Алкогольний принц, який боїться спадку

Сидячи в шкільній бібліотеці, Ділюк майже дочитав якусь історичну наукову працю, але сповіщення на телефоні відволікло. Потім ще одне. І ще одне. Підозрюючи в чому справа, він все ж зайшов в месенджер. 

Кая: Можеш зайти до музичного кабінету і подивитись чи живий Венті? 

Кая: Гей.

Кая: Будь ласка. 

Він чомусь не міг відмовити усміхненому обличчю з аватарки. Повернувши книгу на місце, він відписав Альберіху ствердну відповідь і рушив убік потрібного кабінету. Зазвичай після уроків з нього чудово чутно музику, адже інших шумів немає та й музиканти могли дозволити собі пошуміти. На цей раз було тихо. В Раґнвіндра почали закрадатись сумніви чи там він взагалі шукає свого співмешканця. Та коли він увійшов до кабінету, то швидко зрозумів в чому справа. 

– Ти сильно вибиваєшся з ритму. Тобі не слід було змінювати інструмент.

– Та вуха свої почисть! Ще ніхто мені не казав подібного! Що ти взагалі знаєш про ритм мондштадських пісень, якщо сам з Ліюе?!  

Спочатку Ділюк розгубився в цьому вихорі. Він навіть не знав на кого так несамовито гримав Венті.

– Тебе шукає Кая. 

Два вогні тепер були звернені на юнака, який осмілився перервати таку важливу для них двох сутичку. Жовті очі несамовито намагались пропалити діру між очами Ділюка. 

– Ти ж наче теж музикант? – не очікуючи відповіді, Венті сунув другу затасканий папірець з нотами. – Невже я так сильно фальшивив в останній раз? 

Венті дивився на сусіда благальним поглядом. Він чудово знав, що краще від Сяо, знав, що це лише провокація від нього. Але ж йому треба довести, що він дійсно краще! І нікого, як на зло, поряд не було! Та й інструмент він міняв не дарма… Тому Ділюк став для нього останньою надією. 

– Ти чудово зіграв. 

Ділюк відчував себе, мов старший брат, який повинен розборонити двох молодших. Зокрема таке почуття виникло саме через зріст Венті та його опонента. І тільки-но Раґнвіндр хотів нагадати флейтисту, що його чекає Кая, але цього не дав зробити новий для Ділюка уродженець Ліюе. 

– Цей твій музикант настільки майстерний, що не відвідав жодного музичного уроку? Ти серйозно?

“Добре, чим швидше я доведу свою “експертність”, тим швидше Венті піде до Каї й тим менше в мене буде проблем. Все дуже просто. До того ж це цабе надто вже велике”. 

Підійшовши до першого ліпшого піаніно, він подивився на ноти, які хтось тут залишив. Почати було найважче: клавіші були чужими, постійно мінились, плутались і не слухались його. Та він не торкався інструменту майже півроку, цього слід було очікувати. І все ж грати вперше за такий довгий час було неймовірно приємно. Він дуже скучив за цим звуком. 

– Оце талант! А ти не хочеш вступити в шкільний оркестр? 

Обернувшись Ділюк побачив високу блондинку. Судячи з розмов Венті та Барб він одразу ідентифікував її як Алісу, голову шкільного оркестру і найвпливовішу вчительку на музичному. 

– Поки ні. Венті, нам вже час. 

Низенький парубок встиг лише схопити свій футляр із флейтою і подріботів шкільними коридорами слідом за Ділюком. Їм вдалось дуже швидко втекти від Аліси, Барбари, що зʼявилась поруч зі вчителькою і лише кліпала очима від здивування, й того зарозумілого хлопця. Венті був щасливим, справді щасливим, адже за нього заступились. А ще він був щасливим через максимально незадоволений вираз обличчя Сяо.

– А куди ми йдемо? Ти там щось про Каю казав…

– Перевір свій телефон. 

Венті поспішив виконати наказ друга. Тут же він нарвався на майже десяток повідомлень від Каї, кілька повідомлень від Рози. 

– Лишенько, це все клятий Сяо винен.

– То це той самий Сяо? 

– Ти запамʼятав мої розповіді! Ю-ху! 

Вигук Венті луною покотився по порожнім шкільним коридорам. Відчуваючи невимовну хвилю щастя він розкинув руки високо в повітрі й ледь не зачепив футляром Ділюка. Сам Раґнвіндр лише відхилився трохи й вирішив не псувати чудовий настрій музиканта своїми наріканнями. Тоді ж Венті знову повернувся до телефону читаючи повідомлення від друзів. 

