Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
My endless distraction, you worry me
But I’m trying to figure out how
You don’t have to make any promises, love
I’m afraid I might die for you now
Після мандрівки Європою Джейк повернувся до Мексики. То наче його батьківщина, уривки якої він пам’ятає краще за все інше. Все здається знайомим, хоча він тут вперше. Хонсу пильнує за ним, але здалеку. Цікавиться, як влаштований мозок Марка Спектора та що у різні часи вважає рідним та знайомим? Джейк відчуває його погляд шкірою, але не нервує, бо полюбляє його, як і усе, що з богом пов’язано. Лишивши Рейносу, Джейк їде углиб країни.
Він дивиться на вулиці, на мотелі, на маленькі крамнички, на людей, і щось відчуває, хоча нічого відчувати не хоче і, мабуть, не повинен. Але відчуває. І напивається у першому ж мотелі. Напивається так сильно, що про якесь завдання й казати не слід. Хонсу не приходить, не показується, лише говорить до нього, коли п’яний Джейк валяється у ліжку, жує поцуплені з крамниці цукерки та кидає обгортки догори, намагаючись влучити в плоский матовий плафон на низькій стелі, вкритій блідо-жовтими плямами. Може здатися, що Джейк ледаче гає час, але насправді вигляд в нього настільки хворобливий і недобрий, що бог цим спантеличений.
Хонсу дивиться на нього і не знає, чи сварити його, щоб вскочив та пішов робити те, що повинен, чи підняти його на ноги якось інакше. Хонсу розгублений, збентежений, бо раніше таких проблем з Джейком не було. Божі справи у нього завжди були в пріоритеті, а свої вже якось потім. Наче Джейк дійсно міг мати якісь свої справи…
— То ти тепер крадій? — Питає Хонсу, намагається казати якось стримано, але все одно лунає напружено. Джейк чує.
— Та не те щоб, — криво посміхається Джейк. Посмішка його зовсім невесела.
— І навіщо ти крадеш цукерки, коли можеш купити усю крамницю?
— Не знаю, — Джейк знизує плечима, закидає до рота наступну цукерку та кидає обгортку вгору, — Мені подобається, як воно бренькає у кишені, коли я повз касу проходжу. Якщо привітатись, то касирам тим паче буде незручно питати.
Джейк дивиться на порожню кімнату з бляклими старими шпалерами і зітхає, бо бога ніде не видно. Трьохметрового Хонсу важко не помітити взагалі. Джейк вирішує, що бог сьогодні до нього не прийде, і кидає обгортку прямісінько до плафону. Тепер на люстрі темна пляма від тіні. Джейк задоволений, що влучив.
— Я крадіжками твоє ім’я ганьблю? — Насторожено питає він.
— Такими? — Хонсу сміється, — Не ганьбиш.
— Добре. Їх би завтра все одно списали та викинули. Навіть знижку не зробили. Це вони крадії.
— То ти все продумав.
— Авжеж, — всміхається Джейк та сповзає на ліжку, занурюється головою у подушки та тягнеться рукою до майже порожньої пляшки віскі. З шелестінням Хонсу з’являється посеред кімнати. Кислий вираз Джейкового обличчя одразу змінюється, рука завмирає біля пляшки та не торкається горлечка.
Хонсу крокує кімнатою, його накидка майорить, ніби на сильному вітрі. Джейк дивиться на нього з блиском в очах, наче бачить вперше. Хонсу відчуває його погляд, повний захвату, та всміхається.
— Хочеш до мене?
— Завжди хочу, — пошепки каже Джейк, в нього у горлянці усе пересохло, але ідея напитись ще більше вже не здається такою привабливою. Не привабливішою за бога перед ним.
— То йди, — Хонсу завмирає посеред кімнати, стоїть нерухомо, тільки накидка його тремтить різкіше, наче вітер, що його оточує, лютується. Джейк не може втямити, чи то лише вітер лютується, чи бог разом із ним.
— Я ж ще нікого тут не вбив, — ніяково посміхається Джейк та нікуди не йде, бо не впевнений, чи дійсно втримається на ногах. Він розуміє, на що Хонсу натякає. Це на кшталт випробування, яке Джейк провалив заздалегідь.
— То й що? — Чомусь питає Хонсу.
— То це вже не винагорода.
Джейк ще не заслужив ніякої винагороди. Проте цей докор заслуговує ще й як. Хонсу ховає васа, який розчиняється у нього в руці, і крокує до ліжка сам. Джейк не знає, що й думати. Завмерлий, він дивиться на те, як Хонсу сідає на край ліжка, яке не прогинається під його вагою, і складає ноги лотосом, хоча міг переміститися сюди одним рухом.
— Яка різниця, що це? — Хонсу простягає руку, підіймає голову Джейка за підборіддя, — Тобі хочеться щоб це було чим?
Джейк чомусь чекає, коли бог почне лютувати, бо вважає, що заслуговує його люті, але Хонсу не лютує.
