Чому щастя таке швидкоплинне? Коли стається трагедія, час ніби сповільнюється і все навколо завмирає, почуття заморожуються і залишаються такими, допоки все не налагодиться. Щасливі моменти минають на шаленій швидкості і навіть, якби хотів їх наздогнати, швидкість світла була б недостатньою. Вони просто пролітають повз і все, що залишається – це насолоджуватися моментом, доки він не перетворився на спогад.
Той рік, що минув без Сердара, здавався Зехрі вічністю. Дні перетворилися на тягучі страждання, а ночі злилися в один єдиний кошмар. Вона не пам’ятала жодної важливої події, все проходило начебто в тумані. Тиждень, який жінка провела з чоловіком наодинці, подалі від усіх проблем та негараздів, минув блискавично. Вони не встигли навіть вдосталь насолодитися один одним, як знову настала пора рятувати світ від засранців. Мозок Зехри вміщував у собі сотню дрібних моментів та ситуацій, які їм з Сердаром довелося пережити за цей короткий час. Вона насолоджувалася кожнісінькою секундою та старалася не злитися через такі дрібниці, як неправильно складений кухонний рушник, чи непомита тарілка.
Кожного ранку вони снідали разом, готував їжу як правило той, хто прокинувся першим. Потім сідали за роботу та опрацьовували матеріали, які надіслав Ґюрджан. Решту часу присвячували прогулянкам, купанню у басейні, розмовам і поцілункам. Останніх обом було мало. Завжди. Зехра не могла ніяк позбутися відчуття, що в них зараз медовий місяць. Вдалині від міської метушні, за відсутності робочих операцій, жінка почувала себе, як на відпочинку. Свіже лісове повітря, активні прогулянки кожного дня, здоровий сон та присутність коханого чоловіка значно покращили її духовне здоров’я. І хоч вона розуміла, що їй є ще над чим попрацювати і це довготривалий процес, який потребує професійної допомоги, зрушення, які жінка відчувала, не могли не порадувати.
– Фатмо, я хочу розповісти тобі дещо дуже серйозне, – Балабан кілька днів збиралася з силами, щоб попросити подругу відвезти доньку у Стамбул і побути там з нею деякий час.
– Я вже схвильована. Слухаю.
– Пам’ятаєш, як я казала тобі, що моє минуле сповнене секретів, які я не можу тобі розкрити з огляду на певні причини? – Фатма угукнула в трубку і Зехра продовжила, нервово перебираючи в пальцях волосся, – Так от сталася певна ситуація, через яку я змушена тобі розповісти частину правди. Раніше я працювала в турецькій розвідці, звільнилася рік тому по закінченню мого основного завдання та через травматичну подію, в якій я втратила своїх напарників. Мене викликали по роботі і я була змушена поїхати, залишивши Яґмур на тебе. Нещодавно я дізналася, що за моїм будинком в Бодрумі стежать. Ти тільки не хвилюйся, будь ласка, але я хочу тебе попросити відвезти Яґмур до Стамбула на деякий час, допоки не владнаю справу з вистежувачами. Мені дуже жаль, що я втягнула тебе у це все і я зрозумію, якщо ти не захочеш покидати дім і їхати бозна-куди з чужою дитиною.
Розповісти правду виявилося легше, ніж одразу здавалося. Слова линули попереду думок, розповідь була короткою, лаконічною та швидкою. Після того, як Зехра замовкла, настала тиша. Із динаміку лунало дихання Фатми, що означало її присутність на лінії. Балабан вже почала побоюватися, що їх хтось підслуховує, хоча Ґюрджан особисто все перевірив та гарантував їм конфіденційну розмову.
– Фатмо, ти тут?
– Очманіти! – голосно вигукнула подруга. Інтонація голосу в неї була веселою, тому Зехра заспокійливо видихнула. – Я підозрювала, що з тебе щось вийде, ти була аж занадто відлюдькуватою та закритою від суспільства. Але я думала, що може ти просто обікрала своїх родичів, чи щось таке, тому так поводишся, а виявилося, що все значно крутіше! О Боже, я цілий рік жила поряд з розвідницею і не дізналася жодної державної таємниці! Як я могла!
Зехра не втрималася і таки засміялася в трубку, от за це вона і полюбила Фатму. Ця жінка не здивувалася б навіть якби розвідниця сказала, що вона є представником інопланетних цивілізацій, які прилетіли на Землю, щоб дослідити людство.
– Ти ж розумієш, що я не можу і не буду обговорювати з тобою свою роботу, чи не так? – довелося спустити жінку на землю, щоб вона не нафантазувала собі нічого лишнього.
– Ой, цить, Зехра! Дай мені помріяти трохи. Постривай, ти говорила щось про Стамбул, так?
– Нарешті ти пригадала цю частину моєї розповіді.
– Востаннє я була в Стамбулі 3 роки тому, твоя пропозиція прийшла як ніколи вчасно. Я залюбки відвезу Яґмур, але де ми зупинимося? Ти нас там зустрінеш, чи не так?
– Я зараз не в Стамбулі, – зізналася Зехра, винувато потупивши погляд донизу. – Я закордоном на секретному завданні, про яке не можу тобі нічого розповісти, вибач.
– От дідько, Зехра, а ти, виявляється, багата на сюрпризи! – настав час відкриттів. – А я ще вважала тебе сірою мишкою та думала, що твоє життя надміру скучне та одноманітне. Ото я дурепа!
– Ти не хвилюйся, я все владнала. До Стамбулу вас супроводжуватиме мій друг та колега, він прилетить завтра вночі. Ви будете жити в невеличкому будинку з охороною, мій начальник гарантує безпеку тобі та Яґмур.
– Це значить, що держава охоронятиме мене? – схоже, що Фатму не лякали ніякі загрозливі фактори. – Вау! Ніколи не думала, що втраплю у таку пригоду.
– Зехра, де ти поклала мої джинси? – Сердар копирсався у спальні, намагаючись знайти улюблений предмет одягу.
– Це що чоловічий голос? – чутливі вуха Фатми не оминув факт присутності чоловіка.
– Так, – відповіла Зехра подрузі, а потім відвела телефон від вуха і голосно крикнула. – Подивись на нижній полиці, можливо ти не побачив їх за моїм одягом!
– Слухай, а ти точно розповіла мені правду, а? А може ти просто втекла до якогось чоловіка і залишила на мене свою доньку?
– Сердар – мій колега і наречений по сумістництву, – поспішила запевнити розвідниця, щоб подруга нічого собі не понавигадувала.
– Хіба ти не була вдовою? Чи і тут ти мені збрехала? – Фатма заплуталася.
– І так, і ні. Мій перший чоловік справді помер, а з нареченим склалася одна делікатна ситуація, про яку зараз не варто говорити, якось потім, можливо, розкажу.
