Всесвіт, що ховався під повʼязкою

Школа знаходилась за містом, десь посеред лісу. Ділюка приваблювала перспектива жити в якомусь лісовому таборі й вчитися на природі. Природу він завжди любив, на відміну від людей. Всю поїздку він лише дивився у вікно автівки.

– Барб, ну зачекай!

Перший навчальний день дав болючого ляпаса усім студентам. Осінні канікули закінчились, натомість повернулись нудні лекції вчителів. По всій школі можна було спостерігати лише насуплені мармизи учнів. Хоча деякі вчителі були навіть смурніші через абсолютно непідготованих учнів.

– Взагалі-то це я його привів сюди!.. Стоп, а ти що його запрошував сюди? 

Героїчний вигляд Венті тут же змінився щирим здивуванням. Він бігав поглядом з Ділюка на Каю і навпаки.

– Що з тобою стало, Кає? Ти ж раніше нікого сюди не запрошував. 

Протягом усього тижня Венті тягнув Ділюка в компанію, а він й не сперечався. Це вже стало обовʼязком, рутиною.

– Можливо тобі варто спробувати не відштовхувати від себе людей? 

– Вони не розуміють мене. 

Сидячи в шкільній бібліотеці, Ділюк майже дочитав якусь історичну наукову працю, але сповіщення на телефоні відволікло. Потім ще одне. І ще одне. Підозрюючи в чому справа, він все ж зайшов в месенджер. 

Кая: Можеш зайти до музичного кабінету і подивитись чи живий Венті? 

Розарія звикла швидко ходити ще з самого дитинства. Раніше їй доводилось оббігати пів дитбудинку за день, втікати від деяких людей також доводилось. Тепер таку корисну навичку вона використовувала в більш приємних цілях.

Тепер Каї 18. Він мав більше, ніж раніше. Здавалось, він мав цілий світ тепер, та насправді довжину повідка, на якому його тримають усе життя, лише трохи збільшили.

Ділюка повільно жував сором. Він дозволив собі ігнорувати Каю після їхньої “сварки”, але навіть так він не мав певності у доцільності своїх дій і постійно вислуховував докори совісті. І лише одна єдина випадковість змогла витягнути Раґнвіндра з безодні.

Венті не наважився одразу вбігти в музичний кабінет. Його зачарувала гра з-за дверей. Боязко ховаючись, ніби шпигун, він слухав дивні, зовсім незвичні мотиви. Волосся віддавало свою вологу светру, та після невеличкого забігу Венті навіть радів прохолоді. Грав Сяо.

Протягом двох тижнів Венті вдалось нашкребти необхідну суму. До дуету Розарії й Венті приєдналась також Цукроза, що дозволило їм покрити буквально усі запити учнів.

Зимові канікули дали можливість видихнути усім учням. Останній день навчання в цьому році був проведений у стінах актової зали. Директриса, деякі вчителі, старости виголошували свої промови, підбивали підсумки, розповідали про результати своєї роботи. 

– Це – твій далекий родич, Аякс. Але наші родини повʼязує дещо більше, ніж кров – він син мого партнера. Тепер він твій брат. 

– Але він мені не рідний…

Ділюк без будь-яких сумнівів одразу викинув пакетик до річки. Роза й Венті нервово переглядались між собою. Ніхто з них не знав що робити далі, що говорити, як себе поводити. Хотілось втекти, не бачити цього.

День Венті почався жахливо. Він намагався не спати, робив усе, аби не закривати очі цієї ночі. Він хотів до останнього жити вчорашнім днем, залишитися там, у минулому.

Ніхто не помітив, як Аякс втратив двох своїх надважливих пішаків – Альбедо та Сяо. Ніхто не помітив, як услід за ними пішла Амбер. З кожним днем Аякс дедалі більше відштовхував від себе своїм постійним психозом та манією величі.

– Знаєш, я радий, що ти обрав сторону Каї. Я вже і не мріяв про таке… 

– Я на твоїй стороні, Венті. Мені нема діла до Каї. 

Альбедо з середньої школи перестав відвідувати фізкультуру. Це було надто брудно та гидко для нього, надто неможливо. В середній школі йому давали тести, відповіді на які він легко знаходив у вікіпедії. Переважно ці тести були присвячені правилам гри у футбол, баскетбол чи волейбол.

– А я казала! Казала! – Роза тішилась ніби мала дитина. 

Травневе сонце, за яким так сумував Кая, обпікало, не дозволяло йому знову мерзнути. А ще воно було збіса гарним та найкращим з усіх енергетиків, які існують у світі. Більшість іспитів він уже здав, залишалось лише востаннє додати деталі на майже готові картини й здати їх через тиждень.

Ділюк як завжди прокинувся раніше за Венті, хоча й спав куди менше. На дивані Каї не було. Тоді ж юнака охопила легка паніка. На столі лежав телефон Каї, ключі від його кімнати та чорна повʼязка. От куди міг піти Альберіх без усіх цих речей? До паніки Ділюка домішалось їдке відчуття провини.

“Ти потрібна Барб будь-якою, аби лише собою. Мені подобається твоє бажання змінитись на краще заради неї, але який сенс у цих змінах, якщо ти втратиш себе?

– То ти мене покликала, щоб випити коктейлі?

Дайну треба було вивести із гри лише двох людей – містера Альберіха та Аякса, за ними впадуть і інші. З рудою мавпою містер Альберіх допоміг розібратись, повертаючи його додому.

Цукроза самотньо крокувала шкільними коридорами. Вони з Альбедо майже і не говорили після самогубства Каї. Але вона бачила навіть без окулярів, що з блондином не все в нормі. Вони майже не залишались наодинці, а коли таке траплялось, то переважно мовчали.

Виходити з коми набагато важче і довше, ніж здавалось. За кожен міліметр власної свідомості Каї довелось важко боротись і відвойовував він її поступово. Спочатку він ледве міг відкрити очі на кілька секунд та напружити мʼязи в кінцівках, потім зір чіткішав.

На прийняття та опрацювання нової інформації Каї знадобилась доба. Лише зараз він був готовий увімкнути телефон. Він познімав відображення статусу “в мережі” усюди ще в середній школі, тому ніхто не зміг би одразу дізнатись про його повернення.

Серпень обпікав школярів закінченням канікул, змушував ловити останні дні літа з усіх сил. Джин, Барбара та Ліза розʼїхались по домівках вслід за Сяо. Венті, Розу та Ділюка залишили відповідальними за квіти Лізи. 

Останній серпневий захід сонця дратував усіх, окрім Каї. Зрештою йому пригод на канікули більш ніж достатньо, йому вже кортіло повернутись до своїх типових буднів, до стабільності.