Минув 1 рік після фіналу 2 сезону
– Діти, а як буде цей колір англійською? – вчителька тримала в руках картку фіолетового кольору. Вона підняла її вгору та запитально глянула на десяток зацікавлених малих облич, що втупили в неї свої погляди.
Зехрі подобалося спостерігати за тим, як у дітей змінюється спектр емоцій під час уроку. Її колишня робота була пов’язана з дорослими людьми, доводилося постійно зчитувати їхні думки, які ті намагалися замаскувати під невимушеною гримасою. З віком люди вчаться приховувати те, що коїться всередині них, тому, щоб зрозуміти справжню сутність, людині потрібно бути не тільки хорошим психологом та емпатом, а ще й розвивати в собі критичне мислення та логіку. З дітьми все набагато простіше. Ще не обтяжені важкими умовами існування в доволі лицемірному світі вони виявляють неймовірну щирість та майже ніколи не брешуть.
Їхні обличчя завжди хмурилися, коли вони намагалися згадати іншомовне слово на вимогу вчительки. Коли ж це таки вдавалося, то їхня осяйна посмішка сповнювала серце Зехри такою теплотою, що іноді їй здавалося, начебто крига навколо її міокарда трохи скресає. Але це завжди тривало якусь долю секунди, якої було аж ніяк не достатньо для того, щоб розтопити вічну мерзлоту. Зехра знала тільки одну людину, якій це колись вдалось, але промовляти його ім’я навіть в думках було надто боляче.
З третьої спроби дівчинка на ім’я Мелек таки спромоглася вимовити складне слово «purple». Однолітки одразу ж підхопили це за нею, тому навчальний клас сповнився гулом, який одразу ж перервався, як тільки заговорила вчителька Зехра.
– Ваше домашнє завдання на завтра: вивчити назви усіх кольорів, які ми з вами сьогодні пройшли та побудувати 5 словосполучень з ними, – тон її голосу був строгий, кожне слово жінка вимовляла чітко та повільно. – Наприклад: червона троянда, блакитне небо, чорний собака і тому подібне.
– Англійською? – спитав хлопчик в другому ряді.
– Звісно англійською, не турецькою ж! – сусід по парті легенько штовхнув свого нетямучого однокласника.
– Ахмет правий. Звісно ж англійською. Я впевнена, що у вас все вийде, ми з вами сьогодні гарненько попрацювали, тому вам потрібно тільки ще трішки постаратися самотужки. Домовились?
Учні схвально кивнули у відповідь та почали швиденько складати портфелі, щоб не запізнитися в їдальню на обід. Зехра теж вирішила не відставати від них, адже це був її останній урок на сьогодні і попереду чекало ще купу справ, які потрібно було зробити до приходу Яґмур зі школи. Вона вмістила в персиковий клатч навчальні картки, телефон та підручник, перевірила стіл на наявність своїх речей та рішуче направилась в бік виходу з класу. Прямо біля дверей жінка зіткнулася з найменшою зі своїх учениць – чарівною Ґюль, яка завжди старанно працювала на всіх уроках та показувала найкращі результати.
– Вчителько Зехра, ви сьогодні така гарна, – прощебетала мала красуня та швиденько прошмигнула у дверний прохід, не чекаючи відповіді.
– Дякую! – крикнула Зехра услід, не впевнена, що її взагалі почують серед дитячого галасу, який завжди панував у коридорі.
Незначна фраза, кинута мимохіть, одразу підняла настрій, тому коли Зехра виходила зі школи на її обличчі красувалась осяйна усмішка. Це було ще однією перевагою її роботи. Діти завжди вміли підняти настрій і робили це так невимушено та щиро, що Зехра не один раз замислювалася над тим, що можливо не дорослі мають вчити дітей, а навпаки.
