо? Не розумію.
– Ми самі не розуміємо, як це можливо… – пробурмотів про себе розвідник, а потім вже голосніше промовив. – Начальнику, якщо донька Вольфа жива, то в мене немає жодних сумнівів щодо того, що саме вона є керівником Павутини. Якщо вона знає про те, що ми її шукаємо і якщо вона схопила Зехру і нашкодила їй…
– Вона може використати її в якості шантажу, – кожен думав про своє: Сердар переймався станом коханої, а Халіт хвилювався через можливу загрозу для їх операції по ліквідації організації. – Як на зло, в Берліні не залишилося наших працівників, всі на завданнях. Але в мене є хороший знайомий у німецькій розвідці, попрошу його про допомогу. Для початку перевіримо адресу того будинку. І ше нам потрібно якнайшвидше позбутися вибухівки.
– Узай вже в дорозі, начальнику. Буде десь через пів години.
– А що мені робити? – розгублений Киличаслан чекав хоча б якогось доручення.
– Чекати і не робити дурниць. Більше нічого не можу тобі сказати, Сердаре. Якщо Павутина щось напише, повідом нам.
Відчуття безпорадності пригнічувало розвідника, який звик брати все під власний контроль. Він тинявся парком розваг, намотуючи круги довкола яскравих атракціонів. Через довколишній шум Киличаслан не чув навіть власних думок, але це було тільки на краще. Будь-які згадки про Зехру одразу пробуджували докори сумління і він ще глибше занурювався у вир безнадії. Із голови ніяк не виходила остання обіцянка, яку він дав Балабан. «Пообіцяй мені, що з тобою нічого не станеться» – просила вона, начебто відчуваючи, що поїздка вийде нелегкою.
– Чому ж ти не пообіцяла мені те ж саме? Чому? – прошепотів Сердар крізь сльози. Вітер підхопив слова та поніс їх за небокрай. Залишалося здогадуватися, чи вони дістануться адресата, чи загубляться серед сотень інших послань.
Перше повідомлення від Павутини було коротким та не містило ніякої конкретики. Сердара просили знайти тир на території парку та назвати продавцю своє ім’я.
– Добрий день! Я – Сердар! – розвідник виконав свою частину завдання і приготувався до подальших вказівок.
– Добрий день! Не хочете зіграти та виграти приз? – старий дідусь приязно всміхнувся до клієнта.
– Еее, ну давайте, – Сердар не знав, чи це входило у його випробування, але вирішив спробувати. Інтуїція підказувала, що це правильне рішення.
П’ять успішних пострілів і ось чоловік вже тримає в руках плюшевого кенгуру. Він подякував за виграш та відійшов від палатки, щоб оглянути іграшку та перевірити її на наявність підказки. Вдала копія милої тварини відтворювала всі основні риси будови кенгуру. Розвідника зацікавила ділянка живота, де в області сумки була дивна випуклість. Він занурив руку в кишеню та витягнув звідти пристрій дуже схожий на пульт, тільки з однією великою кнопкою.
– Начальнику, я отримав першу підказку від Павутини.
– Що там? – стурбовано поцікавився Халіт.
– Пульт з однією кнопкою. Не хочу ризикувати і натискати на неї, бо чуття підказує мені, що тоді я розлечуся на шматки.
– Сердаре, те, що вони надіслали тобі пульт – це поганий знак. Нам необхідно якнайшвидше позбутися їхнього козира та знешкодити вибухівку на тобі, аби унеможливити шантаж.
– Узай вже на місці, – Ґюрджан ощасливив присутніх приємною новиною. – Скажи, де саме ти зараз знаходишся, щоб він відшукав тебе.
– Навколо повно людей, як ми непомітно це зробимо? Павутина може стежити за мною і як тільки вони побачать, що я пішов проти правил, гра закінчиться. Для мене – назавжди.
– Камери спостереження я беру на себе, – заспокоїти розвідника в такій небезпечній ситуації було важко, але хакер принаймі спробував. – А ви знайдіть якесь приміщення, підійде навіть туалет. Вигнати звідти людей на кілька хвилин не так вже і складно. Але щодо відвідувачів парку ти правий, дітей тут багацько, – Ґюрджан вивів на екран зображення з камер і вони з Халітом поморщилися, побачивши натовп, що товпився довкола атракціонів.
– Нам потрібно якось вивести цих людей, їхнє знаходження тут небезпечне, – Киличаслану не хотілося навіть думати, скільки невинних душ постраждає, якщо він провалить завдання.
– Добре, я постараюся це владнати, – Халіт пішов до кабінету, щоб виконати обіцянку, залишивши підопічних.
– То де ти зараз стоїш? Біля яких атракціонів? – знову перепитав Ґюрджан. – Мені потрібно повідомити Узаю. Або зачекай… Зараз він сам під’єднається до нас і ти йому поясниш.
– Сердаре, ми з командою на місці, – через кілька секунд у вусі зазвучав лункий голос аналітика.
– Радий чути. Я стою біля каруселі з кониками, ви одразу помітите її, бо вона дуже барвиста.
