Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Через півроку вправної служби, чи через два роки, чи через десять… не важливо, скільки минуло часу. Коли Хонсу приходить до нього, Джейк занурює пальці до м’якого пір’ячка на шиї та щасливо усміхається. Бог нахиляє до нього голову, і Джейк цілує його заплющені повіки — такі тонкі та ніжні. Він дивиться у золоті божі очі, які дивляться на нього у відповідь. У чорних хижих зіницях блищить його відображення.
Джейк не чує нічого навколо, тому що світу навколо нього не існує. Він лише чує шалене стукотіння власного серця.
Це спогад.
Джейк намагається пригадати усі подробиці, але чомусь не може. Він так добре пам’ятає божі золоті очі, пам’ятає, як Хонсу здиблює своє пір’я — десь Джейк вже бачив, як пташки так роблять — і пам’ятає, як занурює у м’яке пір’ячко пальці. Боже тепло струмує його руками, але Джейк ніяк не може згадати, де це було.
Тло зміняється то яскравою пустелею, над якою тільки підіймається сонце, а блідий місяць все ще висить у небі; потім тло пливе, змінюється, наче уві сні, та чомусь перетворюється на музей Стівена, по якому Джейк одного разу ходив і намагався урвати собі клаптик життя, клаптик існування. У нього тоді все вийшло, але Стівен все зруйнував. Потім Марк доламав те, що залишилось… Здається, так усе й було. Дуже давно. Чи лише декілька місяців назад?
Джейк ніяк не може пригадати… він, начебто, збирався до Каїру. Хотів щось зробити… вважав, що мусить щось зробити. Джейк не пам’ятає, тому що на нього дивляться золоті божі очі. Золоті божі очі, у яких він тоне. Джейк не знає, чи це насправді, чи ні.
Він ніколи не дізнається, чи справді він колись виходив із своєї темної комори. Чи справді рахував золоті живі плямки на руках свого бога, допоки живих плямок не стало більше, ніж мертвих…
Джейк пам’ятає… начебто, він пам’ятає, коли живих плямок стало більше, ніж мертвих, Хонсу почав «збирати» усе, що втратив. Відновлювати плоть, яка століттями перетворювалася на попіл. Джейк пам’ятає, як тонкі ниточки між черепом та порожнім коміром спліталися у міцні м’язи. Як на оголеному білому черепі почала з’являтися жива плоть — клаптиками та шматочками. Хонсу виглядав жахливо, моторошно, він був схожий на мерця більше, ніж будь-коли.
Джейк пам’ятає, як дивився на кожен відновлений клаптик та шматочок плоті з захватом та перехопленим подихом.
Джейк пам’ятає божі очі. Золоті божі очі, у яких він відображається…
Цього ніколи не було й не могло бути.
Лише комора на межі свідомості стала більш різноманітною.