Зехра розуміла, що комплімент дали неспроста, адже сьогодні вона справді почаклувала над своїм зовнішнім виглядом і навіть вдягнула плаття з огляду на святкову подію. Зазвичай Балабан строго одягалася на роботу. Здебільшого це були брючні штани та сорочка, але сьогодні в неї був день народження і донька настояла на тому, щоб її мама нарешті змінила траурний одяг на щось більш яскраве та ефектне. А хто така Зехра, щоб ослухатись Яґмур? Бавовняне плаття до коліна ніжного, кремового кольору красувалося на жінці, чия краса могла збити з ніг будь-якого перехожого. Босоніжки на низькому каблуці відстукували в такт кожного разу, коли Зехра робила новий крок. Впевненою ходою жінка йшла до білого мерседеса, що був припаркований на шкільному подвір’ї поряд з іншим транспортом.
– Зехра, в тебе сьогодні якесь свято? – назустріч жінці йшли дві колеги, з якими в неї були не найкращі стосунки.
– Ні, звідки в тебе такі думки? – відповіла вона привабливій білявці, що завжди збиралася в школу, ніби на подіум.
– Ми нечасто бачимо тебе такою красивою, – підколола інша, – тому подумали, що в тебе щось сталось.
– Ні, – майстерності брехати Зехра навчилася ще на попередній роботі, – просто так захотілось. Хіба погано вийшло?
Жінки пробелькотіли нещире «ні» та швидко розчинилися в натовпі, Зехра продовжила свій маршрут. Жінка планувала заїхати в супермаркет та купити продуктів для святкової вечері. Настрою для святкування свого 35-ти річчя в неї не було, але хотілося порадувати доньку, яка вже втомилася бачити матір постійно похмурою та нещасною. Вона написала Фатмі – їхній сусідці та своїй подрузі і запросила її на вечерю. З колегами у Зехри були суто ділові стосунки, вона не могла дозволити собі вдруге перейти цю межу та наразити когось на небезпеку через спілкування з такою проблемною особою, як вона. Тому більше гостей не планувалося.
Руки жінки ломилися від пакетів з продуктами, вона трохи переборщила з покупками, але корити себе за це було надто пізно. Тому вона міцно стиснула зуби і йшла вперед, з надією чимшвидше вийти з цього ТЦ та дійти до зупинки. Проходячи повз ювелірний магазин, Балабан мимоволі зіткнулась з молодим хлопцем років 25-ти. Їм не вдалось розминутися через масивні пакети, тому вона трохи врізалася в нього і з його рук на землю впав телефон.
– Вибачте, будь ласка, я така неуважна, – почала вибачатися Зехра. – Не розбився?
– Ні, все добре, – відрізав хлопець, піднімаючи телефон.
Зехра було відкрила рота, щоб ще раз висловити свої вибачення, але слухати її вже не було кому. Хлопець навіть не глянув на неї і пішов вперед, ніби нічого не сталось. Жінка тільки стенула плечима і теж вирішила не гаяти часу, якого й так було обмаль. Вона була вже на першому поверсі ТЦ, проходила повз кафешку, в якій вони з Яґмур часто сиділи та їли смачне фісташкове морозиво, як раптом дивний незнайомець знову потрапив під її радар. Він прямував до виходу з торгового центру, його поведінка була такою дивною, що жінка зупинилась і вирішила поспостерігати за цією незвичною персоною. Щоб її раптом ніхто не запідозрив, Зехра вдала, ніби зацікавилась вітринами, хоча сама з-під лоба позирала за жертвою. Чоловік весь час озирався по сторонах та постійно запихав руку в кишеню джинсів, ніби перевіряв чи все там на місці. Хоча що можна було перевіряти кожних 5 хвилин?
Незважаючи на те, що вхід на підземний паркінг був в іншій стороні, Зехра пішла в протилежний бік до виходу з ТЦ. Недобрі думки крутилися в голові жінки, коли вона йшла вслід за незнайомцем. Надворі як завжди було шумно, біля фонтану, що знаходився в трьох метрах від магазину, стояла групка з 15-ти дітей дошкільного віку, всі святково одягнені в однакові костюми.
«Напевно мають якийсь виступ», – подумала про себе жінка.