– Зрозумів, ми будемо біля тебе за кілька хвилин. Я…
Подальші фрази Узая пролетіли повз розвідника, його увагу привернуло дві самотніх фігури, що прогулювалися парком, захоплено розглядаючи все довкола. Рудоволоса жінка в шортах та білій футболці тримала за руку дівчинку, що підстрибувала від хвилювання та радісно щебетала про свої враження від першого катання на колесі огляду. Помітивши стійку з солодкою ватою дитина зупинилися і потягнула руку своєї супроводжувачки донизу, натякаючи на те, що вона хоче поласувати цією цукровою насолодою. Та незадоволено зморщилася і спробувала відмовити малявку від шкідливих ласощів, але бажання дитини, якій ти щось пообіцяв – це закон.
Киличаслан налякано позадкував, а потім розвернувся і швидко втік, розчинившись у натовпі. Повсюди снували люди, що прийшли за позитивними враженнями. Кожен з них тримав у руках або морозиво, або якийсь напій, щоб охолодитися від спеки, що нещадно палила землю. День був сонячний, лише над розвідником згущувалися чорні дощові хмари. Молода пара по праву руку від Сердара сварилася с охоронцем, який повідомив про закриття атракціонів через технічні причини. З лівого боку батьки шестирічного хлопчика намагалися пояснити, що вони взяли на сьогодні вихідний, аби порадувати сина в його день народження.
Серед такої концентрації шуму та хаосу Сердар ледь почув сповіщення про нове повідомлення. В той самий момент, коли вже здавалося, що гірше бути на може, доля довела протилежне. З екрану на нього дивилася світлина Зехри, прив’язаної до крісла. На її обличчі не було жодного натяку на страх, перебуваючи в такому складному становищі жінка не втратила войовничості. І навіть приставлений до скроні пістолет не став на заваді.
– Якщо ти не будеш грати за правилами, я прострелю їй голову. Не думай, що Павутина сліпа, «Томасе». Хай атракціони працюють! І якщо я побачу хоч натяк на евакуацію людей, твоя наречена повернеться до тебе частинами. Приготуйся, через 15 хвилин почнеться другий акт! Буде весело, – прочитав він вголос не скільки для себе, скільки для Узая з Ґюрджаном.
– Що це означає? – не второпав хакер. – Хто «вона»?
– Зехра, – видихнув Сердар і нервово ковтнув, в горлі пересохло. – Мені надіслали її фото, вона прив’язана до крісла і їй погрожують пістолетом. Ґюрджан, передай начальнику Халіту, щоб він відмінив закриття атракціонів. Павутина чітко дала зрозуміти, що якщо побачить хоч натяк на евакуацію, Зехрі кінець.
– Що? Але…
– Ніяких але! Швидко роби те, що я кажу! – він більше не міг залишатися спокійним, його світ щойно тріснув по швах.
– Сердаре, мені ж не потрібно нагадувати про те, що в тебе на грудях вибухівка, яку ми маємо негайно знешкодити для твоєї ж безпеки? – Узай ще не усвідомив, що їхній попередній план вже не дійсний.
– Ми не можемо це зробити, я не стану так ризикувати Зехрою. У Павутини тут повсюди свої люди, вони стежать за мною і якщо побачать, що я пішов проти правил, то можуть нашкодити Зехрі.
– Але ж це дурість! Ти ходиш з бомбою на грудях, яка в будь-яку секунду може підірвати у повітря не тільки тебе, а й половину відвідувачів. Ти розумієш, що заради безпеки однієї людини, ризикуєш життям всіх присутніх? – якби Узай хоч іноді покидав світ аналітики та раціональних розрахунків, то зрозумів би, що рішення, прийняті серцем, не піддаються жодним поясненням, бо вони завжди слідують пориву.
– Мені не 10 років, я все чудово розумію, але зрозумій і ти мене! Навіть якби я мав 9 життів, усі б віддав заради її безпеки, – Сердар пом’якшив тон, тепер він звертався не до колеги, а до друга.
– Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, – аналітик здався.
– Узаю, в мене до тебе є важливе прохання. Біля каруселі, де ми мали зустрітися, в черзі за солодкою ватою стоїть Фатма з Яґмур. Принаймі я їх там востаннє бачив перед тим, як втекти, щоб мене не помітили. Переконай їх піти звідси за будь-яку ціну, будь ласка.
– А що вони тут забули? У мене складні відносини з Фатмою, як я це зроблю?
– Не знаю! Вкради їх, запроси Фатму на побачення, розкажи їй правду, мені байдуже! Забери їх звідси за будь-яку ціну, аби хоч за них я не хвилювався, – розвіднику вривався терпець. Його час добігав до кінця, Зехра висіла на волосині від смерті, її донька з найкращою подругою були в небезпеці, а він мав пояснювати Узаю елементарні речі.
– Добре, я щось вигадаю. А ти що будеш робити?
– Постараюся знайди безлюдне місце. В кінці території я бачив канатний парк, він розташований поодаль від решти атракціонів і відчиняється через годину. Піду туди, щоб зменшити ризик.
– Я повідомлю тобі, коли подбаю про Яґмур з Фатмою.
– Дякую.
Не гаючи часу Киличаслан вирушив до наміченого місця. З кожним наступним кроком в думках відлунювала молитва про те, щоб всі вибралися живими з цієї халепи. Тим часом Узай зібрав всю волю в кулак і вступив у боротьбу з асоціальністю.
– Привіт! – він непомітно підійшов до Фатми з Яґмур, які стояли в черзі на карусель. У лівій руці дівчинка тримала солодку вату, що нагадувала величезну білу хмару.