— Я не знаю… — Джейк мимоволі підіймається на лікоть, тягнеться за божою рукою, і не знає, починати нервувати, чи ще ні, чи Хонсу пробачить йому слабкість, цю першу помилку, — хіба це обов’язково має якось зватися?
Джейк відчуває, як крізь сп’яніння боже тепло пронизує його мозок, і голова починає паморочитись, бо таке навантаження — це вже занадто. Джейк не знає, чи повинен він відчувати провину за те, що дозволив собі приглушити почуття, які йому докучають, яких він не хоче і не розуміє… мабуть, він все ж повинен відчувати провину. Джейк відчуває провину, наче вміє перемикати власні почуття за бажанням, і вперше опускає очі.
Хонсу більше нічого не каже, лише пальці його сковзають лінією щелепи. Божа рука ласкава, як завжди. Хонсу на нього не злий, Джейк нарешті відчуває, але щоб бог почав дратуватися, багато не потрібно. Джейк нарешті підіймається, сідає навпроти та перехоплює простягнуту руку, цілує пальці. Легше було би почути звинувачення, отримати покарання. Джейк вирішує ризикнути та розгнівати Хонсу навмисно.
— …чим би це не було, я знаю, що тобі подобається, — Джейк лихо посміхається та підіймає очі.
— Он воно як, — Хонсу пирхає, — і як ти до цієї думки дійшов?
— Ти не став би робити щось, що тобі не подобається. Тим паче постійно.
Хонсу не знає, чого Джейк намагався досягнути, ділячись своїми висновками. Хонсу від них спантеличений ще більше. Нічого в Джейка не вийшло, він надто самовіддано служить, щоб викликати божу лють, навмисно чи ні. І завжди каже речі, які Хонсу зовсім не очікує почути від людини.
— І дійсно не став би, — тихо каже бог.
Джейк надто нахабний, постійно заганяє його у глухий кут. Хонсу це не подобається, але Джейк робить це без умов, без вимог, і дорікнути його нема чим, бо насправді він правий. Хіба що він переслідує якусь ціль, довгострокову, заплановану, робить це навмисно… Хонсу думає, що Джейк достатньо розумний для цього, але не уявляє, що він може хотіти, бо нічого від бога не хоче, крім нього самого.
Сп’янілий Джейк дивиться в божі порожні очниці і без усілякої підступності, зі своєю любов’ю, більше схожою на скорботу, думає про те, які у Хонсу були очі. Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.
Все ще спантеличений, Хонсу робить те, чому сам не має пояснення — нахиляє голову та кладе дзьоб Джейку на плече. Джейк від несподіванки гучно вдихає, але швидко орієнтується і повільно кладе долоні на шорстку кістку, обіймає дзьоб та гладить вздовж. Він уявляє, як би Хонсу кліпав очима, коли дивиться на нього. Намагається пригадати, які у пташок повіки та очі, які зіниці. Під його долонями шорстка кістка тепла, як завжди. Це тепло тягнеться до його долонь, вбирається у шкіру, пробирає до кісток. Джейка зачаровує це відчуття. Воно таке приємне, таке ласкаве, що здається, нічого іншого й не потрібно, йому вже занадто добре, Хонсу не треба нічого для нього робити. Тільки у грудях тисне, болить, бо у Хонсу немає очей.
— Хоча б іноді ти думаєш про щось окрім мене? — Питає бог, коли бачить, як розум Джейка вже плавиться, наче шматочок льоду посеред пустелі.
— Ні, — каже Джейк з лагідною усмішкою, — мабуть, іноді… про Марка. Але не дуже часто. То тобі теж подобається — що я про тебе думаю.
Джейк посміхається надто нахабно та впевнено, тим паче враховуючи його становище. Сам Джейк навіть не підозрює, яка саме у нього усмішка, викривлена та спотворена, наче хибне відображення Марка. Хонсу подобається ця усмішка саме тому, що у ці миті Джейк геть не схожий на Марка, ані трохи, бо це вже не його обличчя. Хонсу подобається, але він ніколи про це не скаже.
— Приведи себе до ладу. Робота чекає, — каже Хонсу і розчиняється, залишив Джейку порожні долоні та думки.
Поки його руки зберігають боже тепло, дивитись на вулиці, які він не бачив, але чомусь пам’ятає, стає легше. Може і добре, що ця розмова обірвалась ось так. Джейк мав багато що сказати, бо мав сміливість, коли віскі розв’язав йому язика і він більше не думав, що саме доречно казати богові, а що ні.
Джейк стрімко, усіма доступними методами, тверезіє до вечора. Броня усуває приглушений біль у голові, який заважав зосередитись. У цій країні багато роботи для Джейка. Хонсу тут не подобається майже кожен другий. Ввечері він веде Джейка за містечко і думає, що на Марка не діяв ні батіг, ні пряник, лише погрози та шантаж, а Джейку достатньо лише помацати божу подобу своїми жадібними руками, щоб пригадати про свої обов’язки.
Орендований пікап підіймає пил на занедбаній дорозі, поки Джейк їде до місця, де осів один з багатьох місцевих картелів.
