Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пропущена сцена. Між «Фіналом» та «Соколиним Оком» від Disney+. Плюс — АВ за мотивами коміксів.
Вибух. Удар. Закладає вуха.
Це його ніколи не зупиняло: він піднімався і йшов далі. Ніхто не зробить за нього його роботу. Ніхто. Він же Соколине Око, а не Вухо, кінець кінцем.
А те, що в голові дзвенить — то дрібниці. На зір цей дзвін не впливає.
***
— Мені шкода, містере Бартон. Нажаль, медицина безсила. Ми не можемо відновити ваш слух.
Він ще почув це. Крізь дзвін у вухах, від якого паморочилась голова і темніло в очах. Схоже, лікар буквально прокричав ці слова. Схоже, він зумів втримати спокійний вираз обличчя. Схоже, навіть змирився з вироком.
Схоже, він до кінця не вірив, що це остаточно…
***
— Сер, спробуйте ще раз. Це нескладно.
Нескладно — це коли в тебе пальці не переламані пару десятків разів. Нескладно — це коли твої руки — інструмент, а не зброя. Нескладно — це коли ти не лівша. Нескладно — це коли тобі не п’ятдесят.
Йому — складно. Складно звикнути до лункої тиші світу навколо. Складно дивитись на дорогу, що зникає під колесами, відчувати всі її нерівності, і не чути ревіння мотору свого авто. Складно дивитися, як ворушаться губи дітей і не чути їхніх голосів. Складно сприймати дзвін всередині голови, як частину своєї нової реальності.
І мова жестів для нього — теж складно.
Бачить Бог, чи хто там є, що японська була легшою у вивченні. Бо він, трясця, чув її. Чув і міг повторити на слух.
***
— Сер, я рекомендую використовувати слуховий апарат. — лікар до нудоти люб’язний і співчутливий. Бісить, та він тримає спокійний вираз обличчя. — Я розумію, що це, можливо, знизить активність… І ваш статус…
— Я на пенсії, синку. — не втримує саркастичний коментар, відкидає папірець, не дочитавши, безперечно, дипломатичну промову молодого лікаря. — Я згоден, нехай буде слуховий апарат.
Виявляється, він звик до тиші. Виявляється, він навчився відчувати звуки всім тілом, реагувати на них на рівні рефлексів. Виявляється, зв’язка очі—дотик—мозок—тіло працюють, мов швейцарський годинник. Виявляється, навіть в повній тиші він лишається зброєю. Виявляється, йому подобається тиша навколо.
***
— Я ж говорила, сер, ви опануєте мову жестів! — Келлі стрімко малює пальцями в повітрі слова, старанно артикулюючи яскраво нафарбованими губами.
— Перепрошую. Ви не підкажете, як називається ваша помада? Донька вчора сказала, що хоче таку ж і собі. — Клінт говорить повільніше, ніж вона, та значно швидше, ніж минулого року.
Келлі всміхається і по одній букві називає марку косметики, назву і артикул помади. Потім, коли він вголос називає побачене, записує на папірці, аби Клінт не переплутав.
***
— Мені дуже шкода, сер. — лікар володіє жестовою мовою, тож Клінт не вмикає слуховий апарат. — Та руйнівні процеси в потиличній частці вашого мозку неможливо спинити. Поступово ваш зір погіршуватиметься, аж доки…
— Доки я не осліпну.
Лише не вимовляти це вголос… Лише не виголошувати власний вирок…
— Мені шкода, сер. Якби проблема була не в мозкові, а хоча би з зоровим нервом…
— Все добре. — брехня! Але він вміє брехати зі спокійним виразом обличчя.
— Я рекомендую використовувати окуляри, доки зір просто погіршується…
***
Тиша. Тепер темрява. Він витримає. На крайній випадок він знає декілька способів припинити все це. Але це рішення почекає.
Поки що…