Тільки смерть перетворює життя на долю.
Андре Мальро
Життя… Найбільша цінність, яку не купиш навіть за всі коштовності світу. Можливість, яка дається лиш раз і за яку кожен відчайдушно хапається, коли вона висковзує з рук. Отримати життя так само важко, як і втримати його в своїх руках.
Коли починаєш працювати на роботі, пов’язаній із захистом держави, то хочеш-не-хочеш, але звикаєш до постійної присутності смерті за твоєю спиною. Вона завжди дихає в потилицю і навіть самотність вже не лякає, адже ти ніколи не сам. Багатьом людям не подобається такий сумнівний сусід, але Сердар ще змалечку змирився з мовчазним компаньйоном. Вперше він познайомився з ним у дитинстві, коли пекучі язики полум’я забрали до себе всю його сім’ю і охайне помешкання в Берліні. Тоді маленький хлопчик поглянув їй в обличчя і зрозумів, що боятись нічого. Зробив крок назустріч і став на шлях небезпек та загроз. З тих пір лінія життя стала нагадувати мінне поле, а періоди трагедій та щастя чергувались між собою частіше, ніж чоловік встигав заварити собі каву.
Перший збій стався, коли команда втікала від переслідувачів і опинилась на справжньому мінному полі. Під загрозою опинилося не тільки життя чоловіка, а і його колег – Хулькі та Зехри. Коли він побачив її в перекинутій машині з цівкою крові на чолі, все тіло скувало від страху. Страху перед смертю. Він вперше так злякався, адже понад усе на світі Сердар не хотів втратити Зехру. І він був готовий до того, що колишній друг перетвориться на ворога. Адже віддавати йому свою кохану чоловік не мав наміру. Власна смерть лякала менше, ніж перспектива залишитись без неї. Залізної леді, чиє серце зроблене з льоду і холоду, які здатен розтопити тільки Сердар.
– Я купив квитки на медовий місяць. Ми поїдемо в Ісландію, – він знає, як вона хотіла потрапити в цю країну, тому будує спільні мрії на смертельному ложі.
– Тільки не будемо затримуватися надовго, там холодно. Ще захворіємо, – вона підтримує гру і посміхається крізь сльози. Бреше, адже знає, що холод в Ісландії не зрівняється з її власним.
– Зехра, я кохаю тебе, – він зізнається не вперше, але саме цей раз закарбовується в пам’яті жінки на все життя. Як зізнання перед обличчям смерті, виклик для тієї, що не відчуває любові й жалю.
Сердар переконаний, що Зехра буде картати себе за цей вчинок, але виходу не має. Він вже чує, як смерть гострить косу, тому намагається щосили відволікати увагу на щось інше, аби не чути того жахливого звуку. В останню мить чоловік подумки будує щасливе майбутнє, уявляє собі дім на березі моря, а в ньому – подружжя із двома дітьми. Старша Яґмур забавляє молодшого брата, поки той стежить за собакою, який гасає з м’ячем. Кінчик губ піднімається в посмішці, а з очей стікає одинока сльоза. Але, на жаль, присмак солі в роті не здатен нейтралізувати пекучого жару і трупного запаху смерті.
Коли все навколо вибухає, Сердар провалюється у чорну пітьму, занурюється на самісіньку глибину невідомого. Безодня лякає, затягує у нетрі і обплутує своїми путами, безодня не випускає. Крізь вакуум Сердар чує голоси, але вони звучать надто далеко і втримати їх у своїй свідомості важко. Слова висковзують з-поміж мозкових звивин і розчиняються у півкулях, перетворившись на тишу.
– Лікарю, як його стан? Він буде жити?
– Пацієнт зазнав вибухової травми, права нога була поранена осколком, ми його витягли і зараз з нею все гаразд. Але… проблема полягає в іншому.
– В чому саме? – голос був занепокоєний та наляканий.
– Внаслідок черепно-мозкової травми потерпілий впав у неврологічну кому.
– Та що ви таке кажете!
– Мені дуже жаль. Наразі ми діагностували кому 2 ступеня. Контакту з пацієнтом немає, він не реагує на зовнішні подразники.
– Через скільки часу він зможе вийти з коми? Він же зможе, правда?
– Скажу вам так: шанси 50/50. Нам потрібно кілька днів, щоб провести детальний огляд організму і подивитись на динаміку стану. Як лікар, на жаль, я нічого не можу вам гарантувати, але і спростувати щось теж не в силі. Все залежить тільки від того, наскільки сильний організм у вашого сина.
– Він сильний, він впорається. Я знаю.
Час перетворився на тягучу вічність, свідомість дрейфувала десь посеред безмежної пустоти, що не мала ні початку, ні кінця. Інколи звідкись надходили звуки та уривки розмов, але вони були дуже далекі і приглушені, вловити звідти якийсь сенс було нереально. Думки нагадували желейну масу, що ніяк не могла сформуватись. Сердар щосили намагався схопити ниточку реальності, але вона завжди втікала з-під рук.
Одного разу, доклавши максимум зусиль, йому таки вдається випірнути із забуття.
– Покличте лікаря, я бачив, як він кліпнув. Здається мій син приходить до тями!
– Пане, вам могло просто здатися, – медсестра була сповнена скепсису.
– Кажу ж вам, що він прокидається! Дивіться, він розплющує очі! Сердар, ти мене чуєш?
Світ навколо колихався, як брижі. В голові був цілий клубок думок, вони переплуталися між собою і Сердар розгубився, не знав, з якої почати. Білизна довколишнього інтер’єру осліплювала, очі від цього сльозилися і доводилося багато разів кліпати, щоб побачити хоч щось.
– Ви мене чуєте? –підбіг якийсь незнайомий чоловік в білому халаті і почав тикати в нього своїми приборами.
Сердар хотів відповісти «так», цей імпульс виник в його голові, але трансформувати його в слова так і не вдалося. Відкрив рота, а звідти нічого не вилетіло, окрім тиші. Розвідник ледь-ледь спромігся похитати головою у відповідь.
– Лікарю, він не може розмовляти?! – в розмову втрутився інший голос, Сердар спробував сконцентрувати увагу на чужому обличчі, але воно все ще було розмите.
– Зазвичай, коли пацієнти приходять до тями, то деякий час не можуть розмовляти. Йому потрібен час та реабілітація після коми. Він нас чує і здається розуміє, а це вже вказує на те, що шанс на повне одужання високий.
В подальшу бесіду між двома чоловіками, Киличаслан не вслухався. Всі свої зусилля він спрямував на те, щоб роздивитися незнайомця, якого так хвилював його стан. Це був статний чоловік похилого віку, його обличчя здавалося надзвичайно знайомим.
«Звідки я його знаю?» – подумав він і знову провалився в темряву від безсилля.