Чоловік зупинився біля дітей і Зехра пристала, зробила вигляд ніби поправляє пакети, які було все важке і важче тримати в руках. Його рука вкотре потягнулась до кишені і Балабан здалося ніби там щось зблиснуло, але вона не встигла помітити, що то було. Незнайомець втягнув голову в плечі і знову озирнувся по сторонах, складалося враження, ніби він когось чекає, або вичікує на щось. Потік думок в голові Зехри почав рухатися з подвійною силою, більшість припущень були негативними. Злодій, вбивця чи взагалі терорист? Хто це?
Якраз в той момент, коли думки жінки досягнули божевільного піку, до хлопця підійшла вродлива дівчина. Зехра вже хотіла спокійно видихнути, як раптом підозрюваний знову запустив руку в кишеню під стурбованим поглядом своєї подруги. Чи то від очікування, чи то від напруги, уява Зехри настільки розігралась, вона знову побачила блиск і їй видалося, що в руках хлопця ніж.
«Напад посеред білого дня?» – встигла подумати Балабан перед тим, як кинути пакети додолу та побігти з рятівною місією до майбутньої жертви.
Якби не каблуки, що значно сповільнювали рух, Балабан була б осоромлена. Адже в той самий момент, коли хлопець витягнув свою «зброю», діти, що були поблизу фонтана, оточили пару. В кожного з них у руках було по одній паперовій букві.
– Ти вийдеш за мене? – прочитала Зехра одними губами та оторопіла.
Хлопець став на одне коліно перед дівчиною і протягнув їй продовгувату коробочку з металевою поверхнею, всередині якої виявилась золота каблучка. Майбутня наречена запищала, а потім, довго не думаючи, крикнула «так». Пара обійнялася та скріпила все цнотливим поцілунком. Зехра так і залишилась стояти, як у воду опущена. Пакети з продуктами валялися на землі, але їй до них не було діла. Жінка безсоромно витріщалася на молоду парочку, в яких попереду було щасливе подружнє життя.
– Тримайте ваші пакети, – якийсь підліток, що проходив мимо, вирішив допомогти Зехрі.
– Дякую, – на автоматі відповіла вона, машинально усміхаючись помічнику.
Всю дорогу до автостоянки в голові у Балабан крутилось оте нещадне «так». Воно в’їлося в голову і повільно прогризало собі шлях до мозку, щоб окупувати ще і його. Жінка абсолютно не бачила дороги перед собою, все було таким розмитим, ніби у фотошопі взяли та й заблюрили її реальність. Хтось невидимий потягнув Зехру за руку і вона разом з ним сіла в потяг спогадів.
Дах будинку. Перед ними Стамбул, як на долоні. Нічний холод, що пронизує до кісток. Піджак на плечах. Пропозиція руки і серця. Каблучка в її руках і його щасливе обличчя. Так близько…
Картинка обірвалась, все потемніло і Зехра відчула, що в легенях не залишилося повітря. Серце стукотіло так, ніби хотіло пробити собі шлях на волю через грудну клітку. Спітнілі руки не втримали пакетів і ті знову впали. Стало так страшно… Вона хотіла спертися на машину, але рука зісковзнула і Зехра осіла додолу, болісно приземлившись на п’яту точку.
– Все в порядку, Зехра. Це всього лише панічна атака, заспокойся.
Надзвичайним зусиллям волі їй вдалося вирівняти дихання, серцевий ритм теж повернувся в норму. Однак відголоски тривоги ще залишилися навіть, коли вона сіла в машину і ридала там, спершись на руль.
Після фатального вибуху та звільнення Зехрі часто снилися кошмари. Як правило сюжет залишався незмінним: вона обов’язково вбивала Сердара, Пинар та Хулькі власними руками. Мінявся тільки спосіб вбивства. Інколи це був пістолет, інколи вибухівка, інколи граната, а деколи – взагалі отрута. Як би вона не старалася, як би не намагалася контролювати свідомість уві сні, кінець завжди виявлявся трагічним. Її руки були в крові…
Після таких видінь колишня розвідниця плакала, уткнувшись лицем в подушку. Остання допомагала заглушити ридання, щоб їх не було чутно Яґмур, яка спала за стіною. Але кошмари були тільки квіточками, справжньою вишенькою на торті стали панічні атаки. На відміну від снів вони неконтрольовані. І якщо кошмари – це нічні переслідувачі, то для панічних атак немає однозначної характеристики, адже передбачити їх просто нереально. Кілька разів Зехрі доводилось ховатися від доньки під приводом походів до туалету чи здійснення важливого дзвінка. Кожного разу вона подавляла в собі боягузку, що тремтіла, як осиновий лист, від нападів тривоги.