Джейк пригадує про свої обов’язки, тому що у Хонсу нема очей.
З дороги непримітна будівля насправді тягнеться углиб землі, розпускає свої підземні поверхи з довгими коридорами, наче корінням. Багато простору, багато грішних душ, які потраплять сьогодні до Дуату на суд. Джейк чомусь починає рахувати, вперше за весь час, але після шістдесят третього трупу перестає. Сьогодні Хонсу викреслить зі свого списку багато, вельми багато. Коли бійки так затягуються, Локлі забавляє себе — розбиває натовп на маленькі групи, потім маленькі групи на окремі, ще менші — по дві чи три людини. Заганяє їх, наче мисливець здобич. Йде прямо на кулі, руйнує імпровізовані барикади з мотлоху. Та вбиває повільно.
Чи знає цей грішник, за що це йому? Знає. Джейк хоче побачити в чужих очах усвідомлення. Чи знає, за що лицар Хонсу по нього прийшов? Знає. В очах Джейка темрява ночі та божевільний блиск повного місяця. Сьогодні він лютує, чи через Марка — за хибні спогади, чи сам на себе — за те, що пам’ятає, чого пам’ятати не повинен. Він крокує важкою ногою, вбиває важкою, напруженою рукою, без тої легкості, яка так подобалась богу в його рухах.
Поки Джейк заганяє перших, другі заганяють Джейка. В одному зі сховищ, кинувши людей, як наживку, Джейка зачиняють. Він не одразу розуміє, він вбиває голими руками, ламає шиї, трощить черепи. Його розум у тому самому стану афекту, стану дії без думок та зайвих почуттів. Джейк інструмент, Джейк шуруповерт, який не хвилюється за долю шурупів, він прилад у руці того, хто вище за нього. Джейк може дозволити собі діяти повільно, бо йому не треба нікого рятувати, не треба рятувати себе самого. Він тут, щоби бути страшною карою для тих, хто цього заслуговує.
З останнім подихом своєї останньої жертви, з луною божого ім’я Джейк чує, як броньовані двері зачинаються за його спиною. Вимикається світло. Джейк завмирає. Джейк нічого не боїться. Ні смерті, ні болю. Окрім одного. Джейк боїться, коли двері зачиняє хтось, крім нього. Коли він не може вийти за власним бажанням. У Джейка клаустрофобія.
Він обертається, шукає руками двері на дотик, штовхає раз, другий, штовхає плечем. Ці двері не можна вибити навіть за допомогою сили бога, удари в броні лише залишають вм’ятини.
— Ні-ні-ні-ні-ні, — шепоче Джейк на одному подиху, а потім кричить, — відчиніть мене, я хочу вийти, я хочу вийти!
Голос його, лютий та важкий, відштовхується від стін, лунає у темряві. Джейк вперше у житті починає панікувати. Насправді панікувати, нестримно, безповоротно. Йому здається, що повітря кудись зникає, думає, що його викачують, що зараз він помре, у темряві без повітря, і броня йому не допоможе. Він може виламати двері разом зі стіною, він би зміг з часом, але не відчуває, що в нього є час.
— Вони знали, от лайно, вони знали, знали…
Джейк у відчаї б’є двері ногами з усієї сили, б’є кулаками й кричить, щоб його випустили, щоб не зачиняли, він не хоче, щоб його зачиняли, він не хоче. Він думає, що він помре, ось так — у темряві без повітря, той, хто завжди існував на межі між життям та смертю, хто завжди усував загрози, хто не мав страху, не мав жалю до ворогів, він помре без повітря. Безглуздо, без усілякого сенсу, помре, так і не зібрав свого бога з шматочків та клаптиків. Разом з клятим Марком, дурним Стівеном, яких завжди захищав. Він завжди їх захищав. Завжди, якщо його тільки випускали.
Хонсу з’являється, коли Джейк починає битись об двері головою.
— Подивись на мене, — суворо каже бог. Джейк завмирає, на мить перестає дихати, і розуміє, що дихати йому є чим, ніхто повітря не викачує, бо це — сховище. Джейк вдихає повітря разом з луною божого голосу, який завжди наповнював собою його легені.
— Я ж нічого не бачу, — Джейк нервово посміхається, голос в нього зовсім тремтить.
— А в мене очей взагалі нема, — всміхається Хонсу. Чомусь він каже саме це, хоча Джейк знає, що читати людські думки буквально Хонсу не може. Хонсу каже про свої очі, яких вже давно нема, бере руки Джейка, нахиляє голову та кладе його долоні на свій дзьоб, — Заплющ очі та дивись. В тебе є руки, є серце. То користуйся ними.
Джейк слухається, заплющує очі. Видихає. Броня розгортається навколо долонь і Джейк відчуває шорстку теплу кістку, відчуває теплі пальці на своїх руках. Це не та темрява, це не небуття, це лише сховище. Напад відходить остаточно.
— А тепер відчини ці кляті двері.
Хонсу зникає. Джейк знову видихає, повільно та зосереджено.
— Так, зараз я зроблю. Я все зроблю.