В подальші дні Сердар періодично прокидався, а потім знову засинав. Кожного разу термін пробудження збільшувався, але дезорієнтація в просторі зберігалася. Єдине, що чоловік розумів – це те, що він лежить у лікарні. Все решту було недосяжним для його знесиленого після тривалої коми мозку. Лікування та витривалий організм зрештою принесли свої успіхи. Сердар добре себе почував, спав тільки вночі і навіть намагався жартувати з медсестрами. Єдине, що засмучувало – травма коліна не дозволяла довго ходити. Пересуватися палатою було складно і навіть кілька кроків здавалися великим досягненням. Пам’ять про минуле теж потрохи поверталась, а разом із нею жагуче бажання побачити Зехру, але вона чомусь не приходила і ця думка тривожила. Чоловік, що був тут під час його пробудження, теж не заходив. Сердар так і не зміг пригадати його обличчя, хоча був певен, що добре розгледів його, але ці дані стерлися з його голови. Залишалося тільки чекати на наступний візит, який повинен все прояснити. Обрана тактика виявилася правильною, через кілька днів незнайомець прийшов, однак виявилося, що його особистість дуже навіть знайома Киличаслану.
– Доброго ранку, Сердар, – двері відчинилися і в палату зайшов живий привид. Остання людина на Землі, яку Сердар очікував побачити.
– Ти? – очі хамелеони розширилися від здивування, хворий спробував сісти на ліжку, але голова сильно запаморочилась і він був змушений відкинутися на подушку.
– Синку, послухай, я обов’язково все тобі поясню, – Рифат підійшов до ліжка і сів поряд на стілець.
– А я підозрював, – гірко всміхнувся розвідник. – Підозрював, що ти живий, але думав, що то в мене паранойя. Хоча, може це потойбічний світ? Ми ж обоє померли, чи я неправильно пам’ятаю? Це ти мене врятував?
– Так, це був я.
– Як? Останнє, що я пам’ятаю – це те, що нас оточили і я попросив Зехру натиснути на кнопку та підірвати вибухівку. Можливо, я не все пригадав, пам’ять досі повертається до мене шматками, але я точно знаю, що вибратися звідти до вибуху було неможливо.
– Ти правий, вибратися до вибуху було неможливо, але після нього був ще шанс, – чоловік зупинився, щоб перевести дихання. Назрівала довга розмова. – Із 4 вибухових пристроїв, які ви прилаштували, одразу спрацював тільки той, що був далеко до дверей, решту здетонували пізніше. Вибух застав мене на сходовому майданчику, я саме біг на підмогу. Ударною хвилею тебе відкинуло на сходи, кілька уламків пошкодили твоє праве коліно, а ліва нога була вивихнута. Ти сильно вдарився головою і це власне спричинило черепно-мозкову травму, через яку ти впав у кому. Коли я побачив тебе там, то подумав, що це кінець, але пульс ще був, хоча й досі слабкий.
– А мої друзі, що були поряд зі мною? Пинар і Хулькі? Ти їх не зміг врятувати? – після того, як він прийшов до тями, Сердар кілька разів намагався вивідати в лікаря Бариша інформацію про своїх товаришів, але той казав, що йому нічого не відомо. Внутрішнє чуття підказувало, що це поганий знак, але надія на живих товаришів все ще жевріла.
– Вибач, це було не в моїх силах, – почуте сильно засмутило розвідника, надія згасла. – Я бачив їх там: на чоловіка впав уламок стіни і він не дихав, а дівчина… – Рифат здригнувся, пригадавши щось жахливе, – вона теж була мертва. Я відтягнув тебе якнайдалі від небезпеки, а потім переніс до чорного входу. Там вже допомогли мої люди і я відвіз тебе сюди, до Бариша. Він буквально витяг тебе з того світу, коліно довелося збирати по частинкам взагалі.
– Так, він казав, що я щасливчик… – ще б пак, стільки разів втікати від смерті не кожному під силу. – Чому за стільки часу до мене ніхто не прийшов? І де Зехра?
– Тут така справа, сину…
– Що? Щось сталось? – раптова думка осяяла розум і Сердар злісно просичав. – Невже ти нікому не сказав про те, що я живий?
– Я не міг цього зробити, так краще для твоєї безпеки.
– Не тобі вирішувати, що краще для моєї безпеки! – розвідник стримував свою образу та злість на батька, але це стало останньою краплею і він не витримав. – Ти 30 років плював на мою безпеку! Чи сидячи тут в Берліні, поки я роками не міг знайти прихистку і страждав через втрату сім’ї, ти оберігав мене від всесвітнього зла, га? Я стільки років прожив без твоєї безпеки і нічого, живий-здоровий був.
– Сердар, ти злишся на мене і я це розумію, але послухай, для всіх краще, щоб ти поки залишався мертвим…
– Мені байдуже, що краще для всіх! Зехра десь там з розуму сходить через те, що я змусив її все підірвати, я знаю її, – він почав метатись на ліжку в пошуках телефону, чи ще чогось, що дозволило б зв’язатися з коханою. – Вона не заслужила цього! Я повинен сказати їй!
– Схоже, ти дуже дорожиш своєю колегою, – Рифат не наважився висловити власне припущення щодо стосунків сина і загадкової дівчини, що стала причиною його смерті.
– Вона не просто колега, Зехра – моя наречена! – слова Сердара підтвердили здогадку. – Вона десь дуріє там на самоті, можливо, пішла з роботи і сидить в депресії. Я маю їй сказати!
– Повторюю тобі: це небезпечно! – Рифат наполягав на своєму.
– Що такого небезпечного в тому, щоб повідомити моїй коханий жінці, що я живий? – Сердар досі не розумів, чому його батько, що в дитинстві попереджав маму про кожне своє запізнення, зараз став таким байдужим. Роздратування все більше наростало, хотілося запустити в нього чимось важким, але під руками не було нічого, окрім таблеток на тумбі.
– Тому що за вами стежать.
– Що? Хто?
– Члени Павутини.
– Павутини? Це ще що за дурня? Ти часом сам не вдарився головою, коли рятував мене?
– Це організація наступників Фірми, вони дуже небезпечні і вони полюють за працівниками розвідки. Особливо за тими, що розслідували справу Фірми, тобто за тобою і твоїми друзями.
– Та до дідька мені ті ваші павуки, я їх одним тапком приб’ю! Мені треба побачити Зехру! – власне безсилля сильно бентежило чоловіка. Якщо він не знаходить собі тут місця, то як себе почуває Зехра, що змушена нести на душі такий важкий тягар?
«Ні, чекати більше не можна, треба вибиратися звідси і чимнайшвидше» – в голові Сердар почав назрівати план, але для його здійснення потрібно було приспати увагу батька і трохи розходити ногу, бо на милицях далеко не підеш.