– Зрозуміла, ця тема потребує особистої зустрічі та розмови за келихом вина. То як звуть нашого супроводжувача в Стамбул?
– Узай. Фатмо, сподіваюся, ти розумієш, що це все секретно і ніхто не має знати про твоє місцезнаходження.
– Ображаєш, Зехра. Не хвилюйся, я вмію берегти секрети. Зі мною Яґмур буде в безпеці.
Надворі вечоріло, Зехра з Сердаром лежали у вітальні на дивані та переглядали «Ulan Istanbul» – улюблений серіал Сердара, який запав йому в душу під час арешту в батьковому будинку. Киличаслан рідко дивився телевізор по двох причинах: було ніколи і нецікаво. Важко здивувати людину, яка все життя пропрацювала у розвідці і бачила на власні очі всі варіації трилеру, драми та комедії. Зехра ж полюбила це діло тільки після того, як звільнилася з роботи та познайомилася з Фатмою, та була ходячою серіальною енциклопедію. Знала все про серіальний сектор, могла напам’ять перерахувати, хто з акторів з ким зустрічався і розповісти короткий зміст усіх серіалів тижня.
Вони обіймалися, їли попкорн, куплений Сердаром у найближчому супермаркеті, та щиро сміялися з жартів, актуальних в будь-який період. Навколо панувала атмосфера домашнього затишку та спокою, у повітрі витав аромат свіжоспеченого яблучного пирога, який Зехра залишила на кухні вистигати. Все було чудово, допоки Сердару не стукнуло в голову порушити одну доволі делікатну тему.
– Зехра, – коли він заговорив, Зехра підвела свій погляд і уважно поглянула в очі, які на фоні жовто-салатових шпалер набули насиченого зеленого кольору, – ми ніколи з тобою не говорили про це і я не піднімав цієї теми, але після сьогоднішньої розмови з Фатмою, мені стало дуже цікаво.
– Що саме? – лагідно перепитала жінка, готуючись до якогось чергового жарту, або насмішки. Киличаслан часто любив дратувати її дурними запитаннями в найбільш неочікувані моменти. Коли вона питала, навіщо він це робить, Сердар знизував плечима і відповідав, що вона дуже сексуальна, коли злиться.
– Чому ти не залишила Яґмур на бабусю, чи дідуся? Ти ніколи не розповідала про своїх батьків і я не чув від тебе, щоб вони спілкувалися з онучкою. Де вони зараз?
Зехра зрозуміла, що розмова буде відвертою та важкою, тому вона поставила серіал на паузу і вивільнилася з обіймів. Присіла, обіпершись на спинку дивана і запустила руку в волосся, намагаючись розплутати не скільки його, скільки клубок думок у голові.
– Я нічого не розповідала тобі через те, що для мене це дуже складна та болюча тема. Ти знаєш, я не дуже люблю ділитися особистим навіть з близькими мені людьми.
– Так, я пам’ятаю. Чим менше ми знаємо один про одного, тим краще, – Сердар понизив тон голосу, щоб якнайяскравіше відтворити сценку з їх минулого життя. За таку пародію чоловік отримав удар кулаком в плече, але він не образився. Розвідник перехопив руку Зехри і поцілував її, потім міцно стиснув у знак підтримки та відпустив.
– Мої батьки розлучилися, коли мені було 8 років, – Сердар співчутливо охнув і в Зехри всередині щось тьохнуло, вона вкотре зрозуміла, як сильно кохає цього чоловіка. – Вони не зійшлися характерами, постійно гиркалися та були нещасливими. Я залишилася жити з матір’ю, вона захворіла на рак, коли мені було 17. Через 3 роки її не стало. Мені було дуже важко змиритися з її смертю, з тих пір я зрозуміла, що більше ніколи не буду колишньою Зехрою. Напевно тоді вперше померла частина мене. І саме відтоді я перестала боятися власної смерті.
– Мені дуже жаль, кохана, – Сердар прихилився та поцілував Зехру у тім’ячко, злегка обійнявши за плечі. – А що з батьком?
– Він живий, але ми з ним не спілкуємося. Після розлучення з мамою він недовго горював та швидко знайшов їй заміну, зараз у нього нова сім’я та друга донька. Знаєш, – замислено промовила жінка, втупившись в оббивку дивана, – інколи мені здається, що мій шлюб з Кемалем зруйнувала не робота, а моє минуле, точніше його пережитки. Я не мала під боком прикладу здорових подружніх стосунків, тому часто не знала, як себе поводити і допускалася серйозних помилок. Замість того, щоб розповідати про наболіле я мовчала, накопичуючи це в собі до того моменту, поки воно не прорвалося назовні і стосунки не потонули.
– Батьки Кемаля теж не спілкуються з тобою? – обережно запитав Киличаслан.
– Ні, я ніколи їм не подобалася. Я не вписувалася в рамки класичних жінок домогосподарок, які готові танцювати з бубном довкола свого чоловіка, щоб задовільнити всі його примхи. Насправді мене це не дуже хвилювало, важливим було те, щоб вони полюбили Яґмур і дякувати Богу, свою неприязнь до мене вони не перенесли на дитину. Яґмур їх дуже любить, але вони залишилися в Анкарі і звертатися до них по допомогу я б хотіла в останню чергу.
– Мій батько точно тебе полюбить, – щиро запевнив розвідник і у Зехри не було іншого варіанту, окрім як повірити йому. Сердар рідко помилявся, особливо, коли мова йшла про почуття близьких йому людей.
Завдяки впевненості чоловіка Зехра майже не хвилювалася під час зустрічі з Рифатом. Для цієї події вони вибралися зі свого затишного будиночку та поїхали до обителі старшого Киличаслана. Щоб справити гарне враження Балабан більше години провела за зборами, все ніяк не могла вирішити, що їй краще одягти: квітчасту сукню чи брючний костюм. Цей надзвичайно складний вибір допоміг вирішити Сердар, який не стримав овацій, коли побачив кохану жінку в білому платті до коліна. Тримаючись за руки пара переступила поріг будинку, зустрівшись лицем в лице з привітним мешканцем оселі.
– Вітаю вас, проходьте, – помахом руки чоловік запросив пару до вітальні.
– Тату, познайомся, це моя наречена – Зехра, – Сердар одразу поспішив представити обраницю.
– Приємно познайомитися. Багато чув про вас, пані Балабан.
– Взаємно. Я теж про вас наслухана, пане Рифат.
– Може вип’ємо кави? – Сердар не знав, як розрядити обстановку, він вперше в житті стикнувся з такою ситуацією. – Тату, Зехра приготувала просто неймовірно смачний яблучний пиріг, пальчики оближеш.
– Справді? З радістю спробую, – Рифат всміхнувся і морщинки довкола очей стали ще глибшими.