Не розплющуючи очей, Джейк навпомацки відриває усі броньовані панелі зі стін і лається при цьому так, що в Хонсу не виникає сумніву, що його лицар в порядку. Джейк знаходить проводку та тільки коли справа доходить до дротів, пригадує про телефон у кишені, під бронею.
— Чому ти не нагадав мені?
— Чи це світло допомогло би тобі опанувати себе?
— Ні, — погоджується Джейк.
Хонсу завжди правий, він знає, що справа не у темряві. Справа не в ній. З натхненням та спокоєм Джейк підключає живлення до панелей керування та виходить зі сховища за три хвилини. Двері, за якими його зачинили, мають берегти тих, хто всередині, а не утримувати. Всередині усі, крім Джейка, вже давно мертві. Ті, хто вирішив не тікати, хто зачинив його, помирали дуже повільно.
Джейк трощив грудні клітини, виламував руками ребра. Кривавими уламками зламані ребра сторчали догори з ще гарячої розірваної плоті. Під його пальцями легені ще дихали. Він наче не чув ні криків, ні благань. Легені ще дихали, коли він це робив, але дихали не довго. Хонсу сидів на вантажному контейнері та спостерігав, як його лицар лютує з небаченою жорстокістю, з тим темним задоволенням, з яким вбивають особистих ворогів, здійснюючи особисту помсту. Хонсу подобається.
— Не чіпай сердець, — каже він, коли Джейк занурює руки до чужих нутрощів, — без серця вони не потраплять до суду.
Джейку трохи прикро, але сердець він більше не чіпає. Він розглядає тіла. Йому мало вбити, вже мало — він хоче іншої помсти, яка буде переслідувати його жертв ще й на тому світі. Джейку прикро, що він не може вбити їх ще раз. Інші органи виглядають на так привабливо і символічно, як серця. Тож Джейк вириває очі. Хонсу спостерігає.
— Тобі не потрібно ставати найгіршим жахом людства,* — посміхається бог. Він не знає, як далеко може зайти його слухняний служка, якщо його не зупинити. Хонсу цікаво.
Джейк відкликає броню, перекидає у долоні видрані очі, які лишають рожеві плями на його шкірі, а потім закидає собі до рота по одному оку за раз та ковтає їх усіх, не жуючи.
— Цікаве рішення, — каже бог та спускається до Джейка.
— Що? — Джейк незворушно облизує кров з кутків рота, кліпає. Вигляд у нього такий, наче нічого незвичайного не відбулося, наче він проковтнув цукерку замість людських очей, — Так не можна?
Хонсу підіймає його обличчя за підборіддя, роздивляється криваві бризки на смаглявій шкірі.
— Якщо лише іноді, — відповідає бог.
Джейк видихає . То він не зробив нічого поганого. Він лише помстився за те, що вони його зачинили — хотіли уникнути покарання. Джейк опускає погляд на понівечене тіло, у якому ледве можна впізнати людину, і помічає друге око, яке ще видрати не встиг.
— На Дуат можна й одним оком дивитись, їм там не довго бути, — каже Джейк.
Хонсу мовчки погоджується.
Джейк вертається до мотелю, змиває чужу кров, і коли виходить із душу з наміром як слід виспатися перед наступним завданням, Хонсу його вже чекає. Бог стоїть посеред кімнати, вікна зачинені, а стрічки його накидки майорять у повітрі, наче у маленькій кімнаті придорожнього мотелю лютує буря. Джейк підходить до нього, задирає голову догори та тягнеться своїми жадібними, нахабними руками; вони невпевнено, повільно, але лягають Хонсу на талію, обіймають.
— Ми тут ще не закінчили, — каже Хонсу, — тобі слід відпочити.
Лице Джейка не змінюється, він не кисне, не розчаровується, дивиться так само, бо нічого від бога не хоче, та винагороди від нього ніколи не очікує. Джейк спати й збирався. Хонсу задоволений, що Джейку вдається тримати себе в руках і не забуватись. Мабуть, зовсім трохи. Бо руки Джейка все ще на його талії, а сам він тягнеться і цілує згин ліктя — там, де дотягнутись може. Хонсу чомусь пом’якшується. Він дозволяє Джейку надто багато, але не обурюється. Врешті-решт, Джейк сьогодні влаштував йому неабияке видовище, зібрав для нього багато душ.
— Тобі слід відпочити, — повторює бог.
Джейк забирає від нього свої жадібні руки, розвертається та йде до ліжка. Йому трохи прикро, бо Хонсу оточує гаряче повітря та холодні пориви нічного вітру, після якого звичайне повітря кімнати здається якимось застояним, і шкіру воно не лоскоче, але Джейк швидко зміряється. Хонсу сідає на край невеличкого стола у кутку кімнати і починає розповідати про наступне завдання.
— Ти повинен будеш знайти усі таємні входи та виходи. Я бачив два, але, підозрюю, є ще. В їх базі повинні бути плани усього приміщення… — каже Хонсу, а погляд Джейка притуплюється і провалюється кудись крізь підлогу, на яку він опускає погляд, — Що тебе так бентежить, що ти мене не слухаєш? Джейку?
