Живий. Живий. Живий.
Він живий.
Вдих-видих. Зехра бігла світ за очі. Праворуч промайнув будинок старої тітоньки Ґюльфем, ліворуч – магазинчик дядька Фірата. Вона не звертала уваги ні на що, все бігла і бігла, важко дихаючи. М’язи не встигли звикнути до такого спонтанного фізичного навантаження, кисню в легенях катастрофічно не вистачало.
Хотілося кричати. Відчайдушно. Гучно. Так, щоб почув весь світ. Але щоб ніхто не чіпав. Щоб не відволікав від одних і тих самих думок, що постійно крутилися в голові.
Зехра бігла без зупинки, бігла, не знаючи свого місця призначення. Просто бігла. А в голові все прокручувалася розмова з Халітом…
***
– У мене є всі підстави вважати, що Сердар живий, – кожне слово Халіт вимовляв повільно, майже по складах. Можливо боявся, що чим швидше Зехра дізнається про це, тим важче їй буде все усвідомити.
Запала мовчанка. Зехра продовжувала сидіти на дивані, скляним поглядом жінка витріщалася на чоловіка перед нею, що тільки-но зруйнував весь її існуючий світ і підняв до небес. Тіло не подавало жодних ознак життя і тільки руки в якомусь божевільному нервовому припадку щипали стегна. Біль був індикатором реальності. Без нього світ хитався і все здавалось нереалістичним сном, чи то фантазією, створеною хворою уявою.
– Зехра, ти в порядку? – не на жарт стривожився Халіт, коли його підопічна не подала ніякої реакції.
– Я… мені треба в туалет, – спромоглася вимовити вона.
Опинившись наодинці, в оточенні чотирьох стін, раковини та дзеркала, Зехра нарешті дала волю емоціям. Засув зірвало і хвилі, що вирвалися на волю, ладні були збити з ніг будь-кого, хто міг трапитись жінці на шляху. Але вона була одна. Саме тому і втекла від Халіта, щоб не бачив.
Стиснувши зуби, вона плакала під акомпанемент води, що текла з крану, який був відкручений на повну. Дешевий трюк з маскування, який використовують радше аматори, аніж розвідники зі стажем. Але в критичній ситуації допомагають будь-які методи.
Зехра не могла повірити в те, що тільки-но почула. А ще не могла пробачити собі того, що та дамба, яку вона поетапно будувала весь цей рік, стала непридатною через одну тільки фразу. Фразу, що не була підтверджена ніякими фактами чи доказами.
Як іронічно, Сердар завжди звинувачував її в тому, що вона залізна, що не може довго проявляти емпатію, що ніколи не виказує своїх почуттів, а виявилося, що достатньо одного тільки його імені, щоб вивести її з рівноваги.
Він помилився. В її тілі немає ні грама заліза. А якщо й було – розплавилось. Навіть воно не змогло пережити страшний вибух в готелі.
Зехра наважилася підняти голову і подивитися на себе в дзеркало. Картина була не з приємних. Від нещодавньої охайності не залишилось і сліду: очі заплакані, а щоки всі в солоних потоках. Погляд перемістився на руки, що міцно стискали краї раковини. Блискучий камінчик середнього розміру красувався на вказівному пальці правої руки. Обручка, яку вона прийняла, так і не сказавши «так» на запитання. Коли вона тільки влаштувалася в школу, кожен другий питав її про красиву прикрасу і висловлював свої співчуття, як тільки жінка розповідала про трагічну втрату нареченого. Фатма не наважувалася нічого говорити, але в її погляді так і читалося непорозуміння, а подекуди взагалі гірше – співчуття.
Зехра відмовилася під прикрас після смерті Сердара. Її браслети та сережки припали пилом, а вуха взагалі заросли. Єдине, що Балабан носила на собі: обручку та кулон з чотирилистою конюшиною. Їй хотілося тримати подарунки коханого ближче до тіла, адже тільки так вдавалося відчути його тепло.
Холодна вода освіжила шкіру, а заразом і думки. Розвідниця змила з лиця солоні потоки, протерла червоні очі білосніжним рушником і вийшла з рятівної ракушки. Халіт чекав її у вітальні, сидів у тій же ж позі, в якій вона його покинула.
– На основі чого ви побудували такі здогадки? – продовжила жінка, ніби нічого не сталось і це не вона щойно виходила у ванну кімнату на 10 хвилин. – Як це взагалі можливо?
– Я не можу дати тобі достовірних підтверджень – це всього лиш моє припущення, засноване на аналізі багатьох фактів. Але ти знаєш, що я просто так не кидаю слів на вітер. Щоб ти зрозуміла, чому у мене виникли такі думки, я повинен почати все з початку.