– Дядько Узай! – побачивши аналітика, Яґмур кинулася до нього в обійми. Чоловік невдоволено скривився, коли кінчик вати в руці дівчинки доторкнувся до його охайної чорної футболки. Колишній Узай одразу би відскочив на метр від загрози, але його теперішня версія лише міцніше притиснула дівчинку до себе і доброзичливо погладила її по голові.
– Яка несподіванка! – Фатма здивовано вигнула брови і витиснула з себе легку посмішку. – Що ти тут робиш?
– Дядьку Узай, ти прийшов покататися з нами на атракціонах? – Яґмур підняла голову догори і так обнадійливо подивилася на аналітика, що в нього аж серце защеміло. Його досвід спілкування з дітьми був доволі мізерним і він взагалі не уявляв, як їм можна відмовити, коли вони дивляться на тебе таким поглядом.
– Яґмур, наша черга, – підмога надійшла звідти, звідки її не чекали. Фатма кивнула головою вбік, показуючи, що від каси їх відділяє тільки двоє дітей з батьками. Яґмур облишила чоловіка та підбігла до жінки.
– Фатмо, нам потрібно поговорити. Це важливо! – Узай не звертав уваги на крики людей, які вирішили, що він поліз без черги.
– Добре, дай тільки купити квиток на карусель.
Зазвичай рудоволоса не відходила від Яґмур ні на крок і ніколи не залишала її саму, але в Узая був такий стурбований вигляд, що вона зрозуміла: сталося щось непередбачуване і це щось не призначене для дитячих вух.
– Проїдеш перше коло сама, а якщо тобі сподобається, я потім приєднаюся до тебе, добре? Мені треба поговорити з дядьком Узаєм. Я буду здалеку спостерігати за тобою.
– Добре. Потримаєш мою вату?
– Давай сюди, – Фатма поморщилася, коли пальці замастилися об липку від цукру паличку, але нічого не сказала. Жінка поцілувала малечу в щоку, побажала їй приємної поїздки і підійшла до Узая, що чекав її за пару метрів від каруселі біля фото-будки. – Що вже сталося на цей раз? Куди нам потрібно поїхати? Може на Північний полюс? Давно хотіла побачити оленів.
– Не потрібно нікуди їхати, всього лише покиньте територію парку, – спокійним тоном повідомив аналітик.
– Навіщо? – рудоволоса зробила глибокий вдих і роздратовано подивилася на чоловіка. Їй вже набридло слідувати чужим вказівкам та постійно зриватися з насидженого місця через ефемерну небезпеку.
– Залишатися тут – небезпечно, – замість того, щоб переконати жінку, Узай ще більше розізлив її своїми короткими та безінформативними поясненнями.
– І що ж тут небезпечного? Чи може в цій солодкій ваті отрута? Або стривай… напевно десь тут закладена бомба, так? – скептично налаштована Фатма витріщилася на Узая, очікуючи відповіді на запитання.
– Ну що ж, я не хотів лякати тебе, але згідно зі статистикою найкращий спосіб переконати людину в чомусь – це розповісти їй правду. Тому, якщо ти дійсно хочеш знати… – Фатма енергійно закивала головою, підтверджуючи сказане. – Сердар попросив мене за будь-яку ціну забрати вас звідси, тому що в нього на грудях є вибухівка, яка в будь-який момент може знести у повітря половину цього парку. Взагалі-то я приїхав, щоб знешкодити її, але ми не встигли це зробити, бо саме в той момент Сердар дізнався, що Зехру вб’ють, якщо він евакуює людей, або зробить щось проти правил гри Павутини. Тому цей закоханий дурень знову поставив своє життя під загрозу.
– Оффф, Узай, я нічогісінько не зрозуміла. Сердар із Зехрою в небезпеці? – в тому потоці слів, що звалився на неї, жінка виокремила лише декілька важливих фраз. – Що за Павутина? Яка ще гра? Я заплуталась.
– Немає часу пояснювати, просто забери Яґмур звідси!
– Її мати може померти, а вітчим підірватися, як я можу просто забрати її і піти, не дізнавшись в тебе подробиць?! – її щоки розчервонілися, сіро-зелені очі метали іскри. На якусь коротку мить в голові Узая промайнула думка про те, що Фатма доволі приваблива жінка. Але то був дуже короткий імпульс, який одразу ж заглушили більш вагомі переживання.
– Послухай, я не можу ще й з тобою панькатися! Все йтак летить у прірву через те, що я недогледів і не здогадався як належить перевірити особистість Вільдена. Я мав зрозуміти, що його донька жива, весь час це було на поверхні, а я не допустив такого варіанту. Аналітика – це мій профіль, я винен у тому, що життя моїх друзів опинилося під загрозою, – під час одкровення Узай царапав передпліччя, до крові розчісуючи світлу шкіру. Гнів Фатми змінився на подив, чоловік вперше відкрився перед нею та постав таким вразливим.
Через те, що Узаю було важко висловлювати свої почуття та зближуватися з незнайомими людьми, він здавався байдужим та безсердечним. Фатма навіть думала, що в нього замість серця калькулятор. Але зараз, побачивши переживання розвідника за своїх друзів, їй стало соромно за ті ганебні думки.