– Кая мене звісно вбʼє, але яка ж це чудова новина! 

Венті пришвидшив крок і майже що біг, а Ділюк був готовий поклястись, що той сяє. І все ж високий парубок зламався під спонуканнями сусіда піти із ним і теж трохи пришвидшив крок рівняючись. На цей раз Венті попрямував повз майданчик для гри у баскетбол. Він якраз був окупований жіночою та чоловічою баскетбольними командами, що грали тренувальний матч. Випадково зустрівшись поглядами з Евлою, а потім і з Аяксом, Венті лише пришвидшив свій крок. Ділюк зрозумів причину поквапу друга лише коли почув дзвінкий звук удару. Швидко повернувши голову на звук він встиг лише відтягнути за комір мініатюрного хлопця від помаранчевого мʼяча, який через декілька секунд гучно гепнувся об пішохідну доріжку і відскочив. 

– Клятий бовдур… Дякую.

Решту шляху до старого напівзруйнованого мосту вони подолали мовчки та без пригод. Лише на самому березі з ними доброзичливо привітався Варка викликаючи у Венті ледь помітну паніку. Парубки швидко чкурнули під міст, де їх радо зустрів Кая, який тут же сунув свій телефон в руки нижчому хлопцю. Коли ж до Альберіха дійшло, що перед ним стоїть і Ділюк, на якого він взагалі не очікував, то махнув йому рукою в сторону телефону в руках Венті й поринув у власний рюкзак, який цього разу виглядав рази у 3 більше. Раґнвіндр хмикнув, та все-таки зазирнув у чужий телефон. В ньому він побачив середньої довжини текст і одразу ж почав бігати по ньому очима. 

– Де вас так довго носило? 

Кая нарешті відійшов від здивування обережно дістаючи з рюкзака якийсь дуже пошарпаний блокнот. Ділюк міг заприсягтись, що чув дзвін скла. У тексті Кая просив підіграти йому допоки Варка не піде. Знову щось, у що він не хотів ввʼязуватись, та якщо він зараз піде, то викличе надто багато питань. 

– Та я загрався, як завжди. Ділюку насилу вдалось мене відволікти!.. Отже, чим ми можемо тобі допомогти? 

Гра Каї та Венті була неперевершеною. Ніби вони мали вже тисячу разів відрепетирований сценарій і брехали неймовірно легко. Ділюку довелось з третього зайвого перетворюватись на повноцінного актора вистави та якісно відігравати свої партії. Венті розумів кому доведеться відповідати за ідею привести сюди третього зайвого, тому й до його нерозуміння чи фальшу ставився досить поблажливо. Вони саме підійшли до середини вистави, коли Варка неспішно почав віддалятись. Кая не поспішав закінчувати виставу і зробив досить спрощений скетч хлопців, що віддалено пародіювали відому фреску тягнучись руками один до одного на замовлення. Тільки коли тверда обкладинка скетчбука закрилась, натурники вийшли з незручних поз і нарешті розслабились. 

– А з тебе хороша модель, Ділюче. Може попозуєш мені якось по-справжньому? 

– Тобі мало лекцій з історії? 

– Звісно ж. Отже, відмовляєшся?

Альберіх разом із Венті швидко ковзнув назад під міст до своїх речей. Раґнвіндр приєднався до них обережно курсуючи камінним берегом. 

– Так. Я тобі не манекен.

– Малювання з манекена і з натури – різні речі. Ти надто не ідеальний для манекена і напевно твоя не ідеальність глибоко запала в душу Каї. А якщо йому потрібен буде манекен, то він завжди зможе його купити. 

– Як завжди влучно сказано. 

– То нащо ти мене сюди притяг? 

– От для цього.

Венті вказав рукою на трухлявий стіл, на який Кая виставив 5 однакових пляшок. Знайома етикетка боляче вдарила свідомість Ділюка, відбираючи у нього можливість думати. Він дивився прямо на свій головний тригер. Ще нічого Ділюк в житті так не боявся, як алкоголю. Усе, що він зміг зробити, усе, на що вистачило його розуму це розвернутись і піти, втекти геть. Та й цього не дала зробити чужа рука, яка міцно втримала його на місці. 

– Ти ж… не збираєшся нас здати? 