– Добре, я уважно вас слухаю, башканим.
– Це сталося у березні. Ми тоді розслідували справу, пов’язану з терористичним угрупованням, що приїхало в Туреччину. Узай переглядав відеозаписи з аеропорту, хотів встановити точну кількість прибулих. На камерах він побачив чоловіка, лице якого видалося йому знайомим. Наші люди простежили за ним і знайшли готель, в якому він зупинився. Пробивши його через базу готелю вдалося встановити ім’я. Рифат Їлмаз – громадянин Німеччини, бізнесмен, власник мережі ресторанів турецької кухні.
– І батько Сердара, - здогадалася Зехра.
– Так.
– Ви дізналися, навіщо він приїхав у Туреччину після стількох років?
– Хороше запитання. Тут все неоднозначно і поки незрозуміло, хоча Узай досі працює над цим питанням і прораховує всі можливі варіанти, – кутик губ Зехри припіднявся, вона сумувала за колегою з його любов’ю до прорахунків. – Ми слідкували за кожним кроком Рифата, але він не виходив за межі готелю. В барі готелю чоловік зустрівся з Мехметом Мюмтазом – відомим стамбульським ресторатором, говорили в основному про бізнес, майбутні проєкти та стан закладів харчування в Стамбулі та Берліні. Після цієї підслуханої розмови склалося враження, нібито Рифат прилетів в Туреччину виключно по справах.
– Що думає з цього приводу Узай? – Балабан прекрасно розуміла, що в цій справі десь має бути зарита собака і ніхто інший, окрім як Узая, не зміг би цю собаку розрити.
– Узай вважає, що це була майстерно спланована вистава для особливих глядачів. Тобто для нас.
– Турецький емігрант, що помирає, – вона зробила пальцями «лапки» в повітрі, – в Німеччині від рук неонацистів та втрачає сім’ю, народжується з новим іменем. У нього одразу з’являється бізнес, він веде свої справи, навіть не згадуючи батьківщину та забувши про власного сина, як раптом йому припікає і він вирішує, що саме час перейняти досвід у турецьких колег та організувати бізнес-зустріч якраз у той час, коли в Стамбул прилітає небезпечне угруповання. Виглядає все дуже дивно і наводить на певні підозри, – підсумувала жінка.
– Саме так. Але зв’язок Рифата з угрупованням нам так і не вдалося встановити. На відеозаписах з аеропорту видно, що вони зустрілися в місці прийому багажу і перекинулися кількома фразами. На цьому все. Одразу ж після зустрічі з ресторатором Рифат вечірнім рейсом вилетів у Берлін.
– Зрозуміло, що нічого не зрозуміло, – пробурмотіла собі під ніс жінка, прокручуючи в голові всю почуту інформацію. – А що сталося з терористами? Вдалося їх ліквідувати?
– Так. Але не нам, – в голосі Халіта відчувалось сум’яття.
– Тобто?
– Коли ми приїхали, вони вже були мертві. Наша команда хотіла оглянути місце, але в той момент завітали якісь невідомі, схоже, що в них була назначена зустріч з тими негідниками. Почалася невелика перестрілка і їм вдалося втекти від нашої команди.
– Хм, дивна історія.
– Отож бо й воно, – погодився чоловік.
Халіту пересохло в горлі і він попросив води, Зехра миттю побігла на кухню, картаючи себе в думках за те, що вона навіть не запропонувала гостю кави. Пропозиція була озвучена вже після випитої склянки води, але розвідник відмовився і подякував за люб’язність.
– Тож батько Сердара, хто він насправді? – Зехра почала міркувати вголос. – Помічник терористів чи все ж таки їх каратель? Або може його поява взагалі просто співпала з їхнім приїздом, – Халіт кивнув у відповідь на підведення підсумків.
– Поки ми вивчаємо кожну з цих версій, але схиляємося більше до першої. Ґюрджану вдалось дещо нарити на Рифата, переглянеш ці всі документи сама, адже я взагалі приїхав з іншого приводу.
Зехра випрямилась і одразу засовалася на місці, м’яка поверхня дивану ні з того ні з сього почала їй муляти і було некомфортно сидіти. В кінці-кінців жінка вмостилась і поклала руки перед собою на коліна.