– Узай, ти ні в чому винен, – вона викинула злощасну вату на землю та схопила чоловіка за руки, щоб він перестав собі шкодити. – Я не знаю всіх деталей, але впевнена в тому, що ти зробив усе, що від тебе вимагалося і навіть більше. Зрозумій, ти не всемогутній і не можеш все передбачити та прорахувати. Аналітика безсильна у світі, в якому все вирішує людський фактор.
– Ти надто недооцінюєш силу прорахунків та аналізу, – спробував заперечити він та коли побачив, як Фатма закотила очі, одразу здався і замовчав. Вона зробила крок назад і відпустила його руки, тепер і пальці чоловіка липли від цукрової суміші. Узай потягнувся до ноги, щоб витерти бруд об штани, але швидко осікся. Зрозумів, що це буде недоречно.
– Невже ти справді такий безнадійний? – не дочекавшись спростування вона продовжила. – Я попрошу тебе дати мені відповідь лише на одне запитання. Після цього я обіцяю тобі, що заберу Яґмур і ми якнайшвидше заберемося звідти.
– Я слухаю.
– Наскільки велика ймовірність того, що Зебра… чи Сердар сьогодні помруть? У відсотках, будь ласка.
– Я… – аналітик мнувся та не знав, що відповісти. Найлегше було б сказати «не знаю», але він розумів, що Фатма очікує на чесну відповідь. Її очі – раніше такі енергійні та жваві, зараз закам’яніли та випромінювали твердість. – Я не можу назвати точну цифру, але якщо приблизно, то це десь… 70%
– Дякую, – вона скорботно всміхнулася та повернула голову в бік, спостерігаючи за тим, як Яґмур катається на каруселі. Коли очі Фатми знову наткнулися на Узая, він помітив, що вони блистять від сліз, але вони обоє вдали, ніби цього не було. – Бережи себе і повідом мені, будь ласка, коли все закінчиться. Щоб я знала в разі чого… ну ти розумієш.
– Обов’язково, – пообіцяв він.
Фатма потопталася на місці кілька секунд, а потім зробила те, чого не очікувала навіть сама. Залишивши на щоці Узая маленький поцілунок вона швиденько побігла геть до Яґмур. Аналітик спостерігав за ними до тих пір, поки вони не зникли в натовпі. На білосніжній щоці пломенів яскраво-червоний відбиток губ.
***
Що таке 15 хвилин? Для когось це тривалість перерви в університеті, під час якої треба встигнути поїсти, вивчити незроблений семінар та обговорити свіжі новини з життя одгогрупників. Для когось – час, за який можна дістатися до необхідної зупинки, отримавши незабутній досвід стояння на одній нозі в громадському транспорті. Для когось це мить, за яку все життя може кардинально змінитися, як в погану, так і в хорошу сторони.
Для Сердара ці 15 хвилин були початком кінця.
Він дійшов до канатного парку не так швидко, як очікував. Таймер бомби мовчав, проте годинник на телефоні відстукував відлік. Навмисно нагадував про швидкоплинність часу. До вирішального випробування Павутини залишалося 5 хвилин, а Узай ще досі не повідомив про те, що Фатма із Яґмур у безпеці. Обурений та розчарований голос Халіта в навушнику кричав щось про безвідповідальність, порушення правил та покарання за невиконання обов’язків. Сердар не чув нічого. Голова повнилася зовсім іншими думками та переживаннями.
3 хвилини. Цікаво, як Зехра могла бути такою необачною, щоб попастися в руки Лейли? Вона ж завжди прораховувала кожен свій крок і не терпіла відхилень від плану. Чому цього разу вчинила так імпульсивно і не поділилася знахідкою з колегами? Вважала, що їй не повірять і хотіла перевірити все сама?
2 хвилини. Хоч би Узай переконав Фатму забратися з цього парку. Вони з жінкою не дуже добре ладнають, тому вона може на зло йому залишитися. Зехра ніколи не пробачить, якщо з донькою щось станеться. Та і він би собі не вибачив.
1 хвилина. Чого від них хоче Лейла? В яку гру ця хитра жінка всіх втягнула? Якби вона хотіла, щоб він підірвав себе на очах у відвідувачів парку та заодно зніс у повітря частину території з невинними людьми, то навіщо було чекати стільки часу?
– Сердаре, Фатма з Яґмур покинули територію парку та поїхали додому, я простежив.
– Дякую, – ноша на плечах одразу полегшала.
Коли телефон в руках озвався гучним дзеленьчанням, Сердар розправив плечі та різко провів вказівним пальцем по екрану.
– Алло! – видихає він.
– Мої вітання, Томасе! – картинка завантажується не одразу і розвідник тільки чує голос, змінений за допомогою програми.
Поступово темрява розвіюється і на екрані зринає обличчя, приховане за чорною маскою смерті. В прорізах для очей, як ті смарагди, пломеніють два зелених вогники. Дивлячись на них Киличаслан не розуміє, як він був таким сліпим і не впізнав цього котячого погляду під час зібрань Павутини.
– Може досить вже цього маскараду? – в якийсь інший час його би вразила впертість жінки, що до останнього приховувала своє обличчя, але зараз це тільки ще більше роздратувало. – Думаю, що нам давно пора зняти з себе маски, Аляро.
– Якщо ти так наполягаєш, то звісно, – жінка засміялася та стягнула з обличчя вже непотрібне прикриття.