Поки чоловіки поралися на кухні, нарізали пиріг та готували каву, Зехра сиділа у вітальні за столом і спостерігала за ними через арку в стіні. Жінка уважно вдивлялася в обидва профілі, подумки шукаючи спільні риси. Першим, що вона помітила, як тільки-но поглянула на Рифата, були його очі. Сіро-блакитні, при різному освітленні вони ставали то більш, то менш насиченими, але завжди залишалися проникливими та ясними. Коли він дивився на неї, здавалося, що той погляд проникає в самісіньку душу, вишукуючи там найпотаємніші закутки, приховані від суспільства. В цьому вони з сином були дуже схожі. Зехра ніколи не могла втекти від очей Сердара, ті завжди наздоганяли і почуття, які розвідниця приховувала за сімома замками, вилазили на поверхню.
Рифат виглядав доволі непогано на свій вік, але пережиті події наклали відбиток на зовнішності старого. На обличчі залягла глибока тінь зажури та скорботи, яку Киличаслан намагався маскувати у присутності сина, але Зехрі вдалося її помітити. За роки роботи у розвідці вона надто добре навчилися читати людей. Що Рифат, що Сердар смішно хмурили брови, коли не вдавалося щось зробити з першого разу. А ще вони обоє обожнювали міцну каву і ковтали слину при вигляді пісочного тіста.
Трапеза надовго не затягнулася, вони доволі швидко поласували солодким, поговорили про життя Зехри в Бодрумі, вона показала кілька фото своєї доньки, а Рифат розповів кумедну історію про те, як Сердар у дитинстві залишив свої штани на дереві, коли діставав повітряного змія сестри. Труси з бетменом тоді побачило пів кварталу. Зехра уявила собі цю ситуацію і зайшлася таким сміхом, що з очей аж бризнули сльози. Сердар намагався присоромити її і батька, який розповів таку делікатну ситуацію і зіпсував імідж Киличаслана, але все було марно. Ті, не приховуючи емоцій, підсмішкувалися з розвідника. Сердар вдав глибоку образу, махнув на все рукою і пішов геть зі словами: «Йду зателефоную Ґюрджану, спитаю, як там справи. Може до того часу ви заспокоєтеся». Як тільки-но чоловік пішов, сміх випарувався, Рифат із Зехрою замовкли, думаючи кожен про своє.
– Ти, напевно, ненавидиш мене за те, що я не дозволив йому зв’язатися з тобою, – першим мовчанку порушив Киличаслан на правах старшого.
– Як ви здогадалися? – Зехра не боялася бути різкою, чи саркастичною. Прикидатися на роботі входило в її завдання, щоб справити враження на людей часто доводилося брехати. Обманювати майбутнього тестя зовсім не хотілось, навпаки, було нестримне бажання показати йому справжню себе без прикрас та фальші.
– Він намагався зі шкіри вилізти, щоб повідомити тобі про те, що живий. Але це було надто ризиковано, всі вважали його мертвим і для ворогів краще було, що б так і залишалося. Я не чекаю розуміння, бо я вчинив щодо тебе дуже несправедливо та в певній мірі жорстоко, – Зехра вслухалася в кожнісіньке слово чоловіка, їй було цікаво почути сповідь людини, яка вирвала її коханого з лап смерті. – Але я не міг втратити сина після того, як його зібрали по шматкам. В нього були надто глибокі рани, як на тілі, так і в душі. Частину з цих ран наніс я… і, якщо чесно, досі не знаю, чи вони загоїлися до цього часу, чи ні.
– Думаю, ті місця вже давно вкрилися шрамами. Так, вони ще болять, якщо їх зачепити і коли натискаєш, то стає неприємно, але біль вже не така виражена, а швидше глуха, – Рифат вдивлявся в профіль невістки, відчуваючи, як між ними натягається довга нитка розуміння та взаємоповаги. – Ви праві, мені важко зрозуміти ваш вчинок тому, що я ніколи не була в такій ситуації. Але я знаю те, що якби Яґмур щось загрожувало, я би пішла на все, щоб її захистити та обмежити від всього лихого. Коли ви дивитеся на Сердара, я бачу у ваших очах невичерпний потік любові та турботи, якими ви щосили намагаєтесь огорнути сина. Не здавайтеся, будь ласка, продовжуйте в такому ж дусі. Ви навіть не уявляєте, як Сердар потребує батькової підтримки та ласки.
– Я знаю його довше, але точно не краще за тебе, – зізнався Киличаслан. – Для мене він все ще маленький хлопчик, а для тебе – мужній чоловік та захисник. Я щасливий, що саме ти стала його обраницею. В тобі відчувається стержень і, напевно, саме це так підкупило мого сина. Впевнений, що ви проживете разом щасливе і довге життя. Ті, кого доля піддала складним випробуванням, в кінці отримують заслужений спокій.
– Ви теж його отримали? – запитання прозвучало несподівано, воно вирвалося з вуст ще до того, як Зехра зібралася його висловити.
– Здається, я не та людина, яка заслуговує на спокій, – Рифату знадобилося кілька хвилин, щоб дібрати відповідь. – Вчинки, які мені довелося чинити, щоб вижити тут, в Німеччині, після смерті, були не з найкращих. Хоч я і витратив свій шанс на спокуту, доля все одно змилостивилась і привела мене до сина.
– Ви двічі подарували йому життя, – Зехра тепло всміхнулася і стиснула зморшкувату руку старого у знак підтримки. – Думаю, що цього достатньо для шансу на спокійну старість.
В кутиках очей зібралася волога, яку чоловік не поспішав забирати. Так вони і сиділи один навпроти одного, розмовляючи про минуле та майбутнє, знаходячи дотичні лінії та стикаючись на одній спільній точці. Двоє людей різних вікових категорій з відмінними історіями життя, назавжди поєднані родинними узами. Коли Сердар повернувся в кімнату, то побачив, що найближчі люди в його житті поладнали настільки, що почали обмінюватися історіями своїх невдач та проколів. В ту мить, сидячи на кріслі поряд з батьком та коханою жінкою, він відчував себе найщасливішим чоловіком у всьому Всесвіті. Нарешті, після стількох років поневірянь та пошуків душевного спокою, він знайшов свій дім. Маленький хлопчик, якого вивезли з Берліну після смерті сім’ї, повернувся назад, щоб все виправити.
Хоч подальші дні обіцяли бути загруженими через низку робочих завдань та розслідувань, Зехра з Сердаром зовсім не засмутилися через закінчення відпочинку. Адже чим менше днів залишиться для Павутини, тим швидше пара зможе приступити до нових планів по створенню сім’ї та узаконенню свого шлюбу. Сердар вже намагався натякнути Зехрі на дітей, але тоді їм завадив телефонний дзвінок і тему зам’яли. Нагода продовжити розмову випала тільки після зустрічі з Рифатом.
