Безнадійна чорна діра

Ділюка повільно жував сором. Він дозволив собі ігнорувати Каю після їхньої “сварки”, але навіть так він не мав певності у доцільності своїх дій і постійно вислуховував докори совісті. І лише одна єдина випадковість змогла витягнути Раґнвіндра з безодні. Повертаючись до кімнати пізніше, ніж зазвичай, він зустрівся з Каєю, який лежав на дивані за книгою. На голові в нього була целофанова шапочка, незмінний аксесуар кухарів у їдальні. В кімнаті стояв їдкий, неприємний запах хімікатів. Переводячи погляд на малий журнальний стіл, він зрозумів причину цього безладу. 

– Я вже почав думати що з тобою могло статись. 

– А де Венті? 

Ділюк викинув зайве сміття і прибрав з ліжка Венті його мокрий рушник, який набув аквамаринового кольору через свіжу фарбу на волоссі. Ще повернеться і почне верещати, що його ліжко магічним чином мокре, а юнаку такого і задарма не треба. 

– Кудись побіг із флейтою. Ви повинні були зустрітись. 

– Я був не у школі. 

– О…

В секунду увесь словниковий запас Каї випарувався, а Ділюк волів би далі ігнорувати проблему. Він робив усе, окрім підтримання зорового контакту і діалогу. Зібравши своє густе вогняне волосся у високий, тугий хвіст, він прийнявся розбирати власний рюкзак, який на цей раз був забитий не лише шкільним приладдям. Аделінді дивом вдалось вмовите шкільне керівництво випустити Ділюка поза межі школи у її супроводі ненадовго. Він нарешті згадав що таке піти в магазин і щось купити. Хоча юнаку було важко ужитись із розумінням, що Аделінда, яка втратила роботу зі смертю його батька, витрачає на нього свої гроші. Та день все одно був чудовий для нього. Надто чудовий.

– Слухай, я хочу попросити вибачення в тебе. Я поводився, як останній… – зазвичай Каї не бракне слів, але зазвичай він і не хвилюється так сильно.

– Як останній павич.

Нарешті вішаючи рюкзак на спинку свого стільця і всідаючись Ділюк зміг підвести очі на Каю, який лише на перший погляд здавався розслабленим, як зазвичай. Тільки тоді Раґнвіндр зрозумів що не так: на Каї не було повʼязки. Вперше за півтора місяця знайомства він побачив що саме ховалось за цим чорним шматочком цупкої матерії. Ні, шрам не був жахливим, страшним чи гидким. Він просто був старим і поступово вицвітав, загоювався. Але він дійсно був дуже помітним і… викликав біль. Дивлячись на трохи криву лінію, Ділюк на секунду неконтрольовано відчув цей поріз на своєму оці, цей біль на собі. 

– Як павич, так. Павичі взагалі дуже гарні й горді птахи. А от ти сова: теж дуже розумний, але… іноді твій розум іде не в те русло і ти страждаєш від упереджень. 

– А як це повʼязано із совами? 

– Чесно кажучи – не знаю. Але стверджувати, що не існує сови, яка б страждала на упередження ми не можемо, проте можемо стверджувати що ти і є ця сова, якщо вона все ж існує. 

В секунду Кая обережно відірвався від дивану, щось тицьнув в телефоні й відклав книгу на низький стіл разом із ґаджетом. Ділюку згадалась обкладинка цієї книги. Так, він вже її бачив, коли Кая приходив забирати цю та ще дві книжки. Виявляється це було далеко не вчора. 

– Книжку не забудь. На цей раз. 

– Спробую. 

Кая ідеально вписувався в цю кімнату, ніби це і був його дім. З самого початку навчання в цій школі йому пощастило жити з Аяксом. Ось це дійсно були найжахливіші місяці його життя тут. Потоваришувавши із Венті, він вмовив Варку, що опікувався питанням розселення учнів, відселити його в цю кімнату, подалі від рудого блазня. В цій кімнаті Альберіх жив майже два роки й взагалі не збирався зʼїжджати. Напевно в цій кімнаті було меблів більше, ніж у всіх інших кімнатах разом узятих і здебільшого це була заслуга Каї. Саме він відбив більшість пристойних меблів у тодішніх випускників і познаходив усе інше на барахолках. Перший час після того, як він дізнався про необхідність переїзду, Кая відчував сильну образу на Ділюка, якого тоді ще навіть в очі не бачив, але був переконаний, що саме він забрав його дім. З часом ця образа зникла, адже він усе ще міг проводити свій вільний час в уже чужій кімнаті. І все одно він тужив за домівкою, за грою Венті, яка створювала ідеальний фон, за його розмовами уві сні та за усіма зручностями.

