Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пропущена сцена. Таємничий Будапешт. Трохи фантазії на тему, заснованої на канонові.
То ось вона яка, ця Чорна Вдова! Гарна. Але порожня. Він бачив таких не раз і не два в приціл. Вони всі мертві.
Ця скоро теж буде мертва. Він не знає промахів. Їй винесено вирок — він виконає його чисто. І швидко.
Вона мов на долоні. Не ховається. Невже не знає, що по неї прийшли? Що по неї прийшов він? Малоймовірно — він не сумнівався, що вона знає не лише, кого послали по неї, а й те, що вона помре не від кулі, а від стріли.
В нього теж є свій авторський почерк. Цього разу його попросили лишити автограф.
То чому вона не ховається? Чому спокійно стоїть посеред провулку? Щось тут не так…
Клінт ще раз уважно оглядає навколишні дахи. Чисто. Жодного натяку на рух. Провулок теж порожній. Пастка? Проти стріли? Він не збирається спускатися донизу. Він зробить роботу і піде геть дахами — невловима невидима тінь.
То чого вона стоїть? Обличчям до нього, опустивши голову. Руки в кишенях, плечі опущені. Ідеальна мішень. Секунда — і стріла проб’є її серце.
Та він вагається. Клінт і сам не знає, чому, та вагається. Натягнена тятива ріже пальці навіть крізь захисні наперстки. Плечі мов кам’яні — натягнений двусотфунтовий лук тримати важко, хоч ця вага вже звична. Оперіння стріли лоскоче щоку, легкий вечірній вітерець куйовдить волосся.
Щось не так. Щось зовсім неправильно…
А потім вона підіймає погляд вгору і дивиться просто на нього. Він знає — вона бачить його. Вона знає, що він це знає. Дивиться просто в очі.
Її погляд вибиває повітря з легенів, наче удар. Її погляд водночас благальний і порожній. Зневірений. Зболений. Ніби всередині немає нічого, лише порожнеча, до країв заповнена всепоглинаючим болем. І кінця йому не видно.
— Зроби це. — шепоче одними губами. Вона знає, що він зрозуміє.
Клінт не може вдихнути. Не може — боляче. Від усвідомлення того, що вона приймає цей вирок.
Пальці, що тримають стрілу, дрібно тремтять. Він не вистрілить, нізащо. До біса все, він має поговорити з нею. Він має почути її голос. Вона мусить відповісти на одне єдине питання: чому вона хоче, аби він виконав вирок.
Клінт опускає лук. А вона — вона благально складає долоні і не відводить погляд.
— Прошу, зроби це. Будь ласка!
Він заперечно хитає головою. Він вже вирішив, з наслідками розбереться потім.
— Лучник! Біжи! — вона міняється в обличчі, і він, не задумуючись, легким стрибком відходить вбік.
Вчасно. Туди, де він стояв ще мить назад, падає бетонний блок. Внизу лунають постріли, він бачить, як Вдова відбивається від трьох амбалів, а четвертий валяється на тротуарі.
Ідіоти. Перестрілка в провулку. Рикошетами себе повбивають та й потому. От лише вона постраждає.
Клінт знає, що робити. Він імпровізує, та хороший виконавець готує імпровізацію заздалегідь. А він — найкращий.
Стрибок, постріл. Згори лунає матюччя російською, хтось вищить, мов недорізана свиня. Влучив, добре.
На відстані стрибка — будівельний кран, з якого скинули той блок. Постріл в основу крану — малий заряд, та підбити опорну ногу механізма досить. Стрибок. Кран, піштовхнутий в падінні зайвими двома сотнями фунтів з прискоренням, плавно завалюється вздовж провулка, акуратно лягає на стіну тупика.
Вдова внизу. Жива, але, схоже, її таки зачепило — тримається за бік. Та ноги цілі, руки, наче, теж.
— Біжи! — а сам легко, мов танцюючи, мчить плетивом заліза, майже не дивлячись під ноги.
Вона зрозуміла, побігла вздовж заваленого крану, до стіни. Тепер, головне, аби трос витримав додатковий вантаж.
Клінт стріляє гаком в банер над стіною. Лук за спину, трос до пояса. Стрибок вниз. Вона зрозуміла, теж стрибнула, простягнувши руку.
Піймав. Лебідка, вбудована в пояс. Щось зі Старківських технологій. Начхати — працює, і добре.
Трос витримав. Скільки там в ній? Фунтів сто тридцять з чоботами? Тренованих сто тридцять фунтів, навіть тягнути не довелося — сама згрупувалася, пробіглась по вертикальній стіні, тримаючи його за руку. Молодець.
— Вниз! — відкинути трос — немає часу змотувати, в них фора секунд в двадцять. Мотоцикл за рогом, до метро — два квартали. Встигнуть.
— Ходу! Ходу! — не питає, куди, просто біжить слідом, затискаючи бік рукою. — Потерпи, ще трохи!
Терпить. Слухняно надягає куртку і шолом, що кидає їй Клінт, стрибає позаду в сідло. Ще трошки!
В метро вони влітають на мотоциклі під крики наляканих пасажирів. Добре, Клінту потрібна паніка, аби сховатися. В тунель спускається сходами, лише внизу кинувши мотоцикл. Під відчайдушні крики чергового.
— За мною! — хапає її руку і тягне в натовп.
— Ми тут в пастці! — вона різко смикає його руку, аби змусити спинитись. — Вони нас впіймають тут!
— Хай спочатку знайдуть! — він криво усміхається кутиком губ і штовхає її до автоматів з напоями. — В тебе немає клаустрофобії?
— Н-ні… А що?
Він не відповідає — легко застрибує на один з автоматів і відкриває непримітний люк, де зникає, мов привид.
— Ти піднімаєшся, чи як?
Згори падає трос. Вона хапається за нього. Мить — і вони вже вдвох в тісній ветиляційній шахті.
— Розраховано на одного, але ти — дрібнота, помістимося. Ми незнайомі. Я — Клінт.
— Чому ти це зробив? — вона знову дивитися тим поглядом, що і в провулку. — Навіщо? Ти міг просто вбити мене і спокійно піти геть. Чому?
Як їй пояснити? Клінт не знає. Не розуміє, як пояснити те, що відчув серцем. Він не піде за нею — бо вже йде з іншою. Але за неї — він піде в пекло.
Він бачить це так само чітко і ясно, як в приціл. Та як це пояснити? Клінт не знає. Натомість говорит те, що одного разу почув сам. Те,що змінило його життя.
— Людям слід давати другий шанс. Вважай, що я тобі його дав. Використай його, будь ласка.