– Синку, знаю, що ти мені не довіряєш і це цілком справедливо. Але обіцяю, як тільки-но ти одужаєш, ми з тобою побалакаємо і я детальніше про все розповім. А поки я прошу тебе тільки про одне: лікуйся. Тобі потрібен спокій і відпочинок, про решту ми подумаємо згодом, – голос чоловіка був сповнений турботи, але Сердару було гидко чути це від людини, яка згадала про існування сина тільки коли він ледь не помер.
– Добре, – спокійна відповідь розвідника занепокоїла Рифата, який очікував ще одного вибуху емоцій. – А зараз забирайся звідси, я не хочу тебе бачити.
Рифат хотів заперечити, але крижаний погляд Сердара його зупинив. Він мовчки покинув палату, залишивши сина в повній дезорієнтації та пригніченості. Хто б міг подумати, що через стільки років, чоловік повернеться в місце, де народився, і зустріне там батька. Здавалось би, така чудова подія, але на серці після цього візиту шкреблися коти.
Киличаслан хотів додому на батьківщину. До Зехри, до Яґмур, до команди. Можливо, Німеччина і була місцем його народження, але тут він не почував себе у безпеці.
Наступні дні Сердар робив все для того, щоб підготуватися до грандіозної втечі з лікарні. Спершу він підкупив своєю усмішкою балакучу медсестру, яка завжди приязно ставилася до особливого пацієнта. Разом з нею вони обійшли всю лікарню, жінка розповіла про основні входи та виходи, нічого не запідозривши. Також чоловік працював над станом своєї ноги – вона стала його ахіллесовою п’ятою. Швидко пересуватися було майже неможливо, коліно нило від болю і доходило до того, що Сердар ледь не повз по кімнаті, щоб упасти на ліжко. Окрім цього загальне самопочуття було не найкраще, головокружіння і запаморочення стали найчастішими відвідувачами. Лікар Бариш обіцяв, що в з часом все пройде і це просто один з побічних ефектів коми. На жаль, не існувало пігулки, яка б вилікувала цю проблему за один день. Але ці всі маленькі перепони ні на йоту не зменшили прагнення вирватися на свободу, тому Сердар не мав наміру здаватися.
Зрештою, день Х настав. Сердар готувався до нього цілий тиждень і продумав кожен свій крок та кожну деталь. Не продумав тільки одного: несподіваного батькового втручання. Його застали біля дверей з ключами від запасного виходу, шляху для відступу не було.
– Я так і знав, що ти так швидко не змиришся, – троє санітарів, що стояли біля чоловіка, почали поволі оточувати розвідника.
– Що ти надумав? – Сердар оглянув кожного медпрацівника і приготувався до спротиву. Так просто здаватися не в стилі Киличаслана.
Чоловіки одночасно підскочили до розвідника і спробували заломити йому руки, щоб так було легше впоратися. Однак здолати людину, що з’їла собаку на бійках, виявилося не так просто. Якби не хвора нога, шанси на успіх були б значно вищими, але саме вона зіграла вирішальну роль в нерівній боротьбі.
– Ти про це ще пошкодуєш, – прошипів Сердар перед тим, як йому ввели снодійне.
Коли він розплющив очі, то одразу не второпав, що сталося і чому зникла сліпуча білизна лікарняних стін. Його нова в’язниця була маленькою, без жодного вікна і з двома дверима. Перші вели до ванної кімнати, де теж не було вікна, а другі, очевидно вхідні, виявилися зачиненими. Після тривалого огляду Сердар безсило сів на ліжку і потер ниюче коліно. На тумбі, окрім годинника, лежали кілька книг та стояв піднос з їжею. Апетиту не було, але в животі бурчало, тому розвідник насилу запхав у себе кілька ложок рису та зробив 4 ковтки несмачного чаю. Організм вимагав кофеїну, але в таких умовах, та ще й в такому стані, шанси на його отримання були надзвичайно малі.
З моменту пробудження минуло 2 години, аж тоді в кімнату завітав Рифат, поряд з ним стояла та сама привітна медсестра.
– Як ти себе почуваєш? – лагідно запитав чоловік, нібито не він вночі віддав наказ схопити сина і приспати його.
– Я обурений! – Сердар з-під лоба дивився на наглядачів.
– Розумію, – чоловік награно всміхнувся, але потім одразу посерйознів. – Йоганна буде наглядати за тобою та слідкувати, щоб ти вчасно приймав всі ліки. Коли курс лікування буде пройдено, Бариш тебе огляне і якщо все буде гаразд, тоді ми нарешті поговоримо.
– Куди ти мене привіз? Що це за місце?
– Мій будинок. Ти вдома, синку.
– Справді? – з рота вирвався нервовий смішок. – А я думав, що вдома людям не закривають кімнати і не обмежують їх пересування.
– Ти ж сам знаєш, що це вимушена міра, – знизав плечима господар. – Я залишив тобі тут кілька книг, щоб не було сумно, – він кивнув на тумбу. – Якнайшвидше одужуй, в нас з тобою ще багато справ!
За час роботи у розвідці, Сердар побував на різних завданнях, відвідав багато країн. Через часті перельоти та переміщення, він рідко сидів на одному місці, все життя було пов’язане з рухом. Тому перебувати у чотирьох стінах цілими днями, без можливості виходу на двір, було дуже важко. Його мозок здійснював єдину роботу – розумову. Весь вільний час, якого в нього було обмаль, Киличаслан намагався придумати, як йому звідси втекти. Спроби були приречені на невдачу, але він принаймі старався. Одного разу навіть вдалося вибігти на двір і знешкодити двох охоронців, але в кінці-кінців його все одно повернули в ненависну кімнату. Поступово, розчарування у власних силах досягло такого піку, що Сердаром оволоділа апатія та меланхолія. Тепер він весь час лежав на ліжку і думав про Зехру. Адреналін вичерпався і все, що залишалося – це спогади та мрії, яким не судилося здійснитися. Кожну ніч перед сном він намагався вгадати, що вона сьогодні робила. Це були безглузді припущення по типу: вранці вона заварила каву, а потім повела Яґмур до школи і тому подібне. Чомусь розвідник був упевнений, що Балабан покинула роботу, травма після такого потрясіння не дозволила б їй надалі працювати в подібній установі.
Сердар часто подумки шпетив долю за те, що так несправедливо з ними вчинила. Попереду їх чекало насичене життя, сповнене кохання та щастя. В нього вперше за стільки років з’явився шанс на сім’ю, але один фатальний вибух все зруйнував. І найгірше в цій ситуації було те, що кожен з них страждав по-своєму. Зехра вважала, що вбила коханого, а заразом і побратимів, власними руками, а Сердар терзав себе, бо не міг повідомити їй, що живий. Який із цих двох варіантів більш жорстокий розвідник навіть не міг припустити. Фізичний біль на фоні цих душевних страждань був просто набридливим маленьким комариком.