Бувши творцем цього затишку, він залишався і господарем. Ділюк на фоні Каї радше сам здавався гостем. Знімаючи свою чудову шапочку і викидаючи її, Альберіх окупував душ, змиваючи залишки фарби з волосся. Раґнвіндр ніби отямився щойно Кая сховався за дверима санвузла і згадав про проміжний контроль знань з майже усіх предметів на цьому тижні. Тоді ж він повернувся за свої товсті, детальні конспекти. Проте навчанням йому пощастило займатись недовго: після 15 хвилин у душі Кая досить швидко здув феном зайву воду зі свого волосся залишаючи його ледь-ледь мокрим. Ділюк мав чудову навичку ігнорування шуму, тому це не стало для нього перешкодою, а от діалог ігнорувати виявилось складніше. 

– В мене змінився розклад: я тепер вільний в понеділок, пʼятницю і в неділю в першій половині дня. Можеш не шукати мене в четвер. 

– Дивно, що ти не сказав про це саме в четвер.     

– Я не такий злий, як тобі здається. 

Кая задер підборіддя показуючи усю свою образу на слова Ділюка. Проте від такого необережного руху насичено-синій чубчик Каї зʼїхав прямо в чудові бляклі очі. Раґнвіндра така картина майже розсмішила, але замість його вуст ледь помітно усміхнулись лише червоні очі. Альберіх же цього не помітив, адже напосівся шукати ножиці в комоді, який стояв справа від маленького холодильника, потім він перейшов на стіл та тумбочку Венті й дійшов навіть до робочого стола Ділюка, але ножиць так і не знайшов.  

– Загубив щось?

– Де ножиці? 

– Біля вмивальника.

– Я постійно забуваю, що більше тут не живу. 

Кая засмучено поплентався до вмивальника, де й знайшов нужденний предмет. Там же він знайшов і гребінець та нарешті заходився рівняти свою нерівну зачіску. 

– А де вони лежали раніше? 

– Перша шухляда комода. 

– Можеш повернути їх туди, мені немає різниці. Головне Венті про це сказати. 

– Хіба ти ними не користуєшся? 

– Немає потреби, я не хочу чіпати власну зачіску. 

– Неочікувано. 

– Неочікувано, що ти не бігаєш по різним дорогим салонам, а фарбуєшся тут якоюсь дешевою фарбою і сам себе стрижеш ножицями спільного користування. 

Кімнату вмить наповнив мʼякий, тихий сміх Каї. Він не звик, що поза маєтку батька його сприймають типовим мажором. Щоденно він докладає зусиль, щоб зламати цей стереотип. Хоча дуже часто він користується своїм соціальним статусом, але в першу чергу Кая хоче залишатись простою людиною, особливо із друзями, зі справжньою родиною. 

– Гроші в мене звісно є, але не настільки багато і краще не витрачати їх на таку дрібницю. Взагалі, мої експерименти з волоссям не дуже подобаються моєму батьку. 

Від невимушеного діалогу та часткового споглядання конспекту Ділюка відірвало лише раптове і надто дивне усвідомлення: він більше не відчуває упередження до Каї через його соціальний статус, небажане спілкування із ним вже не таке небажане, як раніше і більше не гірчить. 

“Кая… ніби змінився? Чи я просто тепер більше про нього знаю? А може… змінився я? Що саме змінилось? Чому все не так, як раніше? Чому ми нарешті поладнали?”

Юнакам поталанило залишитись на самоті набагато довше від очікуваного, адже Венті аж до самої темряви вештався десь у школі. Хай не спілкувались вони лише день, та тем для розмови в них було надто багато. Ніби вони були знайомі усе життя, ніби вони чудово знали один одного, знали яка тема буде цікавою, а яку не слід піднімати. Венті, який повернувся вщент стомлений з репетиції, щиро зрадів від розуміння, що ці двоє так швидко помирились і ладнають навіть ще краще. 

Наступного дня, в понеділок, Каї вдалось всадовити Ділюка за окремий від інших стіл на обіді. Проте перш ніж взятись за їжу, Раґнвіндр почав швидко щось друкувати в телефоні.

– Я тебе не впізнаю. То ти з книжками ходив і я навіть сумнівався чи маєш ти телефон, а тепер з рук його не випускаєш. 

– Аделінда повернулась до життя. Я не можу її ігнорувати. 

– Ти так і не розповів хто вона. 

Кая трохи байдужо намотував пасту на виделку. Насправді він з легкістю міг дізнатись усе про цю Аделінду, адже він знає її імʼя і знає, що вона працювала в Крепуса. Цієї інформації достатньо, аби попросити Дайна дізнатись про неї більше. Та чомусь Альберіху хотілось почути розповідь саме з вуст Ділюка. Що ж це за жінка, що змусила Раґнвіндра зламати обіцянку, втекти, а потім вибачатись? Каю не полишала цікавість. 