Халіт подивився на каблучку, що красувалася на пальці, тепер прикраса була на видноті. Чоловіку одразу чомусь згадався епізод, коли він викликав пару до себе в кабінет і розпитував про статус їх стосунків, обоє тоді збрехали, що між ними нічого немає. Але вже тоді по одним тільки поглядам Халіт бачив, що рано чи пізно між цими двома станеться те, що він, як начальник, буде не в силах проконтролювати. Той зв’язок, чи то пак хімія, була відчутна одразу, коли пара контактувала між собою в одному приміщенні. Тому чоловіку залишалося тільки сподіватись на розсудливість його підопічних. Як показала практика, вони довели, що здатні поставити обов’язок вище за власні почуття. Напевно, саме це спонукало Халіта спрямувати всі свої зусилля на розкриття секретів таємничого життя батька свого підопічного.
– То що ви мали на увазі, коли сказали, що він… – Зехра запнулася, в горлі знову з’явився набридливий комок, – що Сердар живий?
– Після того, як ми знайшли Рифата, мною було прийняте рішення продовжити стеження на території Німеччини. Люди з нашої команди вдень і вночі ходили за ним та намагалися знайти щось підозріле. І це таки було не дарма, – кожна клітина тіла Зехри напружилася в очікуванні продовження. – Серкану – нашому вистежувачу – вдалося непомітно пробратися на подвір’я, поки інший наш працівник відволікав охорону. В будинку, окрім Рифата, був ще один чоловік. Вони обидва сиділи перед каміном спиною до вікна, тому розпізнати обличчя було важко. На жаль, Серкан не знав Сердара, тому він не зміг підтвердити, що то був він. Але я більш ніж впевнений в цьому.
– Тобто ви прийшли й ледь не з порогу шокували мене тим, що Сердар може бути живий, а тепер кажете, що вам так здалося, бо його батько сидів із кимось в будинку? – Зехра не витримала, весь її спокій, самоконтроль – все це миттю випаровувалося. Натомість виник гнів.
Хоча, на що вона сподівалася? Сама ідея воскресіння Сердара була маячнею, божевільною фантазією, на яку навіть її уява не спромоглась би.
– Я місяцями намагалася вибудувати нове життя, – Балабан підскочила з крісла і почала міряти кроками кімнату. – Мені кожної ночі снилися кошмари і я досі прокидаюся від того, що уві сні вбиваю своїх побратимів! В перші тижні після трагедії я не могла їсти, не могла пити, я не могла жити, башканим! Кожного дня в своїй голові я проживала сотні сценаріїв. Щасливих сценаріїв, які ніколи не збудуться. Я багато думала про свій вчинок і його правильність. І знаєте, башканим, що найгірше в цій ситуації? Я більше не знаю, де межа між поганим і хорошим. Ніби хтось взяв і в один момент перевернув мою свідомість догори ногами, як перевертають пісочний годинник, – це була сповідь, сповідь нещасної жінки, яка захлиналася в почутті провини, втративши свій головний орієнтир у житті. Халіт не зупиняв її, не перебивав і не намагався переконати в протилежному, він просто мовчки слухав, адже знав, що ця жінка розбита по його вині. – Якби не Яґмур, я б не змогла впоратись. Я завдячую їй усім. Ми з донькою стільки старалися, щоб розпочати нове життя, не оглядаючись на демонів з минулого. І якщо ви прийшли, щоб зруйнувати це все, то незважаючи на всю мою повагу до вас, мені доведеться вказати вам на двері. – Балабан гучно дихала ніби тільки-но пробігла марафон.
Інколи несказане може причиняти фізичну біль. Воно прилипає до гортані і поступово нарощує силу, живиться соками своєї жертви. Цей клубок росте і збільшується у розмірах, перекриваючи доступ до життєво важливих органів. І тоді людина задихається. Задихається у тілі, яке на вигляд цілком здорове. Але ж ніхто, окрім рентгену, не здатен побачити внутрішні рани, чи не так?
Раніше Зехра б ніколи не дозволила собі розмовляти в такому тоні з начальством, хоч і колишнім. Та Зехра радше б вистрілила собі в голову, аніж пішла проти інтересів держави. Але ж та Зехра не виривала свого серця і не ставала точкою відліку кінця своїх найдорожчих людей. Багато чого змінилося з того часу.
– Послухай, я розумію, що ти пережила велике потрясіння і відчуваєш провину через смерть Пинар, Хулькі та Сердара. Я проходив через подібне, – чоловік підняв вгору вказівний палець, як тільки-но побачив по виразу обличчя Балабан, що вона хоче заперечити. Халіт був спокійний, як удав, в той час як від Зехри пашіло вогнем. – Невже за стільки часу спільної роботи ти так і не пізнала свого начальника? Невже ти думаєш, що я став би робити такі гучні заяви, спираючись на безглузді припущення? Давай домовимось так: я покажу тобі дещо, а потім, або піду геть, або ми продовжимо розмову. Вибір за тобою.