— Я тебе слухаю, — Джейк здригується, кліпає очима та намагається зосередитись, — то якісь дурні думки…
— То я послухаю твої дурні думки, якщо тобі вони більш цікаві. Кажи.
Джейк ніяково чухає шию, схрещує ноги. Він не звик про свої почуття казати, та взагалі відчувати їх не звик, раніше це була не його робота, то робота Стівена. Робота Джейка — витримувати біль та біль завдавати.
— Я… якось дивно тут почуваюсь, — Він й гадки не має, як сказати, але вже якось скаже, бо Хонсу наказав, — мені здається, наче я по цих вулицях ще малий бігав… але це не спогади, лише відчуття. Як дежавю, чи як там його… Я знаю, що цього не було, не могло бути.
— То відлуння спогадів Марка про ці місця, яке змішалось з твоєю уявою, — Хонсу чомусь знову ховає васа, теж схрещує ноги та підпирає дзьоб рукою, дивиться на Джейка порожніми очницями. Він Джейку не психотерапевт, але такі думки небезпечні, — Це неприродно, коли людина не має спогадів взагалі, тож твоя свідомість намагається захиститись, самостійно заполонити порожнечу, щоб вона тебе більше не бентежила.
— Тоді чому воно мене ще більше бентежить? — Джейк ніяково посміхається та знову чухає шию, лише би зайняти свої руки чимось, відволіктись.
— Тобі прикро, що твої відчуття несправжні?
— Та не те щоб, — Джейк замикається у собі, щоб перестати відчувати себе таким вразливим, знову посміхається, та виглядає вже зовсім болісно та якось хворобливо, — просто дивне відчуття, я і кажу. До біса його.
Хонсу не подобається такий настрій. Якщо Джейк буде розгубленим, буде думати про свою неповноцінність та сумніватися у своїй справжності, це може дати Маркові лазівку. Хонсу розчиняється у куті кімнати та з’являється, сидячи на ліжку, за спиною Джейка.
— Ходи до мене, — каже бог.
Джейк обертається, повільно сідає навпроти. Хонсу простягає до нього свої руки.
— Чи в тебе нема своїх власних спогадів? Чи вони не кращі за Маркові?
— Кращі, звісно кращі, — Джейк лащиться до теплих долонь та вже не пам’ятає про вулиці чи про свою примарність.
Хонсу торкається його вилиць, опускає одну долонь на шию, Джейк заплющує очі та відкидає голову. Годину назад він виламував людям ребра голими руками, а зараз у божих долонях, наче лагідне кошеня, яке жадає пестощів від великих теплих долонь свого господаря. Хонсу думає, що, мабуть, він і справді повинен це робити, щоб Джейк не відволікався від роботи. Він проводить по спині, Джейк задоволено мружиться від тепла, та трохи вигинається вслід за його долонею.
— Чи довго мені ще чекати, коли ти роздягнешся? — Питає Хонсу.
Джейк від несподіванки посміхається вголос. Оце так, богу нетерпець його роздягнути. Чи Хонсу не сам казав, що вони тут ще не закінчили і треба відпочити?
— Тобі подобається, — всміхається Джейк та падає на спину замість того, щоб роздягнутись, як по наказу.
Хонсу простягає руку і торкається відкритої смужки шкіри на животі, де Маркова футболка, у якій збоку діра від списа, трохи задралась догори.
— Так, ми це вже з’ясували, — каже Хонсу і Джейк чує, як у його гулкому голосі зароджується роздратування.
Тож він наче згоден, але все одно не хоче це визнавати перед собою? Джейк трохи суне край футболки, Хонсу веде долонь за його рухом, але Джейк спиняється. Хонсу думає, що Джейк його дражнить, тож нахиляє голову та погрозливо клацає дзьобом прямісінько перед носом. Джейк весело мружиться та тягнеться, цілує кінчик дзьоба. Якщо Хонсу не подобається, коли з ним граються, хай заборонить, Джейк й не буде.
— Знімай це все, — Хонсу вже вимагає.
— Ні, — в Джейка очі хитрі та усміхнені, — сам знімай.
Хонсу думає почати лаятись. Він би й зняв, якби міг, але Джейк бере його руки та кладе на край футболки, накриває своїми руками та веде догори. Хонсу веде свої руки за руками Джейка. Джейк повільно задирає футболку, вслід за гарячою рукою, наче то Хонсу її задирає. Джейк думає, чи стукало би серце в грудях Хонсу швидше, якби воно там було.
— Подобається? — Пошепки питає Джейк.
— Дуже зворушливо, — каже Хонсу в’їдливо.
Джейк не звертає уваги на його тон — знає, що йому подобається, інакше чому підігрує? Це знесилення для істоти, для якої природно бути всесильною — то саме страшне прокляття. Джейк розуміє. Хонсу ніяк не може остаточно втямити, що людина може перейматись через божі лиха. Йому хочеться сказати щось, щоб Джейка уразити, щоб відчути себе сильнішим за смертну людину. Але Хонсу розуміє, що це буде ще жалюгідніше, ніж його знесилення. Йому хочеться виглядати величним в очах Джейка.