Про наявну проблему знала тільки одна людина – Фатма. Та і то це сталось випадково, коли напад застав її у присутності сусідки. Та перелякалась не на жарт і кожну зустріч переконувала Зехру в тому, що їй варто отримати психологічну допомогу. Але сама думка про те, що вона буде сидіти в кріслі перед психологом і розповідати про свою роботу розвідниці і те, як вона власними руками вбила побратимів, видавалась абсурдною. Тому Зехра терпіла, почала тренуватись в спортзалі і займатись йогою. Після роботи в розвідці у Балабан була можливість працювати в будь-який іншій силовій чи правовій структурі Туреччини, але їй не хотілося знову пов’язувати своє життя зі зброєю та злочинами. Зехра боялась. От тільки боялась не зброї, а самої себе.
Тому коли Фатма повідомила, що в їхній місцевій школі з’явилася вакансія вчителя англійської мови, Зехра одразу подала своє резюме. Ця робота дозволяла їй залишатися подалі від небезпек та бути ближче до Яґмур. Спливло кілька місяців з того моменту, як Зехра востаннє пережила панічну атаку, як от вона знову її відчула. І тригером став довбаний незнайомець, який вирішив зробити пропозицію прямо в неї на очах. Хоча, якщо б вона не пішла слідом за ним, нічого б не сталось…
Тишу пронизав дзвінок мобільного телефону. Зехра прибрала руки з керма і поглянула на екран. Ім’я, що там висвітлилось, змусило жінку миттю витерти сльози, вгамувати тремтіння в руках та привести себе в порядок.
– Алло, – вирівняти тон голосу не вдалося, тому замість звичної фрази прозвучало якесь хрипіння. – Як ти, моя люба? Як пройшла контрольна з математики? – в кінці-кінців таки вдалося взяти себе в руки.
– Все добре, мам. Я єдина з класу впоралася з останньою задачею і вчителька мене похвалила, – радісна Яґмур ділилася своїми успіхами.
– Молодець! Ах ти ж мамина розумниця! А чому ти телефонуєш? Щось сталося?
– Мама Ґонджі хоче сьогодні зводити нас на ролики. Але вона сказала спитати спершу тебе.
– Ага, зрозуміла. Можеш іти, сонечко, я не проти.
– Мам, ти впевнена? Може не варто? – перепитала дівчинка.
– Так, чому ж ні, доню? Підіть і розважтесь із Ґонджою. До того ж тітка Асли за вами нагляне, тому я спокійна.
– Але, мам, у тебе ж сьогодні день народження, – останнє слово Яґмур прошепотіла так тихо, що Зехра швидше здогадалася, ніж почула його. Жінка ще вранці просила доньку ніколи не розповідати про те, що у її мами сьогодні свято. Тому та до останнього старалася виконувати дану обіцянку.
– Ми відсвяткуємо ввечері, коли ти прийдеш, разом із тіткою Фатмою, – запевнила вона. – Не переймайся, люба, до того ж мене ще є кілька справ, які я буду вирішувати, поки ти з Ґонджою будеш на роликах.
– Тоді добре, я піду скажу це Ґонджі! – навіть через трубку було чути, що дівчинка дуже схвильована через майбутні веселощі.
– Яґмур, але пообіцяй мені, що не будеш їсти морозива! – Зехра ввімкнула режим турботливої матусі. – В тебе ще кілька днів тому боліло горло!
– Добре, мамочко, обіцяю!
Дзвінок доньки чудодійно подіяв на Зехру і вона отямилася від нещодавнього нападу паніки. Так було майже завжди, коли її стан погіршувався і ставало нестерпно важко жити з тягарем свого минулого. Яґмур діяла як магічна пігулка від усіх негараздів. Занурившись із головою у материнство, Зехра відчувала себе живою.