Дні пролітали з неймовірною швидкістю і лікування добігало до кінця. До великої розмови залишалися лічені дні, Сердар не міг дочекатися, коли нарешті зможе покинути ці ненависні чотири стіни. В один із стандартних вечорів чоловік лежав на ліжку і читав, раптом двері відчинился і в отворі з’явилося лице Йоганни.
– Пане, вас кличуть до вітальні.
Розвідник відкинув вбік чтиво, зіскочив з ліжка і пішов в напрямку вказаної кімнати. Рифат сидів на дивані, заклавши ногу на ногу і попивав зелений чай.
– Сьогодні Бариш тебе оглянув, – констатував старий, поки Сердар вмощувався на дивані.
– Так, – підтвердив чоловік. – Я повністю здоровий, тільки потрібно приймати ще деякі препарати для відновлення після коми. Ну то що, я нарешті почую цю надсекретну інформацію, через яку ти начхав на власного сина?
– Навіть не знаю, з чого почати, – зам’явся Рифат, йому стало ніяково через прямолінійну жорстокість сина.
– Почни з початку – з пожежі. Як так сталося, що ти вижив?
– Якби ж то я сам знав, синку, – на обличчі, всіяному зморшками, виник вираз глибокої задуми. – Я не пам’ятаю, як мене витягали з вогню, коли опритомнів, то був вже у палаті. Чоловіка, який врятував мене, звали Фелікс. Корінний німець 20-ти років, високого зросту, з гострими рисами обличчя – таким я запам’ятав його в той день. Мені пощастило, я отримав незначні опіки на тілі, тому досить швидко мене виписали. Клянусь Богом, я шукав тебе кожного дня, обійшов всі німецькі притулки, стукав у двері до кожного сусіда, але тебе не було.
– Башкан Мете забрав мене до Туреччини, – до горла підступив клубок і Сердар потягнувся за чашкою, гарячий чай ледь не обпік горло.
– Так, про це я дізнався згодом, багато років тому, – розвідник запитально вигнув брови, але нічого не сказав. – Фелікс був членом неонацистської організації, що підпалила наш будинок. Він дуже шкодував про цей вчинок і каявся переді мною, запевняв, що змінив свої погляди і обіцяв виправитися. Він запропонував мені роботу і я не мав іншого виходу, окрім як прийняти пропозицію, становище було безвихідне.
– І що це була за робота? – насправді Сердар хотів запитати, як він міг співпрацювати з убивцею їх сім’ї, але змовчав.
– Я працював особистим водієм Фелікса. Спочатку ми мало спілкувалися і я майже нічого не знав про нього, але згодом ми поладнали і я завоював довіру хлопця. Тоді він і розповів мені про Павутину.
– Що це за Павутина така? Я вже вдруге чую про неї від тебе.
– Павутина – організація, що була заснована чоловіком на ймення Вольф Вільден. Він довгий час прожив у Стамбулі, там і познайомився зі своєю дружиною. Після одруження пара переїхала в Німеччину на батьківщину чоловіка. Вільден кілька разів хотів вступити до лав Фірми, але йому завжди відмовляли. В кінці-кінців чоловік облишив спроби і прийняв рішення створити власну організацію. Над назвою довго не думав, адже за професією був арахнологом, в будинку мав спеціально облаштовану кімнату з тераріумами.
– І в чому полягає робота цієї так званої організації? Яка в них сфера впливу?
– Політика в основному. Я зібрав для тебе кілька їх основних «досягнень» за 15 років існування, потім переглянеш, – Рифат протягнув сину папку з документами. – Наскільки мені відомо організація нараховує 10 членів – це постійна цифра, яка ніколи не змінюється. Ділитися будь-якою інформацією щодо справ Павутини заборонено, тому кожен член зобов’язаний носити при собі павучу отруту на випадок, якщо хтось із ворогів застане його зненацька.
– Стій, стій, – розвідник перебив батька. – Якщо заборонено ділитися інформацією, то чому Фелікс тобі це розповів? Адже, якщо я правильно зрозумів, він теж належав до цієї організації, так?
– Так, все вірно. Зазвичай, члени Павутини – фанатики, які вірять в те, що вони здатні змінити світовий порядок на власну користь і зможуть всім правити. Але Фелікс був не таким. Підозрюю, що він вступив до організації через особисті причини, а саме через любов до доньки Вільдена.
– І як завжди любов все зруйнувала… – прошепотів Сердар собі під ніс.
– Вони з Алярою – так звали дівчину, часто зустрічалися у заміському будиночку. За наказом Фелікса я кілька разів підвозив її, гарна була дівчина, вродлива. Пара щиро кохала один одного, але Вольф був проти. Взагалі зі слів Фелікса – це була дуже специфічна особа з маніакальною жагою до слави та влади. Інколи його жорстокість переходила всі межі.
– Чим же закінчилися ця історія кохання? По закону долі, напевно, трагічно.
– Заміський будинок Фелікса підпалили, в той момент там якраз знаходилися закохані. Обоє згоріли живцем. За день до цього він якраз розповів мені всю правду про організацію, надав список членів і слізно просив ліквідувати їх, заради безпеки у всьому світі. Я вперше побачив його таким розбитим та засмученим, ледь не на колінах він благав мене допомогти йому в цій нелегкій справі.
– Але тобі це не вдалось, чи не так?
– Можна і так сказати. Після загибелі Фелікса, Вільден довго не прожив. Через кілька тижнів у будинку знайшли його труп, смерть настала через численні укуси павуків, в його тілі знайшли велику дозу отрути. Схоже, що домашні улюбленці вийшли з-під контролю, адже скло в тераріумах було розбите. Після цієї події стався ряд вбивств решту членів Павутини, загинули всі. Я обнадіявся, що ця історія підійшла до завершення, але одного дня випадково зустрів чоловіка, який мав на грудях тату павука – знак причетності до організації. В той момент, коли я погнався за доказами існування Павутини, мене знайшов Мете.
– Мете? – Сердар не очікував почути в цій розмові ім’я людини, що в свій час замінила йому батька. Невже і він його зрадив?
– Як виявилося, він давно напав на мій слід і здогадувався про те, що я вижив під час пожежі. Від нього я дізнався, що ти працюєш у розвідці і дуже успішно, – з гордістю промовив Рифат і кинув обнадійливий погляд на Сердара, але той сидів з кам’яним виразом обличчя. – Мете також розслідував справу Павутини і в нього були докази того, що організація продовжує діяти, просто відбувся її перезапуск. Мені запропонували співпрацю і я погодився, адже сподівався, що після всього зможу побачити тебе.