Зехра кивнула і Халіт дістав із внутрішньої кишені піджака маленький конверт.
– Що це? – у відповідь Халіт тільки кивнув головою, мовляв: відкрий і зрозумієш. Зехра так і зробила.
Це було фото. Маленький знімок паскудної якості, зроблений при поганому нічному освітленні та ще й трохи розмитий. Але цього було достатньо, щоб Зехрі сперло подих і прискорилося сердцебиття.
Перед нею ніби ожила нещодавня розповідь Халіта: охайна вітальня, затоплений камін і два крісла, розвернуті спинками до об’єктиву. Не видно ні облич, ні статури, тільки потилиця та права рука, що тримає чашку. Якби ж вона тільки могла зазирнути в ту чашку, щоб побачити який саме там напій. Хоча сьоме чуття підказувало їй, що там кава. Проста, міцна кава без молока, яку ВІН так полюбляв.
Якби її спитали, чи можна впізнати людину за потилицею та однією рукою, вона б чітко відповіла: «Так, можна». Тому що вона знала, що це ВІН. З першого погляду на фото Зехра впізнала людину, що була там зображена. І хоч це виходило за будь-які рамки логіки та здорового глузду, вона була впевнена у своїй правоті. Ці пальці, ці руки, та що там казати – навіть це волосся вона б впізнала серед тисяч інших зображень.
Відчувши, що сили покидають її, Балабан плюхнулася на диван. В один момент світ потемнів, свідомість очистилася від думок, ніби хтось стер її ластиком. Залишився тільки киплячий вир, який все наростав всередині живота і трансформувався в давно забуте відчуття ейфорії та безмежного щастя.
– Але… як? – мовний апарат теж було ушкоджено, з губ вилітали тільки нерозбірливі схлипи, вигуки та хрипи.
– Цього я не знаю, – чесно відповів чоловік. – Серкан зробив цей знімок перед тим, як йому довелося втікати від охорони. Нам знадобилося більше часу, ніж тобі, щоб зрозуміти, хто зображений на фото. Насправді, здогадка була дуже близько, але ніхто з нас не наважувався озвучити цей варіант. Все стало на свої місця тільки, коли ми повністю склали пазл.
– Що це означає? Було ще щось, про що ви мені не розповіли? – Зехра потрохи почала оговтуватися від пережитого емоційного потрясіння, принаймні дар мови повернувся.
– Так. Після вибуху ми оглянули приміщення і деякі тіла, точніше їх залишки, вдалось ідентифікувати. Як правило вибух такого масштабу не залишає після себе ніяких слідів, майже весь поверх і всі члени організації, що були на нараді, померли. Але Хулькі, Пинар та Сердар знаходилися на сходовому майданчику і… – Халіт не знав, як делікатно підібрати слова, щоб це не зачепило жінку, – на тому місці ми знайшли фрагменти ДНК Хулькі та Пинар. Жодних слідів Сердара там не було, взагалі. Експерти сказали, що це нормально, бо він був ближче всіх до коридору і вибухова хвиля пошкодила його більше за решту, тому на той момент ми прийняли цей факт і змирилися. Але пізніше сталася ще одна ситуація, яка навела мене на думку, що це все чиясь добре спланована акція.
– Ну? Що сталось? – Зехра не хотіла зволікати ні хвилини, їй потрібна була вся інформація. Тут і зараз. І бажано якнайшвидше.
– Із нашого архіву в Анкарі зникла особова справа Сердара. Ми всіх опитали, переглянули записи з відеокамер, але не знайшли нічого, що могло б вказати на крадіжку. Найпростіше було б махнути на це все рукою та сказати, що, можливо, вона десь загубилася, або хтось її випадково забрав, але в нашій професії такого не буває. Я довго думав над тим, кому могли знадобитись дані померлого розвідника? І дійшов до висновку, що живим людям не потрібна інформація про мертвих. Дані збирають про живих.
– Але хто міг проникнути до нас у фортецю? Доступ мають тільки працівники розвідки, та і зайти в архів, де зберігаються всі документи не так просто, для цього потрібен особливий дозвіл і т.д. Кому вдалося це зробити і для чого? – замість того, щоб розплутати клубок, Зехра ще більше заплутувалася.
– Напевно, щоб стерти минуле Сердара і виліпити з нього нову особистість? Або щоб приховати щось. Звісно, в нашій електронній базі залишилися всі дані, але доступ до неї має тільки вище керівництво. Паперовий архів завжди був більш вразливим, навіть якщо там необхідна перепустка для входу.