Коли перша гостя її домашнього святкування з’явилася на порозі, Зехра вже була одягнена в чорну сукню футляр на широких бретелях. Аромат свіжоспеченої курки загравав з рецепторами і спричиняв неконтрольоване слиновиділення у всіх, хто переступав поріг будинку.
– З днем народження, моя люба подруго! – голосно прокричала Фатма, вручаючи свій подарунок у яскравій рожевій обгортці.
– Дякую, дякую. Проходь, – Зехра пропустила сусідку вперед та закрила за нею двері.
Ягмур прийшла тільки через пів години, тому за її відсутності жінки змогли потеревенити про наболіле. Фатма знову бідкалася через свою самотність та жалілася на чергове провальне побачення. Хоч Зехра і любила подругу, вона розуміла, чому та ніяк не може знайти собі кавалера. Її відкритість та безпосередність незнайомці легко могли сплутати із легковажністю. До того ж для пошуку жінка обирала не найкращі місця, адже сайти знайомств точно не розраховані на довгострокову перспективу.
– А в тебе що нового сталося за сьогодні? – спитала сусідка, як тільки в неї вичерпався запас скарг.
– Та нічого особливого, – мляво відказала Зехра. – Сьогодні на уроці син нашого директора ледь не вдавився шоколадною цукеркою. Цю ситуацію обговорювали під час перерви всі вчителі, хлопчик не на жарт перелякався. Це сталося не на моєму уроці, слава Богу, – додала вона в кінці.
– Ох, Зехра, я спитала, що в ТЕБЕ сталось цікавого. Мені не цікаві твої учні. Вибач, але я кажу як є, – вона поспішила виправдатись, коли побачила обурений погляд Балабан. – Ти стала такою нудною після того, як влаштувалася на роботу вчителькою. Дім, робота, дім, робота, тобі самій не хочеться якогось екшну чи адреналіну в житті?
Зехра голосно хмикнула та відвернулася від Фатми, щоб та не побачила її сумної посмішки. Ще ніколи подруга не була так близько до істини. Зехра не розповідала їй про те, ким працювала в минулому, вона збрехала, що була домогосподаркою і її забезпечував чоловік. Цікаво, що Фатма сказала б, якби знала, що раніше кожна секунда її життя була суцільною рулеткою?
– До чого тут моя робота, Фатмо? Я завжди була такою. Хіба коли я тільки приїхала в Бодрум все було по-іншому?
– Ні, тоді ти просто була нещасною вдовою, що недавно втратила кохання свого життя, – на лиці Зехри одразу виникла болісна гримаса, але подруга не помітила цього і продовжила говорити далі. – Ти майже ніколи не виходила з будинку і я бачила тебе тільки, коли ти проводжала Яґмур на шкільний автобус. Але навіть в цьому був якийсь шарм. Ти наче була героїнею із тих романів, де дівчата завжди сидять вдома тому, що бояться, що світ пізнає їх справжніх.
На останній фразі подруги Зехру кинуло в жар, вже давно їй в лице не говорили такої правди. Перших три місяці після переїзду жінка справді майже не виходила з дому і робила це тільки у випадку крайньої необхідності. Соціум лякав її до чортиків. Вона боялася навіть дивитись на себе в дзеркало, тому що кожного разу уява малювала образи всіх, кого вона прирекла на смерть. Тільки час та безмежна любов до доньки змогли витягти розвідницю із депресії. Для Фатми вона була нещасною героїнею із якогось роману, але сама Зехра бачила себе в зовсім іншому амплуа. Вона швидше була тією, що непомітно для всіх зійшла з глузду та вбила все, що так любила.
Філософську розмову довелося закінчити на незавершеній ноті, бо додому повернулась радісна Яґмур. В руках у дівчинки був букет ромашок, який вона урочисто вручила здивованій Зехрі.
– Люба моя, звідки взялися квіти? – Зехра пригорнула до себе доньку, а потім пішла на кухню шукати вазу.
– Вони були в нас на порозі!
– Що? На порозі? – перепитала Фатма.