– Чому ти одразу не попросив про зустріч? Я впевнений, що Мете б тобі не відмовив, – Сердар досі не міг зрозуміти, в чому була причина того, що він відчував себе сиротою при живому батьку.
– Я… – чоловік запнувся, підбирав правильні слова. – Я не хотів так неочікувано вриватися в твоє життя і руйнувати звичний порядок. Ми б все одно не змогли бачитися, адже в мене було секретне завдання, термін виконання якого обіцяв затягнутися. До того ж мені було соромно з’являтися перед тобою через стільки років, за цей час я здійснив багато ганебних вчинків, які могли б погано вплинути на твою репутацію. Тому я пообіцяв собі, що якщо виживу і ліквідую Павутину, то знайду тебе.
– Значить тобі було соромно переді мною з’являтися? – виправдання було настільки абсурдним, що розвіднику хотілося кричати від обурення. – Навіщо ж ти зараз виник на моєму шляху? Шукав би й далі свою Павутину, як ти взагалі дізнався про наше завдання в готелі?
– Мені сказав Адем. Нас познайомив Мете і з тих пір ми старалися тримати зв’язок. Коли він розповів про наміри розвідки ліквідувати Фірму і про те, що ти будеш на тому завданні, я не втримався, захотів поглянути на тебе хоч одним оком. І як бачиш, моя хвилинка слабкості принесла позитивний результат, адже якби мене там не було, ти б зараз тут не сидів, правда? – чоловік приязно всміхнувся до сина, в глибині душі теплилася надія на те, що, можливо, той подякує за своє спасіння, або хоча б трішки розм’якне. Але Сердар був непроникним, жоден м’яз на лиці не смикнувся.
– Який сенс з того, що ти мене врятував, якщо я перебуваю у в’язниці? Я досі не розумію, в чому зв’язок між цією організацією і тим, що мені заборонено бачитися з Зехрою.
– Члени Павутини стежать за вами. За всіма розвідниками, що брали участь в ліквідації Фірми. Вони бояться, що ви станете їх кінцем, тому тримають всіх на гачку. Поки ти мертвий для всіх друзів та колег, доти у безпеці.
– Ти ж розумієш, що мені байдуже на власну безпеку? Якщо Зехра під загрозою, я повинен їй про це повідомити.
– Якщо ти це зробиш, то тільки погіршиш ситуацію і Павутина перейде до більш рішучих дій. Поки вони вичікують, у нас є шанс застати їх зненацька і знищити всіх разом.
– І як ми це зробимо? – в голосі Киличаслана чувся скепсис.
– Ти станеш членом Павутини.
– Що? – почуте настільки вразило чоловіка, що він аж підскочив з дивану. – Ти з дуба впав? Яким чином це допоможе нам?
– Після оновлення Павутина тримає всі дані щодо своєї діяльності під грифом секретності. Нам потрібно дізнатися, хто нею керує. І найкращий спосіб для цього – увійти до їхніх лав.
– Ти збожеволів, – Сердар скуйовдив довге волосся і схопився за голову. Він вийшов на центр кімнати і зробив кілька кроків взад-вперед, від хаотичних думок розболілася голова. – Кілька хвилин тому ти сам казав, що мені краще бути мертвим, а тепер пропонуєш приєднатися до терористів?
– Я підготував для тебе нові документи, ти станеш іншою людиною. Ніхто з них не дізнається твою справжню особистість, навіть якби вони намагалися навести на тебе справки в Анкарі. На моє прохання Адем знищив твою особисту справу в архіві.
– Що ви зробили? Навіщо?
– На випадок, якщо Павутина впровадить у розвідку своїх людей. Вони ні за що не повинні дізнатися про твою причетність до цієї організації, оскільки тоді все піде коту під хвіст. І саме з цієї причини я рекомендую тобі не зв’язуватися із Зехрою. Заради вашої безпеки краще, щоб ти залишався для неї мертвим.
– Я не вірю в те, що ти пропонуєш мені це, – від хотьби по кімнаті запаморочилася голова, тому Сердар знову сів на диван. – Як я можу залишити її в невіданні?
– Ти ж не хочеш наразити її на небезпеку, чи не так? – Рифат знав, з якого боку варто підійти, щоб переконати сина у правильності свого рішення. – Я попрохав Адема приставити за нею людину з розвідки. Якщо Павутина активізується, Зехра з донькою будуть у безпеці. Знаєш, а вона звільнилися після твоєї смерті, – Сердар нагострив вуха і вслухався в кожне речення. – Переїхала в Бодрум з донькою, працює там вчителькою англійської і проживає спокійне та розмірене життя. Якщо ти розкажеш їй, то зруйнуєш все.
Сердар мовчав, ретельно обдумував сказане Рифатом. Розвідник знав, що правильне рішення лежить прямо перед ним, але ж хіба він колись робив те, що правильно? Це Зехра здавала все на відмінно, а от Сердар був двієчником. Скільки разів він порушував накази Халіта та Мете, всіх пальців на руках не вистачить, щоб порахувати! Однак, можливо, заради безпеки коханої варто прислухатися до Рифата? Якщо він ліквідує цю організацію з дурнуватою назвою, то зможе забезпечити їм із Зехрою безтурботне майбутнє. А якщо все піде не так, то їй хоча б не доведеться двічі оплакувати своє кохання. Всі аргументи були «за» і тільки одне маленьке «проти» муляло Киличаслану. Коли Зехра про все дізнається, вона дуже сильно розізлиться, можливо, навіть не захоче його бачити. Але це все одно не могло переважити бажання розвідника забезпечити захист жінці та уберегти світ від небезпечних терористів.
– Ти можеш подумати над пропозицією кілька днів, я не хочу тиснути на тебе, – Рифат перервав душевні муки сина. – Відпочинь, зваж всі «за» і «проти», можеш прогулятися околицями, можливо, це допоможе тобі розвіяти голову. Я більше не буду замикати тебе в кімнаті. Я довіряю тобі, сину.
– Добре, я подумаю, – Сердар встав з дивану і прихопив папку з документами.
Перед тим, як зникнути за дверима своєї кімнати, він повернув голову та болісно промовив:
– Краще б у тій пожежі врятувалася мама, або сестра.
– Повір, я кожного дня прокидаюся з цією думкою, – відповів Рифат, його очі були зволожені.