– Зехра, а ви з Кемалем ніколи не думали про другу дитину? – вони обоє лежали на ліжку після насиченого дня, готувалися до сну. Зехра тримала в руці стакан з водою, який завжди стояв на столику на випадок, якщо вранці пересохне горло. Запитання Сердара застало жінку зненацька і вона ледь не виплюнула воду, яку щойно набрала в рот.
– Ні, – вона дала відповідь тільки після того, як відкашлялася і лягла на лівий бік, щоб мати змогу бачити перед собою чоловіка. – Нам було достатньо Яґмур, а потім шлюб пішов тріщинами і ні про яких дітей більше не могла йти мова. А чому ти питаєш?
– Просто стало цікаво.
– Просто стало цікаво? Хм, дійсно, чому б не поговорити вночі про те, чи планувала я дітей зі своїм колишнім чоловіком.
– Я намагався дізнатися, чи це було ваше принципове рішення, чи просто так склалося.
– І навіщо тобі ця інформація? – відповідь була на поверхні, але Балабан досі не розуміла, куди хилить чоловік.
– Щоб зрозуміти, чи будуть у нас в подальшому діти і чи ти хочеш їх мати, – чесно зізнався Киличаслан.
Балабан дурнувато посміхнулася, відчуваючи, як метелики в животі тріпочуть крильцями і шаленіють від радості. Вона нахилилася до Сердара і смачно поцілувала його, притягнувши до себе за комір піжами.
– Це значить так? Я все правильно зрозумів? – він з неохотою відірвався від губ, що пахли полуничним бальзамом. Сердар лежав на правому боці, обхопивши тіло Зехри однією рукою. В такій позі чоловік нависав над жінкою, маючи змогу дивитися прямо їй у вічі та оглядати тим часом спокусливе декольте мереживної піжами. Лівий вказівний палець чоловіка малював лінії вздовж талії розвідниці, її шкіра вкривалася мурашками від дотику злегка шершавих та гарячих подушечок.
– Так, все правильно, – кивнула Балабан, розімлівши в руках коханого. Кожного разу, коли його руки торкалися її шкіри, вона переживала власне глобальне потепління, танучи на очах. Зберігати здоровий глузд в таких умовах було дуже складно, але вона старалася з усіх сил. – Проте цим питанням займемося трохи пізніше, зараз дитина не на часі, ти ж це розумієш?
– Невже ти така старомодна і не хочеш бути зі мною до весілля? – за такий жарт Сердар вдарили в груди. Але це ні на йоту не зменшило жаги чоловіка, а навпаки ще більше розбудило її.
– Ти ж прекрасно зрозумів, що я мала на увазі справу Павутини, чи не так? – Сердар промуркотів у відповідь, він був надто зайнятий тим, що покривав ключицю Зехри поцілунками. – Спершу усунемо загрозу, а потім займемося облаштуванням нашого майбутнього, чи не так?
– Слухаюсь, пані Зехра, – промовив він своїм оксамитовим голосом, заглянувши жінці у вічі. На кінчиках язика очей хамелеонів горіли вогники полум’я, що ладні були запалити все навколо, тільки-но б їм дали сигнал.
– Але, якщо ти хочеш, ми можемо трохи попрактикуватися, – Зехра розтягувала слова, невинно опускаючи лямку піжамної майки.
В ту ніч пара таки добряче набралася досвіду у відтворенні генофонду. Заснули вони далеко за північ в обіймах один одного з усвідомленням того, що все йде так, як має бути. Ранок промайнув за хаотичними зборами, розвідники мали заплановану зустріч з колишнім однокурсником та колегою Вольфа Вільдена. Команда продовжувала йти слідами Павутини і вже отримала певні зрушення з мертвої точки.
Халіт наполягав на тому, щоб Зехра з Сердаром залишалися вдома, особливо останній, але монотонний відпочинок їм обом вже набрид. Ніжитися в ліжку та плавати у басейні було звісно непогано, але тягар відповідальності за долю країни сильно муляв і спричиняв дискомфорт. Павутина становить загрозу для всієї Туреччини і ніхто, окрім них, не зможе забезпечити людям безпеку. Щоб розпочати написання нової історії, потрібно було перегорнути всі старі сторінки.
Пункт призначення – Берлінський університет Гумбольдтів викликав у пари нестримний захват. Найстарший з чотирьох університетів Берліна переносив присутніх у XIX століття – часи правління пруських королів. Хоч університет був досить осучасненим, від стін віяло подихом старовини та древності. Фрідріх Гутник – мета зустрічі – зустрів розвідників ледь не на порозі, привітно усміхаючись та подаючи долоню для рукостискання.
– Вітаю вас, проходьте в наш головний корпус, я проведу вам невеличку екскурсію, – на вигляд чоловіку було десь 60 років, його світлі сірі очі ховалися за окулярами з квадратною оправою.
– Дякуємо, що погодилися прийняти нас, – Зехра крутнулася на підборах, змахнувши вогненно-рудим волоссям. Для конспірації жінці довелося обрати собі перуку та блакитні лінзи, Сердара чудеса гриму також не оминули. Волосся на його голові було затягнуто в хвостик, як у Ґюрджана, а очі-хамелеони в цей раз змінили колір з синьо-зеленого на брунатний. На носі чоловіка трималися окуляри з чорною оправою та надміру великими заокругленими скельцями.
Старий професор радо ділився успіхами університету, не перестаючи торохкотіти протягом всієї екскурсії центральним кампусом. Він напам’ять знав історію створення навчального закладу, однак свідомо оминав відомості щодо падінь, пов’язані з періодом Другої світової, коли лекції професорів євреїв бойкотувалися, а до слухачів застосовувалося фізичне насильство.
– Ви не робите фото для своїх статей? – запитав чоловік у розпал розмови, вигляд у нього був спантеличений.
Згідно з легендою, Зехра та Сердар були турецькими журналістами, які вели колонку в журналі про відомих науковців. Під час опрацювання матеріалів вони начебто натрапили на ім’я Вольфа Вільдена, який близько 10 років прожив у Туреччині, досліджуючи павуків на південно-східному узбережжі країни. Ім’я арахнолога настільки зацікавило редакцію журналу, що вони відправили до Німеччини двох своїх працівників, аби ті назбирали матеріал і за можливості поспілкувалися зі знайомими померлого.
– А й справді, дякую, що нагадали, я щось зовсім заслухався, – Сердар потягнувся за фотоапаратом, що висів у нього на плечі. Клацнув кілька разів, зробивши пару знімків під пристальним поглядом науковця.