– Так. Тітка Асли підвезла мене додому і коли вона проводжала мене до дверей, я побачила, що там лежить цей букет, – дівчинка говорила швидко та піднесено, дана знахідка її значно вразила.
– На порозі кажеш? Хм, дивно, – Зехра повернулася у вітальню та поставила вазу з квітами на столик біля телевізора.
– В тебе точно немає таємних шанувальників? – Фатма грайливо закліпала їй.
– Та ні, – Зехра насторожилась. Ця ситуація почала її турбувати, все було якось дивно.
– Може хтось зі школи дізнався? Вони ж мають копії твоїх документів, – Фатма встала з дивану та пішла до святкового столу, який манив її ще з тих пір, як вона зайшла в будинок.
– Можливо, – пробурмотіла Зехра, хоча ця здогадка на її думку не відповідала дійсності. Її стосунки з колегами було доволі холодні, чого б це хтось із них вирішив їй подарувати квіти? Та ще й надіслав їх на домашню адресу? Ні, тут точно було щось не так.
– Викликаємо Зехру, прийом, прийом! Ти збираєшся взагалі пригощати нас, чи так і залишиш помирати з голоду?
– Ні, ні, пригощайтесь, – Балабан відкинула тривожні думки на саме дно емоційної коробки та приєдналася до своїх гостей. Неприємний осад муляв під ложечкою, але вона старалась ігнорувати його.
Трапеза вийшла вдалою, всі троє заледве вилізли зі святкового столу. Треба ж було Яґмур згадати в той момент про святковий торт та задування свічок! Зехра миттю в думках попрощалась із фігурою. Але торт таки винесла, не забирати ж у дитини одну з її улюблених традицій.
– Давай, Зехра, загадуй бажання! – Фатма щиро всміхнулася своїми медовими очима.
– Загадуй, мамо! – Яґмур також переповнювала нетерплячка.
Зехра ніколи не вважала себе забобонною людиною, жінка не вірила в магічні передбачення, не загадувала бажань, коли бачила падаючу зірку і взагалі рідко святкувала день народження, щоб випадала така можливість побажати чогось у Всесвіту. Вона і зараз хотіла махнути на все рукою та відмовитись від цієї дитячої забави, але щось змусило її відкинути вбік упередження та піддатися на цю пропозицію.
Схилившись над тортом, вона вже знала, яке бажання попросить у Всесвіту. Зехра мала все, про що могла тільки мріяти: дитину, роботу, що приносить задоволення, власний дім. Все, окрім одного… І хоч раціональна частка розуму підказувала, що це нереально, інша жадала понад будь-яку ціну висловити те прохання.
«Я хочу, щоб він був живий!» – попрохала вона в думках та задмухнула свічки.
Згасли всі, окрім однієї, що була ввіткнута посередині. Деякий час вогник колихався від подиху, нагадуючи дерево, яке бореться з сильним вітром, але потім він здався і від ґнотика вгору піднеслась хмарка диму, який одразу ж розчинився в радісних оплесках Фатми та Яґмур. Зехра піднесла до очей руку та непомітно для всіх витерла пальцем вологу, що назбиралася внизу повіки.
Ближче до 10 години вечора всі нарешті розійшлися. Фатма пішла до свого будинку, що розташовувався через дорогу, а Яґмур вклали спати з огляду на пізній час. Зехра залишилась у вітальні, щоб прибрати безлад, який є наслідком будь-якого святкування. Після прибирання розвідниця пішла в душ та переодягнулась в домашню піжаму, перед сном жінка ще хотіла трохи почитати. Несподіваний стук у двері зруйнував всі плани, Зехра здригнулася від несподіванки, але потім швидко прийшла в себе. «Напевно Фатма знову щось забула, вона така безголова», – подумала Зехра, відчиняючи вхідні двері.
– Добрий вечір, Зехра! – промовив нічний гість і жінка ледь не відкрила рота від здивування, але втрималась.
– Халіт башкан? – бачити його на порозі свого будинку через рік після останньої зустрічі було дуже хвилююче і незвично.