Джейк хоче бачити Хонсу величним.
— Гарно я вигадав, так? — Усміхається Джейк.
— Так, — Хонсу все ж погоджується.
В нього нема очей, нема серця, яке би стукало у грудях. Він лише похиляє голову та вкладає її Джейку на груди, притискається дзьобом до живота та сидить так довго, нахилившись над ним та нічого не кажучи. Джейк обіймає його великий череп, який завдовжки майже як усе людське тіло, гладить верхівку, де кістка зовсім гладенька, та дивиться на залишки шиї, які майорять між черепом та порожнім золотим коміром. Тонкі ниточки колись були міцними м’язами…
— Я знаю, що ти міг би мені подарувати за добру службу, — тихенько каже Джейк, знаючи, що зараз зіпсує богу весь настрій, але, мабуть, не сильно надовго, — твою довіру. Це те, що ти можеш мені дати.
— Я подумаю над такою щирою пропозицією, — каже Хонсу.
Так, йому ці слова не дуже сподобались, бо лунають, майже як вимога. Хонсу може скільки завгодно брехати самому собі, що це вимога, але добре знає, що це дійсно пропозиція.
— Ти знаєш, що я берегтиму її. Як і усе, що ти мені вже довірив.
— Я подумаю, — повторює Хонсу, підіймає голову та знову дивиться на одяг, який чомусь досі вкриває Джейкове тіло більше, ніж йому того хотілось би.
Джейк розуміє, що Хонсу потрібен час. Він не збирається вимагати, він хоче заслужити божу довіру, але йому потрібно, щоб ця думка закралась у божий розум. Бо, насправді, Хонсу теж впертий. Вони обидва вперті. Думка про те, що Хонсу дійсно може йому довірити усе, і Джейк його довіри ніколи не зрадить, може і не з’явитися у розумі Хонсу сама, бо Хонсу не вірить у людей так само, як вони вже давно не вірять у нього.
Джейк знову бере його руки та роздягається так, наче то Хонсу знімає з нього одяг. Хонсу мовчки веде свої руки вслід за людськими, тому що Джейк звідкись знає, що знесилення для істоти, для якої природно бути всесильною — то саме страшне прокляття. Марку ніколи не було справи до божих лих.
Але це не Марк.
Хонсу розглядає людське тіло, поки Джейк, сидячи на його стегнах, себе розтягує. Хонсу веде долонями по стегнах, по боках, по спині, яка завжди прогинається вслід за його долонею. Хонсу подобається це тіло. Вельми подобається. Він би не відмовився ходити по землі у такій подобі. Якби він тільки міг.
Стівен це тіло зовсім занедбав, сидячи за своїми книжками, але Джейк зробив його сильнішим, ніж воно було навіть під контролем Марка, який частіше покладався на даровану богом силу. Джейк покладається лише на свої людські сили, і кличе броню лише тоді, коли Хонсу на цьому наполягає. Так, Хонсу дуже подобається це тіло.
Джейк розтягує себе пальцями, тримаючись однією рукою за дзьоб, який Хонсу знову вклав на його плече. Під дотиками божих рук шкіра приємно палає, а під ребрами так тепло… Хонсу сковзає обома долонями вдовж його спини, Джейк прогинається і тихенько зітхає, коли забинтовані пальці стискають його сідниці, розводять. Джейк виймає свої пальці, слизькі від змазки.
Хонсу дає Джейку повну свободу, лише сам насаджує його на свій член. Джейк збуджений і нетерплячій, але він пам’ятає правила і не збирається нічого робити з того, що Хонсу би не сподобалось. Того, чого Хонсу боїться.
Знову трохи боляче. З Хонсу завжди боляче. Джейк вже нібито звик, але щось всередині наче дряпає, роздирає нутро, кожного разу пускає йому кров. Він наче проливає свою кров до якогось уявного вівтаря. Принаймні Джейку подобається думати саме так.
Без контролю сильних рук на його тілі, які би його стримували, Джейк рухається швидко, насаджується різко, скрикує кожного разу, коли опускається на всю довжину, і зовсім скоро притуляється лобом до божого плеча. Знесилений, він важко дихає, в нього ниють усі м’язи у тілі, але він все ще збуджений. Боже тепло наче випалює його зсередини, і це приємне відчуття, якщо триває недовго, бо надто довго його витримувати майже неможливо.
— Ти надто напружений, — Хонсу проводить долонею по спітнілій спині, змушує випрямитись, — тобі слід розслабитись. Розслаб усі м’язи та відчувай.
— Я не можу, — Джейк рвучко видихає, — я намагаюсь…
— Тоді намагайся краще. Тримайся за мене, — Хонсу кладе долонь на груди і змушує відхилитися назад, поки Джейк не впирається спиною в його зігнуту ногу, — Заплющ очі. Потім на мене подивишся.