Докори сумління обплели думки Сердара, як пута. Якби він був уважнішим та одразу дослухався до інтуїції Зехри і перевірив сумнівну особистість нав’язливої Лейли, зараз вони б не опинилися в такому складному становищі. Інколи одна помилка може коштувати комусь життя. Киличаслану до останнього хотілось сподіватися, що це не їх випадок і все минеться.
– Я хочу побачити Зехру.
– Ти диви який швидкий. І навіть не запитаєш, яке завдання я тобі приготувала?
– Спершу покажи мені Зехру! – у відповідь на впертість чоловіка Лейла подарувала лукаву посмішку, але все таки здійснила прохання.
Балабан сиділа на стільці, зв’язана по руках і ногах. Рот жінки заклеїли скотчем, щоб вона не змогла передати розвіднику ніяке послання. Вона злісно поглянула на Лейлу, коли та направила на неї камеру. Побачивши коханого, погляд Зехри трохи потеплів, в ньому читалася провина та співчуття.
– Зехра, не переймайся, все буде добре. Ти ж пам’ятаєш, що я пообіцяв тобі? – вона ствердно кліпнула.
Сердар швидко оцінив довколишню обстановку, щоб зрозуміти місцезнаходження жінок. Все вказувало на те, що вони перебувають в будинку, а не в якомусь секретному місці під десятьма замками. Розвідник саме подумав, як би повідомити це своїм колегам, як у навушнику пролунав голос Халіта.
– Сердаре, Ґюрджан перевірив дорожні камери спостереження, машина Лейли вже більше 24 годин не виїжджала за межі будинку. Тому з великою вірогідністю вона зараз в котеджі і швидше за все Зехра теж там. Підмога вже в дорозі, потягни час.
– На чому ж я проколовся? Хотілось би знати, як ти мене розсекретила, щоб в майбутньому більше не допустити таких помилок, – Сердар не міг відповісти колегам, адже його б почула Лейла, тому він одразу перейшов до діла, заговорюючи жінці зуби.
– Дуже зухвало з твого боку вважати, нібито ти переживеш цей день, – терористка відійшла від Зехри та сіла за столик, підперши телефон пустим горнятком з-під чаю.
– Я вже двічі обманював смерть, – недбало знизав плечима чоловік. – В мене є певний досвід. Якщо хочеш, можу поділитися з тобою деякими секретами, вони тобі знадобляться.
– Ти забуваєш, що я не гірше за тебе знаю, як воно – побувати однією ногою на тому світі.
– Це було до того, як ти перейшла дорогу турецькій розвідці. Ми знаходимо тих хто нам потрібен навіть по ту сторону. Не один терорист в наших руках благав про смерть. Знищили Фірму, знищимо і Павутину – Сердар поводився дуже самовпевнено, як на людину з бомбою на грудях. Проте якби Лейла трохи краще знала Киличаслана, то почула б у його самовдоволеному тоні нотку схвильованості, яку він не надто добре зумів приховати. Зехра, що за кілька років добре навчилася розрізняти відтінки емоцій розвідника, одразу відчула переживання чоловіка.
– Фірма була всього лише купкою старих маразматиків з божевільною ідеєю панування над усім світом, – порівняння Павутини з іншою організацією образило її керівницю. – Кожен з учасників діяв сам по собі, переслідуючи власні цілі та зводячи рахунки зі старими образами, що і призвело до краху.
– Можна подумати, тебе не цікавить влада. Для чого ж іще потрібен цей маскарад з обраними членами, таємними зустрічами та шаленою секретністю?
– Мене не цікавить фізична влада, як мого батька та йому подібних, – Лейла відкинулася на стільці, поринувши у роздуми. – Для того, щоб впливати на світові події, достатньо просто керувати інформацією. Павутина, як і інтернет, сягає в кожен закуток планети. Ти знаєш, що павуку не обов’язково бути присутнім під час того, як здобич потрапляє в пастку? Достатньо просто потягнути за потрібну нитку і вона сама заплутується в сітці, – на якусь долю секунди Сердар відчув щось на кшталт захоплення. Всі особи, з якими розвідка раніше мала справу, просто задовольняли свої маніакальні бажання. Вони часто діяли надто передбачувано, адже їхні цілі були доволі типовими та стандартними. Лейла ж була зовсім іншою. Її методи вирізнялися сучасним підходом та жіночою хитрістю – і саме це робило її такою небезпечною.
– В даній ситуації ти той самий павук, точніше – павучиха, – виправився він, – яка сидить в центрі всього та спостерігає за тим, як жертви помирають у конвульсіях. Чорна вдова… – розвідник видихає в динамік і Лейла самовдоволено потирає руку з татуюванням. – Але я не розумію, якщо ти так зневажаєш методи інших терористів, то чому сама ж вдаєшся до них?
– Це всього лише допоміжний засіб. Іноді для маніпулювання інформацією потрібен вагомий привід. Ось наприклад: вибух в одному з найбільших парків розваг у Стамбулі поставить під сумніви компетентність влади, яка допустила такий жорстокий вияв тероризму та не перешкодила цьому. А якщо в стрічку новин просочиться інформація про те, що смертником був представник турецької розвідки, то це спричинить ще більший шквал осуду та накладе тінь на організацію, яку, зазвичай, оминав бурхливий потік народного гніву, – в усьому сказанному Лейла не вбачала нічого жахливого, чи страшного. Вона спокійно ділилася своїми планами, нібито мова йшла про буденні речі.
– А твій батько би пишався тим, що зміг виховати такого монстра.