– Ви так цікаво розповідаєте, що Емре забув про все на світі, навіть про роботу, – як можна безпечніше проказала Зехра, посміхаючись до старого. – А можете показати, будь ласка, де навчався пан Вольф. Можливо, збереглися якісь його фото з навчання, чи ще щось.
– Для цього нам потрібно перейти у кампус «Норд».
– А Вольф Вільден хіба не навчався тут? – Зехра вигнула брови дугою і запитально поглянула на чоловіка.
– В цьому корпусі навчаються гуманітарії, також тут розташовані факультети юриспруденції, бізнесу та економіки. Факультет природничих наук, на якому ми з Вольфом разом навчалися, знаходиться у північному кампусі, недалеко від Центрального вокзалу. Звідси недалеко, через 15-20 хвилин дійдемо.
Сердар із Зехрою стурбовано переглянулися, але промовчали і пішли вслід за своїм провідником. По дорозі чоловік нарешті почав потрохи розповідати інформацію, за якою вони сюди прийшли.
– Що саме вам цікаво знати про Вольфа? – Фрідріх йшов попереду пари, яка все ніяк не могла вловити темп чоловіка і через це доводилося постійно підбігати за ним.
– Все, що знаєте, – Сердар порівнявся з науковцем.
– Для зручності можете розпочати зі студентських років. Яким він був під час навчання? Чи одразу ви здружилися? Чим Вільден цікавився? Як його сім’я ставилася до вибору наукового профілю, – Зехра накидала кілька варіантів запитань, сподіваючись, що вони отримають відповіді хоча б на якісь з них.
– Ми з Вольфом поладнали не одразу, десь тільки, коли вступили до аспірантури, – Гутник дивився вдаль, поринувши у спогади. – На перших курсах я його майже не помічав, непримітний та відлюдькуватий – таким він мені тоді запам’ятався. Був збіса розумним, вважався кращим студентом на весь факультет. Але він нікого з однокурсників близько до себе не підпускав, підтримував тільки суто ділові стосунки, міг допомогти із завданнями, але про особисте не говорив, тримав своє життя в секреті.
– Крім вас, у нього більше не було друзів в університеті? – поцікавилася Балабан.
– Здається, ні. Якби не спільний проєкт, наші шляхи так би і не перетнулися. Нам доручили провести один експеримент, от ми в процесі і поладнали.
– Як пан Вільден опинився в Туреччині? – поцікавився Киличаслан. – Чому саме ця країна?
– Здається, у Вольфа було турецьке коріння, – старий зупинився на місці, розмірковуючи над правдивістю цих даних. – Так, точно були. Я пригадав. Його дідусь із бабусею по материній лінії народилися в Туреччині. Як я вже раніше казав, Вольф рідко ділився відомостями щодо своєї сім’ї. Відверто кажучи, якщо це залишиться між нами, я б хотів висловити одне припущення, – Сердар із Зехрою ствердно кивнули, даючи зрозуміти, що вони не використають цей матеріал для статей. – Здається, у нього були напружені стосунки із сім’єю. Він знімав квартиру, на якій жив сам, у своїх розмовах завжди згадував тільки матір. Я навіть було подумав, що в нього немає батька, чи він помер, але ні, одного разу його ім’я промайнуло у нашій розмові. Інтонація, з якою Вольф вимовляв його, була зневажливою. Я вирішив, що вони не ладнають, тому не став розпитувати детальніше та тиснути на рани. Багато років потому, коли у Вольфа була вже своя сім’я і він запросив мене на вечерю, я випадково став свідком його розмови із дружиною. Вони згадували його батька і Ґюльпер говорила щось про будинок для престарілих. Продовження розмови я не почув, адже саме тоді маленьку Аляру вкусив павук і в неї стався анафілактичний шок. Можливо, це і на краще… ну тобто не те, що у дитини відбувся приступ алергії, а те, що я не став далі підслуховувати, – швидко додав професор, щоб його бува не зрозуміло неправильно.
– А можете, будь ласка, детальніше розповісти про цей епізод? – у Зехри було передчуття, що ця інформація є важливою і вона ще їм пригодиться.
– Але для початку краще все таки розпочніть з подорожі Вільдена до Туреччини, – вставив розвідник, приставивши до ока об’єктив фотоапарата, вони якраз підійшли до кампусу. – Адже саме там він познайомився зі своєю дружиною, чи не так?
– І написав кілька вагомих статей з арахнології, – додала жінка.
– Радий чути, що ви так обізнані, – Гутник завів пару до просторого кабінету і запросив їх сісти за свій робочий стіл. – Об’єктом вивчення Вольфа був рід Latrodectus, – розвідники багатозначно глянули на професора і той поспішив розшифрувати незнайому фразу, – це латинська назва «чорних вдов». Хоч це доволі відомий і я б сказав, навіть типовий, вид отруйних павуків, Вольф від них просто шаленів. Він міг годинами спостерігати за їх поведінковими реакціями, а особливо його цікавили властивості отрути цих членистоногих. Вольф був дуже амбіційним хлопцем в плані науки, завжди говорив, що стане відомим на весь світ завдяки своїм досягненням. На шляху до мети постійно брав участь у різних наукових програмах, намагаючись вибити собі ґранти для подальших досліджень.
– Здається, я читала про те, що він отримав якийсь ґрант і після того відразу відправився до Туреччини, – Зехра звісно ж не згадала про те, що цю інформацію їй надав Ґюрджан.
– Так, ви абсолютно праві. Після того, як Вольф виграв ґрант від нашого, до речі, університету, він вирішив поспостерігати за поведінкою чорних вдов у природних умовах. Звісно, для цього дослідження йому не обов’язково було відвідувати іншу країну, але Вольф аргументував свій вчинок тим, що йому потрібна більш розмаїта вибірка і що різновиди павуків Німеччини він вже знає напам’ять. До того ж, як я вже раніше казав, підозрюю, що його тягнуло до Туреччини бажання відвідати батьківщину своїх предків.
– Судячи з того, що він прожив у Туреччині цілих 12 років, його дослідження затягнулося, – пожартував Сердар.
– Кохання, що поробиш, – професор посміхнувся у відповідь і знизав плечима. – Під час своєї подорожі Вольф зустрів Ґюльпер і закохався по самі вуха. Через рік після знайомства вони одружилися і в них народилася донечка, яку назвали Алярою.
– Чому Вільден повернувся до Німеччини, ви не знаєте?
– Цього вже не можу вам сказати, – науковець вибачливо зиркнув на Зехру. – Коли вони приїхали в Берлін, дівчинці було вже 9 років. Хороша була дитина, чиста та наївна, надзвичайно допитлива і дуже схожа на Вольфа. Але була хворобливою, мала алергію на цитрусові та пилок, а також тяжко переносила укуси павуків.
– Ви казали, що в неї стався анафілактичний шок, так? – Сердар нагадав чоловіку нещодавно озвучений факт.