Легковажність Венті іноді бісила Каю до неймовірності, та він просто не міг гримати на нього. Тільки набирав повні легені повітря, щоб облаяти та вилити усі свої думки, але тут же ловив себе на відчутті, ніби він зібрався визвіритись на дитину. Кожен раз Венті від праведного гніву Альберіха рятувало лише це дурнувате відчуття провини. І зараз Кая знову тамував в собі бажання насварити дитину, яка заварила усю цю дурнувату ситуацію. Сумне і тужливе запитання Венті лише підсилило невидиму провину Альберіха, яку відчував лише він сам, тому гнів йому вдалось швидко й непомітно втамувати. 

– Я не хочу брати в цьому участь. 

– Добре, ми почули тебе. – Кая здогадувався чому в Ділюка виникла подібна реакція на алкоголь і намагався донести свою думку якомога мʼякіше, аби не підкинути тому зайвих тригерів. – Будь ласка, посидь тут допоки ми не повернемось. Це звісно тебе не обходить, але якщо ти попадешся на очі Варці, то в мене із Венті будуть великі проблеми. 

Завершуючи викладати своє прохання Кая відпустив чуже передпліччя. Якщо Ділюк все ж захоче піти, то немає сенсу його утримувати насильно. Альберіх не любив зайве насильство і напевно він єдиний зі свого роду мав таку позицію. А ще він вмів визнавати свої помилки й прорахунки.

Коли ж Раґнвіндр скуто умостився в закріпленому за собою віддаленому кріслі Кая відчув полегшення, адже його почули, йому повірили, його інтереси взяли до уваги. 

“Незабутньо приємне почуття”.

– Хіба алкогольний король Крепус Раґнвіндр не твій батько?..

– Венті, досить. Бери й пішли. 

Ділюк відчував себе зламаним. О так, звісно, його батько був завзятим виноробом, його продукція мала неабиякий попит. Його батько любив алкоголь, любив винну індустрію, любив справу усього свого життя. І звісно ж як порядний син Ділюк повинен успадкувати підприємство, в яке його батько вклав свою душу. І він не був проти, не був проти допоки Крепус не помер. Обставини смерті любого батька назавжди в’їлися у свідомість сина, який тоді дивом вижив. 

– Я повинен був розповісти тобі про його батька раніше. – Хоч Кая і був певен, що Раґнвіндр їх точно не почує, але все ж говорив незвично тихо. Можливо саме провина замовчування забрала його звичний веселий та гучний голос.    

– В тебе є чудова нагода розповісти зараз, бо я вже повністю заплутався. 

– Кілька місяців тому в машину Крепуса влетіла автівка пʼяного, мов чіп, дядька Аякса. Крепус помер на місці, Ділюк теж був в машині й дивом отримав легкі пошкодження. Справу закрили й заявили, що Крепус сам не впорався з кермуванням, а дядька Аякса виправдали. Я не знаю насправді що в голові у Ділюка, але після пережитого доволі логічно, що йому неприємна тема алкоголю. 

– Який же я бовдур! 

– Життя підкинуло йому достатньо сюрпризів, тому в наступний раз тобі краще питати його чи попереджати. І, я сподіваюсь, сидру у вашій кімнаті немає? 

– Більше не буде. Чесно-чесно. 

Залишивши пляшки дешевих слабоалкогольних напоїв у сховках хлопці повернулись з пустими сумками до мосту, але там вже було порожньо. Кая навіть не був здивований. Ніяк він не міг відійти від тої думки, що якби він одразу розповів про недалеке минуле Ділюка такого б не сталось.  

– Нам слід копати собі могили?

– Ні, слід просто придумати якесь правдоподібне пояснення, яке буде збігатись зі словами Ділюка. Але, думаю, могили зайвими не будуть. 

Насправді ж Раґнвіндр дійсно чекав їх і не планував нікуди тікати. В нього не було навіть місць куди можна було б втекти від думок. Байдуже де буде знаходитись його фізичне тіло, а бій-то буде відбуватись в його власній голові, від якої втекти неможливо. Та коли він побачив повідомлення від рідного абонента ноги самі понесли його до вʼїзду до школи. Його переслідувало відчуття, що побачивши її, почувши її голос, обійнявши її він зможе пробудитись від цього нічного жахіття, зможе побачити батька знов, зможе повернутись додому.

Ділюк почув жалібний голос Аделінди, побачив її вологі очі та змарніле обличчя. Він зміг навіть міцно обійняти її, але ці обійми так і не подарували йому омріяного пробудження. 

Принаймні Ділюк згадав, що усе ще вміє плакати. 

І все-таки він не був сиротою!