Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
АВ пропущена в каноні сцена (Сан-Паулу, пожежа в лікарні).
— Давай, нам час. — він виникає в вікні, мов привид. Мить між картатою порожнечею в віконній рамі і ним — і ось він тут.
Вона вже не сама.
Грати на вікні ніби розчинилися в нічній темряві. Наташа знає, що вони були. Та зараз шлях до свободи вільний. Ні грат, ні скла,ні, власне, самої рами — на підвіконні лише темний легкий силует, що говорить знайомим рідним голосом Клінта Бартона.
Її лицар в сяючих обладунках. Наче принц з дитячих казок, що здолав дракона на шляху до темниці, де вона чекала на порятунок.
От лише принцеса облажалась…
Наташа тримає очі розплющеними, хоча це невимовно важко. Її не зламали, лише поламали. Біль плаває тілом, туманить розум, застить очі.
— Ти прийшов. — констатація факту. Він тут.
Чи, можливо, вона марить?
Він нечутно зістрибує на підлогу. Ніби привид. Або великий кіт.
— Все, зникаємо. Вони поки не здатні нас переслідувати. — десь з іншого боку будівлі щось вибухає. — Давай, нам час.
— Боюся, я не зможу йти. — її розбиті губи ледь вимовляють слова.
— Зможеш. Я дещо маю. — в темряві дотик його долоні відчувається яскравіше, сильніше. — Знеболювальне. Годину ти нічого не відчуватимеш, тіло працюватиме, наче ран немає. Встигнемо. До «джета» хвилин двадцять швидким ходом. Давай, допоможи мені.
Укол вона майже не відчуває. Клінт безпомильно знаходить вену, впевнено вводить голку.
— Ти бачиш в темряві?
— Щось таке. Ти як?
Біль відступає. Її тіло знову слухняно виконує накази мозку. Прекрасний принц врахував усе, їй лишається просто йти за ним.
Двері. Коридор. Лікарня Сан-Паулу не спить. Лікарні ніколи не сплять. Особливо ті, де в одному крилі життя рятують, а в іншому — вбивають.
За вікном піднімається стовп диму. Десь там горить підірвана Клінтом «приманка». Якщо напружити слух, Наташа почує голоси своїх катів. Та вона не хоче чути, вона хоче зникнути з цієї пастки. Ще кілька метрів через хол.
Вона тримає руку Клінта, теплу і надійну, не думає, і просто йде за ним. Він знає, що робить. Це все, що їй потрібно знати.
— Далеко зібралися?
Ноги стають ватяними. Вона вже чула цей голос. Вона вже бачила цей білий костюм. Вона вже дивилася в ці очі.
— Фіск… — голос Клінта нагадує шипіння змії. — Нат, просто йди вперед. Не озирайся. Іди.
Рука в їх долоні зникає. Тепла, надійна, сильна рука, що вела до свободи. Він сказав не озиратися, та вона дивиться через плече, як він йде до Кінг Піна. На голову нижчий, вдвічі тонший і в тисячу разів слабший.
До біса! Він наказав… Він знає, що робить. Він знає, так? Він точно має план, інакше би не відпустив її. Вона не зможе вести «джет» в такому стані, вона обов’язково розіб’ється. Він має план! Вона має дотримуватися плану.
— Не спіши, сонечко, я — чоловік в віці, я не встигаю за тобою. — Фіск.
Наташа озирається. Страху немає — певно, в шприці було не лише знеболювальне.
Він зовсім близько. Чорний ціпок дзвінко клацає по плиткам холу. Висока стеля дробить відлуння кроків, і здається, що десяток Кінг Пінів наступають зусібіч.
Та він лише один. Один в пустому ході лікарні. Цього досить.
Ціпок лишає маленькі круглі сліди на сірій плитці. Маленький круглі вологі, яскраво червоні сліди. Кольору свіжої крові.
Такого ж кольору, як і плями на рукавах його сніжно-білого костюму.
— Фіск!
На фоні білої стіни Клінт здається тремтячою плямою чорноти. Лише обличчя — біле, наче стіна, за яку він тримається лівою рукою. Права — неприродно вивернута в зап’ястку — притиснута до грудей.
— В тебе є хвилина, щоб звалити нафіг. Потім я підриваю цю будівлю до біса. І пофіг, будемо ми в ній, чи ні.
— Ти вб’єш бідолашних пацієнтів, що мирно сплять в свої палатах? — Наташа не бачить його обличчя, але чує в голосі повну знущання посмішку. — Ти ж не вбивця. Я просто заберу цю руду…
— Не зазіхай на моє. Геть, Фіск. Час іде.
— Ти цього не зробиш. — Фіск елегантно спирається на ціпок і величним жестом вказує навколо себе.
Та Наташа не бачить його — лише виразний погляд Клінта. І вікно збоку від нього.
— Три… — на блідих щоках Клінта — яскраві плями лихоманкового рум’янцю.
Наташа знає. Окидає поглядом хол.
— Два… — Клінт опускає руку до пояса, на якому блимає вогник детонатора.
Підбирається, згрупувавшись, не відводить погляд від спини Кінг Піна.
— Вітаю в пеклі.
Вони зриваються з місця одночасно. Вікно вилітає з глухим брязкотом, уламки скла віялом розлітаються навкруги. А за ними вирує пекельне полум’я.
Лікарня палає, мов смолоскип. В Наташі закладені вуха, тож вона просто не чує криків, що, безперечно, роздирають нічну тишу. Вона просто йде туди, куди веде її Клінт, і намагається не думати. Не відчувати. Не бачити плями крові, що лишаються на землі там, де пройшов Клінт. Плями, що здаються чорними в зареві за їхніми спинами.
— Чому ти це зробив? Клінт… Чому? Вони всі… Клінт, ти вбив їх… Сотні… Краще би я…
Його очі божевільні від стримуваного болю. На білому, мов простирадло, обличчі вони видаються чорними проваллями. Та Наташа знає їх колір.
— Я знаю. — його голос пробиває лунку тишу в її голові. — Сотні, тисячі… Я пожертвую всіма заради тебе, ясно? А тепер пішли, ще трохи.