– Якщо зникнення документів Сердара пов’язано з Рифатом, а так і є, то це означає, що в розвідці є хтось, хто йому допомагає.
– Так, на жаль, у нас є кріт, – думка про зрадника змусила Халіта скривитися від обурення. – Крім сказаного раніше, в мене були ще й інші підстави вважати, що Рифат щось або ж когось приховує. Одним із завдань наших людей, що стежили за чоловіком, було прочісування місцевості. Батько Сердара обрав собі найкраще місце для будинку: приватний сектор, мінімум житлових будинків, всі знають один і одного і ніхто не любить незнайомців, що про все розпитують. Але в кінці-кінців таки вдалося розговорити хатню робітницю одного з сусідів ресторатора, саме вона повідомила нам цікаву інформацію. Кілька разів до будинку Рифата привозили лікаря, зі слів жінки такого раніше не було, адже чоловік жив сам і хворів рідко. В будинку збільшилася кількість охорони, а одного разу вона навіть побачила, як з території вийшов якийсь незнайомець на пробіжку. Згідно з її описом це був високий чоловік, з чорним коротким волоссям, невеликою щетиною і блакитними очима. А ще вона назвала його неймовірно вродливим і харизматичним, – на останніх словах чоловік пирхнув чи то від сміху, чи від обурення.
Зехра теж усміхнулася, в думках одразу зринула фраза, яку Сердар промовив під час їх першої зустрічі. «Я звик до того, що погляди всіх жінок прикуті до мене!» – вихвалявся він перед жінкою, коли вона пригрозила йому, що буде стежити за кожним його кроком. І не збрехав же ж, чортяка!
– Коли ми склали докупи всі ці дані та проаналізували ситуацію, Ґюрджан з Узаєм одразу почали наполягати на тому, щоб я про все тобі повідомив. Деякий час я сумнівався, – чесно зізнався чоловік, – адже ти була рішучою в своєму рішенні покінчити з роботою в розвідці. Але не повідомити тобі про Сердара з мого боку було б нечесно. Тому я тут.
Халіт знову потягнувся до кишені і витяг звідти ще один продовгуватий папірець. Зехра одразу прийняла дарунок і швиденько пробігла очима по тексту. Це був квиток до Стамбула, виліт через 3 дні.
– Я вилітаю завтра вранці, на жаль, не можу залишитися в Бодрумі на довше, сама розумієш. Ти повинна прийняти рішення: або ми розберемося зі всім власними силами, або з твоєю допомогою. Я не прошу тебе повертатися на роботу, тільки пропоную ще раз попрацювати в команді заради Сердара. Рішення за тобою. Але знай, що в будь-якому разі ми не залишимо це на поталу долі.
***
Зехра зупинилася, щоб віддихатись після швидкого бігу. З тих пір як Халіт пішов, вона не могла знайти собі в домі місця, тому вирішила провітритися. В голові була повна каша, ніби хтось взяв і перемолов всі думки через м’ясорубку. Недоторканими залишилися тільки емоції, але їх було так багато, що Балабан не встигала пропускати кожну з них через свою знесилену душу. На один день подій було забагато.
Зехра зійшла стежкою до моря, в темноті вода здавалася чорною безоднею. Щохвилини об берег розбивались хвилі, намагалися затягнути жінку до себе на глибину, в темну пучину. Місяць вийшов з-за хмар і все навколо засіяло, природна лампа ввімкнулася і темрява розчинилась. Тепер вода не була такою зловіщою, навпаки, на місячному світі вона переливалася різними відтінками. Інколи світло проходило через краплі і тоді поверхня починала світитися, ніби хтось розсипав з неба сотні світлячків, які зависли над морем.
Зехра зробила кілька глибоких вдихів, щоб кисень проникнув до мозку, розчистив думки та розвіяв всі сумніви. Особисто для себе вона вже давно все вирішила, як тільки побачила те фото. З того самого моменту існувало тільки одне рішення. Але на чашках терезів стояла ще Яґмур, яка тільки-но почала посміхатися та звикла до їх нового життя. Менш за все Балабан хотіла знову руйнувати звичний поряд доньки.
Але…здається не було іншого виходу.
Вона підняла голову і подивилася на небо, всіяне тисячами велетенських, розжарених небесних тіл. Якби одне з них надумало впасти, згідно з повір’ям вона б могла загадати бажання. Але свій шанс Балабан вже використала і схоже, що досить успішно.
– З днем народження мене, – прошепотіла вона, міцно притиснувши до серця свій кулон-талісман. – Зовсім скоро ми зустрінемося. Почекай ще трішки, я скоро буду, коханий.
В ту ніч їй наснилося північне сяйво.