– Мені не потрібне його схвалення. Я зробила все сама. Це я піднесла Павутину до висот, а не він.
– Точно, я зовсім забув, що ти позбулася його, щоб він не стояв на шляху твоєї кар’єри, – Сердар запізно зрозумів, що припустився помилки, коли завів розмову про Вольфа. У Лейли одразу змінився настрій. Кудись зник той хитрий оскал та дикий погляд. Натомість губи міцно стиснулися в тонку лінію, а очі аж запалали ненавистю та зневагою.
– Давай краще поговоримо про твою долю та долю твоєї обраниці. Тебе б це мало цікавити значно більше, ніж промивання кісток моєму батьку, хіба не так?
– Ти так і не відповіла на моє попереднє запитання про те, в чому ж я помилився і як себе видав, – остання спроба розвідника потягнути час була приречена на невдачу, але він не хотів здаватися.
– Я не маю часу на аналіз твоїх помилок. Краще перейдімо до справи.
Вона різко піднялася зі свого місця і підійшла до Зехри. Обійшла Балабан і стала позаду, сперла лікті на спинку стільця і витягнула руки вперед, тримаючи в них телефон. Зображення на екрані зі стурбованим Сердаром опинилося в 15 сантиметрах від обличчя розвідниці. Лейла зігнулася та притулилася правою щокою до вуха своєї полоненої, протягнула приторно-солодкавим голосом:
– Спершу я хотіла підірвати тебе на очах у відвідувачів луна-парку, але потім довелося трохи підкорегувати план з огляду на нові обставини, – коли вона кивнула в бік Зехри, нутрощі чоловіка стиснулися в клубок. Він водночас боявся продовження і якнайшвидше хотів його почути, щоб все закінчилося. – Не використати такий козир, що сама доля підклала мені в руки, було б великою помилкою. Тому я придумала для нас усіх дуже цікаву гру, ото ми зараз розважимося!
Побачивши налякані та стурбовані вирази обличчя Сердара та Зехри, Лейла тільки розсміялася.
– Сердаре, у тебе є вибір: або я натискаю на кнопку, ти розлітаєшся на атоми і я відпускаю Зехру, або ж ти залишаєшся живим, але, – вона швидко перекладає телефон в ліву руку, витягає з кишені штанів пістолет та приставляє його до скроні Балабан, – Зехра помирає. Обирати тільки тобі. Маєш 5 хвилин. Якщо ти за цей час нічого не вирішиш, ви обоє загинете. Як Ромео та Джульєтта, як Лейла та Меджнун…
Киличаслан дивиться на Зехру і бачить в її очах відображення всіх своїх емоцій. В пам’яті зринають безтурботні дні, проведені разом в їхньому затишному будинку у передмісті Берліна. Як би хотілося знову повернутися в той час…
– Які гарантії того, що ти дотримаєшся свого слова? – незважаючи на внутрішню бурю, його голос звучить твердо та впевнено. – Хіба тобі вигідно залишати в живих когось із нас? Та ще й після того, як ми дізналися, що ти є керівником Павутини?
– Гарантій немає, – недбало відповідає жінка. – Доведеться повірити мені на слово. Якщо хтось із вас виживе, він ніколи не облишить мене в спокої і продовжить полювати на мою організацію. Це стане хорошим стимулом, щоб якісніше виконувати свою роботу. Гострі відчуття урізноманюють існування. У випадку, коли ти виживеш, я обіцяю, що дозволю твоїм колегам знешкодити бомбу і не перешкоджатиму. Якщо ж виживе Зехра, я залишу її тут, сама покину це місце і повідомлю поліції про місцезнаходження зниклої жінки. Але поки я не почала відлік, хочу ще додати останні штрихи.
Терористка заховала пістолет в кишеню та відліпила скотч з обличчя Зехри. Підійшла до столика та вхопила штатив, що стояв збоку. Прилаштувавши телефон навпроти стільця полоненої, Лейла демонстративно клацнула пальцями під ошелешені погляди розвідників. Вони не одразу второпали, що сталося і деякий час дезорієнтовано витріщалися один на одного в німому очікуванні. І лише коли вдалині від Сердара пролунали галасливі дитячі голоси, рівень катастрофи став зрозумілим.
Киличаслан втік подалі від атракціонів до канатного парку, сподіваючись, що тут буде менше відвідувачів і пошкодження, які він може спричинити, будуть не такими руйнівними. До відкриття залишалося ще пів години, але по якійсь причині довкола вже бігало купу дітлахів з батьками. Сердар здогадався, що причина цьому – Лейла. Перед тим, як виголосити смертний вирок, жінка підсунула до розвідниці свій стілець, демонстративно всілася на нього, заклавши ногу на ногу, і врочисто промовила:
– 5 хвилин! Відлік пішов!
– Сердаре, нашій команді потрібно ще десь 15 хвилин, щоб доїхати до місця перебування Лейли, – Киличаслан здогадувався, що новини від начальника будуть невтішними, адже досі він весь час мовчав. Проте чоловік не думав, що це настільки його підкосить. – Незважаючи на всі твої попередні імпульсивні рішення, я знаю, ти зробиш те, що повинен.