Джейк слухається, намагається розслабитись і не чинити опір рукам, які його скеровують, бо знає — якщо чинити опір, Хонсу не зможе нічого з ним зробити, він все ще чужий у цьому вимірі, навіть якщо має трохи сил. Джейк відкидає голову на його коліно, прогинається так, як хочуть його руки. Насаджується повільно і не стримує стогін, бо усе тіло пронизує солодким відчуттям, таким сильним, що мовчати нема сили. Хонсу скеровує його рухи однією рукою, іншою сковзає по грудях. Спітніла від напруги шкіра блищить під його пальцями, Джейк чуйний до кожного дотику і так солодко стогне, коли шорсткі забинтовані пальці пестять його затверділі від збудження соски.
Хонсу відверто ним милується, бо безсилий у цьому світі, може зробити зі своїм аватаром, з яким пов’язаний однією силою, так багато. Джейк тремтить в його руках і здригується, коли Хонсу лагідно торкається його напруженого члена. З майже до болю чутливої голівки стікає прозора змазка, Хонсу веде пальцем, ледве торкаючись, вдовж блискучої ниточки, і Джейк хапається за його дзьоб сильніше, стискає пальці на його другому коліні, вигинається і стогне голосно, хапаючи ротом повітря, якого геть не вистачає. Тіло його пронизує гостра, яскрава насолода, охоплює його всього і лишає останніх сил.
Хонсу чекає, поки Джейк відсапається, гладить його живіт та стегна. Підтримує, щоб знесилений Джейк з нього не звалився. Джейк відчуває, що вже не може триматися, його пальці не стискаються, бо сили в них не залишилось, замість сили його м’язами струмує боже тепло, від якого він зовсім мліє.
Коли Джейк розплющує очі, підіймає з божого коліна голову і дивиться на божі руки, то бачить, як забризкав геть усі бинти на пальцях і животі своєю спермою. Хонсу спостерігає, як очі Джейка ніяково розширюються, як Джейк ще здатний, після усього, перейматися за свою зневажену святиню.
— Поганий хлопчисько, — Хонсу сміється, розводить пальцем білі плямки на його животі та занурює іншу руку у його розпатлані, прилиплі до лоба кучері. Нічого святого в ньому ніколи не було. Він не Діва Марія й навіть не Санта Муерте. То ті іспанські боги — думає Хонсу.
Джейк гадає, чи приємно Хонсу, чи відчуває він взагалі щось, коли вони кохаються, і приходить до висновків, що мертве тіло відчувати не може. Це здається логічним. Якщо у богів взагалі це все не інакше влаштовано. Завжди є цей божий фактор з поправкою на нефізичне існування. Навіть коли Хонсу здається зацікавленим, він все одно не поводиться як той, хто відчуває задоволення, принаймні фізичне. Потім Джейк вирішує, що все ж Хонсу визнав, що йому чомусь це подобається, бо він занадто гордовитий, як богу і належить, щоб робити щось, що йому не подобається. Що саме подобається Хонсу, Джейк й гадки не має, але думає, що він самий щасливий покидьок у всьому світі, у всіх його варіантах, бо божі долоні до нього ласкаві.
Хонсу більше не намагається розповідати про завдання, але чомусь знову лишається.
На своє лихо.
— Чому інші боги тебе вигнали? — Через деякий час питає Джейк.
— Бо вони самозакохані гордовиті наволочі.
Джейк не стримується та всміхається. Йому здається, що Хонсу дуже смішно та зворушливо лається. Бог, який лається, це щось… так, це щось, чого не дозволяють собі інші боги, але дозволяє собі цей мертвий бунтар. Джейк цілує його плече та водить долонею по грудях. Довго лунає тиша, але тиша між ними зручна, затишна.
— Добре, якщо не хочеш, то не кажи, — не витримує Джейк, — я все одно знаю, що ти правий.
— Он воно як? Навіть не знаючи, у чому питання? — Хонсу перехоплює його руку та переплітається пальцями. Він вчиться не дратуватися на Джейка, не відчувати себе кожного разу уразливим від його питань. Бо відчуває його прагнення.
— Поки вони там сидять і нічого не роблять, ти знесилений борешся до останнього, ціною власного існування… то хто правий а хто ні?
— Після років співпраці з Марком я ще досі дивуюсь та не можу звикнути до того, який ти розумний, — зітхає бог.
— То Стівен розумний, — Джейк пригортається щокою до божого плеча та з блиском в очах дивиться на переплетені пальці, свої та божі.
— Той хробак лише володіє деякими знаннями, але такі питання не відвідують його мозок.
Хонсу вважає, що йому дійсно пощастило знайти у хворому розумі Спектора особистість, яка так сильно переймається за божі справи.
— Вони думали, що коли я почну помирати, то приповзу до них на колінах прохати пробачення, — Хонсу чомусь продовжує, наче йому урвався терпець мовчати про те, що наболіло, — пробачення за те, що я виконую свої обов’язки! І що я приму їх новий порядок бездіяльності. Я буду виконувати свої обов’язки до останнього клаптика та шматочка!