Майже пів ночі Сердар не міг заснути, в голову лізли різні думки. Складалося враження, ніби Морфей оголосив конкурс на найбільш видовищну фантазію і в якості піддослідного обрали саме його. Прокинувся чоловік о 6 годині ранку, зібрався з силами і вийшов на прогулянку. Востаннє Сердар гуляв сам на свіжому повітрі ще до вибуху, вранішня пробіжка входила до улюблених ринкових ритуалів. Як же все змінилося з того часу… Замість пробіжки – повільна хотьба, навантажувати ногу поки не рекомендується. Замість гарячої кави трав’яний чай, а замість метушливої робочої атмосфери нудне перебування в будинку. Він би все віддав за те, щоб повернути той час назад.
Вчора був дощ, тому повітря пропахло сирістю, віяло прохолодою. Зазвичай Киличаслан не любив таку погоду, але зараз він вдихав на повні груди, набираючи в легені якнайбільше кисню. Навколо було мало будинків, тому Сердар обійшов вулицю кілька разів, приємно було знову ходити після стількох днів лежання. Коли він робив останнє коло своєї прогулянки, то зустрів приємну стару покоївку, яка працювала через будинок від них. Побажав їй гарного дня і вона всміхнулася такою щирою посмішкою, що йому від неї аж потепліло на душі.
Решту дня чоловік вивчав документи, які привідкривали завісу темних справ Павутини. Організація справді вселяла страх, тому чим швидше її ліквідують, тим краще буде для всіх. Але Сердар досі сумнівався в тому, чи варто робити все отак наодинці, можливо, краще довести до відома Зехру і розвідку? Однак тоді зникне ефект спонтанності і їх швидко можуть розсекретити. Раніше Сердар любив продумувати в голові різні плани та стратегії, але після тривалої коми будь-яка розумова робота потребувала важких зусиль. Концентруватися на чомусь було дуже складно, голова починала паморочитися і організм потребував відпочинку. Киличаслан відчував себе немічним розвідником на пенсії, але нічого не міг вдіяти із власним самопочуттям.
Від абсолютного нерозуміння правильності майбутнього вибору він наважився на відчайдушний, а то і безглуздий вчинок. Сердар зателефонував Зехрі. Оскільки власного телефона в нього не було, довелося скористатися домашнім. Він набрав номер по пам’яті, притиснув трубку до вуха і вслухався в довгі гудки, які зараз здавалися найкращою мелодію в цілому світі.
– Алло, – в трубці пролунав дитячий голос і серце Сердара защеміло. – Алло, – Яґмур повторила привітання, але у відповідь пролунала тишина.
– Яґмур, сонце, хто там? – в трубці почувся тихий голос, що змусив Сердара заклякнути на місці.
– Не знаю, ма, вони мовчать, – розчаровано пробурмотіла дівчинка.
– Напевно це діти зі школи граються, – несхвально сказала жінка. – Зараз даси мені телефон, я тільки витру руки від муки.
Сердар закусив кулак, щоб раптом не застогнати від туги та не видати себе. Душа поривалася крикнути в трубку, дати про себе знати, а розум переконував, що це буде великою помилкою, яка зруйнує життя коханої жінки.
– Алло, хто це? – в динаміці прозвучав її голос, бадьорий та голосний. Серце зробило кульбіт, в животі стало млосно.
Тієї ж миті Сердар кинув трубку, а потім розбив телефон на друзки об стіну. Ввечері розвідник прийшов у кабінет до батька і повідомив йому про своє рішення.
– Я згоден стати членом Павутини, щоб у подальшому ліквідувати її.
Рифат оторопів від несподіванки, ліва рука, що перекладала з місця на місце папери, зависла в повітрі.
– Еее, це чудово, – він швидко отямився і запропонував чоловіку присісти навпроти. – Я знав, що ти приймеш правильне рішення.
– Воно правильне не для всіх, але я повинен це зробити заради Зехри і безпеки своєї країни. То з чого ми починаємо? Як стати членом Павутини?
– Поки це найскладніша частина завдання, – Сердар зацікавлено вигнув брови, батько швидко продовжив своє пояснення. – Павутина не приймає до своїх лав необмежену кількість членів – це по-перше. А по-друге, з ними не можна зв’язатися напряму, вони самі знаходять потрібних їм людей і пропонують приєднатися до організації, однак всіх секретів одразу не розкривають, поки не переконаються, що людина згодна вступити до них.
– За якими критеріями вони обирають потенційних членів і звідки ти знаєш, що вони зацікавляться мною? – Киличаслан вальяжно розсівся в кріслі і засипав Рифата запитаннями.
– Вони завжди стежать за важливими подіями в світі, тому щоб привернути їх увагу, достатьно зробити щось грандіозне та незаконне.
– Я не буду вбивати людей тільки для того, щоб вступити в якусь дурну організацію, де всі передивилися Animal planet.
– Ми і не будемо нікого вбивати, я ще не настільки поїхав головою, – запевнив чоловік. -– В мене є на думці кілька справ, які можуть стати нам у нагоді. До того ж, щоб сподобатися павукам не обов’язково потрібно бути терористом. Достатньо кинути виклик суспільству та зробити резонанс, важливо тільки одразу показати нахил до імперіалізму та манію величності.
– Добре, допустимо, що з цим все ясно, а як бути з тим, що вони не наймають нових членів? Яким би крутим я не був, не думаю, що вони змінять заради мене свої правила.
– Все просто: нам доведеться позбутися одного члена Павутини.
– Оо, ну логічно, – кивнув розвідник. – Але як це зробити, якщо ми не знаємо, хто входить до цієї організації?
– Я знаю двох членів, один із них палестинський терорист, який точно заслуговує на смерть, як ніхто інший. Поки я не знаю, як ми його позбудемося, але про це подумаємо згодом, для початку допоможемо тобі привернути увагу павуків.
– А де мої нові документи?
– Зараз, хвилинку, – Рифат понишпорився в шухляді, витягнув звідти файл із паперами та протягнув його сину. – Твоє нове ім’я – Томас Мюллер. Ти син турецької емігрантки та німця. Бізнесмен, володієш фірмою оренди вантажівок для перевезень.
– Звідки ти взяв стільки коштів? – Сердар читав документи і коли дійшов до банкових рахунків, йому ледь очі не вилізли на лоба. – Цей будинок, моє лікування, ця фірма… Звідки?
– Фелікс залишив мені всі свої статки після смерті. У нього в живих не залишилося родичів, інших спадкоємців теж не було, а він прагнув понад усе нашкодити Павутині, тому передав це все мені. Частину коштів я вклав у ресторан турецької кухні, а решту розподілив по різних рахунках. Не бійся, якщо вони захочуть перевірити джерело твого капіталу, то нічого не знайдуть, я над цим постарався.
Сердар зміряв Рифата оцінюючим поглядом, він не впізнавав у цьому обачливому та хитрому чоловікові свого батька-робітника, який цілими днями працював на заводі, менш за все його тоді хвилювали політичні інтриги та світовий порядок. Як виявилося, не тільки розвідник виріс та подорослішав, старий теж пройшов через жорстоку школу життя, що змусила його перетворитися на іншу людину. Напевно, після подорожі на той світ всі повертаються іншими. Тепер на черзі був Сердар.