– Батько найняв її домробітницею майже з самого мого народження. В деякому сенсі вона замінила мені матір і продовжує це робити. 

– Вибач за такі слова, але все-таки я тобі заздрю. Ти-бо мав родину, а я маю тюремний строк допоки батько не помре… Матір я бачив тільки з фотографій і нічого про неї не знаю, окрім того, що я такий же нестерпний, легковажний, дурний, марнославний, безпросвітний, лицемірний і далі по списку, як і вона, за словами батька. Мені дуже пощастило з братом: Аякс хай і має причини бути таким покидьком, але легше від того не стає. Дякувати хоч мене нічого із ним не повʼязує, окрім спільно проведеного дитинства і він мені не рідний. І гнилою вишенькою на цій купі буде Дайн, який також був закріплений за мною з народження, але за гроші батька він виконає будь-який його наказ… 

Кая не любив визнавати правду, не любив миритись із тим лайном, в якому він жив ось вже 18 років. Щоразу, коли він говорив про свою “родину” слова ставали битим склом і безжалісно дряпали його горло. Та він чудово розумів чому постійно бігати від цієї теми й мочати не варіант. Наскільки міг, він обмежив згадування цієї теми у своєму колі спілкування, та викорінити повністю не було можливо. І після сварки з Альбедо до Каї нарешті дійшло наскільки багато Ділюк ще не знає про нього, наскільки його сприйняття різниться від сприйняття умовного Венті. Приховувати далі від Раґнвіндра свою біографію ставало дедалі важче і дедалі частіше здавалось, що простіше набратись сміливості й розповісти усе як є. А розповісти прямо перед уроком взагалі чудова ідея, адже від засудження, негативної реакції та іншого лайна можна буде швидко і виправдано втекти. 

– Я знаю про це. Припини вичавлювати із себе слова. 

Кая дозволив собі лише секундне здивування. Потім прийшло полегшення, адже йому не доведеться вести цю розповідь далі проти своєї волі. І вже полегшення змінилось інтересом. 

– Венті? 

– Так. Ти ж не збираєшся вбити його за це? 

– Ні, таким займається тільки Аякс. Венті знову виручив мене і зробив брудну справу за мене. Слід йому подякувати…

– І все-таки у твоїй ситуації є дещо позитивне: тобі нема чого втрачати. 

– Платиш правдою за правду? 

– Річ не в платі. Я завжди ненавидів брехню. Брехати й казати, що ти в абсолютно безвихідній ситуації, тому що саме це ти хочеш почути, я не буду. 

– А ти до біса жорстокий сьогодні. 

– Вибачай за це. 

Ця взаємність неабияк усміхнула Альберіха. Повернута шпилька не вколола і не зробила боляче, а лише розпалила цікавість до діалогу та відродила хороший настрій. 

“А може він має рацію? Може я просто звик бути жертвою?”

– Вибачу лише за умови, що ти станеш моїм натурником. Щось ти останнім часом любиш мене ображати. 

– Грець із тобою. 

– Я думав це буде важче. 

– Договоришся і дійсно буде важче. 

– Добре, тоді буду чекати тебе після четвертої вечора. 

День для цих двох минув чудово. Аякс сьогодні себе навіть не проявив, тому й турбот було трохи менше. Юнаки змогли швидко завершити усі свої справи, яких, на щастя, було не так багато. І знов Раґнвіндр опинився під колись бридкими дверима, і знов Кая приймав важливого гостя. 

– А тепер тобі доведеться “надягти” ось це.

Кая майже з порогу простягнув йому свій плед. Лише секунда вагань і Ділюк таки примірив нове вбрання. Пливкі пальці Альберіха прийнялись швидко і з експертною точністю рівняти тканину, щось поправляти й вибудовувати пародію на стародавній елемент одягу за допомогою шпильок.  

– В кого ти мене рядиш? 

– Античний шляхтич. 

– Ти надто вередливий. 

– Я теж не фанат античності.

Стомлено видихнувши, Ділюк переборов нове двосекундне вагання і таки стримав власне невдоволення, піддався метушливим рухам трохи кольорових пальців. Кая був вражений. О, він взагалі не очікував, що Раґнвіндр посуне власні кордони заради нього. 

“Може мені лишилось жити кілька місяців і всі про це знають, окрім мене, і тому він йде на такі поступки? Чи може хворий він, а не я? Або ж… Що такого йому розповів Венті?” 

– Тобі взагалі подобається жити в морозильній камері? 

– Дуже, я обожнюю холод. 

Розуміючи натяк, Альберіх відірвався від свого робочого місця та зачинив вікно, яке зазвичай зачинялось лише вночі. 

– Як комусь може подобатись холод? 

– Він нагадує, що я все ще живий. Мерцям холодно не буває.  