– Не пропустиш? – він озирнувся по сторонах, дивився чи поблизу немає свідків їхньої зустрічі.
– Вибачте, проходьте, будь ласка, – Балабан виправилась і запросила свого колишнього начальника в дім. – Ні, ні, не треба роззуватись. Проходьте у вітальню.
– В тебе якесь свято? – перед тим, як сісти на диван, чоловік кивнув головою на букет ромашок.
– Ааа, це… ну так, – Зехра зам’ялась, не знала, що відповісти. – День народження.
– Оо, ну то вітаю, – незграбно привітав Халіт.
– Дякую. Хтось залишив квіти на порозі. Не знаю, хто б це міг бути. Так дивно.
– Хм, справді? Дійсно, так дивно… – повторив він.
Запала тиша, яку ніхто з присутніх не наважувався першим порушити. Халіт сидів і крутив головою по сторонах, оглядаючи інтер’єр охайного будиночку, почував себе чоловік явно не в своїй тарілці. Зехра не думала, що коли-небудь застане свого башкана в такій обстановці у себе у вітальні. Халіт в її уяві завжди асоціювався з темними кабінетами фортеці, а не з домашнім затишком, який дарували її світлі стіни. Балабан оглянула свого колишнього начальника і дійшла до висновку, що за цей рік, коли вони не бачились, він зовсім не змінився. А от вона, навпаки, постарішала. Хоча це сталося не за рік, а всього лиш за один день.
– Що привело вас у Бодрум?
– Як там твоя донька?
Порушити мовчанку вирішили обоє. Хто ж знав, що зроблять вони це в один і той самий момент?
– Яґмур в порядку, повністю отямилася від всього, що було пережито нею в минулому, – язик не повернувся, щоб сказати те саме і про себе.
– Зехра, не хочу тягнути інтригу і буду прямолінійним. Я приїхав по справі, – Зехра одразу випрямилась, склала руки на колінах і нашорошила вуха. – Я б не хотів турбувати тебе, та ще й так пізно, але справа делікатна і дуже нагальна.
– Я вас слухаю, начальнику, – звертання вилетіло з її губ перш ніж вона встигла усвідомити, що статус їх стосунків перестав бути діловим як тільки-но вона подала заяву на звільнення. Але звичку не так легко викорінити.
Халіт посміхнувся, але враз став серйозним і продовжив говорити:
– Два місяці тому ми напали на слід батька Сердара, – Зехра відчула, як її нутрощі скрутилися та рухнули вниз на самісіньке дно внутрішньої порожнини. До горла підступила нудота, а разом з нею і неприємний комок, який був лихим передвісником непроханих сліз.
– Чому… чому ви не повідомили мені раніше про цю знахідку? – вона ледь знайшла в собі сили і згадала, як це – формувати речення зі слів.
– Ми хотіли пересвідчитися, що це не помилка. Взагалі все сталося випадково, Узай працював над однією справою і натрапив на особистість із фальшивими документами. Коли він пробив її через базу, то побачив співпадіння, яке шокувало його. Він одразу розповів мені про це і я доручив йому глибше дослідити все та отримати більше деталей. Не буду вдаватись у всі подробиці, Ґюрджан вже надіслав тобі весь пакет документів, які нам вдалося нарити, на електронну пошту.
– Стійте, стійте. Тобто ви хочете сказати, що впевнені в тому, що батько Сердара не помер у тій пожежі?
– Так. У нас є докази. Ми слідкували за ним кілька тижнів. І це ще не все, що я б хотів тобі повідомити. Перед тим, як я розповім найголовніше, хочу тобі сказати, що я не був упевненим в тому, чи варто тобі все так швидко розповідати, не знаючи всіх деталей. Але Узай з Ґюрджаном настояли на тому, що ти повинна все знати.
– Що саме я повинна знати? – її голос вже почав тремтіти від напруги. Зехрі страшно не хотілося чути подальші слова Халіта, але разом із тим понад усе вона прагнула, щоб він продовжував.
– У мене є всі підстави вважати, що Сердар живий.
Зехра схопилася рукою за серце, що болісно занило.
Вперше за рік лід дав тріщину.