– А як же моє розвідницьке минуле? Вони не зможуть знайти дані про це?
– Ні, для всіх ти помер під час пожежі. На моє прохання Адем викрав та знищив архів з твоєю особистою справою та всіма документами.
– Адем знає, що я живий?
– Ні. Коли ми тільки почали співпрацювати з Мете, він наказав йому виконувати всі мої прохання, не задаючи зайвих запитань.
– Ти казав, що Мете теж працював над справою Павутини, так? – Рифат ствердно захитав головою у відповідь і Сердар продовжив. – Тоді чому Халіт нічого нам не розказував про це?
– Я не знаю, як діє ієрархія у вашій державній установі, але швидше всього це була особиста справа Мете, про яку знало тільки найвище керівництво. Я особисто попросив його не повідомляти свого імені, тому окрім нього ніхто не знав мою справжню особистість.
– Зрозуміло. Що ще мені варто знати про Павутину? – Сердар закрив папку і відкинувся на кріслі, розпростерши ногу, що затерпла від тривалого сидіння.
– Свої засідання Павутина проводить в Інтернеті, кожному члену приходить повідомлення з посиланням на сайт. Для реєстрації тобі буде необхідно вказати пароль та своє кодове ім’я.
– Кодове ім’я? – чим більше інформації Сердар дізнавався про цю організацію, тим більше переконувався в тому, що в її основі лежить один великий абсурд.
– Так, тобі потрібно буде обрати собі псевдонім – найменування якогось виду павука. Перед тим, як тебе приєднають до відеозв’язку, ти одягнеш маску тому, що згідно з правилами організації, не можна показувати своє обличчя.
– От лихо, я щось не розумію, а як же тоді ми дізнаємося її членів?
– Це буде не так вже і складно, коли ти приєднаєшся до їх лав. Будь-яка зачіпка, будь-яка ненавмисне кинута фраза стане для нас сигналом до дій. До того ж не забувай, що кожен член Павутини має на тілі татуювання павука. Ти ж бачив його зображення в тій папці, яку я тобі дав для ознайомлення?
– Бачив, це тату явно вигадала людина без смаку.
– Тобі теж доведеться його набити, – Сердар скривився від невдоволення. – Я б хотів ще додати, що нашою ціллю повинні стати не просто павуки, а їх ватажок. Керівник Павутини єдиний, хто знає дані всіх членів, він є основою та серцем організації.
– Щоб знайти хоча б одного павука треба сильно постаратися, а ти хочеш впіймати головного з них? І як ми це зробимо?
– Разом у нас все вийде, я вірю в нашу силу, – впевненості Рифата можеш було позаздрити.
Переповнений скепсису Сердар спершу не надто горів цієї ідеєю, але потім і він ступив на шлях азарту. Попереду батька і сина чекало багато роботи.
– Ну як я тобі? – Сердар позував у вітальні перед Рифатом. На чоловіку була біла сорочка та чорні джинси, він готувався до відкриття нічного бару одного з членів Павутини.
– Чудово! – Рифат навіть вдягнув окуляри, щоб краще все роздивитися. – Ти знаєш, що тобі треба зробити: познайомитися з Фатіхом Демірканом і втертися до нього в довіру. Чим більше дружніх стосунків ти побудуєш з членами Павутини, тим краще для нас.
– Так, я пам’ятаю. Не переймайся, мені все життя доводилося грати в різних ролях, я точно з легкістю впораюсь.
– Це чудово, – чоловік встав з крісла, підійшов до сина і поправив йому комірець розстебнутої сорочки.
На початку спільної роботи чоловіки ледь знаходили спільну мову, Сердар завжди перечив батьку і робив по-своєму, а старий, в свою чергу, не міг утихомирити свого непокірного сина. Час та спільна мета зблизили чоловіків і хоч у молодшого Киличаслана ще досі було багато претензій та дитячих образ, він він себе як справжній професіонал і не дозволяв особистому вплинути на роботу. Раніше Зехра постійно докоряла йому і твердила, що керуватися почуттями під час завдань – це помилкова стратегія. Думати потрібно головою, та і взагалі людям їх професії варто зберігати холодний розум. Тільки пройшовши через чистилище чоловік зміг прислухатися до слів коханої. Відтепер новий Сердар Киличаслан прорахував все наперед та не терпів спонтанності.
Для того, щоб чоловіка прийняли до секретної організації їм довелося сильно попотіти. І хоч їхні дії були далекі від криміналу, законністю там теж не пахло. Сердар знав, що в майбутньому йому захочеться вирізати цей епізод зі свого життя. Але в даному випадку ціль виправдовувала засоби. Тому коли Рифат повідомив, що вилітає у Стамбул, аби позбутися члена Павутини, Сердар сприйняв все спокійно і тільки попросив батька бути обережним та не привертати зайву увагу. Рано чи пізно їм все одно доведеться зіткнутися з представниками розвідки, тому відкладати через це поїздку в Туреччину не варто. Зустріч пройшла вдало, якщо звісно можна з етичної точки зору говорити в такій інтонації про вбивство. Одним пострілом Рифат вбив двох зайців, а саме – позбувся небезпечних терористів та зарезервував Сердару членство в Павутині.
Із Томасом Мюллером зв’язалися одразу через кілька днів після вбивства. Спершу провели невеличку співбесіду в Інтернеті без відеозв’язку, запропонували приєднатися до грандіозної ідеї по поневоленню світу. Сердар про вигляд подумав кілька секунд, а потім погодився на всі умови. Йому пояснили статут організації, розповіли про те, як будуть відбуватися зустрічі і попрощалися до наступних зборів. Однак телефон все мовчав, повідомлення про зустріч Павутини не приходили, тому Сердар із батьком продовжував розслідування і намагався знайти причетних до цього павучого божевілля (Киличаслан так називав про себе дану організацію). Врешті-решт зв’язки та кмітливість Рифата прислужилися в нагоді, жертву було знайдено і прийнято рішення якомога швидше вибудувати з нею теплі стосунки.
Сердар без труднощів влився в компанію Фатіха Деміркана на відкритті нічного бару. Кілька випитих коктейлів і ось власник вже запрошує його на каву, щоб обговорити бізнес-ідею.
– Томасе, розважиш трохи моїх друзів, поки я огляну бар і потеревеню з рештою знайомих? – Деміркан по-приятельськи похлопав Сердара по плечі.
– Звісно, не переймайся. Зі мною їм буде значно веселіше, ніж з тобою, – Киличаслан вишкірив зуби.
– Ах ти жучара! Тільки не забирай у мене всіх дівчат.