Кая вже шліфував статую, на яку перетворився Ділюк: додав та вклав інші елементи верхнього одягу, розпустив червоне волосся й обережно вклав його, знов вирівняв темну тканину, підчепив чуже підборіддя і розвернув його в належному напрямку. Коли ж постать була ідеальною, він відійшов до мольберта, беручи до рук телефон. Вже після фотографії він почав брати до рук матеріали й відтворювати побачене. 

– Не довіряєш мені? 

– Не хочу тебе мучити. І не хочу потрапити в безглузду ситуацію.

– М?

– От уяви: тебе схопить судома, ти не втримаєш рівновагу і впадеш, а в процесі щось собі зламаєш і мені доведеться пояснювати що саме ти робив в моїй кімнаті, одягнений в моє ганчір’я. 

– Вгамуй свою фантазію. 

Час спливав, а за безглуздими розмовами біг ще швидше, але Ділюк стояв стійко і майже не ворухнувся. Кая неабияк тішився новою, якісною натурою. Він щиро не очікував таких хороших результатів. І все ж одне питання не покидало його голови.  

– Чи можу я поцікавитись чому ти так різко погодився?

– Краще я буду шкодувати про це, а не про те, що міг допомогти, але проігнорував. 

– Але ж тебе нічого не повʼязує зі мною. Чому ти повинен шкодувати? 

– Я можу зараз тобі допомогти та не хочу перевіряти інший розвиток подій. 

– Просто ти надто різко змінив свою думку. Не схоже, щоб ти раніше думав в подібному ключі, адже вже дав мені відмову.

В той же момент Ділюк отримав відповідь на своє причинне вчорашнє питання. І він не знав до кінця чи подобається йому ця відповідь. 

“Значить я просто більше про нього дізнався”.

– Залишайся ідеальним і далі. Якщо не будеш надто набридливим, я зможу допомогти. 

Посмішка Каї сховалась за мольбертом і палітрою. Така відповідь дісталась самих глибин його душі, принесла тепло аж туди. Уся харизма й гордість вмить розтанули, змінюючись на зніяковіння. Та раптом Альберіх ніби оговтався, стискаючи між пальців пензля. 

“Чи не шукаю я заміну Альбедо?”

Заразом Ділюка захотілось відштовхнути, заради його ж безпеки. 

– Знаєш, є межа між ідеальністю та чимось неживим. От Джин можна назвати ідеальною і тебе, бо ви відповідальні й для багатьох вчителів просто мрія. А я… – сумніви швидко вдалось подолати. – я щось неживе. Мене виховували не як простий ідеал — мене дресували. Я не ідеальний. Я просто іншої моделі поведінки не знаю. 

– Ти надто подвійний для такого ствердження. 

– В цьому і конфлікт мого життя: я не можу без свободи, але свобода згубна для мене. Ця школа… вона допомогла мені втекти від батька хоча б частково. І ця крихта свободи тут допомагає повірити мені, що я повністю вільний, хай насправді це далеко від реальності. Жалюгідна ілюзія, завдяки якій я досі живий… Дякую за допомогу, але ти не зможеш витягнути мене з цього лайна. Що б зі мною не сталось в майбутньому – не звинувачуй себе… І припини так хмуритись. 

– Мене просто верне від безнадійних людей. 

І від людей, які ставлять на собі хрест, Ділюка також вивертало. Люди, що грали неприступних та гордих для того, щоб прийняти допомогу інших, також його харили. 

– Тоді ти маєш дуже кепську вдачу, яка звела тебе зі мною. 

– Змінити можна усе…

– Окрім минулого. – Кая ненавидів ці слова. Він погоджувався із цим принципом, свято вірив в це, але доля зіграла із ним злий жарт і зробила його винятком з цього правила. Він більше не хотів чути ці слова. – Так, я знаю. Я багацько разів перевіряв ці слова на собі, але щоразу усе йшло шкереберть. В моєму житті нема чого міняти допоки батько живий. Тепер це моя аксіома. 

– Ти помиляєшся. 

– Якби ж то. 

І все ж упевненість, з якою говорив Ділюк, підчепила Каю, манила довіритись. Альберіх знав цю пастку, він чудово розумів куди заведе його власна віра у світле майбутнє. 

Змальовуючи міцно стиснуті, але мʼякі на вигляд вуста, юнак задумався який би смак вони мали. Таку впевненість у власних словах, як у Ділюка, він зустрічав рідко. Зважаючи на те, що пережив Раґнвіндр, його нижчий соціальний статус в цій школі, ця впевненість починала здаватись ще унікальнішою. Аж така унікальність зустрічалась йому вперше, а усе невідоме приваблювало Каю з самого дитинства, попри страх обпектись. 

“Ні, досить ламати чужі життя. Ти достатньо наблизився до нього, не роби більше кроків вперед. Йому тільки мене, чорної діри, поруч не вистачало. Перестань вже шукати заміну Альбедо”.