– То було жахливе видовище, – на лиці Фрідріха виник вираз глибокої зажури, чоловік занурився у події, що сталися багато років назад. – Вольф тоді запросив мене на вечерю, щоб познайомити зі своєю сім’єю, також він казав, що має розповісти мені дещо важливе. Говорив про якусь організацію, в яку я повинен вступити, мовляв, вона відкриє перед нами всі дороги і ми зможемо змінити світ.
– Що за організація? – Зехра намагалася говорити байдужим голосом, хоча серце вистрибувало з грудей.
– Цього я так і не зміг дізнатися. Після вечері Вольфу зателефонували, а потім він покликав дружину на кухню, щоб поговорити з нею. Я саме проходив мимо, закортіло в туалет, тоді і почув ту розмову, в якій пролунало ім’я Генріха – батька Вольфа. А потім Аляру вкусив павук і довелося викликати швидку допомогу, на Вольфі не було лиця, так розхвилювався бідолаха.
– Це дуже прикро, – жінка спромоглася вичавити з себе скорботний вираз обличчя. – А як так сталося, що пан Вольф загинув через укуси павуків? Адже він стільки років з ними працював і нічого такого не траплялося, а тут така трагедія.
– Ох, і не кажіть, – сумно зітхнув науковець, протираючи скельця запотілих окулярів. – Я досі задаю собі це запитання, проте відповіді так і не знайшов. Після смерті доньки дружина Вольфа збожеволіла і наклала на себе руки. Він залишився наодинці зі своїми улюбленцями… Можливо, Вольф навмисне випустив павуків з тераріумів, попередньо розлютивши їх.
– Ви хочете сказати, що це теж могло бути самогубство? – Сердар знав, що ця теорія неправдива, але хід думок професора видався йому цікавився. Особливо та частина, де йшлося про те, що павуків попередньо розізлили.
– Це лише моє припущення. Адже Вольф все своє життя пропрацював з павуками, хто як не він знав, як з ними потрібно поводитися. Він точно не міг випадково випустити їх. До того ж павуки кусають тільки для самозахисту, якщо їхньому життю нічого не загрожує, вони не стануть нападати. Можливо, після того, як Вольфа всі покинули, він не зміг жити з таким тягарем на душі.
Професор різко піднявся зі стільця і підійшов до великої шафи позаду розвідників. Чого тільки не було у цьому вмістилищі жахіть. На відкритих полицях, поряд з інструментами для розтину та препарування тварин, стояли електричні мікроскопи та нещасні жертви науки, залиті формаліном. Науковець відкрив нижні дверцята і витягнув звідти альбом, повернувся за стіл і простягнув оторопілій парі свою знахідку.
– Альбом з нашим випуском, – пояснив він і Зехра миттю розгорнула артефакт.
З першої сторінки до неї всміхалося кілька десятків щасливих облич вже не студентів. Вона ледь знайшла серед них молодого Гутника, він був оточений зграйкою дівчат, які намагалися тісно притулитися до головного красунчика потоку.
– Не хочу вихвалятися, але я ніколи не був обділений увагою протилежної статі, – гордовито проказав чоловік, простеживши за напрямком погляду Зехри.
– Вольф Вільден стоїть отут в дальному кутку? – запитав Сердар, показавши пальцем на зіщуленого хлопчину, який дивився в камеру презирливим поглядом.
– Ага, оце Вольф. Прогорніть далі, там ще є фото в профіль кожного студента.
Зехрі довелося перегорнути більше 5 сторінок, щоб натрапити на Вільдена. На фото в профіль він виглядав щасливішим, ніж на загальному. І хоч посмішка так і не доторкнулася губ чоловіка, брови більше не були такими нахмуреними, а в погляді не читалося бажання панувати усім світом. Балабан провела пальцем по зображенню, зупинившись на очах дослідної персони. Фото було чорно-білим і жінка не знала, якого вони кольору, але щось у розрізі очей та підступному блиску видалося дуже знайомим. Розвідниця наполегливо засмикала свою пам’ять за віжки, намагаючись зрозуміти, кого ж їй так нагадує цей чоловік у молодості.
– Есра, забери, будь ласка, палець, я зроблю фото, – Сердар перервав її роздуми і довелося відступити на деякий час, даючи чоловіку змогу зафіксувати побачене.
– Ви казали, що Вольф був закоханий у свої дослідження, але чому він не продовжив працювати в науковій сфері?
– Повірте, не одну вас це здивувало, – щиро зізнався старий. – Коли ми з ним обговорювали плани на майбутнє, то були впевнені, що обоє захистимо докторську дисертацію. Але після закінчення аспірантури Вольф покінчив з наукою, хоча його статті користувалися значною популярністю і йому пропонували працювати в кількох провідних університетах Німеччини. Він ухилявся від моїх запитань і казав, що в нього трохи змінилися пріоритети і зараз він працює над чимось іншим.
– Може він мав на увазі ту організацію, про яку хотів з вами поговорити? – підказала Зехра. – Після нещасного інциденту з Алярою ви не пробували дізнатися, про що Вільден хотів з вами поговорити?
– Ні, на жаль, у мене не випало такої нагоди. Я отримав хорошу пропозицію і переїхав до Америки, жив там деякий час, а потім потягнуло на батьківщину і я повернувся. Але тоді не застав вже ні Вольфа, ні його сім’ї. Про нещастя, яке спіткало мого друга, дізнався з новин.
– Зрозуміло, – Зехра подивилася на Сердара і злегка зачепила його правою рукою, даючи знак, що рандеву можна закінчувати.
– Дуже дякуємо вам за надану інформацію і те, що погодилися з нами зустрітися, – Сердар простягнув свою руку і науковець незграбно її потиснув.
– Ви вже йдете? – в голосі старого чулося розчарування. – Отакої, а я хотів ще провести вам екскурсію по нашому музею природознавства. Там розміщуються понад 35 мільйонів експонатів, зібраних працівниками університету. Впевнений, що ви були б вражені, якби побачили кістяк брахіозавра, він сягає 13 метрів заввишки, уявіть собі!
Очі науковця сяяли, коли він говорив про роботу та досягнення Берлінського університету, зразу відчувалося, що людина в захваті від справи, якою займається. На якусь долю секунди Зехрі стало жаль старого і захотілося піти в той музей тільки, щоб порадувати його.
– Можливо, іншим разом, – відмовив розвідник. – Нам з Есрою потрібно відвідати ще кілька місць, вибачте.
– Звісно, звісно, я все розумію, – сумно відказав чоловік і встав, щоб провести пару до дверей. Коли Сердар вже зник у дверному проході, а Зехра тільки підходила до виходу, Гутник легенько доторкнувся до її ліктя, змушуючи обернутися. – Можливо, я сьогодні сказав трохи забагато і не варто було вдаватися в подробиці щодо особистого життя Вольфа, а більше заглибитися на його наукових досягненнях. Але я хотів, щоб ви краще пізнали його.