Сердар у відповідь тільки розвів руками, мовляв всяке можливо. Фатіх залишив його біля столика і зник в натовпі гостей.
– Ну що, хто першим хоче пожалітися на цього пройдисвіта? – запитав він у двох привабливих брюнеток та одного блондина. Компанія дружно розсміялися у відповідь і підняла келихи в честь закладу.
Все йшло, як по маслу, Сердар володів рідкісним талантом причаровування незнайомців. Внутрішня харизма та мистецтво спілкування допомагали йому без зусиль завоювати чужу довіру, а чарівна усмішка здатна була пом’якшити навіть найзавзятіших сухарів. Перед тим, як покинути заклад, Киличаслан хотів ще перекинутися двома словами з Демірканом, але його так і не було. Як пішов, так і з тих пір ніби крізь землю провалився. Розвідник розважав друзів чоловіка, коли раптом відчув потилицею, що на нього хтось дивиться.
– Сер… Сердар? - покликав ніжний голос, яким він марив цілий рік і який аж ніяк не очікував зараз почути.
В голові одразу зринула картинка Зехри в вечірньому блакитному платті – такою він бачив її востаннє. Але реальність виявилася іншою. Тепер її волосся відросло і мало світло-русявий колір, з обох боків чоло прикривав акуратний чубчик. Чорне міні, яке гарно облягало по фігурі, змусило чоловіка нервово ковтнути, він ще жодного разу не бачив її в такому відкритому одязі. Зехра була бліда і перелякана, але в шоколадних очах горів маленький вогник надії.
– Вибачте, здається ви обізналися, – вогник згас і Сердару хотілося встромити собі в серце ножа, щоб не бачити її більше такою розгубленою та розчарованою.
– Сердар, це ж я – Зехра, – її очі потрохи зволожувалися і він навіть на відстані відчув, яких зусиль вона докладає, щоб не дати сльозам волю.
Друзі Деміркана стояли за столиком і Сердар чув, як вони шепочуться за спиною, він не міг допустити, щоб вони щось запідозрили. Раптом Зехра використала заборонений прийом – доторкнулася руками до його обличчя. Від теплого дотику шкіра вкрилася мурашками, серце ледь не вискочило з грудей від несподіванки та емоційного потрясіння. Сердару хотілося б стояти отак вічність, дивитися в її темні, сповнені любові, очі. Понад усе на світі розвідник бажав у той момент показати їй, що він кохає її кожною клітиночкою свого тіла. Але серце думало одне, а розум твердив інше. Сердар забрав її руки і зробив крок назад.
– Ви справді обізналися, ми з вами незнайомі, – він більше не дивився їй в очі, було соромно.
– Сердар, не чини так зі мною, будь ласка, – її благання краяли серце. – Хіба ти не пам’ятаєш мене? Нас?
Ще трохи і Сердар би здався, вигляд розбитої Зехри завдавав йому фізичного болю.
– Томасе, все в порядку? – одна дівчина з компанії занепокоїлася, Сердар сприйняв це як знак, що пора поставити крапку.
– Вибачте, напевно ви мене сплутали з кимось. Я справді не знаю вас.
Хотілося закрити вуха і не чути того звуку двох розбитих сердець, які розсипалися по підлозі клубу. Сердар знав, що таке не пробачають, але він поклявся, що зробить все можливе і неможливе, щоб заново завоювати довіру жінки.
Нових знайомих вдалося швидко переконати в тому, що відбулася прикра помилка і його сплутали з відомим американським актором. На щастя, ніхто з присутніх не знав турецької, тому всі швидко забули про незручний момент і продовжили веселощі. Одному Сердару було більше не до сміху. Душа поривалася до Зехри, хотілося наплювати на все і побігти слідом, пояснити їй, вибачитися і міцно-міцно обійняти. Зрештою чоловік не витримав, попрощався з німцями і вийшов геть з клубу.
Яким же було його здивування, коли він побачив Зехру на вулиці, до неї вчепився якийсь п’яниця. Часу на роздуми не було, в голові перемикнуло вмикач і Сердар з кулаками накинувся на нахабу. Вони трохи поборсалися, в кінці він дав йому копняка і обтрусив одяг від пилюки. Зехра стояла на відстані і дивилася на цю всю виставу з виразом глибокої зажури на обличчі. На секунду в її очах промайнув жах, вона побачила щось, що змусило її зробити кілька кроків назад і побігти геть, Сердар залишився стояти на одному місці. Рука потягнулася, щоб поправити сорочку і раптово в голову стукнула божевільна думка: «а що як вона побачила?».
Додому Киличаслан повернувся в пригніченому настрої, до істерики залишалося лише кілька кроків.
– Ну як там все пройшло? – Рифат сидів біля каміна спиною до входу, він не бачив, з яким виразом обличчя його син зайшов у вітальню.
– Вистава завершена, це кінець, – на цих словах чоловік піднявся зі стільця і повернувся до Сердара.
– Що сталося? – Рифат не міг зрозуміти, що стало причиною такого стану розвідника.
– У клубі була Зехра, – коли вимовляв її ім’я, голос тремтів, здавалося що ось-ось і розплачеться.
– Що? Як? Вона тебе бачила? І що ти їй сказав?
– Біля мене в той момент стояли друзі Деміркана і я, щоб не викликати підозр, як дурень сказав їй, що вона обізналася і я її не знаю. Я розбив їй серце, – огида до себе досягла піку, Сердар почав зривати з шиї підвіски. Все полетіло в камін.
– Ох, Сердар, – Рифат хотів обійняти його, хотів заспокоїти і сказати, що все буде добре, але він просто стояв і мовчки дивився, як його син наближається до краю прірви.
– Що я наробив? – промовив він кудись вбік? – О Боже, що я наробив!
Вся лють та злість, яку Сердар відчував до самого себе, перелилися через край. Чоловік дійшов до точки кипіння. Все, що було на столі в один момент опинилося на підлозі, горнятка з чаєм розлилися на світлий килим, залишивши після себе брудні коричневі плями. Столик теж було перекинуто, в пориві Сердар змітав усе, що бачив на своєму шляху.
– Вона мене не пробачить, – гнів закінчився, уступивши місце печалі. Сердар осів на підлогу і приперся спиною до м’якого крісла. – Я зробив велику помилку, – говорив сам до себе, кудись у пустоту.
– Пробачить, – Рифат присів поряд і несміливо обійняв сина руками, боявся, що той його відштовхне. – Якщо любить, то обов’язково пробачить.
– Ох, тату, – вперше за весь час він назвав його батьком, плакали тепер обоє.
Так вони і провели ту ніч, сидячи в обіймах біля каміна.
Батько і син, що змогли втекти від смерті, але не від себе.