Халіт поводив себе, як зазвичай, промовляючи сухим, діловим тоном. Ніяких тобі сентиментів щодо двох членів команди, що опинилися на межі життя і смерті. Безсилля та складність ситуації породило хвилю гніву, що накрила собою скрижанілі груди та стиснула горло, ніби зашморг. На коротку мить Сердару здалося, що він не може дихати, настільки всередині все стиснулося. Розвідник не міг бачити свого начальника в той момент, а голос, що лунав з навушника, зовсім не передавав справжніх настроїв, що панували у штабі. Не Сердар, а Ґюрджан був свідком того, як завжди спокійний та врівноважений Халіт підійшов до найближчого стола та перекинув все, що там стояло, на підлогу. Лише після кількох ударів по твердій поверхні та збитих в кров кісточок руки, чоловік знову повернувся до Ґюрджана і став біля нього, навіть не приховуючи сліз, що котилися по обличчю, вкритому зморшками. Киличаслан не міг цього бачити, він знав лише те, що його залишили на самоті приймати надскладне та надважливе рішення від якого залежить життя багатьох людей.
– Сердар, – її хрипкий та тихий голос розриває душу.
За кілька коротких митей вона змарніла так, ніби її тижнями тримали під замком та знущалися. Карі очі більше не блищать радістю та захватом, як тоді, коли вони готували разом сніданки, гуляли в лісі та вибиралися в місто на чергову місію. Незмінним залишилася тільки всепоглинаюча любов, що збивала з ніг кожного разу, коли вона дивилася на нього.
Сердар проклинає всіх і все за те, що змушений бачити її обличчя. Та водночас він щасливий, що має можливість запам’ятати кожну родимку, кожну веснушку та складку. Образ Зехри закарбовується в пам’яті і розвідник впевнений, що варто заплющити очі, як її лик з точністю відтвориться в думках.
– Сердар, – коли вона вдруге промовляє його ім’я, голос вже не тремтить, звучить твердо. – Подбай про Яґмур і передай, що мама сильно любить її, добре?
– Зехра, ні, я не можу, – він здається першим і дає волю сльозам.
– Тік-так, тік-так. Залишилося 3 хвилини, – Лейла перериває діалог закоханих, та на неї ніхто не звертає уваги.
– Я кохаю тебе, – зізнається розвідниця, ковтаючи сльози. – Можливо, в іншому житті у нас все вийде. Там у нас народиться чудовий хлопчик Мете з блакитно-зеленими очима, як у тебе. Ми будемо жити в Бодрумі, до нас з’їжджатимуться всі друзі. Ґюрджан, Узай, Фатма, начальник Халіт, Меріч, Рифат. Ми всі сидітимемо за столом та згадуватимемо спільні місії та завдання. Ми будемо щасливі…
– Зехра…
– Не порушуй свою ж обіцянку, добре?
– Я кохаю тебе.
Сердара розривало на частини, в якийсь момент він просто захотів зникнути. Розчинитися на атоми, щоб дрейфувати в просторі, ні про що не думаючи. Щоб не доводилося обирати між серцем та розумом, щоб ніколи не бачити пустки в очах коханої жінки. Від відчуття дежавю спирало подих, виникло враження того, що весь навколишній світ – фікція. Симуляція, в якій головних героїв змушують переживати одні і ті ж страждання, щоб дослідити можливості людської психіки. Киличаслан знав, яке рішення буде правильним. Мозок натякав йому на нього, а пам’ять постійно підкидала дров у вогонь відчаю, відтворюючи спогади злощасної ночі в готелі. Вперше за весь час розвідник зрозумів, через що змусив пройти Зехру, коли наказав натиснути на кнопку. Тільки опинившись в подібному становищі Сердар відчув на собі ту останню агонію, коли серце відділяється від тіла, а кров перетворюється з життєдайної рідини на отруту, яка замість кисню несе тільки CO2.
– 30 секунд! – Лейла, як той набридливий комар, що не дає спокою та відволікає від справ. – Я чекаю на рішення!
Киличаслан стискає руки в кулаки та витирає сльози зовнішньою стороною долоні. Йому важко дихати і ще важче говорити, та він збирається з силами і промовляє:
– Я вирішив…
В той самий момент по той бік камери зчиняється шарварок. Чоловічий та жіночі крики зливаються воєдино, Лейла різко підводиться на ноги та стріляє вглиб кімнати.
– Рифате?! – востаннє кричить Зехра, а потім картинка зникає.
Сердара кидає в жар, руки трусяться, коли він натискає на кнопку виклику. 2 гудки, 3, 5, 10… Тишина.
– Сердаре, що там сталося? Чому перервався зв’язок? – він ігнорує питання від колег та продовжує натискати кнопку виклику.
– Ні, ні,ні, тільки не це, будь ласка, – говорить він сам до себе, тамуючи гіркий крик розпуки, що ладен зірватися з горла.
Всі спроби додзвонитися до диявола залишаються провальними. Зв’язок з реальністю, як і з Берліном, зникає так само несподівано. Сердар падає на коліна, пустий погляд дивиться в нікуди крізь людей, що проходять мимо згорьованого чоловіка. В такому положенні він залишається до тих пір, поки Узай з двома саперами не піднімають його та не виводять з території парку.
***
Вона думала, що це кінець.
Зехра подумки попрощалася з життям вже тоді, коли Лейла оголосила про своє збочене знущання. На шальках терезів були не тільки долі розвідників, а й усіх дітей, присутніх в луна-парку. Розвідниця чудово знала, що варто робити в таких випадках. Недарма ж колись на відмінно закінчила навчання.