– Не хвилюйтеся, – Зехра лагідно стиснула зморшкувату руку старого і заглянула в стурбовані карі очі. – Ваша інформація дуже допомогла нам зрозуміти особистість Вільдена. Звісно ж, ми не будемо у своїх статтях висвітлювали всі подробиці з життя вченого, ми цінуємо приватність. Дякуємо вам за чесність та щирість.
– Як ти думаєш, він дійсно нічого не знає про Павутину? – розвідники покинули будівлю університету і прогулювалися німецькими вуличками.
– Так. Якби він був членом Павутини, то не став би розповідати стільки інформації про Вільдена, – висловив припущення чоловік.
– Твоя правда, – погодилася Зехра. – Він здався мені щирим.
– Як думаєш, Генріх може бути досі живим? – Сердар інстинктивно схопив Зехру за руку, коли вони переходили дорогу, і так і не відпустив.
– Батько Вільдена? – спитала жінка і отримала у відповідь легкий кивок головою. – Навіть не знаю. Скільки йому б тоді мало бути? Десь під 90 років? Не так багато людей доживають до такого віку.
– Інтуїція підказує мені, що цей тип із живучих.
– Тоді я попрошу Ґюрджана пробити його через базу, щоб знати напевно, – Зехра зупинилася на тротуарі і Сердар теж став, розвернувся обличчям до жінки, не випускаючи з руки мініатюрну долоню. – Я саме збиралася навідати Меріч, треба обговорити деякі справи. Можливо, подзвонимо з нею начальнику Халіту.
– Мені краще не знати, де зупинилися члени команди, для безпеки всіх нас, – Сердар заправив за вухо неслухняне руде волосся Зехри. Шкіра жінки вкрилася мурашками від його дотику. – У мене теж є свої справи, батько доручив дещо владнати. Це не стосується Павутини, якщо що, – швидко додав він, щоб Балабан бува не подумала, начебто від неї щось приховують.
– І ти що, підеш отак от? – кивком голови жінка вказала на перуку чоловіка. Бачити його з хвостиком, та ще й з іншим кольором очей було незвично. Складалося враження, начебто вона зраджує Сердару з якимось незнайомцем.
– Так. Для мене, навпаки, краще залишатися в такому образі. Потім все знімлю. А ти?
– Меріч допоможе позбудится цього маскараду, – Зехра вивільнила свою руку з хватки розвідника і витягнула з кишені телефон, швиденько подивилася на годину і запхала гаджет назад у кишеню. – Мені вже пора. Зустрінемось вдома?
Досі так дивно було вимовляти оце «вдома». Як правило, в кожної людини є тільки один дім, але в Зехри їх було кілька. Перший в Бодрумі, інший – в Анкарі, третій – в Німеччині, поряд із Сердаром. Останній не був так прив’язаний до конкретного місця, як попередні, адже він мігрував туди, куди переміщався чоловік.
– Навіть не поцілуєш на прощання? – ображений Сердар у фальшивому образі фотографа бальзаківського віку здавався дуже кумедним.
– А якщо нас хтось побачить? – на людях розвідниця завжди вмикала сувору начальницю.
– Ми ж у гримі, нас не впізнають, – прошепотів Сердар прямісінько в губи жінки і, не дочікуючись відповіді, поцілував її.
Якби не наявність людей, що ходили довкола та браку часу, Сердар би ніколи не відірвався від солодких губ. Але справи не могли почекати, тому пара розпрощалася і розійшлася в різні сторони. Киличаслану довелося трохи повозитися, щоб владнати батькове прохання щодо домовленості поставок продуктів до ресторану. Минуло більше 2 годин перш ніж він звільнився і нарешті позбувся дурнуватої перуки, через носіння якої чухалася вся голова.
Розвідник пройшовся по магазинах і купив продукти для вечері, ні з того ні з сього чоловіку захотілося приготувати жінці щось смачненьке. З повними пакетами в руках він проходив повз квітковий магазин, як раптом в голову стукнула нав’язлива ідея, позбутися якої стало неможливо.
– Доброго дня, можете зробити мені букет з ромашок? – запитав чоловік у старенької продавчині.
– Доброго дня. Ромашок, на жаль, немає. Нещодавно забрали останні. Привезуть десь за пів години тільки. Я можу зробити вам букет з інших квітів, у нас є великий вибір.
– Ні, дякую. Мені потрібні саме ромашки, – Киличаслан засмутився через те, що його ідея так швидко опинилася на межі провалу. – Через пів години привезуть кажете? – жінка енергійно закивала головою і почала переконувати чоловіка в тому, що в них у магазині найкращі квіти на цілий Берлін, бо їх вирощують в садах за містом і по два рази в день привозять свіжі. – Добре, тоді зробіть мені гарний букет з ромашок. Можете додати ще кілька польових квітів, але щоб вони не сильно виділялися на їх фоні. Я прийду десь через 40 хвилин і заберу.
Сердар не знав, куди подітися у зв’язку з появою вільного часу, тому зайшов у невеличке кафе, щоб чогось перекусити. Востаннє він їв вранці, а зараз вже перевалило за обід, шлунок почав бунтувати. Сочевичний суп принесли доволі швидко, тому розвідник заспокоїв свої кишки теплим варевом. На черзі були млинці з сиром та апельсиновий сік. На вулиці потепліло і хотілося чогось прохолодного та освіжаючого. Сердар розвернув до себе тарілку та схопив у руки столові прибори, розрізав млинець ножем і зібрався піднести його до рота, як раптом поле огляду закрили чиїсь ніжні долоні.
– Вгадай, хто це? – проказав жіночий голос десь позаду.
– Еее… – все, на що спромігся чоловік. В думках був тільки один варіант, але він знав по дотику рук та тембру голосу, що це не Зехра.
– Привіт! – пелена з очей зникла і перед розвідником вигулькнуло обличчя усміхненої Лейли. – Оце так зустріч!
– І не кажи, – Киличаслан витиснув із себе посмішку, але вийшла вона якоюсь кривою.
– Ти вже повернувся з Англії? – коли жінка писала йому після благодійного вечора, довелося вигадати легенду, щоб спекатися нав’язливої прихильниці.
– Так, вчора приїхав.
– Не пригостиш мене чимось?
– Ее, звісно, сідай, – Сердар встав з-за столу і відсунув жінці стілець. Коли повернувся на своє місце, та вже зручно вмостилася і чекала, коли підійде офіціант, щоб прийняти замовлення.
– Що бажаєте замовити, пані? – молодий хлопчина не забарився та хутко підійшов до столика.