Джейк слухає, як Хонсу сварить інших богів, як справді зовсім зворушливо лається… Джейк милується ним і розуміє, що до його любові до бога додається ще й звичайне людське кохання. Хонсу багато бреше самому собі, замовчує багато речей, але він відмовляється брехати про те, ким він є, для чого існує, відмовляється забувати про свою сутність і готовий заради свого призначення положити кожну мить свого існування, увесь час, що йому залишився. Не можна порівнювати себе з богом, але Джейк думає, що вони надто схожі. Вони завжди розуміли одне одного, навіть коли ще не мали змоги розмовляти. Вони думають однаково.
Хонсу скидає свою руку, з люттю стискає пальці, кличе Осіріса впертим самозакоханим бовдуром, а його інша рука переплетена з пальцями Джейка, наче Хонсу про неї забув.
— Я би вбив його для тебе, — тихо каже Джейк, не уточнюючи, кого саме, Осіріса чи ще когось.
— Я знаю, — Хонсу раптово вгамовує свою зворушливу — на думку Джейка — лють та занурює пальці у його кучері, — я знаю, любий.
Джейк вбив би заради Хонсу усе, що можна вбити, а що не можна — відшукав би спосіб, як це зробити. Хонсу знає, що йому варто лише вказати своїм пальцем, любим та зацілованим, і Джейк вб’є будь-кого. Джейк вб’є навіть… так, Джейк вб’є навіть Сонце. Але думати про це не можна.
— Я не клявся тобі, — вже пошепки каже Джейк, стискаючі божі пальці між своїми, — то Марк присягав до тебе, не я.
— До чого ти? Це тіло присягло, бо я дав йому життя. То яка різниця?
Джейк уявляє, як би Хонсу кліпав очима, коли дивиться на нього. Намагається пригадати, які у пташок очі, які повіки та зіниці.
— Але я б хотів.
Хонсу тихо сміється. Голос його ласкавий. Він розплітає пальці, підводиться на лікоть.
— Тоді вставай та присягай мені вдруге.
Джейк вскакує так швидко, наче забуває про свою втому. Хонсу розчиняється біля нього та з’являється посеред кімнати, з васом у руці. Величний, як завжди, яким його бачить Джейк. Стрічки його накидки, які у ліжку ніби вгамувались, знову майорять, наче нічний вітер лютує.
— Чи клянешся ти захищати нічних мандрівників? — Питає Хонсу, його гучний голос заповнює усю кімнату, заповнює легені.
Джейк опускається перед ним на коліно, дивиться догори, до порожніх очниць, а серце його болісно стискається. Болісно та солодко.
— Клянуся, мій боже.
Хонсу задоволений такою відданістю. Він не може пов’язати себе з цим серцем вдруге, не на фізичному рівні, але чомусь підігрує Джейку, як Джейк підігравав йому, коли вів його долоні, і чіпляв свій одяг, наче його чіпляли пальці Хонсу, наче вони могли доторкнутись до чогось у фізичному світі, окрім свого аватара, з яким пов’язаний однією силою.
— Чи клянешся ти нести страшну кару тим, хто її заслуговує?
Хонсу підігрує, перехоплює у руці васа, торкається одного плеча, потім іншого, наче посвячує Джейка у лицарі на європейський манер.
— Клянуся, — відповідає Джейк без роздумів і навіть не замислюється, як кумедно вони обидва виглядають, Хонсу — мертве і усіма забуте єгипетське божество посеред кімнати дешевого мексиканського мотелю присвячує у лицарі того, хто позичив у Марка Спектора тіло та біль у серці. Оголений, він стоїть зараз на колінах перед своїм богом, з яким нещодавно кохався майже до повного зомління, і клянеться робити те, що вже давно робить.
— Ось й усе, мій лицарю, — велично каже Хонсу. Але з нагоди повернення Джейка на «батьківщину» не стримується пожартувати, — бракує тобі лише Росинанта**.
— Чого…? — Джейк незрозуміло хмуриться, бо в хворій уяві Марка нема бібліотек, — Лунає не так, щоб воно мені потрібно було…
Джейку якось вдається бути розумним і водночас суцільно безглуздим у деяких питаннях. Хонсу сміється та відверто милується ним. Джейк відчуває божий погляд шкірою. Цей погляд щиро зачарований.
Наступного дня Джейк лишає мотель позаду та їде далі. Хонсу не з’являється у подобі, лише говорить до нього. Пояснює, як знайти тих, хто йому не подобається. Джейк слухає уважно, його більше не бентежать фальшиві спогади Марка, бо в нього є свої власні спогади і вони, звісно ж, кращі за чужі.
* Усі згадки канібалізму — посилання на те, що у ранніх описах Хонсу виступає жахливим божеством, яке душить молодих богів і поїдає серця мертвих.
** Ім’я коня Дона Кіхота. З іспанської дослівно перекладається, як стара шкала(кляча). Хонсу порівнює Джейка з Доном Кіхотом, грубо кажучи — з божевільним, який уявляє себе лицарем. Джейк не знає про книгу, але розуміє значення імені коня.