Балабан не хотіла дозволити болю отримати контроль над тілом. Навіть якщо вона потрохи згасала, Сердар ні в якому разі не мав це побачити. Треба було залишатися сильною перед ним, щоб він не дав задню. Але як же важко дивитися на нього з усвідомленням того, що це востаннє.
– Я вирішив… – Зехра заплющує очі та завмирає на стільці, приготувавшись до фіналу своєї історії.
Двері відчиняються і Лейла різко зривається зі свого місця, стріляючи в того, хто увірвався в кімнату. Оскільки терористку застають зненацька, вона промахується.
– Рифате?! – від здивування Зехрі спирає подих, вона не може повірити своїм очам.
Лейла прицілюється в серце старого та натискає на курок в той самий момент, коли Зехра розхитує стілець і падає вбік, зачепивши жінку та потягнувши її за собою на підлогу. Телефон випадає зі штативу і розбивається, зв’язок обривається.
Рифат стріляє в терористку, коли вона підводиться, щоб вихопити пістолет, який відкотився внаслідок падіння. Та знову осідає на землю, але цього разу вже остаточно.
– О Господи, Рифате, ви поранені, – Балабан помічає червону пляму в області живота, що розповзається на білій сорочці старого. Він сидить біля вхідних дверей, спершись на стіну, та тримається рукою за рану.
Досі прив’язана до стільця Зехра весь час водить поглядом по кімнаті, сподіваючись побачити хоч щось, що допоможе звільнитися від мотузок.
– У вас є з собою телефон? – він слабо киває на її запитання, його погляд розфокусований. – Ви маєте витягнути його та викликати швидку, давайте. Поки я виплутаюсь з цих мотузок, може бути вже пізно. Рифате, ви чуєте мене?
– Ти казала, – хрипить він, – що я недарма тоді вижив. Що в цьому світі є події, яким я маю зарадити. Напевно, це вони і були. Я виконав своє призначення.
– Ні, ваше призначення – бути поряд з Сердаром. Він не може знову втратити батька. Ви знайшли один одного після стількох років, не дозволяйте знову роз’єднати вас.
Слова Балабан переконують чоловіка, він збирається з силами та витягає телефон, набирає номер швидкої тремтячими руками. Енергія швидко вичерпується, тому Зехра бере справу в свої руки і кричить медикам, що сталося та за якою адресою вони мають приїхати.
– Коли повернемося у Стамбул, я обов’язково познайомлю вас з Яґмур. Вона завжди мріяла мати дідуся, але з моїм батьком не склалося, а у Кемаля він помер. Тому донька дуже зрадіє, вона вас полюбить, я впевнена, – розвідниця як може відволікає старого, щоб втримати його на плаву.
Йому важко сприймати сказане, перед очима все розпливається і лише монотонний голос Зехри, що розповідає історії про дитинство Яґмур, заспокоює та відволікає від болю. Якби через пару років Балабан спитали, про що саме вона тоді говорила з напівпритомним Рифатом, вона б не згадала. Розповідь лилася сама собою, випереджаючи думки. Жінка говорила, не замовкаючи, про всілякі дурниці, тільки щоб чоловік концентрувався на ній і не втратив свідомість.
Коли до будинку під’їхала підмога від начальника Халіта у вигляді німецького спецназу, Зехра вже звільнилася від мотузок та накладала саморобний джгут на рану Рифата. Розвідниця не змогла довго миритися з власною бездіяльністю. Повзаючи на колінах, наче равлик, зі стільцем на спині, вона долізла до столу, вдарила по ньому кілька разів та перекинула додолу вазу, яка одразу розбилася на десятки уламків. Одним із них розвідниця скористалася для того, щоб звільнити руки, а вже потім і ноги.
Пізніше, коли кошмар закінчився і все прийшло в норму, лікарі говорили Балабан, що Рифату надзвичайно пощастило, що його так швидко довезли до лікарні та надали першу медичну допомогу. Якби спецназ від Халіта спізнився хоч на 10 хвилин і якби вони не мчали до лікарні на всіх парах, а чекали на швидку, все б закінчилося дуже плачевно.
Чекаючи біля операційної, Зехра не знаходила собі місця. Вона відмахнулася від усіх пропозицій медсестер вколоти їй заспокійливе, хоч її і досі всю трусило від пережитого. Міряючи кроками приміщення лікарні, вона весь час молилася, благаючи Господа не забирати в неї батька, який так несподівано увірвався в життя та став його важливою частиною.
– Лікарю, ну що там? – побачивши хірурга, що вийшов з операційної, Балабан зблідла, серце завмерло.
– Операція пройшла успішно, – вона щасливо видихає на цій фразі та вслухається в подальші слова медика. – Він приїхав у важкому стані, але зараз все добре. Його чекає складна ніч, а згодом – реабілітація. Та найстрашніше залишилося позаду. Він одужає.
Коли розвідниця знову залишається сама, вона дозволяє собі спуститися по стіні на підлогу і притиснувши коліна до грудей, обхопити руками голову та розридатися. Лише згодом жінка пригадує, що забула подзвонити Сердару та повідомити його про те, що з нею все в порядку.
Попросивши у медсестер телефон, Зехра набирає по пам’яті номер коханого і коли чує таке рідне «алло», дозволяє собі усміхнутися крізь сльози.
Найстрашніше залишилося позаду.