– Те саме, що і чоловіку, – Лейла сяйливо посміхнулась і кивнула головою в бік тарілки з млинцями.
– Значить ви бажаєте млинці з сиром і апельсиновий сік?
– Ой ні, давайте тільки млинці. Ви ж не хочете мене відкачувати? В мене алергія на цитрусові, – пояснила вона, коли на неї незрозуміло витріщилося 4 пари очей. – Принесіть замість соку склянку води.
– То в тебе алергія на апельсини? – перепитав розвідник, як тільки-но працівник закладу їх покинув.
– О тааак, одразу починаю вся чесатися, – її голос звучав безтурботно, у своїй алергії жінка не вбачала чогось трагічного чи незвичайного. – А в тебе є на щось алергія?
– Га? – Киличаслан задумався над тим дивним фактом, що вже вдруге за день він почув про чиюсь алергію. – Ні, немає. Здається.
– Ну то що, як минула твоя поїздка до Англії? – Лейла відкинулася на спинку крісла і склала руки на колінах, очікуючи довгої розповіді. Сердар тяжко зітхнув, зрозумівши, що зараз йому доведеться вкотре проявити свою здібність вигадувати неправдиві історії.
За розмовою та поглинанням їжі час пролетів непомітно. Киличаслан глянув на годинник і коли побачив, що з його візиту до квіткового магазину минула вже година, нервово засовався на стільці.
– Здається, тобі вже пора? – від уваги жінки не втекла зміна настрою чоловіка.
– Так, маю ще вирішити деякі справи. Вибач, треба іти.
Сердар розплатився з офіціантом і вони з Лейлою вийшли на вулицю.
– Все таки нам вдалося зустрітися, – прощебетала вона, витягуючи з сумочки сонцезахисні окуляри. – Але давай наступного разу краще заплануємо зустріч, щоб ніхто нікуди не поспішав, домовились?
– Еее… – та що це з ним таке сьогодні?! – В мене доволі завантажений графік, тому подивимося, як воно буде.
– Думаю ти знайдеш для мене вільну хвилинку, чи не так? – не дочікуючись відповіді, Лейла зробила крок вперед і поцілувала Сердара у щоку. – До зустрічі, Томасе!
Вона помахала йому рукою і пішла геть, стук її каблуків Сердар ще довго не міг викинути з голови. Вони вчувалися йому навіть коли він пройшов кілька кварталів і відчинив двері квіткового магазину. У розвідника було багато залицяльниць, але ще ніколи вони не проявляли першими стільки ініціативи. Це трохи лякало чоловіка і він відчував себе рибою, якій наполегливо пхають під рота черв’яка, а вона все намагається втекти від гачка, що ховається за солодкою оманою. Здається Зехра не помилилася і з цією дівчиною щось не так. Але що саме? Розвідник пообіцяв собі дізнатися про це за будь-яку ціну.
Дорога додому промайнула в тяжких душевних муках. Сердар не знав, чи варто говорити Зехрі про нещодавню зустріч, чи краще не дратувати кохану зайвий раз. Брехати якось зовсім не хотілося після ситуації із фейковою втратою пам’яті, тому Киличаслан вирішив розповісти про все після вечері, щоб не псувати жінці апетит. Балабан повернулася під вечір, першим, що почули її рецептори, був приємний аромат запеченої риби. Розвідниця нечутно пройшла через передпокій до кухні і застала там навдивовижу романтичну картину: Сердар у квітчастому фартусі викладав на тарілку рибу. Він настільки захопився подачею, що навіть не помітив присутності Зехри.
– У нас сьогодні якесь свято? – Сердар обернувся на звук, Зехра стояла, зіпершись плечем на дверний отвір.
– Ні, просто захотів зробити приємне, – Сердар привітав кохану коротким поцілунком. – Зачекай, в мене для тебе ще є дещо.
Він вийшов з кімнати, а коли повернувся, в його руках був букет ромашок. Зехра ніяково посміхнулася, приймаючи дарунок. Піднесла квіти до носа і вдихнула на повні груди. Специфічний запах ромашок міг потішити не кожного, але Балабан у той момент він здався найпрекраснішим у Всесвіті ароматом. Це ж були її перші квіти від нареченого. Чи не зовсім перші?
– Стій, – на лиці Зехри вималювалася задума. – Ті квіти на мій день народження, що залишили на порозі в Бодрумі, це ж був ти! Я права?
– Тобі без мене дарували квіти? – акторські здібності Сердара могли обвести круг пальця будь-кого. Будь-кого, окрім Зехри.
– Це точно був ти! От дідько, як я тоді не здогадалася одразу!
– Не картай себе, не кожному спаде на думку, що наречений здатен подарувати коханій квіти з того світу.
– Дякую. За все.
За вечерею розвідниця розповіла про розмову з Халітом та доручення, які він залишив для пари. Ґюрджан пообіцяв протягом двох днів повідомити все, що йому вдастся нарити на особистість батька Вільдена. Вільний час пара вирішила присвятити традиційному перегляду серіалу.
– Зехра, я дещо маю тобі сказати про сьогоднішній день, – Сердару не хотілося псувати такий момент, але його дуже гризла совість через зустріч з Лейлою і те, що він за весь вечір так і не наважився Зехрі все розповісти.
– А це не зачекає? – розчаровано спитала розвідниця, поправляючи волосся, що збилося в жмут через лежання на грудях чоловіка.
– На жаль, ні, – розвідниця зітхнула і махнула рукою, мовляв розповідай пошвидше. – Сьогодні, після того як я владнав батькові справи, в мене було трохи вільного часу і я зайшов у кафе пообідати. Як ти думаєш, кого я там зустрів? – у Зехри не було жодних варіантів, тому розвідник одразу продовжив. – Лейлу.
– Що?! – обурено вигукнула жінка, підводячись з дивану.
– Я теж не сподівався її там побачити, але Берлін виявився ще тіснішим за Стамбул, – Киличаслан опустив голову донизу, відчував себе чоловік в той момент котом, який провинився перед господарями і намагається загладити провину.
– То ось чому ти приніс квіти! – вигляд вона мала грізний.
– Та ні, я був у квітковому ще до того, як зайшов у кафе. У них закінчилися ромашки, попросили почекати пів години, поки привезуть. Ну і я щоб скоротати час пішов у кафе, а там вже зустрів Лейлу. Ми пообідали разом і розійшлися, все! Нічого такого не було!
– Звісно, нічого такого! – сперечатися з розлюченою жінкою, то марна справа. Що б ти не казав, все проходитиме мимо вух. – Я йду спати! Настрою дивитися фільм більше не має.
Сердар хотів було піти за нею, щоб ще раз перепросити, але потім зрозумів, що краще дати Зехрі охолонути. Схоже, що сьогодні його чекає ніч на дивані.
А все так гарно починалося.